РОЗДІЛ 3
ВІСТІ З РІВНИНИ
Частину проходу оповила тінь, яку кидала обвалена через поштовхи стіна з протилежного боку. Він сторожко вдивлявся в пітьму, повільно йдучи донизу, — але скеля, схоже, стояла непорушно. Поколювання в потилиці знову повернулося — сильніше, ніж раніше. Ні, щоб я згорів! Ні! Свербіж минув.
Коли він опинився над табором, западина мерехтіла чудернацькими тінями надвечірнього сонця. Морейн стояла біля своєї хатини, вдивляючись у тріщину. Перрин зупинився. Це була вродлива струнка жінка з темним волоссям, зростом йому до плечей. Усі жінки Айз Седай, що мали справу з Єдиною Силою, не змінювалися з плином часу. Він не міг визначити, скільки їй років. Шкіра Морейн була занадто гладенькою, щоб назвати її старою, а темні очі дивились надто мудро як для юної. Її сукня з темно-синього шовку пожмакалась і запорошилась, а із завжди охайної зачіски вибивалися пасемця. На обличчі жінки виднілася пляма бруду.
Він опустив очі. З-поміж усіх у таборі лише Морейн і Лан знали таємницю Перрина, — тож, коли вона дивилася йому прямо в очі, він почувався ні в сих, ні в тих. Його жовті очі... Якось він наважиться запитати її, що саме вона знає. Айз Седай має бути відомо більше, ніж йому. Проте зараз — неслушний час. І, схоже, слушним він не буде ніколи.
— Він... Він не хотів... Це була випадковість.
— Випадковість, — мовила вона сухим голосом. Відтак струснула головою і, хряснувши дверима, зникла в хатині.
Перрин глибоко зітхнув і рушив униз, до вогнищ, де готували їжу. Ранд й Айз Седай знов сперечатимуться вранці, чи й навіть вже цієї ночі.
Пів дюжини дерев лежали на схилах западини, вирвані з коренями, обліпленими грудками ґрунту. Слід прим’ятої й пошарпаної землі вів до берега річки, де тепер лежав валун. Одна з хижок на протилежному схилі зруйнувалася від землетрусу, і тепер більшість шайнарців метушилися довкола, відбудовуючи її. Лоял був з ними. Оґір здатен підняти колоду, яка не до снаги і чотирьом чоловікам. Раз у раз долинали прокльони Уно.
Мін стояла біля багаття, помішуючи вариво в казані. Її обличчя випромінювало роздратування. На щоці дівчини проступав невеличкий синець, а в повітрі тхнуло паленим м’ясом.
— Ненавиджу готувати, — промовила вона і з сумнівом зазирнула в казан. — Якщо щось піде не так, — це буде не моя провина. Через Ранда половина вилилася у вогонь. Яке він має право підкидати нас, немов мішки із зерном? — Вона потерла себе ззаду, нижче талії, й скривилась. — Коли я доберуся до нього, то відгамселю так, що він ніколи цього не забуде.
Вона замахнулась дерев’яною ложкою на Перрина, наче збиралася почати з нього.
— Хтось постраждав?
— Тільки якщо зважати на синці, — сказала дівчина насуплено. — Спочатку всі розгубилися. Потім побачили Морейн, що вдивлялася в Рандів сховок, — тож усі зрозуміли, що це його рук справа. Якщо Дракон хоче звалити гори на наші голови, — значить, Дракон має на те поважну причину. Якщо він скаже їм здерти із себе шкіру й танцювати на своїх кістках, — вони також вважатимуть, що і на це є причина.
Вона гмикнула й постукала ложкою по краю казанка.
Перрин озирнувся на хатину Морейн. Якби з Леєю щось трапилося, якби вона померла, Айз Седай не змогла б ось так просто повернутися досередини. Відчуття очікування досі тяжіло над ними. Хай там як, а цього ще не сталося.
— Мін, тобі краще піти. Вранці одразу ж покинеш це місце. Я дам тобі трохи срібла, а Морейн подбає про те, щоб ти перетнула прохід разом з торговцями з Ґелдану. Ти й оком не змигнеш, як опинишся в Бейрлоні.
Дівчина дивилася на нього так пильно, аж поки він не почав думати, що сказав щось не те. Врешті вона відповіла:
— Як мило з твого боку, Перрине! Я залишусь тут.
— Я гадав, ти хочеш піти. Тобі ж не подобалося стовбичити тут.
— Якось я знала одну стару ілліанку, — повільно мовила дівчина. — Коли та була юною, її мати влаштувала їй шлюб з чоловіком, якого вона ніколи до того не бачила. Інколи так чинять в Ілліані. Вона казала, що перші п’ять років навісніла, а наступні п’ять намагалася зробити його життя нестерпним, — та ще й так, щоб він не зрозумів, хто винен. Тільки кілька років по тому, коли він помирав, вона зрозуміла, що цей чоловік насправді був коханням усього її життя.
— Не розумію. До чого тут це?
Погляд Мін ясно сказав, що він і не намагався зрозуміти сказане нею, — але її голос пом’якшав:
— Якщо доля робить вибір замість тебе, це не означає, що цей вибір — поганий. Навіть якщо ти впевнений, що нізащо б цього не обрав. «Краще десять днів любові, аніж роки жалів», — процитувала вона.
— Тепер я розумію ще менше, — сказав він. — Ти не повинна тут залишатися, якщо не хочеш цього.
Дівчина поклала ложку на рогатку, встромлену в землю, потім несподівано стала навшпиньки й поцілувала Перрина в щоку.
— Ти добра людина, Перрине Айбара. Навіть якщо нічогісінько не розумієш.
Перрин розіублено глипнув на неї. Шкода, що Ранд був не при тямі, — чи що Мета тут не було. Йому завжди складно давалося спілкування з дівчатами, — а от Ранд знав, що робити. Як і Мет; багато хто з дівчат із Емондового Луїу говорили, що він ніколи не подорослішає, — однак Мет завжди знаходив до них підхід.
— А ти, Перрине, хотів би повернутися додому?
— Дуже, — палко мовив юнак. —Але я... Мабуть, я не можу. Ще ні. — Він подивився в бік долини, де зараз був Ранд. Схоже, ми з тобою пов’язані, — правда, Ранде? — А може, й ніколи.
Йому здалося, що він сказав це так тихо, що Мін і не почула, — але погляд дівчини був сповнений співчуття. І розуміння.
Юнак почув тихі кроки позаду себе, тож озирнувся й поглянув на хатину Морейн. Дві постаті спускалися крізь густі сутінки. Жінка була стрункою і йшла граційно навіть по твердій похилій поверхні. Чоловік, на голову вищий за неї, повернув у напрямку шайнарців, що відбудовували хатину. Навіть гостре око Перрина не могло чітко розгледіти постать, яка то зовсім зникала, то знову з’являлася на середині кроку. Обриси рук і ніг незнайомця наче розчинялися в ночі, чи їх звіював вітер. Плащ Лана робив його статуру ще кремезнішою; меншою постаттю однозначно була Морейн.
Позаду них промайнула ще одна тінь — світла пляма посеред дерев. Ранд, подумав Перрин, повертається до своєї хатини. Ще одна ніч, коли він не зможе нормально їсти, бо всі витріщатимуться на нього.
— У тебе, мабуть, очі ще й на потилиці є, — сказала Мін, похмуро дивлячись на жінку, що наближалася. — І найгостріший слух, який я коли-небудь зустрічала. Це Морейн?
Нерозважливо. Перрин вже звик, що шайнарці знають про його гострий зір, принаймні у денному світлі; але вони не знали, що його зір залишався таким же гострим і вночі. Тож він мимоволі почав виказувати себе. Нерозважливість погубить мене.
— З туатга’анкою все гаразд? — запитала Мін, коли Морейн підійшла до вогнища.
— Вона відпочиває, — низький голос Айз Седай був протяжним, так, наче вона збиралася проспівати слова. Волосся й одяг були знов охайно прибрані. Вона потерла руки над вогнем. На її лівій руці блищав золотий перстень у формі змія, що ковтає власний хвіст. Великий Змій — символ вічності, ще давніший, аніж Колесо Часу. Кожна жінка, що навчалася У Тар Балоні, мала такий перстень.
На якусь мить погляд Морейн зупинився на Перрині й, здавалося, пронизав його до глибини душі.
— Вона впала й розсікла шкіру на голові, коли Ранд... — Жінка стисла губи, але враз її обличчя знову стало спокійним. — Я зцілила її, і зараз вона спить. Навіть через незначний поріз завжди багато крові; але цей — не загрозливий. Ти щось бачила у неї, Мін?
Дівчина вагалася:
— Я бачила... Я гадала, що бачила її смерть. Обличчя, залите кров’ю. Я була впевнена, що розумію, що це означає, — але якщо ви кажете про поріз... Ви впевнені, що з нею все буде гаразд?
їй було вкрай незручно питати про такі речі. Айз Седай зціляли все, що могло бути зціленим. І талант Морейн у цьому був особливо сильним.
Перрина здивувало те, що Мін запитала про це так схвильовано. Він труснув головою. Дівчині не подобався цей дар, — але він був її частиною; Мін вірила, що розуміє видіння, чи хоча б частину з них. Помилитися — це було як усвідомити, що ти не знаєш, як користуватися власними руками.
Морейн певний час спокійно й безтурботно обмірковувала відповідь:
— Ти ніколи не помилялася, коли тлумачила для мене те, що я не могла збагнути. Можливо, це вперше.
— Коли я знаю, то знаю напевно, — вперто прошепотіла Мін. — Світло, допоможи, — я точно знаю.
— Можливо, це ще станеться. Її чекає довгий шлях додому, до її халабуд. Жінці доведеться їхати безлюдними землями.
Голос Айз Седай лунав легкою, безтурботною піснею. Перрин незадо-волено кашлянув. Світло, невже я теж такий? Я не допущу, щоб смерть так мало означала для мене.
Морейн дивилася так, наче читала його думки:
— Колесо сплітає, як Колесо бажає, Перрине. Колись давно я казала тобі, що ми на війні. Ми не можемо зупинитися тільки тому, що хтось із нас може загинути. Будь-хто з нас може накласти головою, доки все скінчиться. Зброя Леї не така, як у тебе, — але вона знала, на що наважилась.
Перрин опустив очі. Можливо, все так, Айз Седай, — але я ніколи з цим не змирюся.
Услід за Уно та Лоялом до їхнього товариства біля вогнища приєднався Лан. Обличчя Охоронця, що і так було жорстким, завдяки мерехтливим тіням полум’я здавалося наче витесаним з каменю — так загострилися його кути і розрівнялися площини. Його плащ важко було розгледіти у світлі багаття. Інколи здавалося, що він темно-сірий або чорний, — але ці кольори мінилися, якщо придивитися; тіні й відблиски ковзали матерією, просочуючись у неї. Здавалося, мовби Лан проткнув діру в ночі й обгорнув темрявою свої плечі. Важко було дивитися на цей плащ, — утім, як і на чоловіка, який його носив.
Лан був високим, широкоплечим здоровилом із синіми, мов крижані гірські озера, очима. Він рухався зі смертоносною грацією, а меч на поясі немовби приріс до його тіла. Охоронець був не просто знаряддям вбивства й насильства. Здавалося, він приручив їх і завжди тримав на прив’язі, готовий будь-якої миті вивільнити та задіяти, — варто Морейн лише слово сказати. Поруч з Ланом навіть Уно здавався не таким загрозливим. Плетений шкіряний ремінець утримував довге, вже трохи посріблене сивиною волосся Охоронця, — і кожен юний воїн уникав поєдинку з Ланом, якщо, звісно, мав клепку в голові.
Майстриня Лея принесла звичні новини з Елмотської рівнини, — сказала Морейн. — Всі воюють проти всіх. Села палають. Люди тікають світ за очі. На Рівнині з’явилися мисливці на Ріг Валіра.
Перрин переступив з ноги на ногу. Ріг був схований не в Елмотській рівнині, тож мисливці його там не знайдуть. Юнак сподівався, тцл там, де він зараз, його ніхто не знайде. Морейн зиркнула на нього крижаним поглядом, перш ніж продовжити. їй не подобалося, коли хтось говорив про Ріг. Звісно, якщо вона сама цього не попросить.
Вона привезла різні новини. Білоплащники мають приблизно п’ять тисяч своїх людей на Рівнині.
Уно гмикнув.
— Бля... Ой, пробачте, Айз Седай. Але ж це половина їхньої військової сили! Раніше вони ніколи не посилали стільки людей в одне місце.
— У такому разі, гадаю, всі, хто присягнув Ранду, розбіглися або мертві. Або скоро такими будуть, — пробурмотів Перрин. — Ви маєте рацію, Морейн.
Йому не подобалося згадувати про білоплащників. А про Дітей Світла — й поготів.
— Але от що дивно, — сказала Морейн. — Чи принаймні — здається дивним. Діти оголосили, що прийшли принести мир на Рівнину, а це для них — звична річ. Однак цікаво, що, поки вони намагаються відтіснити тарабонців та доманців до їхніх кордонів, Діти взагалі не зачіпають прибічників Дракона.
Мін здивовано вигукнула:
— А Лея впевнена? Це зовсім не схоже на білоплащників.
— На рівнині навряд чи залишилося багато цих клят... гм... багато бляхарів, — сказав Уно. Його голос скрипів від напруги, обумовленої тим, що йому доводилось говорити перед Айз Седай. Вціліле око чолов’яги спохмурніло так само, як і намальоване. — Вони не люблять залишатися там, де є якісь проблеми, — а особливо там, де точаться битви. їх там замало, щоб побачити всю картину.
— Для моїх цілей — достатньо, — рішуче сказала Морейн. — Більшість пішла, — але кільком я сказала залишитися. Та й Лея цілком певна. Щоправда, Діти схопили жменьку людей, що присягли Дракону. І хоча біло-плащники кричать, що повалять Лжедракона і що тисяча їхніх людей полюють на нього, — але нічого більше не роблять. Вони уникають будь-яких сутичок з його прибічниками, навіть якщо тих п’ять десятків. Зрозуміло, що діють вони не відкрито, але завжди залишається час чи ще якась причина, і переслідуваним вдається втекти.
— В такому разі Ранд може приєднатися до них, якщо схоче.
Лоял невпевнено зиркнув на Айз Седай. Увесь табір знав про його суперечку з Морейн.
— Колесо сплело шлях для нього.
Уно й Лан одночасно розтулили було роти, але шайнарець поступився, ледь вклонившись.
— Найімовірніше, — сказав Охоронець, — що це змова білоплащників. Спопели мене Світло, однак я не розумію, в чому її сенс. Коли білоплащники підносять якийсь дарунок, я завжди шукаю в ньому отруйну голку.
Уно похмуро кивнув.
— Попри це, — додав Лан, — доманці й тарабонці затято намагаються вбити прибічників Дракона. Як і одне одного.
— Але є ще дещо, — сказала Морейн. — Троє молодих людей загинули в селищах, повз які проїжджав фургон майстрині Леї. Перрин помітив, що у Лана посмикується повіка, і це була настільки ж вагома ознака його здивування, як для звичайної людини — вигук. Охоронець не очікував, що вона розповість про це. Морейн продовжила:
— Один загинув від отрути; двоє інших — від ножа. В усіх випадках вбивця не міг залишитися непоміченим. Але так воно і сталося. — Вона вдивлялася у вогонь. — Усі троє юнаків були вищими за інших і мали світлі очі. Такий колір — рідкість для жителів Елмотської рівнини. Гадаю, зараз не пощастить на Рівнині всім тим, у кого високий зріст і світлі очі.
— Як? — спитав Перрин. — Як їх убили, якщо ніхто не міг до них під-ступитися?
— Мороку служать такі вбивці, яких ти помітиш, лише коли буде вже запізно, — тихо сказав Лан.
У но взяли дрижаки:
— Бездушні. Ніколи до цього не чув, щоб вони з’являлися на південь від Порубіжних земель.
— Все, досить розмов, — відрізала Морейн.
Перрин замислився. О Світло, — хто ж такі ці Бездушні1? Вони як траллоки, чи радше як щезники? Як виглядають? Він залишив ці запитання без відповіді. Якщо Морейн вирішила, що розмова вичерпана, то вона до неї не повернеться. А коли вона стискає губи, витягти хоч словечко з Лана не вдасться й кліщами. Шайнарці теж затихли. Ніхто не хотів гнівити Айз Седай.
— Світло! — пробурмотіла Мін, стривожено вдивляючись у густу темряву навколо них. — То їх не можна помітити? О Світло!
— Отже, нічого не змінилося, — сумно мовив Перрин. — Справді нічого. Ми не можемо спуститися на Рівнину, а Морок досі бажає нашої смерті.
— Усе змінилося, — спокійно заперечила Морейн, — і Візерунок все вплітає. Нам потрібно орієнтуватися на Візерунок, а не на короткочасні зміни. — Вона по черзі подивилася на кожного й продовжила: — У но, ти певний, що твої розвідники не пропустили чогось підозрілого? Навіть геть незначного?
— Відродження лорда Дракона похитнуло стовпи визначеності, Морейн Седай, і ніколи не можна бути впевненим у перемозі в поєдинку з мердцра-алом; але я можу заприсягтися життям, що мої розвідники виконують свою роботу не гірш від Охоронця.
Це була перша довга промова без проклять, яку Перрин будь-коли чув від У но. На лобі шайнарця від зусиль проступив піт.
— Ми всі можемо, — сказала Морейн. — Вчинок Ранда для будь-якого мерддраала — немов багаття на вершечку гори на десять миль навколо.
— Можливо... — невпевнено почала Мін. — Можливо, треба виставити варту, щоби пильнувала їх.
Лан кинув на дівчину суворий погляд. Інколи він піддавав сумніву ухвали Морейн, але рідко робив це в присутності інших. Тож тим паче не схвалював подібних сумнівів в інших. Мін насупилась у відповідь. Але продовжила:
— Що ж, мерддраали і траллоки достатньо люті, — але я принаймні можу їх побачити.
— Створений мною захист сховає нас від Бездушних, як і від всього іншого кодла Морока, — сказала Морейн. — Коли ти слабкий, як ми зараз, найкращий вихід — сховатися. Якщо ж напівлюдок достатньо близько, щоб... Що ж, вберегти нас від напівлюдків я не в силі. Та навіть якби я й змогла поставити такий захист, то він лише замкнув би нас тут. Оскільки ми не можемо поставити дві охорони одночасно, !я залишила розвідників та вартових — і Лана — захищати нас. Нехай хоч одна група тримає все під контролем.
— Я можу обійти табір, — сказав Лан. — Якщо розвідники щось пропустили, я це побачу.
Охоронець не вихвалявся; він просто озвучив план дій. Навіть Уно із цим погодився.
Морейн похитала головою:
— Цієї ночі ти потрібен тут, мій Ґайдіне. — Вона підвела погляд на темні гори навколо них. — У повітрі висить загроза.
— Очікування, — зірвалося з язика Перрина ще до того, як він пошкодував про це. Коли Морейн глянула на нього — вглиб нього, — він захотів забрати своє слово назад.
— Так, — мовила Морейн, — очікування. Уно, переконайся, що твої люди напоготові.
Не було потреби переконуватися, що чоловіки спали зі зброєю в руках: шайнарці завжди так роблять.
— На добраніч, — сказала Морейн до всіх — наче ніч після сказаного могла бути доброю — і повернулась до своєї хатини. Лан затримався лише для того, щоб похапцем проковтнути три ложки раїу, й пішов услід за Морейн, враз поглинутий ніччю.
Очі Перрина виблискували золотом, коли він дивився на Охоронця, що продирався крізь ніч.
— Добраніч, — пробурмотів юнак. Чомусь запах тушкованого м’яса викликав у нього нудоту. — Уно, у мене третя зміна? — Шайнарець кивнув. — Що ж, тоді спробую втілити її побажання.
Люди сходилися до багать, а шум їхніх розмов супроводжував Перрина, коли той підіймався схилом.
У нього була маленька хижка з дрібних колод, заввишки ледь йому в повен зріст, а діри в ній були замазані глиною, що вже давно висохла. Тверде ліжко, під покривалом якого були укладені соснові гілки, займало чи не половину приміщення. Той, хто розсідлав його коня, припер його лук до дверей. Перрин повісив свій пояс разом із сокирою та сагайдаком на кілку, а коли роздягнувся до спіднього — затремтів. Ночі були все ще холодними, але цей холод не давав йому заснути надто міцно. А глибокий сон приносить видива, від яких не можна втекти.
Перрин трусився, лежачи під самим покривалом, і якийсь час вдивлявся в сволокову стелю. За мить він заснув — і поринув у сни.