Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 39

НИТІ у ВІЗЕРУНКУ

Джолін несміливо приклала руку до місця, де колись була рана Дайлін;

коли вона торкнулася гладенької шкіри, то зойкнула, немов не повірила власним очам.

Найнів випросталася, витираючи свої руки об плащ. Еґвейн визнала, що хороша вовна краще слугує за рушник, аніж шовк чи оксамит.

— Я сказала помити її та одягти, — відрізала Найнів.

— Так, Мудра, — швидко сказала Джолін, і вони разом із Чіад та Бейн скочили, щоб виконати наказ.

Короткий смішок вирвався з грудей Ав’єнди, більше схожий на сміх крізь сльози.

— Я чула, що Мудра в септі Зубчастий Шпиль здатна на таке, і ще одна — в септі Чотири Діри, — але я завжди думала, що це лише хвастощі. — Вона глибоко вдихнула, відновлюючи самовладання. —Айз Седай, я в боргу перед вами. Моя вода — ваша, а тінь мого прихистку служить і вам. Дайлін — моя друга сестра. — Вона побачила нерозуміння в очах Найнів і додала: — Вона донька сестри моєї матері. Споріднена кров, Айз Седай. Я винна вам кровний борг.

— Якщо мені треба буде пролити чиюсь кров, — сухо мовила Найнів, — я зроблю це сама. Якщо хочете відплатити, скажіть, чи є корабель в Джурині. Наступне селище на південь звідси?

— Селище, де солдати розвівають знамено Білого лева? — сказала Ав’єнда. — Там був корабель учора, коли я ходила в розвідку. У давніх переказах згадуються кораблі, — але було дивно побачити один такий.

— Світло поможи, аби він досі був там. — Найнів почала складати свої мішечки з порошками трав. — Я зробила для цієї дівчини все, що могла, Ав’єндо, — і тепер ми мусимо йти. Все, що їй потрібно тепер, — це їжа та відпочинок. І спробуйте не давати людям торкатись її своїми мечами.

— Що буде, — те буде, Айз Седай, — відповіла аїлька.

— Ав’єндо, — сказала Еґвейн, — з вашим страхом перед ріками, як ви перетнули їх? Упевнена, на шляху з Пустелі сюди є щонайменше одна річка завширшки з Еринін.

— Алґуня, — сказала Елейн. — Якщо ви не обійшли її.

— У вас багато річок, — але деякі мають речі, що називаються мостами, які потрібно перейти. А деякі ми могли перейти вбрід. Для решти Джолін згадала, що деревина плаває. — Вона ляснула по стовбуру високого білого дерева. — Ці великі, але пливуть не гірше, ніж гілки. Ми знаходили мертві й робили з них... кораблі... маленькі кораблі, два чи три зв’язували разом, щоб перетнути велику ріку.

Вона розповідала так, неначе просто викладала факти. Еґвейн здивовано спостерігала за нею. Якби вона боялася чогось так, як аїльки — річок, то чи змогла б вона зустрітися зі своїм страхом так, як це зробили вони? Ймовірно, що ні. А як щодо Чорної Аджі, спитав внутрішній голосок. Ти перестала її боятися? Це інше, відповіла вона. У цьому немає хоробрості. Або я вполюю її, — або сидітиму, мов кролик, що чекає на яструба. Вона згадала стару приказку: «Краще бути молотком, аніж цвяхом».

— Нам краще рушити своїм шляхом, — сказала Найнів.

— Хвилинку, — сказала їй Елейн. — Ав’єндо, навіщо ви пройшли весь цей шлях і подолали такі труднощі?

Ав’єнда гидливо труснула головою.

— Ми пройшли не так багато; ми вирушили серед останніх. Мудрі перешкоджали мені, мов дикі собаки, що гавкають довкола теляти, і казали, що в мене інші обов’язки. — Раптом вона всміхнулася, вказавши на іншу аїльку. — а ці залишились, щоб дражнити мене в моєму нещасті, як вони сказали, — але я гадаю, що Мудрі не відпустили б мене зовсім, якби вони не приєдналися до мене.

— Ми шукаємо декого з пророцтва, — сказала Бейн. Вона тримала сплячу Дайлін, щоб Чіад могла натягнути на неї коричневу лляну сорочку. — Того, що приходить зі світанком.

— Він виведе нас із Трикратної землі, — додала Чіад. — Пророцтво каже, що він народився від Фар Дарайз Май.

Елейн здивувалася.

— Я думала, ви сказали, що Дівам Списа не дозволено народжувати. Упевнена, що мене цьому вчили.

Бейн і Чіад знов обмінялися поглядами — так, наче Елейн підійшла до правди й вкотре згубила її.

— Якщо Діва народжує дитину, — обережно пояснила Ав’єнда, — вона віддає її Мудрій септу, а та — іншій жінці так, що ніхто не знає, чия то дитина. — Дівчина розповідала це так, наче пояснювала, що камінь важкий. — Кожна жінка хоче виростити дитя, сподіваючись, що, можливо, вона виховує Того, що приходить зі світанком.

— Або ж Діва може відмовитися від списа й повінчатися з чоловіком, — сказала Чіад, а Бейн додала:

— Іноді виникають причини, щоб відмовитися від списа.

Ав’єнда спокійно подивилася на них, але продовжила—так, мовби вони нічого не говорили.

— Окрім того, тепер Мудрі кажуть, що його можна знайти тут, за Драконовою Стіною. «Кров з нашої крові змішана з давньою кров’ю, вихована стародавньою кров’ю, але не нашою». Я не розумію цього, але Мудрі говорять це таким тоном, що сумнівів не залишається. — Вона зупинилася, очевидно підбираючи слова. — Ви поставили багато питань, Айз Седай. Я хочу запитати одне. Ви маєте зрозуміти, що ми шукаємо прикмети й знаки. Чому три Айз Седай проходять землею, де єдина рука без ножа — це рука настільки ослаблена голодом, що не може стиснути клинок? Куди ви прямуєте?

— У Tip, — квапливо сказала Найнів, — якщо ми не будемо тут балакати, допоки Серце Каменя розсиплеться на порох.

Елейн почала поправляти шнур свого клунка й ремінець дорожньої торбини, і за мить Еґвейн зробила те саме.

Аїльки перезирнулися між собою, а Джолін завмерла, поки накидала сіро-коричневий плащ на Дайлін.

— Tip? — сказала Ав’єнда обережним тоном. — Три Айз Седай мандрують небезпечною місцевістю на шляху до Тіра? Дивна річ. Чому ви йдете в Tip, Айз Седай?

Еґвейн поглянула на Найнів. Світло, хвилину назад вони сміялися, а тепер такі ж напружені, як і завжди.

— Ми полюємо на кількох злих жінок, — обережно сказала Найнів. — Друзів Морока.

— Рухомі Тіні. — Джолін так скривилася від цього слова, наче вкусила гниле яблуко.

— Рухомі Тіні в Тірі, — сказала Бейн, а Чіад продовжила її фразу: — А три Айз Седай шукають Серце Каменя.

— Я не сказала, що ми збираємося в Серце Каменя, — різко гаркнула Найнів. — Я просто сказала, що не хочу залишатися тут, аж доки воно розсиплеться на порох. Еґвейн, Елейн, ви готові?

Вона рушила із заростей, не чекаючи на відповідь, стукаючи палицею по землі та ступаючи широкими кроками на південь. Еґвейн та Елейн швидко попрощалися і рушили за нею. Чотири аїльки стояли й спостерігали, як вони йдуть.

Коли вони вдвох уже опинилися за деревами, Еґвейн сказала:

— У мене ледь серце не зупинилося, коли ти назвала себе. Ти не боялася, що вони можуть вбити тебе або взяти в заручники? Аїльська війна була не так і давно, і, що б вони там не казали про те, що не завдають шкоди жінкам без зброї, як на мене, вони готові застосувати свої списи до будь-кого.

Елейн співчутливо похитала головою.

— Я тепер зрозуміла, скільки всього не знаю про аїльців. Але мене вчили, що вони не вважають Аїльську війну взагалі війною. Судячи з того, як вони поводилися зі мною, гадаю, багато що з того, чому мене вчили, — правда. Або, може, це через те, що вони думали, що я — Айз Седай.

— Розумію, вони дивні, Елейн; але ніхто не скаже, що три роки боїв — це не війна. Мені байдуже, як довго вони боролися між собою, але війна є війна.

— Не для них. Тисячі аїльців перетнули Хребет Світу, але, схоже, вони вважали себе мисливцями за злодіями чи катами, що прийшли покарати короля Лемана з Кайрену за вирубку Авендоралдера. Для аїльців це була не війна; це була страта.

Авендоралдер, згідно з лекціями Верін, був відгалуженням самого Дерева Життя, який принесли до Кайрену п’ятсот років тому як безпрецедентну пропозицію миру від аїльців. Вона враховувала також їхнє право вільно перетинати Пустелю, — право, що раніше належало лише крамарям, менестрелям і туатга’анам. Майже все багатство кайренців було отримане з торгівлі слоновою кісткою, парфумами, спеціями, а найбільше — шовком, із землями, розташованими за Пустелею. Навіть Верін не мала жодного уявлення, як деревце Авендесора опинилося в аїльців. По-перше, всі давні книги писали про те, що воно не має насіння; по-друге, ніхто не знав, де росте Дерево Життя, окрім кількох історій, що були абсолютно точно хибними; а також було достеменно відомо, що Дерево Життя не мало нічого спільного з аїльцями. Також було незрозуміло, чому аїльці називають кайренців володільниками, або чому вони наполягли, щоб на їхніх торгових фургонах розвівалося знамено з трилисником Авендесора.

Еґвейн неохоче подумала, що може зрозуміти, чому вони почали війну— навіть якщо вони не вважають це війною — після того, як король Ламан зрубав їхній подарунок, аби лише зробити трон не таким, як у всіх. Лама-нів гріх, — так вони це називали. Верін казала, що з війною завершилася не лише кайренська торгівля через Пустелю, але й що ті кайренці, котрі насмілювалися увійти до неї, тепер зникали. Верін стверджувала, що їх «продавали як тварин» у землі по той бік Пустелі, — хоча навіть вона не могла зрозуміти, як можна продати чоловіка чи жінку.

— Еґвейн, — сказала Елейн, — ти знаєш, хто такий Той, що приходить зі світанком, чи не так?

Втупившись у спину Найнів, що йшла попереду, Еґвейн похитала головою. — Вона хоче нам влаштувати перегони до Джурина? — а тоді майже зупинилася.

— Ти ж не хочеш сказати?..

Елейн кивнула.

— Гадаю, так. Я багато чого не знаю з Пророцтва про Дракона, але чула кілька рядків. Один я добре пам’ятаю. «На схилах Драконової гори повинен він народитися, народитися від діви, що не повінчана ні з ким». Еґвейн, Ранд справді схожий на аїльця. Гаразд, він також схожий на ті портрети Тиґрейн, що я бачила, — але вона зникла ще до його народження, та й не могла вона бути його матір’ю. Гадаю, Рандовою матір’ю була Діва Списа.

Еґвейн спохмурніла від навали думок, — про все, що вона знала про Ран-дове народження. Його виховував Тем аль’Тор після того, як Карі аль’Тор померла. Але якщо сказане Морейн — правда, то вони не могли бути його батьками. Інколи здавалося, що Найнів знає таємницю народження Ринда. Але присягаюся, що не зможу її вибити з неї й палкою!

Вони наздогнали Найнів. Еґвейн поринула в задуму, Найнів дивилася прямо, виглядаючи Джурин і той човен, а Елейн похмуро дивилася на них обох — так, наче вони були двома дітьми, що бурмосилися одна на одну через те, кому має належати найбільший шматок пирога.

Після тривалої мовчанки Елейн сказала:

— Ти чудово усе вирішила, Найнів. Зцілення і все інше також. Упевнена, що вони ні на мить не засумнівалися, що ти — Айз Седай. Та й щодо нас не мали підозри завдяки тобі.

— Ти справді добре виконала роботу, — сказала Еґвейн через хвилину. — Це вперше за весь час я побачила, що відбувається під час Зцілення. Після цього створення блискавки здається ліпленням паляниці.

Несподівана усмішка з’явилася на обличчі Найнів.

— Дякую, — пробурмотіла вона і дотягнулася до Еґвейн, щоб легенько смикнути її за волосся, як вона це робила, коли та була малою дівчинкою.

Я вже не мале дівчисько. Все це сталося дуже швидко, тож вони знову мовчки продовжили свій шлях. Елейн гучно зітхнула.

Вони пройшли вже з милю, чи й трохи більше, — досить швидко, незважаючи на те, що їм довелося обходити вигини ріки, де берег ховався в хащах. Найнів наполягла на тім, щоб триматися подалі від дерев. Еґвейн вважала, що по-дурному думати, що ще якісь аїльці ховатимуться в гайках, — проте те, що вони обходили, не додавало значної відстані, оскільки зарості не були дуже розлогими.

Утім, Елейн спостерігала за деревами — і вона була першою, хто раптом закричав «Обережно!».

Еґвейн озирнулась: чоловіки виходили з-за дерев, обертаючи над головою пращі. Вона досягла саїдар, але щось вдарило її в голову, і темрява огорнула все навколо.

Еґвейн відчула, як гойдалася на чомусь, що рухалося під нею. Її голова була суцільним болем. Вона спробувала піднести руку до скроні, але щось врізалося в її зап’ястя, і її руки не рухалися.

— ...краще, аніж лежати там весь день, до самої темряви, — мовив грубий чоловічий голос. — Хтозна, чи буде поблизу інший корабель. А човнам я не довіряю. Вони протікають.

— Краще переймайся тим, аби Адден повірив тобі, що ти бачив ті кільця, перш аніж наважився, — сказав інший чоловік. — Упевнений, що йому потрібен добрий вантаж, а не жінки.

Перший чоловік пробурмотів щось грубе про те, що Адден може зробити з дірявими човнами — й вантажами також.

Вона розплющила очі. Сріблясті плями танцювали у неї перед очима; їй здавалося, що вона зараз впаде на землю, що хиталася під її головою. Однак Еґвейн була прив’язана до спини коня, зап’ястя й щиколотки були зв’язані мотузкою, що йшла під животом, а волосся звисало донизу.

Було ще світло. Дівчина витягнула шию, щоб роззирнутися. Її оточувало стільки грубо вдягнених вершників, що вона не могла побачити, чи схопили також Найнів та Елейн. Деякі чоловіки носили частини обладунків: побитий шолом, пом’ятий нагрудник, куртку, прошиту металевими лусками, — але більшість мали лише каптани, не чищені місяцями, — якщо їх узагалі колись чистили. Судячи із запахів, ці чоловіки також місяцями і не милися. В усіх на ременях або на спинах висіли мечі.

Гнів охопив її, і страх, але найбільше — розпечена лють. Я не буду бранкою. Не буду зв'язаною! Не буду! Еґвейн досягла саїдар, і біль ледь не розколов її голову; вона ледь стримала стогін.

Кінь зупинився на мить від вигуків; скрипнули іржаві петлі, й тоді вони проїхали трохи вперед, де чоловіки почали спускатися з коней. Коли чоловіки розступилися, вона змогла щось побачити. їх оточував частокіл з колод, зведений довкола великого круглого кургану. Охоронці зі стрілами стояли на дерев’яному підвищенні, достатньо високому, щоб дивитися поверх колод із грубо обтесаними краями. Один низький зруб без вікон виглядав так, наче його побудували на купі багна попід стіною. Інших споруд, окрім кількох прилеглих навісів, не було. Окрім чоловіків і коней, які щойно приїхали, решта простору відводилась багаттям для їжі, прив’язаним коням та ще більшій кількості немитих чоловіків. їх було щонайменше сто. Замкнені в клітках кози, свині й кури пищали, хрюкали і квоктали, і ці звуки зливалися з лайливими вигуками й реготом, і все разом створювало шум, який проймав болем її голову.

Еґвейн знайшла поглядом Найнів та Елейн, прив’язаних до коней без сідла, як і вона. Ніхто з них не ворушився; кінчик коси Найнів волікся по грязюці, коли її кінь рухався. Маленька надія щезла; якби хтось був на волі, то допоміг би іншим утекти. Світло, я не можу знову стати бранкою. Не можу. Вона знову обережно спробувала досягти саїдар. Цього разу біль був не такий сильний — так, наче їй хтось кинув камінь у голову — але вона зруйнувала порожнечу ще до того, як подумала про троянду.

— Одна очуняла! — панічно закричав чоловік.

Еґвейн намагалася вільно повиснути й мати незагрозливий вигляд. Як, заради Світла, я можу мати загрозливий вигляд, якщо прив'язана, наче мішок їжі! Згоріти мені, я повинна виграти час. Мушу!

— Я не зашкоджу вам, — сказала вона спітнілому чолов’язі, що підбіг до неї. Точніше, намагалася сказати. Вона не знала, скільки встигла сказати перед тим, як щось важке вдарило її по голові, — й пітьма накрила її хвилею нудоти.

Наступного разу прокидатися було легше. Її голова досі боліла, але не так, як раніше, — хоча думки, здавалося, розбігалися навсібіч. Принаймні мій шлунок не... Світло, краще не думати про це. У роті відчувався присмак кислого вина й чогось гіркого. Смужки світла від ліхтарів пробивалися крізь горизонтальні щілини в недбало зробленій стіні, але вона лежала в темряві, на спині. Схоже, на грязюці. Двері, здавалося, теж були припасовані невміло, але мали масивний вигляд.

Еґвейн з зусиллям піднялася на руки й коліна — і здивувалася, зрозумівши, що не зв’язана. Окрім однієї стіни з неочищених колод, всі інші були зроблені з грубого каменю. Світло зі щілин падало на Найнів та Елейн, які лежали на багнюці. На обличчі дочки-спадкоємиці була кров. Жодна з них не ворушилася, якщо не зважати на груди, які підіймалися й опускалися в такт їхньому диханню. Еґвейн завагалася: розбудити їх негайно, — чи подивитися, що там, по той бік стіни. Лиш одним оком, подумала вона. Я маю побачити, хто нас охороняє, перш аніж розбуджу їх.

Вона переконувала себе, нібито вирішила так не через те, що злякалася, що не зможе розбудити подруг. Коли дівчина приклала око до однієї зі щілин біля дверей, то подумала про кров на обличчі Елейн — і спробувала пригадати, як саме Найнів зцілила Дайлін.

Сусідня кімната була великою — мабуть, це решта зрубу, який вона бачила; без вікон, але яскраво освітлена золотими й срібними лампами, що звисали з гачків на стінах; із високою стелею, теж зробленою з колод. Каміна не було. На втрамбованій брудній долівці фермерські столи й стільці стояли впереміш із позолоченими скринями, інкрустованими слоновою кісткою. Килим з вишитими павичами лежав біля величезного ліжка з балдахіном, із вигадливо різьбленими й позолоченими стовпцями, де були накидані брудні ковдри й покривала.

Дюжина чоловіків стояли чи сиділи по всій кімнаті, але погляди їх усіх були звернені до кремезного русявого чоловіка, що міг би бути навіть вродливим, — якби його обличчя було чистішим. Він стояв і дивився на стіл із позолоченими різьбленими ніжками. Одну руку він тримав на руків’ї меча, а пальцем іншої крутив на столі щось, чого вона не могла розгледіти.

Вхідні двері прочинилися, показавши, що надворі ніч, — і в кімнату увійшов довготелесий чоловік без лівого вуха.

— Він ще не прийшов, — сказав він грубо. У нього також бракувало двох пальців на лівій руці. — Не люблю мати справу з цими типами.

Кремезний русявий чоловік не звернув на нього уваги, продовжуючи крутити те, що лежало на столі.

— Три Айз Седай, — пробурмотів він і засміявся. — Хороша ціна на Айз Седай, якщо кишка не коротка зв’язатися з правильним покупцем. Спробуєте йому продати кота в мішку, — ризикнете отримати шлунок, вирваний через рот. Не так безпечно, як перерізати горлянку капітану на торговому кораблі, — еге ж, Коку? І не так просто, правда ж?

Інші чоловіки нервово засмикались, а той, до кого звертались, — жилавий чоловік зі швидкими очима, — тривожно нахилився вперед.

— Вони Айз Седай, Аддене. — Вона впізнала цей голос; це був той чоловік, що лаявся. — Мусять ними бути, Аддене. Персні підтверджують це, кажу тобі! — Адден узяв щось зі столу, — маленький перстень, що виблискував золотом у світлі лампи.

Еґвейн зойкнула й порухала пальцями. Вони забрали мій перстень!

— Не подобається мені це, — пробурмотів довготелесий чоловік без вуха. — Айз Седай. Кожна з них може вбити нас усіх. Покинь мене Талан!

Ти витесаний зі скелі дурень, Коку, — і варто було б перерізати тобі горлянку. А якщо котрась прокинеться до того, як він прийде?

— Вони не прокинуться ще протягом кількох годин. — Це сказав товстий чоловік з хрипким голосом і щербатим оскалом. — Моя бабця навчила мене готувати те, чим ми їх напували. Вони спатимуть до світанку, — а він прийде раніше.

Еґвейн знову відчула присмак кислого вина й гіркоту в роті. Що б це не було, — твоя бабця набрехала тобі. Вона мала б задушити тебе ще в колисці/ Перш ніж цей «він» прийде, — той, хто повинен купити Айз Седай, мов клятий шончанець! — Найнів та Елейн вже мають бути на ногах. Вона поповзла до Найнів.

Наскільки Еґвейн могла зрозуміти, Найнів спала, тож вона спершу легенько потрусила її. Як не дивно, очі Найнів розплющилися.

— Що?..

Еґвейн рукою затисла Найнів рот, щоб та не говорила.

— Нас взяли в полон, — прошепотіла вона. — За стіною — дюжина чоловіків, і ще більше — надворі. Дуже-дуже багато. Вони дали нам щось випити, щоб ми спали, — але, схоже, воно не працює. Тепер ти згадала?

Найнів відкинула руку Еґвейн убік.

— Так, — відповіла вона тихо й злісно. Дівчина скривилася, а тоді раптово тихо пирснула. — Корінь спидобре. Ці дурні дали нам корінь спидобре з вином. За смаком вино вже перетворилося на оцет. Швидко, — пам’ятаєш щось із того, чому я тебе вчила? Як діє корінь спидобре?

— Він тамує головний біль, щоб заснути, — так само тихо сказала Еґвейн. І майже так само похмуро, поки не усвідомила те, що сказала. — Він навіює дрімоту, але не більше.

Товстий чоловік погано слухав свою бабцю. Все, що він зробив, — це втамував біль від удару по голові.

— Саме так, — мовила Найнів. — І, коли ми розбудимо Елейн, то віддячимо їм як слід.

Вона підвелася тільки для того, щоб припасти до золотоволосої дівчини.

— Гадаю, я бачила більше сотні чоловіків на вулиці, коли вони везли нас сюди, — прошепотіла Еґвейн у спину Найнів. — Упевнена, ти не заперечуватимеш, якщо я використаю Силу як зброю цього разу. І хтось має прийти, щоб купити нас. Я зроблю з ним щось таке, що він буде ходити під Світлом до своєї смерті!

Найнів досі нависала над Елейн, але жодна з них не рухалася.

— Що таке?

— У неї важке поранення, Еґвейн. Здається, її череп пробитий, і вона ледь дихає. Еґвейн, вона помирає — так само, як помирала Дайлін.

— Ти можеш щось удіяти? — Еґвейн намагалася пригадати всі потоки, що сплела Найнів, аби зцілити аїльку, але могла відтворити хіба кожну третю ниточку. — Ти мусиш!

— Вони взяли мої трави! — люто пробурмотіла Найнів; її голос тремтів. — Я не можу! Без трав не можу! — Еґвейн була вражена тим, що Найнів от-от заплаче. — Щоб вони згоріли, я не можу зробити це без... — Раптом вона схопила Елейн за плечі так, наче збиралася підняти дівчину без свідомості й потрусити її. — Горіти тобі, дівчино, — скреготіла вона, — я тягла тебе весь цей шлях не для того, щоб ти померла! Треба було лишити тебе чистити горщики! Треба було зв’язати тебе в мішку, щоб Мет відніс тебе до матері! Я не дозволю тобі вмерти в мене на руках! Чуєш? Не дозволю!

Раптом навколо неї засяяла саїдар, а очі й рот Елейн водночас широко розкрилися.

Еґвейн приклала руки до рота Елейн якраз вчасно, щоб приглушити звук, — але, коли вона доторкнулася до неї, вихори зцілення Найнів спіймали її, як соломинку на краю круговерті. Мороз пронизав її до кісток, натрапивши на внутрішній жар, що нісся назовні, наче хотів висушити її м’язи; світ розчинився у відчутті стрімкості, падіння, польоту й обертання.

Коли все врешті закінчилося, Еґвейн важко дихала й дивилася на Елейн, що витріщилася на неї, а її рука досі стискала подрузі рот. Залишки головного болю минули. Навіть відгомону того, що зробила Найнів, було достатньо, щоб зцілити і її. Бурмотіння в іншій кімнаті не стало голоснішим; якби Елейн видала якийсь звук, чи сама вона, — Адден та інші вже б почули.

Найнів стояла навкарачки; вона тремтіла, схиливши голову.

— Світло! — пробурмотіла вона. — Так робити це... немов віддирати... власну шкіру. О Світло! — Вона уважно глянула на Елейн. — Як ти почуваєшся, дівчинко? — Еґвейн прибрала руки.

— Я втомлена, — пробурмотіла Елейн. — І голодна. Де ми? Там були якісь чоловіки з пращами...

Еґвейн швидко розповіла їй, що сталося. Задовго до того, як вона закінчила, обличчя Елейн аж потемніло.

_А тепер, — додала Найнів мовби залізним голосом, — а тепер ми покажемо цим мерзотникам, що означає зв язатися з нами. Саїдар знову огорнула її.

Елейн заледве стояла на ногах, — але сяйво оточило і її. Еґвейн радісно сягнула Істинного Джерела.

Коли вони знову подивилися крізь щілини, щоб точно побачити, з ким матимуть справу, у кімнаті вже стояли три мерддраали.

Мертвотно-чорне вбрання висіло на них по-чудернацьки непорушно; вони стояли біля столу, — і всі чоловіки, окрім Аддена, відійшли якомога далі, притиснувшись спинами до стін й утупивши очі у брудну долівку. З іншого боку столу стояв Адден і прямо дивився в обличчя без очей, в той час як піт проорював борозни на його брудному лиці.

Оманливий узяв зі столу перстень. Еґвейн тепер побачила, що це золоте кільце було більшим від перснів з Великим Змієм.

Притиснувши обличчя до щілини між колодами, Найнів охнула й помацала горловину своєї сукні.

— Три Айз Седай, — прошипів напівлюдок. Його радість звучала, мов мертва річ, що розсипається на порох, — і одна з них мала це. — Кільце глухо стукнуло, коли мерддраал кинув його на стіл.

— Це саме ті, яких я шукаю, — проскреготів інший. — Тебе щедро нагородять, людино.

— Ми маємо напасти зненацька, — тихо сказала Найнів. — Що за замок на цих дверях?

Еґвейн змогла побачити замок ззовні дверей: залізна річ на важкому ланцюзі, що могла би стримати розлюченого бика.

— Приготуйтеся, — сказала вона.

Вона звузила потік Землі до маленької ниточки, тоншої за волосину, сподіваючись, що напівлюдок не відчує до такої міри незначного направляння, — і вплела його в найдрібніші частинки залізного ланцюга.

Один з мерддраалів підвів голову. Інший нахилився через стіл до Аддена.

— Мені щось свербить, людино. Ти впевнений, що вони сплять?

Адден важко зглитнув і кивнув головою. Третій мерддраал подивився на двері кімнати, де пригнулися Еґвейн та інші.

Ланцюг впав на землю; мерддраал, що дивився на нього, загарчав, а вхідні двері в цей час розчахнулися, й смерть у чорному серпанку вдерлася з ночі.

Кімната вибухнула вигуками й криками, коли чоловіки схопилися за мечі, щоб боротися з аїльськими списами. Мерддраали також витягли клинки, чорніші від свого вбрання, і боролися за життя. Еґвейн якось бачила, як шість котів билися один з одним; те, що відбувалося тут, було запеклішим стократ. І вже за лічені секунди запанувала тиша. Чи — майже тиша.

Усі люди без чорних серпанків лежали мертві зі списами у грудях; один з таких списів пришпилив Аддена до стіни. Двоє аїльців теж нерухомо лежали серед розтрощених меблів і трупів. У центрі кімнати спина до спини стояли три мерддраали з чорними мечами в руках. Один тримався за бік, наче поранений, хоча ніщо на це не вказувало. Інший мав довгу рану на блідому обличчі; але вона не кровила. Довкола них по колу рухалися, зігнувшись, п’ять аїльців, обличчя яких закривали серпанки. Знадвору лунали крики й стукіт металу, — а це означало, що решта аїльців все ще б’ються посеред ночі; однак у кімнаті було тихо.

Рухаючись колом, вони стукали своїми списами по схованих маленьких щитах. Трам-трам-ТРАМ-трам... трам-трам-ТРАМ-трам... трам-трам-ТРАМ-трам. Мерддраали оберталися разом з ними; обличчя без очей здавалися невпевненими й тривожними через те, що страх, що вселяв їхній погляд кожній людині, не зачіпав їхніх теперішніх супротивників.

— Потанцюй зі мною, Людино Тіні, — раптом вигукнув один аїлець насмішкувато. Голос у нього був юнацький.

— Потанцюй зі мною, безокий. — Тепер це була жінка.

— Потанцюй зі мною.

— Потанцюй зі мною.

— Гадаю, — сказала Найнів, випроставшись, — час настав.

Вона розчахнула двері, й троє оточених сяйвом жінок ступили вперед.

Здавалося, що для мерддраалів перестали існувати аїльці, а для аїльців — мерддраали. Аїльці витріщилися на Еґвейн та інших поверх своїх серпанків так, наче не розуміли, що саме побачили; вона почула, як одна жінка важко вдихнула. Погляд безоких мерддраалів був іншим. Еґвейн практично відчувала їхнє усвідомлення власної смерті тепер; напівлюдки знали, що жінки сягнули Істинного Джерела, коли дивилися на них. Вона також була впевнена, що відчуває їхню жагу її смерті так, наче своєю вони могли купити її, і навіть дужче бажання відділити її душу від тіла, зробити з обох цяцьки для Тіні, бажання...

Вона тільки-но увійшла в кімнату, — а здавалося, що витримує їхній погляд протягом годин.

— Я більше не можу тримати це, — прогарчала вона й випустила потік Вогню.

Полум’я спалахнуло в трьох мерддраалах, струменіючи у всіх напрямках, — і вони тріщали, немов їхні кістки пропустили через м’ясорубку. Тієї миті вона забула, що не сама, що поруч з нею Елейн і Найнів. Навіть коли полум’я поглинуло напівлюдків, здавалося, що саме повітря штовхає їх докупи, скидаючи у вогняну кулю; темрява поступово зменшувалась. їхні крики пронизали хребет Еґвейн, і з рук Найнів вирвалося щось — тонкий струмінь білого світла, порівняно з яким денне світло було темрявою, струмінь вогню, порівняно з яким розплавлений метал був холодним, — що з’єднало її руки з мерддраалами. І вони зникли, наче їх ніколи там і не було. Найнів злякано відскочила, і сяйво довкола неї згасло.

— Що... що це було? — спитала Елейн.

Найнів похитала головою; вона мала такий же приголомшений вигляд, як і Елейн.

— Я не знаю. Я так сердилась, так боялася через те, що вони хотіли... Я не знаю, що це було.

Погибельний вогонь, подумала Еґвейн. Вона не знала, чому так подумала, — але була цього певна. Неохоче вона змусила себе відпустити саїдар; змусила її відпустити себе. Вона не знала, що було важче. Я не побачила, як вона це зробила!

Аїльці відкрили обличчя. Надто квапливо, подумала Еґвейн, — так, наче хотіли сказати їй та іншим, що вони більше не готові битися. Троє з них були чоловіками; найстарший мав чимало пасем сивини в темно-рудому волоссі. Усі були високими, — що молоді, що старші; усі мали цю спокійну впевненість в очах, цю небезпечну грацію в рухах, що для Еґвейн здавалася схожою на ту, що в Охоронця; смерть сиділа у них на плечах, але вони знали це — і не боялися. Однією з жінок була Ав’єнда. Крики й вигуки надворі ущухли.

Найнів рушила до полеглих аїльців.

— Нема потреби, Айз Седай, — сказав старший чоловік. — їх вразив клинок Людини Тіні.

Найнів все ж нахилилася, щоб перевірити кожного. Вона скидала їхні серпанки, щоб відкотити повіки й перевірити пульс на горлі. Коли вона підвелася від другого, її обличчя зблідло. Це була Дайлін.

— Спопели вас вогонь! Спопели вас вогонь! — Було незрозуміло, мала вона на увазі Дайлін, чи сивого чоловіка, чи Ав ’єнду, чи всіх аїльців. — Я не для того її зцілила, щоб вона так загинула!

— Смерть прийде до всіх нас, — почала Ав’єнда, однак враз змовкла, коли Найнів повернулася до неї. Аїльці перезирнулися, немовби невпевнені, чи не зробить дівчина з ними те ж саме, що й з мерддраалами. В їхніх очах був не страх, — лише усвідомлення.

— Сталь Людини Тіні вбиває, — мовила Ав’єнда, — вона не ранить.

Старший чоловік подивився на неї з легким подивом. Еґвейн вирішила, що, яків Лана, у цього чоловіка посмикування повік було все одно що для інших — вияви відвертого подиву. І Ав’єнда додала:

— Вони мало знають про деякі речі, Руарку.

— Пробачте, — сказала Елейн рівним голосом, — що ми втрутилися у ваш... танок. Можливо, не слід було вас переривати.

Еґвейн здивовано поглянула на неї, — а тоді зрозуміла, що вона робить. Заспокоює їх і дає можливість Найнів охолонути.

— Ви чудово справлялися, — сказала вона. — Можливо, ми образили вас своїм втручанням.

Сивий чоловік, Руарк, глибоко реготнув.

— Айз Седай, я завжди радий тому... що б ви не зробили.

На мить він здавався не зовсім упевненим у цьому, але враз збадьорився. У нього була гарна усмішка й вольове квадратне обличчя; він був привабливим, але трохи застарим.

— Ми змогли вбити їх, але трьох Людей Тіні... Вони вбили б двох чи трьох з нас, — а можливо, й усіх. І я не впевнений, що ми здолали б їх. Для молодих смерть — це ворог, з яким вони намагаються помірятися силами. А для тих з нас, хто трохи старші, смерть — це давній друг, стара коханка, з якою не хотілося б зустрітися аж так скоро.

Найнів, схоже, розпружилася завдяки його словам, — наче зустріч з аїль-цем, який не тривожився через смерть, зменшила ї"ї напругу.

— Я повинна подякувати вам, — сказала вона, — дякую. Зізнаюся, несподівано було побачити вас. Ав’єндо, ви очікували знайти нас тут? Як?

— Я стежила за вами, — аїлька не зніяковіла. — Аби з’ясувати, що ви робитимете. Я побачила чоловіків, що схопили вас, але була надто далеко, щоб допомогти. Упевнена, — ви б помітили мене, якби я підібралася надто близько, тож я залишалася за сто кроків позаду. Коли я зрозуміла, що ви не дасте собі ради, було вже запізно втручатися самій.

— Упевнена, ви зробили, що могли, — слабо промовила Еґвейн. Вона була лише за сто кроків позаду нас? Світло, — добре, що розбійники їх не помітили.

Ав’єнда сприйняла її слова як заклик розповісти більше.

— Я знала, де був Корам, а він знав, де Дейл і Люін, а вони знали... — Дівчина зупинилася, похмуро глянувши на старшого чоловіка. — Я не очікувала побачити тут вождя клану, — тим паче мого, — серед тих, хто прийшов. Хто веде Таардад Аїль, Руарку, тут, з тобою?

Руарк знизав плечима, наче це не мало значення.

— Коли я помру, вожді септів змінять одне одного і спробують вирішити, чи справді вони хочуть піти в Руйдіан. Я б не прийшов, якби Амис, Бейр, Мелайн і Сіана не погнали мене, як гірські кішки — дикого козла. Сни казали, що я мушу йти. Вони спитали, чи справді я хочу померти в ліжку, старим і товстим.

Ав’єнда засміялася, наче над дотепним жартом.

— Я чула, як кажуть, що чоловік, який опинився між дружиною і Мудрою, зазвичай бажав би замість цього битися з дюжиною старих ворогів. А чоловік, що опинився між дружиною і трьома Мудрими, у якого ще й власна дружина — Мудра, розглянув би спробу вбити Того, що позбавляє зору.

— Дещо спало мені на думку. — Він похмуро втупився у щось на підлозі; Еґвейн бачила там три персні з Великим Змієм і значно більше золоте кільце, створене для чоловічого великого пальця. — І не відпускає. Все має змінюватися, — і я не буду частиною цих змін, якщо триматимуся осторонь. Три Айз Седай, що мандрують у Tip.

Інші аїльці перезирнулися одне з одним, — але так, наче вони не хотіли, щоб дівчата це помітили.

— Ви говорите про сни, — сказала Еґвейн. — Чи знають ваші Мудрі, що означають їхні сни?

— Деякі — так. Якщо хочеш дізнатися більше, тобі потрібно поговорити з ними. Можливо, вони розкажуть Айз Седай. Вони не розповідають сни чоловікам, — окрім тих, де сказано, що нам потрібно зробити. — Раптом його голос зазвучав втомлено. — І зазвичай, чого ми повинні уникнути, якщо зможемо.

Він зупинився і підняв чоловічий перстень. На ньому журавель пролітав над списом і короною; тепер Еґвейн впізнала його. Вона раніше часто бачила його на шиї Найнів, на шкіряній мотузці. Найнів ступила крок уперед і вихопила кільце з рук чоловіка; її обличчя почервоніло через злість та безліч інших емоцій, які Еґвейн не могла розгадати. Руарк не зробив зусилля, щоб втримати його, але продовжив таким же втомленим голосом.

— І ось в однієї з них кільце, про яке я чув, коли ще був хлопчаком. Кільце королів Малкіру. Вони виступили з шайнарцями проти аїльців за часів мого батька. Вони вправно танцювали зі списами. Однак Малкір поступився Гнилоліссю. Кажуть, що вижив лише хлопчик-король. Він спокушався смертю, що забрала його землю, як інші чоловіки спокушаються вродливими жінками. Чесно кажучи, дивна це річ, Айз Седай. Найдивні-ший знак з усіх тих, що я бачив відтоді, як Мелані витягла мене з власних володінь за Драконову Стіну. Шлях, яким ви мене повели, — ніколи не міг уявити його таким.

— Ніяким шляхом я вас не вела, — відрубала Найнів. — Усе, що я хочу, — це продовжити свою подорож. Ці чоловіки мають коней. Ми візьмемо трьох і рушимо своєю дорогою.

— Вночі, Айз Седай? — спитав Руарк. — Невже ваша подорож настільки термінова, що ви попрямуєте цими небезпечними землями у темряві?

Найнів очевидно вагалася, перш ніж щось сказати.

— Ні. — І твердішим тоном вона додала: — Але ми вирушимо на світанку.

Аїльці винесли мертвих за межі частоколу, але ні Еґвейн, ні її подруги не хотіли спати на брудному ліжку Аддена. Вони зібрали свої персні й лягли спати просто неба під своїми плащами й покривалами, котрі їм повернули аїльці.

Коли світанок прикрасив перламутром небо на сході, аїльці приготували сніданок, що складався з жорсткого сухого м’яса — Еґвейн довго його роздивлялася, поки Ав’єнда не сказала їй, що це — козел; хлібної паляниці, такої ж твердої, як волокнисте м’ясо; і білого сиру з блакитною пліснявою, який мав терпкий смак і був не менш твердим. Тож Елейн припустила, що аїльці практикують жування каміння. Однак дочка-спадкоємиця з’їла стільки, скільки Еґвейн та Найнів разом. Вибравши трьох найкращих коней для Еґвейн та її подруг, інших коней відпустили. Ав’єнда сказала, що їздять верхи вони лише за потреби, — і прозвучало це так, наче вона сама мозолистими ногами бігає краще. Усі коні були високими й майже такими великими, як бойові, з гордо вигнутими шиями та лютими очима. Чорний жеребець для Найнів, чала кобила для Елейн і сіра кобила — для Еґвейн.

Вона назвала сіру кобилу Імлою в надії, що ніжне ім’я пом’якшить її, — і справді, Імла ступала легко, коли їхала на південь, щойно сонце підняло свій червоний обід понад обрієм.

Аїльці супроводжували їх пішки, — всі ті, хто вижив після битви. Окрім двох, убитих мерддраалами, загинуло ще троє аїльців. Тепер їх було дев’ятнадцять. Вони легко стрибали, коли бігли поруч з кіньми. Спочатку Еґвейн намагалася втримати Імлу у повільнішій рисі, але це лише смішило аїльців.

— Я бігтиму наввипередки з тобою десять миль, — сказала Ав’єнда, — і ми ще подивимося, хто виграє: я чи кінь.

— Я бігтиму двадцять! — сміючись, сказав Руарк.

Еґвейн зрозуміла, що вони могли говорити цілком серйозно, — тому що коли вона та її подруги пустили коней у швидшому темпі, аїльці однак не відставали.

Коли вони побачили солом’яні дахи Джурина, Руарк сказав:

— Щасти вам, Айз Седай. Нехай ви завжди знайдете воду й тінь. Можливо, ми знову зустрінемося — перед тим, як надійдуть зміни.

Це прозвучало похмуро. Аїльці розвернулися на південь, а Ав’єнда, Чіад і Бейн підняли на прощання руку. Схоже, вони не сповільнилися, хоча тепер і не бігли з кіньми; навіть трохи пришвидшились. Еґвейн підозрювала, що вони збережуть цей темп, аж поки не досягнуть того, що шукали.

— Що він мав на увазі? — спитала вона. — «Можливо, ми знову зустрінемося — перед тим, як надійдуть зміни».

Елейн похитала головою.

— Неважливо, що це означає, — сказала Найнів. — Я дуже рада, що вони прийшли минулої ночі, — але рада також і тому, що вони пішли. Сподіваюся, там є корабель.

Сам Джурин був маленьким селищем з одноповерховими дерев’яними хатинками. На високій жердині тріпотіло знамено Білого лева Андору, і п’ятдесят королівських гвардійців вартували його у червоних мундирах із довгими білими комірами, поверх яких були натягнуті сайливі кіраси. Як сказав їхній командир, вони були там, щоб створити безпечний прихисток для тих, хто хотів відплисти до Андору, хоча бажаючих щодня ставало дедалі менше. Більшість переїжджала до селищ, розташованих нижче по річці, — ближче до Аринґілла. Добре, що три дівчини прибули саме зараз: адже він ледь не щодня очікував отримати наказ повертатися до Андору. Кілька жителів Джурина хотіли б піти з ними, полишивши все для грабіжників і кайренських солдат із ворожих домів.

Елейн прикрила обличчя каптуром плаща з цупкої вовни, — але жоден солдат, схоже, не асоціював дівчину із золотаво-рудим волоссям з дочкою-спадкоємицею. Дехто навіть запропонував їй залишитися з ними; Еґвейн не збагнула, була Елейн цим потішена чи шокована. Сама вона відповідала таким чоловікам, що не має на них часу. Це було приємне, хоч і дивне відчуття; вона точно не хотіла б поцілувати когось із цих чолов’яг, але було приємно розуміти, що принаймні якісь чоловіки вважають її такою ж привабливою, як Елейн. Найнів ляснула одного з чоловіків по обличчю. Еґвейн стримала сміх, а Елейн відкрито заусміхалася; Еґвейн подумала, що Найнів щипнули, і, попри злісний погляд її очей, вона не була аж так невдоволеною.

Вони не надягли перснів. Найнів швидко переконала подруг, що Tip—не те місце, де потрібно видавати себе за Айз Седай, тим більше, якщо тям — Чорна Аджа. Еґвейн поклала свій до мішечка із кам’яним тер'ангріалощ вона часто перевіряла його, щоб переконатися, що він і досі там. Найнів підвісила свій перстень на шнурочок, який тримав важкий перетрнь Лана на її грудях.

У Джурині на ріці Еринін був корабель, прив’язаний до єдиного кам’яного доку. Не зовсім той корабель, що бачила Ав’єнда, — і все ж корабель. Еґвейн збентежилась, коли його побачила. Удвічі ширший від «Блакитного журавля», «Змієшийка» не відповідав своїй назві, — адже мав такий самий широкий й круглий ніс, як у його капітана.

Цей достойний чоловік підморгнув Найнів і почухав своє вухо, коли вона спитала його, чи швидке його судно.

— Швидке? Я наповнив його чудовою деревиною з Шайнару і килимами з Кандору. Нема чого поспішати з таким вантажем. Ціни лише зростають.

Так, гадаю, є судна, швидші від мого, — але вони тут не зупиняються. Я б і сам тут не зупинився, якби не знайшов черв’яків у м’ясі. Невдалою була думка купувати м’ясо в Кайрені. «Блакитний журавель»? Ага, бачив цього ранку, що Еллісор зачепився за щось угорі ріки. Думаю, він нескоро звільниться. Ось вам і швидкі судна.

Найнів заплатила за проїзд, і вдвічі більше — за коней з таким виразом на обличчі, що ні Еґвейн, ні Елейн не звертались до неї ще довго після того, як «Змієшийка» загойдалася, відпливаючи від Джурина.