Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 52

у ПОШУКАХ ЛІ КІ в

Впавши на стілець у кімнаті менестреля, Мет спохмурнів, коли Том знову зайшовся кашлем. Як ми збираємося шукати далі, коли він такий в біса хворий, що навіть ходити не може? Щойно він це подумав, йому стало соромно. Том був таким же наполегливим у пошуках, як і він сам, змушуючи себе шукати і вдень, і вночі, — навіть коли знав, що хворий. Мет був до такої міри поглинутий своїм полюванням, що не звернув належної уваги на кашель Тома. Постійний дощ змінився паркою спекою, і це ситуації не покращило.

— Вставай, Томе, — мовив він. — Лопар сказав, що неподалік живе Мудра жінка. Це так вони тут називають Мудриню — Мудрою жінкою. Найнів це не сподобалося б!

— Мені не потрібне... жодне бридотне на смак... вариво... залите мені в горлянку, хлопче. — Марно намагаючись припинити кашель, Том приклав кулака до вусів. — Ти йди шукати. Дай мені... кілька годин... полежати... і я приєднаюся до тебе.

Напад хрипкого кашлю зігнув його голову майже до колін.

— То я мушу виконувати всю роботу, поки ти вилежуватимешся? — м’яко сказав Мет. — Як я знайду щось без тебе? Ти вмієш дізнатися більше інформації, ніж я.

Це була не щира правда; чоловіки вільно спілкувалися за грою в кості — так само, як і коли наливали кухоль вина менестрелю. Навіть охочіше, ніж з менестрелем, — коли той кашляв, адже всі боялися заразитися. Але Мет почав думати, що кашель Тома сам собою не відступить. Якщо цей старий цап помре, то з ким я гратиму в камінці ? роздратовано подумав він.

— У будь-якому разі твій клятий кашель не дає мені спати навіть у сусідній кімнаті.

Ігноруючи протести сивоволосого чоловіка, Мет поставив його на ноги. Він був дуже здивований тим, наскільки сильно Том повис на ньому. Незважаючи на вологу спеку, Том наполіг на тім, щоб вбратися у клаптиковий плащ. Метовий каптан було повністю розстібнутий, а три зав’язки його сорочки розв’язані, але він дозволив «старому цапу» вбратись у свій плащ. В загальній залі ніхто навіть очей не звів на Мета, що майже ніс Тома в задушливий полудень.

Господар дав прості вказівки, — але коли вони дійшли до воріт і натрапили на багно Маулу, Мет ледь не розвернувся назад, щоб спитати про іншу Мудру жінку. У такому великому місті повинна бути ще якась. Бухикання Тома переконало його все ж піти. Скривившись, Мет ступив у грязюку, підтримуючи Тома.

Він подумав, що, згідно з вказівками, вони мусили проходити повз дім Мудрої жінки тієї першої ночі, коли йшли від доків, — тож коли побачив довгий вузький будинок зі жмутками зілля на вікнах, поруч із гончарною крамницею, він його згадав. Лопар щось казав про те, що заходити слід чорним ходом, — але він вже ситий донесхочу цим багном.

І смородом риби, подумав Мет, похмуро подивившись на босоногих чоловіків, що чавкали по грязюці з кошиками на спинах. На вулиці видніли сліди кінських копит, що вже почали стиратися людськими ногами й возами. Коні везли фургон — чи, можливо, карету. Він жодного разу не бачив у Тірі нічого, окрім возів та фургонів, яких тягли воли, — знать та торговці надто пишалися своїми кіньми, щоб впрягти їх для якоїсь роботи. І він не бачив жодної карети й за міськими стінами також.

Викинувши коней і сліди від коліс з голови, Мет підвів Тома до передніх дверей і постукав. Через деякий час — знову постукав. Тоді ще раз.

Мет уже ладен був здатися й повернутися до «Білого півмісяця», попри те, що Том бухикав на його плечах, коли раптом почув човгання ніг за дверима.

Двері трохи прочинилися, і з щілини визирнула дебела сивоволоса жінка.

— Чого вам треба? — сказала вона стомленим голосом.

Мет натягнув свою найкращу усмішку. Світло, я й сам скоро захворію від усіх цих людей, що говорять так, наче не залишилося жодної клятої надії.

— Матінко Ґунно? Мене звати Мет Коутон. Каван Лопар сказав, що ви зможете якось зарадити моєму друїу, що кашляє. Я можу добре заплатити.

Вона вивчала їх якийсь час, схоже, прислухаючись до Томового хрипу, а тоді зітхнула.

— Гадаю, я ще можу щось зробити. Ти також заходь.

Вона розчахнула двері й уже дочалапала до задньої частини будинку, перш аніж Мет увійшов.

її вимова так нагадувала Амерлін, що він аж затремтів, — однак пішов слідом, ледь не тягнучи за собою Тома.

— Мені це... не потрібно, — прохрипів менестрель. — Кляті мікстури... завжди смакують, як... лайно!

— Замовкни, Томе.

Повна жінка провела їх до кухні, а потім покопирсалася в одній із шаф — і дістала звідти маленькі кам’яні горщики й пакети із зіллям, бурмочучи щось собі під ніс.

Мет посадив Тома на один зі стільців з високою спинкою і глянув у найближче вікно. На задньому дворі стояли три добрих коня, прив’язаних за огорожу. Він здивувався, що Мудра жінка має більше від одного, — чи й взагалі хоч одного. У Тірі він не бачив, аби хтось їхав верхи, окрім знаті та багачів, — та й ці коні мали такий вигляд, наче на них витратили немало срібла. Знову коні. Мене не турбують зараз кляті коні.

Матінка Ґунна заварила якийсь насичений чай з неприємним запахом і залила в Томове горло, тримаючи його за ніс, коли він намагався скаржитися. Мет зрозумів, що вона не така повна, як йому здавалося, коли вона міцно тримала голову менестреля однією зігнутою рукою, поки іншою заливала в нього темну рідину, не зважаючи на те, як сильно він намагався протестувати.

Коли вона забрала чашку, Том з однаковою силою закашлявся й витер рота.

— Гидота! Жінко... не знаю... ти хотіла... втопити мене... чи вбити... цим жахливим зіллям! Ти повинна... бути клятим... коновалом!

— Ви прийматимете це двічі на день, поки хрипи не пройдуть, — твердо сказала вона. — І у мене є бальзам, який треба буде втирати в груди щоночі.

Втома облишила її голос, коли вона почала сперечатися з менестрелем, поклавши кулаки на широкі стегна.

— Ця мазь смердить так само жахливо, як цей чай смакує, але ви втиратимете її — ретельно! — або я затягну вас нагору, мов кістлявого коропа в сітці, й прив’яжу вас до ліжка разом з цим плащем! До мене ще ніколи не приходив менестрель, — і я не дозволю першому з них померти від кашлю.

Том сердито зітхнув і прокашлявся у вуса, — але, схоже, сприйняв погрозу всерйоз. Принаймні він нічого не сказав, — лише дивився так, наче хотів кинути її вариво й мазь прямо у неї.

Що більше говорила матінка Ґунна, то більше ставала схожою на Амерлін, — так здавалося Мету. Зважаючи на кислу міну Тома та її суворий погляд, він вирішив, що краще зараз трохи згладити кути, перш аніж менестрель відмовиться від ліків. А вона точно вирішила переконати його.

— Знав я якось жінку, що розмовляє, як ви, — сказав він. — Уся ця риба, сіті й інше. Вона теж так говорить. З таким самим акцентом, маю на увазі. Напевно, вона тіренка.

— Можливо, — сивоволоса жінка раптом знову заговорила втомлено й продовжувала дивитися в підлогу. — Я також знала кількох дівчат з такою вимовою, як у тебе. Принаймні у двох з них вона була. — Вона важко зітхнула.

Мет відчув поколювання по шкірі. Мені не може так пощастити. Але він би й на мідяк не заклався, що в Тірі можуть бути інші дві дівчини з межирічанською вимовою.

— Три дівчини? Молоді жінки? На ім’я Еґвейн, Найнів та Елейн? У однієї волосся, як сонце, і блакитні очі.

Вона похмуро глянула на нього.

— Вони не так назвалися, — повільно мовила вона, — але я підозрювала, що вони сказали не справжні імена. Гадаю, у них були на те причини. Одна з них була гарненькою дівчиною з яскравими блакитними очима і золотаво-рудим волоссям до плечей.

Вона описала Найнів з косою до талії та Еґвейн з її великими темними очима й готовністю в будь-який момент усміхатися. Три гарні дівчини, що різняться між собою, наскільки це взагалі можливо.

— Я бачу, що ти їх знаєш, — завершила вона. — Мені шкода, хлопче.

— Чому вам шкода? Я намагався знайти їх протягом кількох днів! — Світло, я проходив це місце першої ж ночі! Прямо повз них! Я хотів випадковості. Що може бути більш випадковим, аніж приплисти на кораблі в дощову ніч і побачити цей будинок під час спалаху блискавки? Щоб я згорів! Щоб я згорів! — Скажіть мені, де вони, матінко Ґунно.

Сивоволоса жінка втомлено дивилася на пічку, де кипів її чайник. її губи рухалися, але вона нічого не говорила.

— Де вони? — вимагав Мет. — Це важливо! Вони в небезпеці, якщо я не знайду їх.

— Ти не розумієш, — тихо сказала вона. — Ти чужоземець. Високі лорди...

— Мені плювати на всяких... — Мет змигнув і подивився на Тома. Менестрель, схоже, спохмурнів, — але він при цьому так сильно кашляв, що Мет не був у цьому впевнений. — Який стосунок мають високі лорди до моїх друзів?

— Ти просто не...

— Не кажіть мені, що я не розумію! Я заплачу за інформацію!

Матінка Ґунна гнівно зиркнула на нього.

— Я не візьму гроші за!.. — Вона спохмурніла від люті. — Ти просиш мене сказати речі, про які я не можу говорити. Знаєш, що станеться зі мною, якщо я розповім — іти бовкнеш моє ім’я? Спочатку мені відріжуть язика. А тоді мене позбавлять інших частин тіла, — перш ніж високі лорди повісять те, що від мене залишиться, щоб протягом останніх годин я кричала, нагадуючи іншим, що треба підкорятися. І це не принесе жодної користі цим дівчатам, — ні моє зізнання, ні моя смерть!

— Обіцяю, що я не скажу вашого імені нікому. Присягаюся. — 1 я дотримаюся обіцянки, стара, — якщо ти тільки скажеш мені, де в біса вони є! — Будь ласка! Вони в небезпеці!

Жінка тривалий час вивчала його; а коли заговорила, то йому здалося, що вона знала всі подробиці про нього.

— Якщо ти присягаєшся, я розповім. Мені... вони подобалися. Але ти нічого не вдієш. Надто пізно, Метриме Коутоне. Ти спізнився на три години. їх забрали до Твердині. Високий лорд Семон послав по них. — Вона похитала головою від збентеження. — Він відправив... жінок, які... здатні направляти. Я не маю нічого проти Айз Седай, — але це було всупереч закону. Закону високих лордів. Можливо, вони порушують й інші закони, — але цей не повинні були. Чому високий лорд відправив Айз Седай за своїм дорученням? Для чого взагалі йому потрібні ці дівчата?

Мет ледь не вибухнув зо сміху.

— Айз Седай? Матінко Ґунно, у мене ледь серце не обірвалося, та й печінка також. Якщо по них приходили Айз Седай, то нічого хвилюватися. Не те, щоб вони мені подобалися, але ж вони... — Його усмішка майже розтала, коли жінка важко похитала головою.

— Хлопче, ці дівчата боролися, як крилатки в сітях. Айз Седай вони чи ні, — ті, хто прийшов по дівчат, були як трюмні помпи. Друзі не залишають стільки синців.

Його обличчя перекосилося. Айз Седай нашкодили 'їм? Що це, заради Світла, таке? Клята Твердиня. Порівняно з нею палац у Кеймліні здається прогулянкою на скотпоферму! Щоб я згорів! Я стояв прямо там у дощ — і дивився на цей будинок! Щоб я згорів, Світлом засліплений бовдур!

— Якщо ти зламаєш свою руку, — сказала матінка Ґунна, — я накладу шину й припарки; але якщо ти пошкодиш мою стіну, я зніму з тебе шкуру, мов з червоної риби!

Він моргнув, а тоді подивився на свій кулак і подряпані кісточки. Хлопець навіть не помітив, що вдарив стіну.

Широка жінка міцно схопила його руку, але пальці вона оглянула напрочуд делікатно.

— Нічого не зламано, — гмикнула вона через деякий час. Її погляд був ніжним, коли вона дивилася на його обличчя. — Схоже, ти турбуєшся про них. Принаймні про котрусь із них. Мені шкода, Мете Коутоне.

— Не варто, — сказав він. — Принаймні я знаю, де вони. Все, що мені потрібно, — це витягти їх звідти. — Він дістав свої останні дві андорські золоті крони й сунув їй у руку. — Це за ліки — і за те, що розповіли про дівчат. — Імпульсивно він швидко поцілував її в щоку й усміхнувся. — А це за мене.

Здригнувшись, вона торкнулася щоки, не знаючи, куди дивитися: на нього чи на монети.

— Витягнути їх звідти, кажеш. Так просто. З Твердині. — Раптом вона ткнула його пальцем під ребра — сильно, немовби паличкою. — Ти нагадуєш мого чоловіка, Мете Коутоне. Він був упертим дурнем, який теж плив крізь зуби шторму і сміявся. Я майже повірила, що тобі все вдасться. — Раптом вона подивилася на його брудні чоботи, котрі, схоже, помітила лише тепер. — Шість місяців я витратила на те, щоб навчити його не залишати брудних слідів удома. Якщо ти витягнеш тих дівчат, — на кого б з них ти не поклав око, — тяжко їй буде навчити тебе заходити в дім належним чином.

— Ви єдина жінка, здатна на це, — сказав він, і його усмішка збільшилася під її поглядом. Витягти їх. Ось і все, що я маю зробити. Витягти їх прямо з Твердині в клятому Тірі. Том знову закашляв. Він не піде у Твердиню в такому стані. От тільки — як я зупиню його?

— Матінко Ґунно, можу я залишити свого друга у вас? Гадаю, він надто хворий, аби повертатися до корчми.

— Що? — гаркнув Том. Він намагався встати зі стільця, кашляючи так, що заледве говорив. — Мені не... так погано, хлопче! Думаєш... пройти у Твердиню... це все одно... що на мамину кухню? Гадаєш... зможеш... хоча б до воріт дійти... без мене?

Менестрель повис на спинці стільця; бухикання й хрипи в грудях не дали йому навіть підвестися.

Матінка Ґунна поклала руку на його плече й штовхнула назад на стілець — дбайливо, немов дитину. Менестрель пильно зиркнув на неї.

— Я подбаю про нього, Мете Коутоне, — мовила вона.

— Ні! — вигукнув Том. — Ти не можеш... так вчинити зі мною! Ти не можеш... покинути мене... з цією старою...

Тільки її рука на плечі не дала йому зігнутися навпіл.

Мет всміхнувся до сивоволосого чоловіка.

— Я радий нашому знайомству, Томе.

Коли він квапливо вибіг на вулицю, то здивувався, чому сказав це. Том не помре. Ця жінка не дасть йому померти, навіть якщо їй доведеться тягти Тома, що кричить й відбивається, з могили за вуса. Так, — але хто не дасть загинути мені¹?

Попереду над містом нависала неприступна Твердиня Тіра, яку оточували сотні разів. Камінь, об який сотні армій зламали собі зуби. А він повинен якось потрапити досередини. І витягти трьох дівчат. Якось.

Зі сміхом, що змусив навіть похмурий народ на вулиці озиратися на нього, він рушив до «Білого півмісяця», не турбуючись про грязюку чи вологу спеку. Він відчував, як гральні кубики перемішуються в його голові.