Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 20

ВІЗИТ

До кімнати увійшла жінка, вбрана у білий шовк і срібло. Вона зачинила двері й відкинула голову, щоб роздивитися Мета найтемнішими у світі очима, які він бачив. Жінка була такої вроди, що він затамував подих: її волосся було чорним, як ніч; його притримувала тонко сплетена срібна стрічка, а граційність рухів була, мов у танцівниці. Мет спершу подумав, що знає її, — але одразу ж відкинув цю думку. Жоден чоловік не здатен забути таку жінку.

— Гадаю, ти відновиш форму, якщо добре їстимеш, — сказала вона, — але зараз, можливо, одягнеш щось?

Якийсь час Мет продовжував дивитися на неї, — аж раптом усвідомив, що стоїть перед нею голісінький. Він побуряковів, доплентався до ліжка, обгорнув себе ковдрою, наче плащем, і сів на краєчок матрацу.

— Вибачте... Я... просто я не очікував... Я... я... — Він глибоко зітхнув. — Я перепрошую за свій вигляд.

Він досі відчував, що його щоки палають. На мить хлопець забажав, щоб Ранд, ким він там не став, чи навіть Перрин були тут, аби щось порадити. Здавалося, у них добре складалося з жінками. Навіть дівчата, які знали, що Ранд був заручений з Еґвейн, витріщалися на нього, а млявість Перрина здавалася їм ніжною та привабливою. Втім, що більше юнак старався, то більшим дурнем виявляв себе перед дівчатами. Як-от щойно.

— Я не мала б відвідувати тебе ось так, Мете, оскільки перебуваю в... у Білій Вежі, — вона усміхнулася, наче ця назва потішала її, — з іншою метою. Але я хотіла побачити вас усіх. — Обличчя Мета ще більше почервоніло, і він щільніше закутався в ковдру, — але, схоже, жінка не збиралася дражнити його. З грацією лебідки вона ковзнула до столу. — Ти голодний. Цього можна було очікувати, зважаючи на їхні дії. їж усе, що вони тобі принесуть. Ти здивуєшся, як швидко набереш вагу й відновиш сили.

— Пробачте, — невпевнено сказав Мет, — але ми знайомі? Не хочу образити вас, але ви виглядаєте... знайомо.

Вона дивилася на нього, допоки він не почав ніяково соватися. Така жінка, як вона, очікувала, що її запам’ятають.

— Можливо, ти бачив мене раніше, — врешті сказала вона. — Десь. Називай мене Селін. — Вона трішки нахилила голову, немов очікувала, що він впізнає її ім’я.

Мет копошився в усіх закутках своєї пам’яті. Здавалося, він чув це ім’я й раніше, — але не міг сказати, коли чи де.

— Ви Айз Седай, Селін?

— Ні. — Відповідь була м’якою, але на диво рішучою.

Тільки тепер він бачив її по-справжньому, а не лише її вроду. Жінка була майже такою ж високою, як і він; стрункою і, як помітно з її рухів, сильною. Мет не міг сказати, скільки їй точно років — вона могла бути старша на рік чи два за нього, або й на десять — але щоки її були пружними. її намисто з гладеньких білих камінців і плетеного срібла пасувало до її широкого паска, але на руці не було персня з Великим Змієм. Його відсутність не повинна була здивувати Мета — жодна Айз Седай не заперечила б свого статусу — і все ж йому було дивно. Жінка випромінювала впевненість, розуміння власної могутності, притаманної королеві, і щось іще — все це асоціювалося з Айз Седай.

— Але ви й не послушниця, чи не так? — Він чув, що послушниці вдягали біле, — але не вірив, що вона могла нею бути. Порівняно з нею Елейн просто страшко. Елейн. Ще одне ім’я виринуло з пам’яті.

— Не зовсім, — сказала Селін, всміхаючись кутиками рота. — Скажімо так, — я та, чиї інтереси збігаються з твоїми. Ці... Айз Седай хочуть використати тебе, — але, гадаю, тобі це буде до душі. Ти приймеш це. Немає потреби переконувати тебе шукати слави.

— Використати мене? — Спогади знову заворушилися в його голові, але це Ранда, саме Ранда хотіли використати Айз Седай, а не його. Вони не скористаються мною. Світло, нізащо! — Що ви маєте на увазі? Я ні для кого не важливий. Ні для кого, окрім себе. Яка ще слава?

— Я знала, що це привабить тебе. Саме тебе.

Від її посмішки йому запаморочилось. Мет скуйовдив рукою волосся. Ковдра сповзла, але він вхопив її, не дозволивши впасти.

— Послухайте, я їм зовсім не потрібен. —А як щодо того, що я засурмив у Ріг ? — Я простий фермер. — Можливо, вони думають, що я якимось чином пов'язаний з Рандом. Ні, Верін сказала... Він не був упевнений, що саме Верін, — чи Морейн, — сказала, але думав, що більшість Айз Седай взагалі нічого не знають про Ранда. Мет хотів, щоб так і було, — принаймні поки він не чкурне звідси подалі. — Звичайний селянин. Я хочу тільки трішки подивитися світ — і повернутися на ферму мого батька. — Що вона мас на увазі, коли говорить про славу?

Селін похитала головою — так, наче почула його думки.

— Ти важливіший, аніж гадаєш. Насправді важливіший, аніж ці так звані Айз Седай думають. Ти зможеш здобути славу, якщо знатимеш достатньо, щоби не довіряти їм.

— Ви так кажете, наче самі їм не довіряєте. — Так звані ? Йому дещо спало на думку, — але він не зміг це сказати. — Ви бува не?.. Не?.. — Це було не те звинувачення, котре можна було б комусь сказати отак просто.

— Друг Морока? — глузливо мовила Селін. Вона сказала це насмішкувато, а не сердито. Навіть презирливо. — Одна з тих жалюгідних послідовниць Ба’алзамона, котрі думають, що він подарує їм безсмертя і владу? Я не підкоряюся нікому. Є тільки один чоловік, з яким я можу стати поруч, — але не підкоритися.

Мет нервово засміявся.

— Авжеж ні. —Кров і попіл, та жоден Друг Морока не назве себе так. Напевне, вона мас отруйний ніж. У нього були далекі спогади про жінку, на вигляд благородну, що була Другом Морока із убивчим кинджалом у тонкій руці. — Я зовсім не це мав на увазі. Ви маєте вигляд... королеви. Ось про що я. Ви леді?

— Ох, Мете, ти маєш навчитися довіряти мені. Я теж використаю тебе — у тебе надто помисливий характер, особливо після кинджала. Тож я нічого не приховуватиму, — але це використання принесе тобі багатство, владу й славу. Я не примушуватиму тебе. Я завжди вірила, що чоловіки краще діють не з примусу, а тоді, коли самі вірять у мету. Ці Айз Седай навіть не уявляють, наскільки ти важливий; а він спробує відмовити чи вбити тебе. Я ж можу дати тобі те, до чого ти прагнеш.

— Він? — різко мовив Мет. Вбити мене? Світло, вони ж женуться за Рандом, а не мною. Як вона дізналася про кинджал ? Думаю, вже вся Вежа знає. — Хто хоче вбити мене?

Селін стисла губи, немов уже й так забагато сказала.

— Ти знаєш, чого хочеш, Мете, — і я знаю це так само добре. Ти повинен обрати, кому довірятимеш, аби домогтися свого. Визнаю, що використаю тебе. Ці Айз Седай ніколи б не зізнались. Я покажу тобі шлях до багатства й слави. Вони ж триматимуть тебе на повідці, доки ти не помреш.

— Ви багато сказали, — мовив Мет, — але як я знатиму, що все це правда? Як знатиму, що можу довіряти вам більше, аніж їм?

— Просто слухай, що вони тобі скажуть, — а чого не скажуть. Чи скажуть вони, що твій батько приїжджав до Тар Балона?

— Тато був тут?

— Чоловік на ім’я Абелл Коутон, та ще один, на ім’я Тем аль’Тор. Я чула, що вони завдавали клопотів, допоки не домоглися прийому, щоб дізнатися, де ти та твої друзі. І Суан Санче відправила їх назад до Межиріччя з порожніми руками, — навіть не сказала, що ти живий. Скажуть вони тобі це, якщо ти не спитаєш? Можливо, навіть і тоді не скажуть, — щоб ти не спробував втекти додому.

— Він думає, що я мертвий? — повільно мовив Мет.

— Можна йому повідомити, що ти живий. Можу влаштувати це. Думай, кому вірити, Мете Коутоне. Чи скажуть вони про те, що навіть зараз Ранд аль’Тор намагається втекти від однієї з них на ім’я Морейн, яка полює на нього? Чи скажуть вони, що Айз Седай із Чорної Аджі переповнюють їхню дорогоцінну Білу Вежу? Хоча б про те, як скористаються тобою, — скажуть?

— Ранд намагається втекти? Але... — Можливо, вона знала, що Ранд проголосив себе Відродженим Драконом, а можливо, й ні. Тому він нічого не скаже. Чорна Аджа! Кров і клятий попіл! — Хто ви, Селін? Якщо не Айз Седай, то хто?

Її усмішка приховувала таємниці.

— Просто пам’ятай, що є й інший вибір. Ти не повинен бути песиком у Білій Вежі чи схилятися перед Ба’алзамоновими Друзями Морока. Світ набагато складніший, аніж ти можеш собі уявити. Чини зараз так, як хочуть Айз Седай, — але пам’ятай про інші варіанти. Обіцяєш?

— Щось я зараз взагалі не бачу варіантів, — сказав він похмуро. — Проте пообіцяти, мабуть, можу.

Погляд Селін загострився. Доброзичливість сповзла з її голосу, мов стара зміїна шкіра.

— Мабуть? Я прийшла сюди й розмовляла з тобою так, Метриме Коутоне, не заради твого «мабуть».

Селін простягла тонку руку. Вона була порожньою, а жінка стояла десь на середині кімнати, — проте юнак так сахнувся від її руки, наче вона кинулася на нього із кинджалом. Він не знав чому. Справді не знав, — хоча в її очах була загроза, і, як він був переконаний, реальна. Його шкіра почала поколювати, а голова знову заболіла.

Раптом поколювання й біль водночас зникли, а Селін повернула голову, неначе дослухаючись до чогось поза стінами. Її обличчя ледь спохмурніло, і вона опустила руку. Похмурість щезла.

— Ми ще поговоримо, Мете. Я повинна ще багато чого тобі розповісти. Пам’ятай про свої варіанти. Пам’ятай: існує багато рук, котрі можуть вбити тебе. Я єдина гарантую тобі життя — і все, до чого ти прагнеш. Якщо ти зробиш дещо для мене.

Вона вислизнула за двері так само тихо й плавно, як і увійшла.

Мет голосно, глибоко зітхнув. Піт стікав його обличчям. Хто, заради Світла, вона така? Мабуть, Друг Морока. От тільки говорить про Ба’алзамона вона так само презирливо, як і про Айз Седай. Друзі Морока говорять про Ба’азамона, як деякі інші говорять про Творця. І вона не просила його приховати свій візит від Айз Седай.

Гаразд, невтішно подумав він. Пробачте, Айз Седай, але ця жінка навідалась, щоб побачити мене. Вона не Айз Седай, — але, гадаю, вона хотіла застосувати Єдину Силу стосовно мене. Ще вона сказала, що вона — не Друг Морока, але попередила, що ви хочете використати мене, а також повідомила про те, що у Вежі є Чорна Аджа. Ох, ще вона стверджувала, що я важливий. Але як саме, —я не знаю. Сподіваюся, ви не заперечуєте, якщо я покину вас зараз ?

З кожною хвилиною ідея втечі здавалася йому все кращою. Він незграбно звівся на ноги й нетвердо рушив до шафи, все ще кутаючись у ковдру. Його черевики стояли у шафі, внизу; плащ висів на гачку під його паском з мішечком та мисливським ножем. Це був звичайний селянський ніж з міцним лезом, — але він міг робити ним все те саме, що й і з добрим кинджалом. Решта його одягу — два цупких вовняних каптани, три пари бриджів, дюжина лляних сорочок і білизна — була як слід відчищена й випрана та акуратно складена на полицях, що займали половину шафи. Він помацав мішечок, підвішений до ременя, — але той був порожній. Його вміст був викладений на полиці разом з тим, що було в нього в кишенях.

Мет відклав убік перо червоного яструба, гладенький смугастий шматок скелі, колір якого йому подобався, лезо, кишеньковий ніж з кістяним руків’ям, — і звільнив свій замшевий гаман від кількох завитків запасної тятиви для лука. Коли він відкрив його, то виявив, що в цьому випадку його пам’ять була дуже точною.

— Дві срібні марки й дрібка мідяків, — пробурмотів він. — Недалеко я з цим доїду. — Колись це було для нього невеликим статком, — але це було напередодні його від’їзду з Емондового Лугу.

Мет нахилився, щоб зазирнути за полицю. Де вони ? Він уже злякався, що Айз Седай викинули їх, як це зробила б його мати, якби їх знайшла.

Де.. ? Він відчув полегшення. Вглибині шафи, позаду торбинки з кресалом, клубка мотузки для пасток та інших подібних речей він знайшов два шкіряних горнятка для гри у кості.

Вони калатали, коли він діставав їх, — але він все одно відкрив туго напнуту круглу кришку. Все було на своїх місцях. П’ять кубиків із символами гри в «корони», і ще п’ять — поцятковані. Кубиками з цятками можна було зіграти в кілька ігор, але люди, схоже, віддавали перевагу саме «короні». З ними та з двома марками можна було б дістатися від Тар Балона як завгодно далеко. Подалі від них усіх — Айз Седай і Селін.

Почувся рішучий стукіт, й двері одразу ж прочинилися. Він озирнувся. Увійшли Престол Амерлін та Хранителька літописів. Він би впізнав їх і без широкого смугастого палантину Амерлін та вужчого блакитного палантину Хранительки. Мет бачив їх усього лише раз, вдалині від Тар Балона, — але він назавжди запам’ятав двох наймогутніших жінок серед Айз Седай.

Брови Амерлін вигнулись від вигляду юнака, що стояв біля шафи з ковдрою, звислою з його плечей, з мішечком й горнятками для гри у кості в руках.

— Вони тобі поки що не знадобляться, мій сину, — сказала Амерлін сухо. — Поклади їх на місце й повертайся в ліжко, — а то ще впадеш і заб’єшся головою.

Він завагався; його спина напружилася, а коліна раптом затрусились, коли дві Айз Седай подивилися на нього своїми темними й блакитними очима, немов читаючи кожну його бунтівну думку. Він вчинив, як вони сказали, схопивши ковдру обома руками. Мет ліг прямо, як дошка, міркуючи про те, що іще він повинен буде зробити.

— Як почуваєшся? — бадьоро спитала Амерлін, кладучи руку на його голову. Шкірою пішли сироти. Чи вона, використовуючи Єдину Силу, щось зробила, чи лишень від її дотику він затремтів.

— Добре, — відповів юнак. — Загалом я готовий вирушити в дорогу. Дозвольте мені тільки попрощатися з Еґвейн і Найнів, — і я більше вам не докучатиму. Тобто, я піду... ем, матінко.

Морейн і Верін не вимагали якось по-особливому звертатися до них, — але це все ж таки була Престол Амерлін.

— Дурниці, — мовила Амерлін. Вона розвернула крісло з високою спинкою, присунула його ближче до ліжка і сіла, звертаючись до Леане. — Схоже, чоловіки завжди відмовляються визнати, що вони хворі, — допоки їм не стає настільки погано, що жінкам доводиться доглядати за ними вдвічі ретельніше. А потім вони надто рано кажуть, що одужали, — із тими самими наслідками.

Хранителька подивилася на Мета й кивнула.

— Так, матінко. Він не може стверджувати, що здоровий, якщо заледве здатен встати. Але принаймні він усе з’їв.

— Я була б здивована, якби він залишив достатньо крихт, щоб зацікавити в’юрка. І все ж ти досі голодний, — чи не так?

— Скажу принести пирога, матінко. Чи кілька булок.

— На треба. Думаю, він поглинув стільки, скільки поки що може вмістити. Якщо він поверне все назад, це не принесе користі.

Мет насупився. Схоже, коли ти хворий, то стаєш невидимим для жінок, поки вони не заговорять безпосередньо з тобою. Та ще й таким тоном, наче ти років на десять молодший. Найнів, його мати, його сестра, Престол Амерлін — усі так роблять.

— Я зовсім не голодний, — виголосив він. — Зі мною усе гаразд. Якщо ви дозволите мені вдягнутися, я покажу, що цілком здоровий. Мене тут не буде, — не встигнете й оком змигнути. — Тепер вони обидві дивилися на нього. Він прокашлявся. — Ем... матінко.

Амерлін пхикнула.

— Ти їв за п’ятьох, і продовжуватимеш їсти так три-чотири рази на добу, — а інакше помреш від голоду. Тебе тільки-но зцілили від зв’язку зі злом, що вбило всіх чоловіків, жінок і дітей в Ерідголі, — злом, яке, коли ти встряв у нього, не послабилось, попри майже дві тисячі років очікування. І ти мусив померти так само, як і вони. Зцілити тебе — не все одно, що висмикнути рибну кістку з великого пальця, хлопче. Ми ледь не вбили тебе самі, намагаючись врятувати.

— Я не голодний, — продовжував Мет. Його шлунок гучно бурчав, унаочнюючи його брехню.

— Коли я побачила тебе вперше, то одразу змогла прочитати тебе, — сказала Амерлін. — Вже тоді я зрозуміла, що ти — наче переляканий птах-рибалка, який тікатиме, щойно подумає, що хтось хоче його зловити. Тому я й вжила деяких заходів.

Він пильно глянув на них.

— Деяких заходів?

Жінки незворушно подивились у відповідь. Юнак відчував, як їхні погляди мовби прив’язують його до ліжка.

— Твоє ім’я та опис зовнішності передали всім вартовим мосту, — сказала Амерлін, — а також начальникам доків. Я не триматиму тебе у Вежі, — але ти не вийдеш за межі Тар Балона, допоки тобі не стане краще. Якщо ти спробуєш сховатися в місті, то голод врешті-решт змусить тебе повернутися; а якщо ні, — то ми знайдемо тебе, перш ніж ти помреш від голоду.

— Чому ви так наполегливо хочете затримати мене тут? — запитав він. Голос Селін пролунав у його голові. Вони хочуть використати тебе. — Чому вас хвилює, помру я від голоду чи ні? Я й сам можу себе прогодувати.

Амерлін тихенько засміялась, — але радості в цьому було мало.

— З двома срібними марками й жменею мідяків, мій сину? Тобі повинно неабияк щастити у грі в кості, щоби ти зміг купити собі достатньо їжі протягом наступних кількох днів. Ми не зцілюємо людей, аби потім вони марнували всі наші зусилля й помирали, коли все ще потребують допомоги. Окрім всього, тобі досі потрібне Зцілення.

— Досі? Ви сказали, що вже зцілили мене. Для чого мені ще?

— Сину мій, ти носив той кинджал місяцями. Я сподіваюся, що ми віднайшли всі його сліди в тобі, — але якщо пропустили хоча б одну маленьку плямку, вона може виявитись смертельною. Та й хтозна, який вплив кинджал уже здійснив на тебе — і як довго він триватиме. Пів року, рік, — іти повинен молитись, щоб поряд була якась Айз Седай, коли тобі знову знадобиться Зцілення.

— Ви хочете, щоб я лишився тут на рік? — сказав він голосно й недовірливо. Леане підібгала ноги й гостро подивилася на нього, але спокій Амерлін лишився непорушним.

— Можливо, що й менше року, сину мій. Однак все ж достатньо довго. Упевнена, що ти й сам цього бажатимеш. Ти б поплив на човні, якби не знав до пуття, чи витримають дошки і чи немає там якоїсь гнилої планки?

— Я не мав справи з човнами, — пробурмотів Мет. Мабуть, вона казала правду. Айз Седай ніколи не брехали, але було так багато «якби» і «можливо» у тому, що вона говорила. — Я не був удома вже стільки часу, матінко. Мій тато й матір напевне думають, що я мертвий.

— Якщо забажаєш написати їм листа, я простежу, щоб він дістався до Емондового Лугу.

Мет зробив паузу, але вона більше нічого не сказала.

— Дякую, матінко, — Мет спромігся усміхнутися. — Я взагалі здивований, що мій тато не приїхав шукати мене. Він такий чоловік, що став би.

Мет не був у цьому впевнений, — але йому здалося, що Амерлін трохи завагалася перед тим, як відповісти.

— Він приходив. Леане говорила з ним.

Хранителька одразу втрутилася:

— Ми не знали, де ти був, Мете. Це я йому й сказала, — і він поїхав до великих снігів. Я дала йому трохи золота, щоб полегшити його дорогу додому.

— Без сумніву, — сказала Амерлін, — він зрадіє, коли отримає звістку від тебе. І твоя мати також, звісно. Віддай мені листа, коли напишеш, — і я візьмуся за це.

Вони сказали йому, — але він мусив запитати. І вони не згадали про Рандового батька. Можливо, тому, що вони вважають, що я цим не переймаюся, — аможливо, тому, що... Щоб я згорів, не знаю. Хто насмілиться допитувати Айз Седай ?

— Я мандрував з другом, матінко. Рандом аль’Тором. Ви пам’ятаєте його. З ним усе добре? Упевнений, його тато теж хвилюється.

— Наскільки я знаю, — м’яко сказала Амерлін, — з ним усе добре; але хто може бути впевненим? Я бачила його лише раз, — тоді, коли й тебе, у Фал Дарі. — Вона повернулася до Хранительки. — Мабуть, йому таки потрібен невеликий шматок пирога, Леане. І щось, щоб промочити горло, — якщо він збирається й далі говорити. Можеш простежити, щоб йому це принесли?

Висока Айз Седай вийшла, пробурмотівши:

— Як накажете, матінко.

Коли Амерлін повернулася до Мета, вона усміхалася, проте очі її були блакитними крижинками.

— Є речі, про які тобі небезпечно говорити, — можливо, навіть і перед Леане. Балаканина вбила більше людей, ніж раптові шторми.

— Небезпечно, матінко? — У роті йому раптово пересохло, але він опирався бажанню облизнути вуста. Світло, як багато вона знає про Ранда? Краще б Морейн не приховувала так багато таємниць. — Матінко, я не знаю нічого небезпечного. Я заледве пам’ятаю половину з того, що знав.

— Ти пам’ятаєш Ріг?

— Який ще ріг, матінко?

Вона так швидко здійнялася на ноги й нависла над ним, що він заледве помітив її рухи.

— Ти граєшся зі мною, хлопче, — та я змушу тебе так заплакати, щоб прибігла твоя матуся. Я не маю часу на це, — які ти. Запитую ще раз: пам’ятаєш?

Міцно стискаючи ковдру, він мусив глитнути перед тим, як відповісти: — Пам’ятаю, матінко.

Здавалося, вона трохи заспокоїлась, і Мет слабко повів плечима. У нього було таке відчуття, наче йому дозволили забрати їх з плахи.

— Добре. Це добре, Мете. — Вона знову сіла в крісло й почала повільно вивчати його. — Ти знаєш, що тепер пов’язаний з Рогом?

Він повторив слово «пов’язаний» тихо й ошелешено, і жінка кивнула.

— Не думала, що ти про це знаєш. Ти перший, хто засурмив у Ріг Валіра після того, як його знайшли. Для тебе він викличе мертвих героїв з могил. Для будь-кого іншого він — всього лише ріг, допоки ти живий.

Він глибоко зітхнув.

— Допоки я живий, — похмуро повторив юнак, і Амерлін кивнула. — Ви могли дозволити мені померти. — Вона знов кивнула. — Тоді б ви могли дати його, кому б захотіли. — Ще один кивок. — Кров і попіл! Ви маєте на увазі, що я засурмлю у нього для вас. Коли настане Остання битва, ви захочете викликати героїв з могил, щоб битися з Мороком за вас. Кров і клятий попіл!

Вона поклала лікоть на бильце крісла й сперлась підборіддям на руку. І не зводила з нього погляду.

— Ти б віддав перевагу альтернативі?

Він спохмурнів, — а потім згадав, яка на нього очікувала альтернатива. Якби потрібно було, щоб хтось інший скористався Рогом...

— Ви хочете, щоб я засурмив у Ріг? Тоді я це зроблю. Я ж не казав, що не зроблю, — правда?

Амерлін роздратовано зітхнула.

— Ти нагадуєш мені дядечка Хуана. Ніхто не міг змусити його до чогось. Йому теж подобався азарт, і він радше грав би, аніж працював. Він загинув, витягаючи дітей з будинку, в якому сталася пожежа. Він не зупинявся, поки всередині залишалася бодай одна людина. Він тобі подобається, Мете? Ти б зробив це, якби полум’я було величезним?

Він уникав її погляду. Мет вивчав свої пальці, що знервовано жмакали ковдру.

— Я не герой. Я роблю, що повинен, — але я не герой.

— Більшість з тих, кого ми називаємо героями, робили, що повинні були. Думаю, на цьому ми й зупинимося. Поки що. Ти не повинен говорити з кимось, окрім мене, про Ріг, мій сину. Чи про свій зв’язок з ним.

Поки що? подумав він. Ось і все, що вам в біса потрібно, — зараз чи пізніше.

— Я не збираюся в біса розповідати комусь... — Вона вигнула брову, і юнак вирівняв тон: — Я не хочу комусь розповідати про це. Я волів би, щоб ніхто не знав. Чому ви хочете зробити з цього таку таємницю? Ви не довіряєте своїм Айз Седай?

На мить йому здалося, що він зайшов занадто далеко. Її обличчя загострилося, а погляд міг витесати руків’я сокири.

— Якби ж я могла зробити так, щоб про нашу розмову знали лиш ти і я, — холодно сказала вона, — я б це зробила. Чим більше людей про це знають, тим більше поширюється поголос, — навіть якщо це робиться із добрими намірами. Майже весь світ вірить, що Ріг Валіра — це лише легенда; а ті, хто знає трохи більше, гадають, що мисливці ще не знайшли його. Але Шайол Гулу відомо, що його віднайшли, — і, відповідно, Друзям Морока теж це відомо. Але вони не знають, де він, — і, якщо Світло осяє

нас, то й не дізнаються, що ти засурмив у нього. Ти ж не хочеш, щоб Друзі Морока прийшли по тебе? Напівлюдки або інші породження Тіні. Вони хочуть Ріг. Ти повинен це знати. Він може бути використаний на користь як Тіні, так і Світла. Для їхньої вигоди їм доведеться забрати тебе — або ж убити. Хочеш ризикнути?

Мет шкодував, що в нього не було покривала або ж ще однієї ковдри із іусячим пухом. У кімнаті враз стало холодно.

— Ви кажете, що Друзі Морока можуть прийти по мене сюди? Я думав, Біла Вежа неприступна для них.

Він згадав, що Селін сказала йому про Чорну Аджу, й очікував, що Амерлін розповість про це.

— Вагома причина залишитися, — чи не так? — Вона підвелася, розправляючи спідниці. — Відпочивай, мій сину. Скоро ти почуватимешся краще. Відпочивай.

Вона тихо зачинила двері за собою.

Тривалий час Мет лежав, утупившись у стелю. Він ледь зауважив, що служниця принесла шматок пирога й глечик з молоком та забрала порожню тацю, коли виходила. Його шлунок голосно забулькотів, зачувши запах гарячих яблук з прянощами, — але він не зважав і на це. Амерлін думала, що тримає його, мов барана в загоні. І Селін... Хто, заради Світла, вона така? І чого хоче? Селін мала рацію щодо деяких речей; але Амерлін розповіла йому, що збирається використати його, — і як саме. У певному сенсі. У тому, що вона сказала, було надто багато білих плям, щоб це вдовольнило його; надто багато дірок, крізь які вона могла випустити щось жахливе. Амерлін чогось хотіла, і Селін чогось хотіла, — а він був канатом, який вони між собою перетягували. Йому здавалося, що краще вже зіткнутися з траллоками, аніж опинитися між цими двома.

Мусить бути шлях з Тар Валона, звільнення з цих лещат. Тільки-но він опиниться за річкою, — і зможе вирватися з рук Айз Седай, і Селін, і Друзів Морока. Юнак був упевнений у цьому. Мусить бути шлях. Потрібно лише обміркувати це з усіх можливих сторін.

На столі холов пиріг.