Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 50

МОЛОТ

Полуденне сонце пекло, коли пором причалив до Тіра; калюжі на кам’яних доках парували, а вітер Перрину здавався таким же вологим, як і в Ілліані. У повітрі пахло смолою, деревиною і мотуззям — він бачив верфі далі на південь по річці, — а ще спеціями, залізом і ячменем, парфумами й вином, і ще сотнею різних ароматів, які він не міг виокремити із загальної суміші. Більшість з них тягнулася зі складів за доками. Коли вітер повіяв з півночі, він приніс запахи риби, які одразу ж щезли, щойно вітер стих. Жодних запахів того, на що можна полювати. Його розум потягнувся до вовків, перш ніж Перрин усвідомив це; однак, коли він зрозумів, то одразу ж узяв його під контроль. Останнім часом він робив це надто часто. Звісно, тут не було ніяких вовків. Не в такому місті. Але він не хотів, щоб це навіювало йому відчуття самотності.

Щойно пандус судна опустили, юнак вслід за Морейн і Ланом рушив на Ходаку на док. Величезний силует Твердині Тіра бовванів ліворуч від них, завдяки тіням нагадуючи гору — попри велике знамено, що майоріло на вершині. Йому не хотілося дивитися на Твердиню, — але скидалось на те, що неможливо було дивитися на місто й не бачити її. Він уже там? Світло, якщо він намагався пробратися досередини, то вже мертвий. І тоді все було марно.

— Що ми тут шукатимемо? — запитала Зарін позаду нього. Вона продовжувала допитуватися, — тільки запитання ставила не Айз Седай чи Охоронцю. — В Ілліані на нас чекали Сірі Чоловіки й Дике полювання. Що приховує Tip, якщо... якщо хтось так сильно хоче тримати вас подалі від нього?

Перрин озирнувся довкола; схоже, ніхто з докерів, котрі носили товар, цього не почув. Він був упевнений, що відчув би запах страху. Юнак стримав різке зауваження, що висіло у нього на язиці. У неї язик був швидший і гостріший.

— Не будь такою нетерплячою, — прогримів Лоял. — Схоже, ти думаєш, що все буде так просто, як в Ілліані, Фейлі.

— Просто? — пробурмотіла Зарін. — Просто! Лояле, нас двічі хотіли вбити за одну ніч. Того, що відбулося в Ілліані, цілком достатньо для однієї мисливської пісні. Що ти називаєш простим?

Перрин насупився. Він не хотів, щоб Лоял називав Зарін тим іменем, яке вона обрала для себе; це було постійним нагадуванням про те, що Морейн думала, що вона — сокіл, про якого говорила Мін. І це змушувало Перрина міркувати про те, чи вона і є та вродлива жінка, від якої його застерігала Мін. Принаймні я не натрапив на яструба. Чи на туатга’ана з мечем! Дивнішим було б лише, якби я був торговцем вовни!

— Перестань запитувати, Зарін, — сказав він, коли застрибнув у сідло Ходака. — Ти не дізнаєшся, чому ми тут, поки Морейн не скаже тобі.

Він намагався не дивитися на Твердиню. Дівчина зупинила на ньому погляд своїх темних розкосих очей.

— Я не думаю, що ти знаєш, ковалю. Тому ти мені й не кажеш, — бо не знаєш. Визнай це, фермере.

Він зітхнув і виїхав з доків услід за Морейн і Ланом. Зарін не чіплялася так настирливо до Лояла, коли оґір відмовився відповідати на її питання. Перрин думав, що вона, мабуть, намагається змусити його називати її тим іменем. Але він не стане.

Морейн прив’язала дощовик позаду сідла, поверх невинного на вигляд згортка, в якому був стяг Дракона. І, попри спеку, Айз Седай загорнулася у блакитний лляний ілліанський плащ. Його глибокий широкий каптур приховував її обличчя. Перстень Великого Змія висів на шнурку на шиї. У Тірі не заборонено з’являтися Айз Седай, — лише направляти, проте захисники Твердині уважно пильнують кожну жінку, котра носить такий перстень. Вона не хотіла, щоб за нею стежили в Тірі.

Лан запхнув свій плащ Охоронця у сакви ще два дні тому, коли стало зрозуміло, що той, хто послав Темних гончаків — від імені Саммаел Перрин здригався, намагаючись викинути його з голови, — той, хто послав їх, не відправив більше нікого. Охоронець не піддався спеці в Ілліані, — так само, як і слабшому теплу в Тірі. Його сіро-зелений каптан був застібнутий під шию.

Перрин розстібнув каптан до середини й розв’язав комір сорочки. У Тірі було дещо прохолодніше, ніж в Ілліані, але спекотно було десь так само, як влітку в Межиріччі, — і, як завжди буває після дощу, вологість повітря лише погіршувала ситуацію. Ремінь з його сокирою звисав з високої луки сідла. Йому приємніше було не носити його, — а там він був під рукою у разі необхідності.

Його здивувало багно на вулицях, котрими вони їхали. Брудні вулиці були лише в селах та малих містах, a Tip був одним з великих міст. Але, здавалося, люди не звертали на це уваги; деякі ходили босоніж. Жінка, що йшла на маленьких дерев’яних платформах, на мить затримала його уваїу, і він замислився над тим, чому всі їх тут не носять. Схоже, в цих мішкуватих бриджах чоловікам було комфортніше, ніж в обтислих, які носив він, — але юнак був упевнений, що почуватиметься дурнем, якщо спробує вбратися у них. Він уявив себе в таких бриджах, в одному з тих круглих брилів — і засміявся.

— Що тебе розвеселило, Перрине? — спитав Лоял. Його вуха зовсім опали й сховалися у волоссі; оґір занепокоєно вдивлявся у людей на вулиці. — Цей народ має такий вигляд... переможений, Перрине. Останнього разу, коли я тут був, вони виглядали зовсім інакше. Навіть люди, що дозволили вирубати свій гай, не заслуговують на такий вигляд.

Перрин почав розглядати обличчя людей — замість того, щоб просто дивитися на все. І зрозумів, що Лоял має рацію. Щось покинуло всі ці обличчя. Надія, мабуть. Цікавість. Вони навіть не зважали на групку вершників, — окрім тих випадків, коли слід було поступитись дорогою. Оґір, що височів на коні завбільшки з тяглового, для них нічим не відрізнявся від Лана чи Перрина.

Коли подорожні увійшли до міста крізь ворота у високій сірій стіні, вулиці змінилися на бруковані. Ворота вони минали під пильним поглядом темних очей солдат — в кірасах поверх червоних каптанів з широкими рукавами і вузькими білими манжетами, в круглих шоломах з гребенем зверху. Замість мішкуватих бриджів чоловіки тут носили обтислі, й заправляли їх у чоботи з халявами до колін. Солдати похмуро подивилися на меч Лана й торкнулися своїх, гостро зиркнули на сокиру Перрина та його лук, — але обличчя в них були якісь пригнічені, наче більше ніщо не вартувало їхніх зусиль.

Будівлі в місті були масивніші й вищі, хоча здебільшого не відрізнялися від тих, що й у передмісті. Дахи здавались Перрину дещо дивними на вигляд, — особливо ті, що з загостреними верхівками; але юнак уже бачив стільки їхніх різновидів відтоді, як вийшов з дому, що він тільки й міркував, якими саме цвяхами кріпили черепицю. У деяких місцях люди взагалі для цього не використовували цвяхи.

Палаци й великі будинки розташовувались серед менших, простіших, — і, здавалося, всі вони були перемішані випадково. Споруда з вежами й квадратними білими куполами, оточена зусібіч широкими вулицями, містила крамниці й корчми, а на іншому боці вулиці стояли будинки. Велетенський зал з чотирма квадратними мармуровими колонами завширшки в чотири кроки, з п’ятдесятьма сходами, що вели до бронзових дверей заввишки п’ять спанів, з одного боку містив пекарню, а з іншого — кімнату кравця.

Більшість чоловіків тут носили каптани й бриджі, схожі на солдатські, хоча яскравіших кольорів та без обладунків; лише деякі з них мали мечі. Ніхто не ходив босоніж — і не носив тих мішкуватих бриджів. Жіночі сукні часто бували довгими, а комірці, пошиті як із шовку, так і з вовни, спускалися до голих плечей і навіть до грудей. Морський народ інтенсивно торгував шовком за посередництвом Тіра. Вулицями проїжджало чимало паланкінів та карет з кінськими упряжками, — як і возів, запряжених волами, та фургонів. І все ж напрочуд багато людей мали такий вигляд, мовби вони опустили руки.

Корчма «Зірка», яку обрав Лан, сусідила з крамницею з одного боку та кузнею — з іншого; їх розділяли лише вузькі провулки. Ковальня була збудована з необробленого сірого каменю, а ткацька крамниця та корчма — з дерева, хоча «Зірка» була чотириповерховою спорудою з маленькими вікнами на даху. Гуркіт ткацьких станків наполегливо конкурував з ляскотом ковальського молота. Вони віддали своїх коней стайничим, котрі повели їх на задній двір, а самі увійшли до корчми. З кухні поширювались аромати риби, випічки й, можливо, чогось тушкованого, а також запах смаженої баранини. Чоловіки в загальній залі були вбрані в обтиснені каптани й вільні бриджі. Перрин подумав, що багатших людей — чомусь він вважав чоловіків у барвистих каптанах із широкими рукавами й жінок з оголеними плечима в яскравих шовкових сукнях багатими чи знатними — що таких людей повинен відлякувати цей шум. Можливо, тому Лан і вибрав цю корчму.

— Як ми заснемо в такому гаморі? — пробурмотіла Зарін.

— Жодних питань? — сказав він, усміхаючись, — і на мить йому здалося, що вона покаже йому язика.

Господар був круглолицим лисим чоловіком у довгому синьому каптані й вільних бриджах; він вклонився їм зі складеними на пузі руками. Його обличчя виражало ту саму стомлену покірність.

— Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу, — зітхнув він. — Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу. — Він коротко зиркнув на жовті очі Перрина, а тоді втомлено перевів погляд на Лояла. — Хай Світло сяє на вас, друже оґіре, ласкаво прошу. Минув уже рік відтоді, як я бачив оґірів у Тірі. Робота чи щось іще у Твердині. Вони зупинялися там, звісно, — але я якось бачив їх на вулиці.

Він знову зітхнув і, схоже, не спромігся на те, щоб зосередитись на своїй цікавості, аби спитати, чому ще один оґір приїхав до Тіра, — чи хоча б чому вони всі сюди приїхали.

Голомозий чоловік на ім’я Джура Гарет показав їм кімнати сам. Мабуть, шовкова сукня Морейн і те, як вона ховала своє обличчя, вкупі з Лановим суворим обличчям і мечем, робили з них леді та її охоронця в його очах, тож вони удостоїлись його особистої уваги. Перрина він, очевидно, сприйняв за своєрідного слугу, а от щодо Зарін вочевидь був невпевнений — чим викликав її неприховану відразу; ну, а Лоял був, врешті, оґіром. Він покликав чоловіків, щоб зсунули для Лояла ліжка разом, і запропонував Морейн окрему кімнату для трапези, якщо вона забажає. Вона люб’язно пристала на цю пропозицію.

Вони йшли всі разом верхніми коридорами, утворивши невеличку процесію. Наприкінці Гарет вклонився, зітхнув — і покинув їх, залишивши там, де вони починали обхід: біля кімнати Морейн. Стіни були тиньковані білим, а голова Лояла зачіпала стелю коридору.

— Огидний чолов’яга, — пробурмотіла Зарін, люто струшуючи пилюку зі своїх вузьких спідниць обома руками. — Упевнена, він повважав мене вашою служницею, Айз Седай. Я на це не підписувалася!

— Стеж, що говориш, — тихо сказав Лан. — Якщо скажеш це ім’я на людях, то пошкодуєш про це, дівчино.

Здавалося, вона хотіла посперечатися, — але його крижані блакитні очі цього разу припнули їй язика, хоч і не охолодили вогника в її очах.

Морейн не зважала на них. Дивлячись в нікуди, вони жмакала свій плащ руками, немовби витираючи їх. Перрину здавалося, що вона не усвідомлює своїх рухів.

— Як ми шукатимемо Ранда? — спитав він, але вона не чула його. — Морейн?

— Не відходьте від корчми, — мовила вона через деякий час. — Tip може бути небезпечним місцем для тих, хто не знає його звичаїв. Тут Візерунок може розірватися. — Останнє вона сказала тихо, наче до себе. А голосніше додала: — Лане, погляньмо, що ми можемо дізнатися, не привертаючи уваги. Решта — залишайтеся в корчмі!

— «Залишайтеся в корчмі», — мавпувала Зарін, коли Айз Седай та Охоронець зникли, спустившись сходами донизу. Однак вона сказала це так тихо, що вони не могли почути. — Цей Ранд. Він той, кого ви називаєте... — Якщо вона називала себе соколом, то зараз це був дуже невпевнений сокіл. — А ми в Тірі, де в Серці Каменя зберігається... І Пророцтво каже... Спопели мене Світло, та’верене, — хіба це та історія, до якої я хочу потрапити?

— Це не історія, Зарін. — Якусь мить Перрин відчув себе майже так само безнадійно, як і господар. — Колесо вплітає нас у Візерунок. Ти сама вплутала свою нитку в наші; тепер надто пізно її розплутувати.

— Світло! — прошипіла вона. — Тепер ти говориш, як вона!

Він залишив дівчину з Лоялом і пішов до своєї кімнати віднести речі — у ній було низьке ліжко, зручне, але маленьке: схоже, міські жителі думають, що воно цілком годяще. Ще були умивальник, табуретка та кілька гачків у потрісканій стіні. А коли він вийшов, Лояла та Зарін там уже не було. Дзенькіт молота об ковадло кликав його.

Так багато всього у Тірі здавалося дивним, що піти до ковальні було полегшенням. На першому поверсі розташовувалась одна велика кімната, де замість задньої стіни були двоє довгих дверей, що вели на подвір’я, де підковували коней і волів. Ремінь для волів висів прямо тут. Молоти стояли на своїх підставках, а щипці різних видів і розмірів висіли на відкритих балках стін; лещата й копитні ножі та інші знаряддя для підковки були акуратно розкладені на дерев’яних лавах із зубилами та з невеличкими ковадлами, кліщами та усілякими іншими знаряддями коваля. У баках валялися різної товщини обрізки заліза та сталі. На твердій брудній долівці стояло п’ять шліфувальних кіл різної окружності, шість ковадл і три кам’яних горни з міхами, — але тільки в одному досі жеврів жар. Під рукою стояли бочки для гартування.

Коваль старанно працював молотом по жовтогарячому залізу, затисне-ному у твердих кліщах. У нього були світло-блакитні очі, а вбраний він був у вільні бриджі, — однак довгий шкіряний жилет на голому тулубі й фартух не сильно відрізнялися від тих, що їх носили Перрин і майстер Лутган в Емондовому Лузі. Масивні руки й плечі чоловіка свідчили про те, що він уже роками працює з металом. Його темне волосся було приблизно до такої ж міри посивілим, яків майстра Луггана. На стіні висіли ще жилети й фартухи, — так, наче в нього були підмайстри; але зараз їх не було видно. Вогонь з горна пахнув домом. Гаряче залізо пахло домом.

Коваль повернувся, щоб сунути шматок, з яким працював, назад у вугілля, і Перрин підійшов, щоб попрацювати з міхами. Чоловік поглянув на нього, але нічого не сказав. Перрин смикав ручку міхів угору і вниз — повільно, твердо, рівномірно, щоб вугілля зберігало правильний жар. Тепер коваль повернувся до роботи над гарячим залізом на заокругленому розі ковадла. Перрин подумав, що він, мабуть, робить шкребок для бочки. Молот дзвенів різкими, швидкими ударами.

Чоловік заговорив, не відриваючи погляду від роботи:

— Підмайстер? — це й були усі його слова.

— Ага, — так само коротко відповів Перрин.

Протягом якогось часу коваль працював. Це і справді був шкребок для очищення нутрощів дерев’яних бочок. Час від часу він уважно дивився на Перрина. Потім коваль на мить опустив молот, взяв короткий шмат грубої квадратної заготовки й сунув її Перринові до рук, а тоді підняв молот і продовжив роботу.

— Погляньмо, що ти зможеш зробити з цього, — сказав він.

Не замислюючись, Перрин рушив до ковадла з іншого боку горна й постукав заготовкою по його краю. Пролунав лункий дзенькіт. Цю сталь недостатньо довго тримали в печі, аби вона увібрала більше вуглецю з вугілля. Він майже повністю занурив її у гаряче вугілля, спробував дві бочки води, щоб визначити, котра з них солона — третя була з оливкової олією — а тоді зняв каптан й сорочку і обрав шкіряний жилет, що пасував до його статури. Більшість тіренців були менші від нього, однак він таки знайшов один, який йому підійшов. Підібрати фартух було простіше.

Повернувшись, він побачив коваля, що схилив голову над своєю роботою, киваючи й усміхаючись до себе. Але те, що юнак знав кузню, ще не доводило, що він — хороший коваль. Тож це потрібно було продемонструвати.

Коли Перрин повернувся до ковадла з двома молотами, набором пласких довгих кліщів й загостреним зубилом, плитка сталі вже нагрілася до темно-червоного кольору, — окрім маленької частинки, що не торкалася вугілля. Перрин попрацював міхами, стежачи, щоб колір металу посвітлішав, — аж поки він не став жовтим, майже білим. Тоді він дістав його кліщами, поклав на ковальню й узяв важчий із двох молотів. За його оцінкою, — приблизно десять фунтів і з руків’ям, яке більшість людей, що не знаються на ковальському ремеслі, вважають довшим, ніж треба. Він узяв його майже за край, — гарячий метал інколи жбурляється іскрами; він бачив шрами на руках коваля з Раундгілла, недбалого чоловіка.

Хлопець не хотів робити щось складне й вигадливе. Прості речі у такій ситуації — найкраще рішення. Він почав заокруглювати краї плитки; тоді викував середину в широке лезо, майже таке ж товсте, яків оригіналу, що лежав біля бочки, але десь на півтори долоні довше. Час від часу він відносив метал у вугілля, щоб зберегти його жовтий колір, а ще через деякий час узяв інший молот, десь наполовину легший. Частину за лезом він потоншив, тоді зігнув на розі ковадла. Наприкінці до неї можна бути прикріпити дерев’яну ручку. Потім він встановив в отвір ковадла гостре зубило, а по тому поклав сяйливий метал згори. Один різкий удар молота відрізав знаряддя, яке він виготовив. Майже. Це буде ніж для згладжування й вирівнювання верхівок бочкових клепок, — коли їх зберуть разом з іншими частинами. Коли він закінчить. Шкребок для бочки, який виготовляв тутешній коваль, наштовхнув його на цю думку.

Перрин зробив гарячу обрізку та кинув сяйливий метал у бочку із солоною водою. Звичайна вода жорсткіше б охолодила метал, — вона лише для найтвердішого, а олія — для найм’якішого охолодження, для добрих ножів. І мечів, як він чув, — проте жодного разу не брав участі у виготовленні чогось подібного.

Коли метал охолов до тьмяно-сірого кольору, він витягнув його з води й поклав на шліфувальний круг. Дещиця повільної роботи з педалями відточила лезо до блиску. Перрин обережно знову його нагрів. Цього разу колір був темнішим: солом’яним; бронзовим. Коли бронзовий колір почав хвилями підійматися по лезу, він відставив ніж, щоб той охолов. Фінальну заточку можна буде зробити потім. Повторне гасіння зруйнує щойно зроблене загартовування.

— Дуже акуратна робота, — сказав коваль. — Без зайвих рухів. Ти шукаєш роботу? Мої підмайстри недавно пішли, — усі троє, безпорадні бовдури, — тож у мене знайдеться багато роботи для тебе.

Перрин похитав головою.

— Я не знаю, як довго залишатимуся в Тірі. Я б ще трохи попрацював, якщо ви не проти. Я вже давно цього не робив, тож скучив за роботою. Можливо, я зроблю те, що повинні були б ваші підмайстри.

Коваль гучно пирхнув.

— Ти значно більш вправний, аніж всі ті баламути, що лише нудяться я глипають очима, бурмочучи щось про свої кошмари. Так, наче нікому ніколи не сняться погані сни. Так, ти можеш працювати тут, скільки захочеш. Світло, мені замовили дюжину скоблів і три сокири, а столяру внизу вулиці потрібне долото і... Дуже багато — всього й не перелічиш. Почнемо зі скоблів — і побачимо, що ми встигнемо до ночі.

Перрин цілковито занурився в роботу, протягом певного часу не помічаючи нічого, окрім жару металу, дзенькоту молота, запаху горна. Однак в якийсь момент він підвів погляд і побачив, що коваль — звали його Д ермі-дом Аллою — знімає свій жилет, а на подвір’я вже спустилися сутінки. Все довкола освітлювали лише горн і пара ліхтарів. І Зарін сиділа на ковадлі біля одного з холодних горнів, спостерігаючи за ним.

— То ти і справді — коваль, ковалю, — сказала вона.

— Ще й який, майстрине, — сказав Аяла. — Він сказав, що підмайстер, — але ту роботу, що він сьогодні зробив, не всякий майстер подужає, така моя думка. Чудові удари. Й дуже впевнені.

Перрин переминався з ноги на ногу, коли його хвалили, і коваль усміхнувся йому. Зарін дивилася на обох, не розуміючи їх.

Перрин пішов повісити жилет і фартух, але, коли він скинув їх, то раптово відчув погляд Зарін на своїй спині. Йому здавалося, що вона торкається його; її трав’яний запах забив йому памороки. Хлопець швидко натягнув сорочку через голову, так-сяк заправив її в бриджі й обсмикнув свій каптан. Коли Перрин розвернувся, Зарін усміхалася своєю легенькою потайною усмішкою, що завжди змушувала його нервувати.

— Цим ти збираєшся займатися? — спитала вона. — Ти пройшов увесь цей шлях, щоб знову стати ковалем? — Аяла залишив двері незачиненими й прислухався до їхньої розмови.

Перрин узяв важкий молот-балду, яким користувався, — з десятифун-товим бійчиком і руків’ям завдовжки з руку. Він добре з ним почувався. На своєму місці. Коваль подивився йому в очі — й навіть не моргнув; важливою була робота; вміння працювати з металом, а не колір очей людини.

— Ні, — сумно сказав він. — Сподіваюся, колись, одного дня... Але ще — ні.

Він потягнувся, щоб повісити молот на стіну.

— Візьми його, — кашлянув Аяла. — Я зазвичай не роздаю добрі молоти, але... Робота, яку ти сьогодні зробив, варта значно більшого, — та й, можливо, він допоможе тобі прийти до того «одного дня». Візьми його. Залиш собі.

Перрин стиснув молот у руці. Це було приємне відчуття.

— Дякую, — сказав він. — Не можу передати, як це важливо для мене. — Просто пам’ятай про «один день», юначе. Просто пам’ятай про це. Коли коваль пішов, Зарін подивилася на юнака й сказала:

— Ти хоч розумієш, які чоловіки дивні, ковалю? Ні? Гадаю, що ні.

Вона вискочила з ковальні, залишивши його стискати молот в одній руці, а іншою — чухати потилицю.

Ніхто в загальній залі не звернув на нього уваги, — на золотоокого чоловіка з ковальським молотом. Він піднявся до своєї кімнати, але цього разу не забув засвітити лойову свічку. Його сагайдак та сокира висіли на тому ж гачку на тинькованій стіні. Він зважив сокиру в одній руці, а молот — в іншій. З огляду на вагу металу сокира з лезом у формі півмісяця й товстим шипом була на добрих п’ять чи шість фунтів легша від молота, — але відчувалася в десять разів важчою. Він перемістив сокиру в петлі на ремені та поставив молот на підлогу під гачком, сперши його на стіну. Руків’я сокири й молота ледь не торкалися одне одного, — два шматки деревини, майже однакові завтовшки. Два шматки металу, майже однакові на вагу. Юнак довго сидів на табуретці, розглядаючи їх. Він все ще дивився, коли Лан засунув голову до його кімнати.

— Ходімо, ковалю. Нам треба дещо обговорити.

— Я і є коваль, — сказав Перрин, і Охоронець похмуро подивився на нього.

— Тобі що, зима в голову вдарила, ковалю? Якщо ти більше не можеш нести свій тягар, то можеш усіх нас потягти з гори вниз.

— Я нестиму свій тягар, — прогарчав Перрин. — Я робитиму те, що потрібно. Що тобі треба?

— Ти, ковалю. Не чув? Ходімо, фермере.

Це прізвисько, яким Зарін так часто його називала, розлютило його зараз, — однак Лан уже встиг відвернутися. Перрин поспішив у коридор і пішов за ним услід до передньої частини корчми, сподіваючись сказати Охоронцю, що він уже ситий цим «ковалю» й «фермере», — адже його ім’я Перрин Айбара. Охоронець пірнув у єдину приватну їдальню в корчмі, вікна якої виходили на вулицю.

Перрин пішов за ним.

— А тепер послухай, Охоронцю, я...

— Ти послухай, Перрине, — сказала Морейн. — Мовчи і слухай. — Її обличчя було спокійним, але очі — такими ж похмурими, як і голос.

Перрин і не помітив, що в кімнаті був іще хтось, окрім нього й Охоронця, котрий тепер стояв біля каміна, який не стали розпалювати, спершись однією рукою на полицю. Морейн сиділа за столом, розташованим посередині кімнати, — звичайним шматком чорного дуба. Більше ніхто не сидів на стільцях з високими різьбленими спинками. Зарін, насупившись, сперлася на стіну з іншого боку кімнати, подалі від Лана, а Лоял обрав підлогу, — адже він не вміщався у жоден зі стільців.

— Рада, що ти вирішив приєднатися до нас, фермере, — насмішкувато сказала Зарін. — Морейн нічого не казала, поки ти не прийдеш. Вона просто дивилася на нас, наче вирішувала, хто з нас помре. Я...

— Цить, — різко втрутилася Морейн. — Один з Відступників — у Тірі. Високий лорд Семон — це Бе’лал.

Перринову шкіру засипали сироти.

Лоял замружився й простогнав:

— Слід було залишатися в стеддінгу. Я був би щасливий, одружений, кого б там моя мати не обрала. Вона добра жінка, моя мати, — вона не віддала б мене поганій дружині.

Його вуха, здавалося, цілковито сховалися в кудлатому волоссі.

— Ти можеш повернутися до стеддін/у Шанґтай, — сказала Морейн. — Йди зараз, якщо хочеш. Я не зупинятиму тебе.

Лоял розплющив одне око.

— Я можу піти?

— Якщо бажаєш, — сказала вона.

— Ох. — Він розплющив й інше — і почухав щоку грубими пальцями завбільшки як сосиски. — Думаю... думаю... якщо я маю вибір... то залишуся з вами. Я вже зробив багато записів, але їх недостатньо для того, щоб закінчити мою книжку. І я не хотів би залишати Перрина й Ранда...

Морейн обірвала його холодним голосом.

— Добре, Лояле. Рада, що ти залишаєшся. Буду рада скористатися всіма твоїми знаннями. Але, поки все не закінчилося, у мене немає часу вислуховувати скарги!

— Я так розумію, — мовила Зарін невпевненим голосом, — я не можу піти? — Вона глянула на Морейн і затремтіла. — Думаю, ні. Ковалю, якщо я залишуся живою, ти мені за все заплатиш.

Перрин витріщився на неї. Я! Ця дурепа думає, що це — моя провина? Хіба я просив її приходити? Він розтулив рота, але, побачивши погляд Морейн, швидко закрив його. За мить спитав:

— Він по Ранда? Зупинити його чи вбити?

— Думаю, ні, — тихо сказала вона. — Її голос був як холодна сталь. — Боюся, він хоче дозволити Ранду увійти в Серце Каменя і взяти Калландор, — а тоді відібрати його в нього. Боюся, він хоче вбити Відродженого Дракона тією зброєю, що призначена оповістити про нього.

— Ми знову тікатимемо? — спитала Зарін. — Як з Ілліана? Ніколи не думала втікати, — але я ніколи й не думала, що зустрінусь з Відступником, коли давала клятву мисливця.

— Цього разу, — сказала Морейн, — ми не можемо просто втекти. Ми не сміємо тікати. Світи й час покладаються на Ранда, на Відродженого Дракона. Цього разу ми битимемося.

Перрин важко опустився на стілець.

— Морейн, ви зараз розповідаєте про безліч речей, про котрі раніше говорили нам навіть не думати. Ви захистили цю кімнату від підслуховування, чи не так? — Коли вона похитала головою, він стиснув край столу так сильно, що темний дуб аж скрипнув.

— Я не говорю про мерддраала, Перрине. Ніхто нічого не знає про силу Відступників, — окрім того, що Ішамаель та Ленфір — найсильніпті- Проте й найслабші з них можуть відчути будь-який захист, який я накладу, за милю, а то й більше. І розірвати нас на шматки за лічені секунди. Можливо, навіть не сходячи з місця.

— Ви кажете, що він може в’язати з вас вузли, — пробурмотів Перрин. — Світло! Тоді що нам робити? Як ми можемо взагалі чимось зарадити?

— Навіть Відступник не може протистояти погибельному вогню, — сказала вона. Він подумав: чи це те, що вона використала проти Темних гончаків? Йому досі було ніяково від того, що він тоді побачив, — і від того, що вона потім сказала.

— Я дечому навчилася минулого року, Перрине. Я... небезпечніша, аніж коли приїхала до Емондового Лугу. Якщо я зможу підібратися достатньо близько до Бе’лала, то зможу знищити його. Однак якщо він помітить мене першим, то знищить усіх нас іще до того, як я зможу щось зробити. — Вона повернулася до Лояла. — Що ти можеш розповісти мені про Бе’лала?

Перрин здивовано закліпав. Лоял?

— Чому ви питаєте його? — люто випалила Зарін. — Спочатку ви кажете ковалю, що ми будемо боротися з одним із Відступників — який може вбити нас, перш ніж ми про це подумаємо! — а тепер ви питаєте про нього Лояла? Лоял одразу ж покликав її тим іменем, яким вона називалася: «Фейлі! Фейлі!», — але вона навіть не зупинилася. — Я думала, Айз Седай знають усе. Світло, я принаймні достатньо розумна, щоб не говорити, що битимусь з кимось, поки не дізнаюся про нього все, що зможу! Ви...

Вона притихла під пильним поглядом Морейн, бурмочучи щось до себе. Оґіри, — холодно сказала Айз Седай, — мають довгі спогади, дівчино. Для людей змінилося більше сотні поколінь з часів Світотрощі, однак для оґірів — менше тридцяти. Ми досі щось дізнаємося з їхніх розповідей, — те, чого не знали. А тепер розповідай, Лояле: що ти знаєш про Бе’лала? І цього разу — коротко. Мені потрібна твоя довга пам’ять, а не довга промова.

Лоял прокашлявся, і його голос нагадував звук дров, що котяться по похилій.

— Бе’лал. — Його вуха блимнули у волоссі, немов крила колібрі, а тоді опустилися знову. — Не знаю, що можу сказати такого, чого ви ще не знаєте. Про нього мало згадок, — окрім історії про зруйнування Залу Слуг незадовго до того, як Льюс Терін Родичевбивця і Сотня Споборників запечатали його разом з Мороком. Джаланда, син Аріда, сина Кояма написав, що його звали Заздрісником; що він знехтував Світлом, бо заздрив Льюсу Теріну, а також Ішамаелю та Ленфір. У «Дослідженні Війни Тіні» Мойлін, донька Хамада, донька Джуендана називала Бе’лала Тим, що плете сіті, — але я не знаю чому. Вона також згадувала, як він грав у камінці з Льюсом Теріном, перемагав — і завжди вихвалявся цим. — Він подивився на Морейн і затуркотів: — Я намагаюся коротко. Я не знаю нічого важливого про нього. Кілька літописців кажуть, що Бе’лал і Саммаел удвох очолювали битву проти Морока, перш ніж зреклися Світла, — і обидва були майстерними мечниками. Ось і все, що я знаю. Можливо, про нього згадували в інших книжках, історіях, — але я їх не читав. Про Бе’лала взагалі мало говорили. Пробачте, якщо я не сказав вам нічого корисного.

— Можливо, і сказав, — мовила Морейн. — Я не знала, що його називають Тим, що плете сіті. Чи що він заздрив Дракону, — які своїм компаньйонам у Тіні. Це свідчить на користь моєї думки про те, що він прагне отримати Калландор. Мабуть, у цьому й полягає причина, чому він став високим лордом Тіра. А Той, що плете сіті, — прізвисько інтригана, терплячого й підступного стратега. Ти допоміг, Лояле.

На мить широкий рот оґіра вигнувся у вдоволену усмішку, але потім вона зникла.

— Не буду вдавати, що не боюся, — раптом сказала Зарін. — Лише дурні не бояться Відступників. Однак я заприсяглася, що буду з вами, — значить, так і буде. Це все, що я хотіла сказати.

Перрин похитав головою. Вона точно божевільна. От я б не хотів бути частиною цієї групи. Я б хотів повернутися додому й працювати у ковальні з майстром Лугганом. Вголос же він сказав:

— Якщо він усередині Твердині — і чекає на Ранда, ми мусимо туди потрапити. Як ми це зробимо? Всі кажуть, що всередину не допускають без згоди високих лордів, — і, з огляду на це, я не бачу жодного іншого шляху, окрім як крізь ворота.

— Ви не підете всередину, — сказав Лан. — Тільки Морейн і я підемо. Якщо нас буде більше, увійти буде важче. Який шлях я б не знайшов, — я не впевнений, що він буде простим навіть для двох.

— Ґайдіне, — почала Морейн твердим голосом, але Охоронець перервав її так само рішуче.

— Ми підемо разом, Морейн. Цього разу я не стоятиму осторонь.

За мить вона кивнула. Перрину здалося, що Лану полегшало.

— Решті краще трохи поспати, — продовжив Охоронець. — Мені ж потрібно дослідити Твердиню. — Він замовк. — Є ще одна річ, яку твої новини витіснили з моєї голови, Морейн. Незначна річ, — і я не знаю, що вона може означати. Аїльці в Тірі.

— Аїльці! — вигукнув Лоял. — Не може бути! Усе місто панікувало б, якби хоча б один аїлець пройшов крізь ворота.

— Я не сказав, що вони блукають містом, оґіре. Дахи і димарі міста — така ж хороша схованка, як і Пустеля. Я бачив не менше трьох, — хоча ніхто більше в Тірі їх не помітив. А якщо я побачив трьох, то можете бути певні, що багатьох інших я пропустив.

— Це нічого мені не каже, — повільно сказала Морейн. — Перрине, чому ти спохмурнів?

Юнак і не помітив, як насупився.

— Я подумав про того аїльця в Ремені. Він сказав, що, коли Твердиня впаде, аїльці покинуть Трикратну землю. Це Пустеля, так? Він сказав, що це Пророцтво.

— Я прочитала кожне слово у Пророцтві про Дракона, — сказала Морейн тихо, — кожен переклад, — і там не було згадок про аїльців. Ми рухаємося

навпомацки, поки Бе’лал плете свої сіті, а Колесо плете Візерунок навколо нас. А де місце аїльців — у плетиві Колеса чи Бе’лала? Лане, ти мусиш якомога швидше знайти мені шлях до Твердині. Нам. Знайди, як нам швидко туди проникнути.

— Як накажете, Айз Седай, — сказав він, — але його тон був теплий, а не офіційний. Він зник за дверима. Морейн похмуро дивилася на стіл; її очі затуманилися думками.

Зарін встала й подивилася на Перрина, схиливши голову набік.

— Що робитимеш, ковалю? Схоже, вони хочуть, щоб ми чекали й спостерігали, поки вони шукатимуть пригод. І я не скаржуся.

Щодо останнього він сумнівався.

— Для початку, — відповів він, — я збираюся поїсти. А потім подумаю про молот.

І спробую зрозуміти, як я до тебе ставлюся. Соколе.