Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 13

ПОКАРАННЯ

Лежачи на своєму вузькому ліжку, Еґвейн мружилася від мерехтливих тіней, що з’являлися на стелі від єдиної лампи в кімнаті. їй хотілося скласти якийсь план дій чи продумати, чого саме слід очікувати далі. Нічого не спадало на гадку. Тіні мали більше візерунків, ніж її думки. Вона навіть не могла змусити себе хвилюватися через Мета, — а сором, який вона через це відчувала, був незначним, і його розчавили стіни кімнати.

Це була проста кімната без вікон, як і решта кімнат послушниць: маленька, квадратна й побілена, з гачками на одній стіні, щоб вішати речі, ліжком — біля протилежної, і крихітною полицею на третій стіні, де вона колись зберігала кілька книжок, позичених в бібліотеці Вежі. Умивальник і тринога табуретка завершували меблювання. Дошки підлоги були начищені до білинй. Раніше, коли вона жила там, то щодня рачки драїла підлогу на додачу до інших повинностей та уроків. Послушниці жили просто, — незалежно від того, була це донька господаря корчми чи дочка-спадкоємиця Андору.

Дівчина вбралась у просту білу сукню послушниці — навіть пасок і сумка були білими — але не відчувала радості від того, що позбулася ненависного сірого. Надто вже її кімната нагадувала в’язничну келію. А якщо вони залишать мене тут? У цій кімнаті? Наче в клітці. Як в нашийнику...

Дівчина подивилася на двері — вона знала, що темноволоса посвячена все ще стереже її з того боку. Еґвейн перекотилася до білої тинькованої стіни. Прямо над матрацом була маленька дірка, непомітна для тих, хто не знає, де шукати. Послушниці вже давно проколупали її до сусідньої кімнати. Еґвейн мовила пошепки:

— Елейн? — Відповіді не було. — Елейн? Ти спиш?

— Як я можу спати? — почувся пронизливий шепіт Елейн. — Я думала, що у нас будуть проблеми, — але такого не очікувала. Еґвейн, що вони з нами зроблять?

Еґвейн не знала відповіді, а озвучувати свої припущення їй було ніяково. Про них вона навіть думати не хотіла.

— Взагалі-то я вважала, що нас зустрінуть як героїв, Елейн. Ми безпечно повернули Ріг Валіра. А також з’ясували, що Ліандрін — з Чорної Аджі. — її голос стих. Айз Седай завжди заперечували існування Чорної Аджі, — тих, що служать Мороку, — і їх дратував кожен, хто хоча б визнавав її. Але ми знаємо, що вона існує. — Ми мали б бути героями, Елейн.

— «Самими бажаннями мости на збудуєш», — сказала Елейн. — Світло, як же я ненавиділа, коли матінка повторювала мені ці слова, — але це правда. Верін казала, що ми не повинні говорити про Ріг чи Ліандрін з кимось іще, окрім неї чи Престолу Амерлін. Гадаю, не все працюватиме так, як ми собі думали. Це несправедливо. Ми стільки пережили; ти стільки пережила. Це так несправедливо.

— Верін каже. Морейн каже. Тепер я розумію, чому люди вважають Айз Седай ляльководами. Я буквально відчуваю мотузки на своїх руках і ногах. Вони вирішуватимуть, що буде корисним для Білої Вежі, а не справедливим для нас.

— А втім, ти все ще хочеш бути Айз Седай. Чи не так?

Еґвейн завагалася. Але на це питання вона могла дати відповідь.

— Так, — мовила дівчина. — Все ще хочу. Це єдиний спосіб бути в безпеці. Але ось що я скажу. Я ніколи не дозволю себе упокорити. — Це була свіжа думка, і вона висловила її одразу, як тільки та їй сяйнула — проте дівчина розуміла, що не жалкує про це. Відмовитися від зв ’язку з Істинним Джерелом ? Вона відчувала його навіть тепер, — сяйво поза її зором там, за її плечем. Вона опиралася бажанню простягти до нього руку. Відмовитися наповнюватися Єдиною Силою, відчувати себе більш живою, ніж будь-коли до цього? Нізащо! — Не без боротьби.

По той бік стіни запанувала тривала тиша.

— Як ти їх зупиниш? Ти можеш бути такою ж сильною, як вони. Але ніхто з нас не має достатньо вмінь, аби перешкодити хоча б одній Айз Седай накласти на нас щит. А їх тут десятки.

Еґвейн замислилася. Врешті-решт вона сказала:

— Я можу втекти. Справді втекти цього разу.

— Вони знайдуть нас, Еґвейн. Упевнена в цьому. Достатньо лише один раз виявити свої здібності, — і вони висе не відпустять тебе, поки ти не отримаєш достатньо знань, щоб хоча б не вбити себе. Або ж ти просто помреш від цього.

— Я більше не проста селянка. І встигла вже щось побачити у світі.

Вона намагалася переконати Елейн і водночас себе. А якщо я знаю ще недостатньо ? Про світ і про Силу. Якщо направляння все ще може вбити мене? Вона не хотіла думати про це. Мені ще стільки потрібно вивчити. Я не дозволю їм зупинити мене.

— Моя мати захистить нас, — сказала Елейн, — якщо те, що сказали білоплащники, — правда. Ніколи не думала, що хотітиму, щоб це було правдою. Якщо ж ні, — то матінка, ймовірно, відправить нас назад у кайданках. Навчиш мене сільському побуту?

Еґвейн закліпала, втупившись у стіну.

— Ти не кинеш мене? Якщо до цього дійде?

Знову запанувала тривала тиша, а потім почувся слабкий шепіт:

— Я не хочу, щоб мене упокорили, Еґвейн. Вони не зроблять цього. Не зроблять!

Двері відчинилися навстіж, грюкнувши об стіну, і Еґвейн, злякавшись, зігнулась. Вона почула стукіт у двері з іншого боку стіни. Фаолін зайшла в кімнату Еґвейн і всміхнулася, коли побачила крихітну шпаринку в стіні. Схожі дірки поєднували кімнати багатьох послушниць; кожна колишня послушниця знала про них.

— Шепочешся з подругою, еге ж? — мовила кучерява посвячена несподівано приязно. — Ну так, чекання посилює самотність. Добре побесідували?

Еґвейн розтулила рота, але одразу ж його стулила. Шеріам сказала, що вона повинна відповідати лише Айз Седай. Більше нікому. Вона байдуже глянула на посвячену й чекала.

Брехлива приязність стекла з лиця Фаолін, наче вода з даху.

— Вставай. Амерлін не повинна чекати на таких, як ти. Тобі ще пощастило, що я не прийшла раніше й не почула вашу розмову. Ворушись!

Послушниці повинні були підкорятися посвяченим майже так само швидко, як і Айз Седай. Проте Еґвейн повільно підвелася і почала розгладжувати сукню так довго, як тільки могла насмілитися. Вона зробила невеличкий реверанс у бік Фаолін і ледь всміхнулася. Гнівна тінь, що промайнула обличчям Фаолін, посилювала посмішку Еґвейн, — аж доки дівчина не стримала себе: не було сенсу надто сильно провокувати її, вона могла зайти аж надто далеко. Ступаючи прямо й стримуючи тремтіння колін, вона першою вийшла з кімнати.

Елейн уже чекала зовні разом з рум’янощокою посвяченою, — рішуче налаштована поводитися сміливо. Якимось чином їй вдалося створити враження, ніби посвячена — це лише служниця, яка носить її рукавички. Еґвейн сподівалася, що у неї самої хоча б наполовину такий же впевнений вигляд.

Галереї з балюстрадами в частині Вежі, відведеній для послушниць, здіймалися ярус за ярусом у вигляді порожнистої колони, — і на стільки ж заглиблювалися униз, до двору послушниць. Не було видно жодної жінки. Навіть якби всі послушниці Вежі були зараз тут, заселено було б менше чверті кімнат. Учотирьох вони мовчки проходили крізь порожні галереї та спускалися спіральними пандусами; ніхто не витримав би звуку голосів, що лише підкреслили б порожнечу.

Еґвейн раніше ніколи не була у тій частині Вежі, де розташовувалися кімнати Амерлін. Коридори були до такої міри широкими, що ними навіть фургон міг би спокійно проїхати, а заввишки — ще більшими. Барвисті гобелени різноманітних стилів прикрашали стіни: з рослинними візерунками; з лісовими тваринами; з героїчними сценами і хитромудрими арабесками; деякі були такими давніми, що, здавалося, розсиплються, якщо до них доторкнутися. їхнє взуття дзвінко брязкало об підлогу, викладену ромбічною плиткою, що унаочнювала всі сім кольорів Адж.

Зараз їм уже траплялися жінки—Айз Седай щоразу велично проходили повз, не звертаючи жодної уваги на посвячених чи послушниць; п’ять чи шість посвячених, які поважно поспішали виконувати свої завдання чи на навчання; жменька служниць із тацями, швабрами, оберемками простирадл чи рушників; кілька послушниць, що бігли з дорученнями навіть швидше від служниць.

Незабаром до них приєдналася Найнів у супроводі тонкошийої Теодрін. Ніхто не розмовляв. Найнів тепер була вбрана у сукню посвячених — білу, із сімома кольоровими смугами на подолі; проте пасок і мішечок були її власні. Вона подарувала Еґвейн та Елейн заспокійливу усмішку та обійми. Еґвейн так зраділа, побачивши ще одне дружнє обличчя, що також обійняла дівчину — із невиразною думкою про те, що Найнів поводиться так, наче втішає дітей; але коли вони рушили, дівчина час від часу посмикувала свою косу.

У цій частині Вежі перебувало дуже мало чоловіків. Еґвейн побачила лише двох: пара Охоронців йшли пліч-о-пліч, про щось розмовляючи; в одного меч звисав з паска, в іншого — був за спиною. Один був невисоким і худим, майже крихітним, а інший — широкоплечим і високим; обидва рухалися із загрозливою грацією. Плащі Охоронців, що почасти зливалися зі стінами позаду них, викликали нудоту, якщо дивитися на них надто довго. Вона побачила, як Найнів дивиться на них, і похитала головою. Вона повинна щось вирішити з Ланом. Якщо відсьогодні хтось з нас взагалі зможе щось робити.

Приймальня Престолу Амерлін була величезною, як у палаці, — хоча стільці, розставлені для тих, хто очікував, були простими. Проте Еґвейн дивилася тільки на Леане Седай. Хранителька була вбрана у вузький палантин, відповідний її статусу, блакитний колір якого вказував на те, що вона походить із Блакитної Аджі. Обличчя жінки залишалося незворушним, немов вирізане з брунатного каменю. Окрім них, у приймальні більше нікого не було.

— Вони добре поводилися? — чітка мова Хранительки не виказувала й натяку на гнів чи співчуття.

— Так, — в один голос сказали Теодрін і рум’янощока посвячена.

— Оцю довелося тягти за комір, Айз Седай, — сказала Фаолін, вказуючи на Еґвейн. Посвячена говорила обурено. — Вона опиралась так, наче забула, що таке дисципліна в стінах Білої Вежі.

— Керувати, — сказала Леане, — не означає штовхати чи тягти. Фаолін, піди до Маррис Седай і запитай у неї дозволу подумати над сказаним, поки замітатимеш доріжки у Весняному саду.

Вона відпустила усіх трьох посвячених, тож ті присіли в низькому реверансі. Фаолін кинула на Еґвейн відчайдушно гнівний погляд.

Хранителька не звернула жодної уваги на те, що посвячені пішли. Натомість вона вивчала присутніх дівчат, постукуючи вказівним пальцем по губі, доки Еґвейн не відчула, що їх дослідили до дюйма й зважили до унції. Очі Найнів сяйнули загрозливим блиском, і вона міцно стиснула свою косу.

Врешті Леане піднесла руку в напрямку дверей Амерлін. На темному дереві кожної стулки був зображений Великий Змій, що ковтає власний хвіст. — Заходьте.

Найнів одразу ступила крок уперед і відчинила двері. За нею рушила Еґвейн. Елейн міцно стиснула її руку, — і отримала у відповідь такий самий сильний потиск. Леане попрямувала за ними і стала осторонь між ними трьома й столом у центрі кімнати.

Престол Амерлін сиділа за столом і розглядала якісь папери. Вона не підвела голови. Найнів уже хотіла щось сказати, але під гострим поглядом Хранительки стулила рота. Утрьох вони стояли рядком перед столом Амерлін і чекали. Еґвейн старалася не тривожитися. Минали довгі хвилини — здавалося, що то години, — перш ніж Амерлін підняла голову. Але коли її блакитні очі по черзі оглянули кожну дівчину, Еґвейн подумала, що могла б зачекати й довше. Очі Амерлін, немов дві крижини, простромлювали саме

серце. У кімнаті було холодно, однак по спині дівчини стікали краплини поту.

— Отже, — врешті сказала Амерлін, — наші втікачки повернулися.

— Ми не тікали, матінко. — Найнів, очевидно, намагалася опанувати себе, але голос її тремтів від емоцій. Від гніву — розуміла Еґвейн. Тверда воля Найнів надто часто розпалювала в ній гнів. — Ліандрін сама сказала нам йти з нею, і...

Гучне ляскання руки Амерлін об стіл обірвало її.

— Не називай ім’я Ліандрін тут, дитино! — крикнула Амерлін.

Леане спостерігала за всім із суворим спокоєм.

— Матінко, Ліандрін — одна з Чорної Аджі, — випалила Елейн.

— Я знаю, дитино. Спершу це була підозра; тепер це очевидно. Ліандрін покинула Вежу кілька місяців тому, і дванадцять інших жінок пішли з нею. Нікого з них не бачили до сьогодні. Перед тим, як піти, вони намагалися проникнути у сховок, де зберігаються ан/ріали таса'ан/ріали, — але змогли дістатися лише туди, де містяться тер’ан/ріали. Вони викрали кілька тер’анлріалів, зокрема ті, про користування якими нам нічого не відомо.

Найнів з жахом вирячилася на Амерлін, а Елейн раптово потерла свої руки, немов від холоду. Еґвейн відчувала, що вона теж тремтить. Безліч разів вона уявляла своє повернення, свою зустріч з Ліандрін, її звинувачення й покарання — таке суворе, що й уявити годі, — за непоправний вчинок жінки з ляльковим обличчям. Інколи вона навіть міркувала про втечу Ліандрін — звісно, від страху через повернення дівчини. Але такого вона не сподівалася. Якщо Ліандрін та інші — вона не хотіла вірити, що були й інші, — викрали ці артефакти Епохи Легенд, ніхто не знав напевне, що вони зможуть з ними зробити. «Дякувати Світлу, вони не дісталися до са’ашріала», — подумала вона. Але й те, що сталося, було жахливо.

Са’анлріали, як і анлріалщ дозволяли Айз Седай направляти більше Сили, ніж можна було б зробити це безпечно самостійно; вони були значно могутніші — і рідкісніші — від анлріалів. Тер’ан/ріали були дещо іншими, їх було значно більше, ніж ашріалів чи са’анрріалів, але вони були не дуже поширеними й радше використовували Єдину Силу, аніж допомагали направляти її, і їхньої природи ніхто направду не розумів. Більшість з них працювали лише для тих, хто може направляти, — по-справжньому направляти — Силу, тоді як інші працювали з будь-ким. Еґвейн чула, що всі анлріали Й са’анґріали — маленькі, тоді як тер’анґріали, схоже, могли бути будь-якого розміру. Кожен, ймовірно, виготовили Айз Седай, котрі жили три тисячі років тому, для конкретної мети, для чіткої потреби, — і відтоді стільки Айз Седай загинуло, намагаючись скористатися ними; загинули через те, що Сила спопелила їх дощенту. Багато хто з Коричневих Айз Седай присвятили життя, щоб вивчити тер’анґріали.

Деякі з них використовувалися, — проте, схоже, не для тих цілей, задля яких їх створили. Міцний білий жезл, який тримали посвячені, коли давали Три Клятви для посвячення в Айз Седай, був тер’анлріалом, що так пов’язував їх з їхніми обіцянками, немов проникав у самі кістки. Інший тер’анлріал був місцем останнього випробовування, коли послушниць підносили до посвячених. Були й інші, котрі ніхто не міг привести в дію, — або такі, що, схоже, не мали жодного практичного застосування.

Навіщо вони взяли предмети, про котрі нікому не відомо, як вони працюють? здивувалася Еґвейн. Чи, може, Чорна Аджа знає? Від цієї думки в неї забелькотіло в шлунку. Ситуація була кепською, — немов са’анлріали потрапили до рук Друзів Морока.

— Крадіжка, — продовжила Амерлін з крижаним холодом у голосі, що віяв і від її погляду, — поки що найменше скоєне ними зло. Три сестри померли тієї ночі; а також двоє Охоронців, сім вартових і дев’ять служниць. Ці вбивства скоєні, щоб приховати крадіжку та їхню втечу. Звісно, це не доводить, що вони — з Чорної Аджі, — слова відстрибували від її уст, — але я не можу думати інакше. Якщо ви бачите у воді риб’ячі голови й кров, то вам не конче бачити срібну щуку, щоб розуміти, що вона там є.

— Тоді чому до нас ставляться, як до злочинців? — обурилась Найнів. — Нас обдурила жінка, яка виявилася однією з Чорної Аджі. Цього достатньо, щоб зрозуміти, що ми ні в чому не винні.

Амерлін зайшлася безрадісним сміхом.

— Ось як ти розмірковуєш, дитино? Це для тебе спасіння, що у всій Вежі ніхто, окрім мене, Верін і Леане, не підозрює вас у змові з Ліандрін. Якби про це дізналися всі, — не кажучи вже про невеличку виставу, яку ви влаштували для білоплащників — не потрібно дивитися так здивовано, Верін мені все розповіла, — якби всі знали, що ви втекли з Ліандрін, Рада б одразу проголосувала за те, щоб вас упокорити, і ви не встигли б і оком змигнути.

— Це несправедливо! — вигукнула Найнів. Леане зворохобилася, але Найнів продовжила: — Так не можна! Це...

Амерлін встала. І це зупинило Найнів.

Еґвейн думала, що мудро було б зберігати мовчання. Вона завжди знала, що Найнів сильна, — вольова, як ніхто. Але це допоки вона не зустріла жінку зі смугастим палантином. Будь ласка, Найнів, тримай себе в руках. Ми все одно що діти, малюки, що завинили перед своєю мамою, — а ця матінка може зробити щось гірше, аніж відлупцювати нас.

їй здавалося, що в словах Амерлін вчувався можливий вихід із цієї ситуації, — тільки дівчина не розуміла, який саме.

— Матінко, пробачте, що насмілилась говорити, — але що ви збираєтеся з нами зробити?

— Що зробити, дитино? Я хочу покарати тебе й Елейн за те, що ви покинули Вежу без дозволу, а Найнів — за те, що покинула без дозволу місто. Спочатку кожна з вас буде викликана до Шеріам Седай, де вона шмагатиме вас, допоки вам не знадобиться подушка, щоб ви могли сидіти протягом всього наступного тижня. Усім послушницям і посвяченим уже відомо про мій наказ.

Еґвейн від здивування кліпнула. Елейн гмикнула, напруживши спину, і пробурмотіла щось собі під ніс. Найнів, схоже, була єдиною, хто сприйняв це без подиву. Покарання, — була це додаткова робота чи щось інше, — завжди залишалося між наставницею послушниць і тим, кого до неї викликали. Переважно це були послушниці; інколи — посвячені, які перетнули межі дозволеного. Шеріам завжди залишала це між вами, невесело подумала Еґвейн. Вона не буде розповідати про це усім і кожному. І це краще від ув'язнення. 1 значно краще, ніж бути упокореною.

— Звісно, оголошення вашого покарання — це уже його частина, — продовжила Амерлін, так, наче вона прочитала думки Еґвейн. — Також я сказала, що ви троє будете призначені на кухню посудомийками до моїх наступних вказівок. І ходить така чутка, що «наступні вказівки» можуть почекати аж до кінця ваших життів. Маєте якісь заперечення?

— Ні, матінко, — швидко сказала Еґвейн.

Найнів ненавиділа шкрябання посуду ще більше, ніж інші. Могло бути гірше, Найнів. Світло, могло бути значно гірше. Ніздрі Найнів розширилися, але вона ствердно кивнула головою.

— А ти, Елейн? — спитала Амерлін. — Дочка-спадкоємиця Андору звикла до м’якших покарань.

— Я хочу бути Айз Седай, матінко, — твердо мовила Елейн.

Амерлін взяла аркуш зі столу і якусь мить вивчала його. Коли вона підняла голову, її посмішка була не з найприємніших.

— Якби котрась із вас була настільки дурною, щоб відповісти інакше, я б додала ще кілька слів, і ви б проклинали ваших матерів за те, що ті не прогнали своїх чоловіків після поцілунку. Дозволити виманити себе з Вежі, як бездумних дітей. Навіть мала дитина не повелася б на цей підступ. Я навчу вас думати перед тим, як діяти, — інакше ви будете затуляти тріщини у водяних воротях.

Еґвейн помітила, що мовчки дякує. Сироти майнули її шкірою, коли Амерлін продовжила:

— Тепер про те, що з вами буде далі. Схоже, ваша здатність направляти покращилася відтоді, відколи ви покинули Вежу. Ви багато вивчили. Зокрема й деякі речі, — різко додала вона, — про котрі вам краще і не знати б!

На подив Еґвейн, Найнів промовила:

— Я знаю, ми зробили дещо... Чого не варто було робити, матінко. Але запевняю вас: ми щосили намагалися поводитися так, наче вже прийняли Три Клятви.

Амерлін незадоволено пирхнула.

— Слідкуй за своїми вчинками, — сухо сказала вона. — Якби я могла, я б вже вночі вручила тобі Жезл Клятви. Але, оскільки він свідчить про піднесення до Айз Седай, я маю довіряти твоєму здоровому глузду — якщо він у тебе є, — щоб вберегти тебе. А також ти, Еґвейн, і ти, Елейн, повинні бути піднесені до посвячених.

Елейн зойкнула, а Еґвейн почала затинатися від здивування:

— Дякую, матінко.

Леане переступила з ноги на ногу. Еґвейн бачила, що це не порадувало Хранительку. Жінка не була здивована — вона точно знала, що це станеться, — але й задоволеною також не була.

— Не дякуйте мені. Ваші навички напрочуд добре розвинені, як на послушниць. Деякі думатимуть, що ви не заслуговуєте на перстень, — але те, як ви будете виглядати, занурившись по лікті у масні горщики, мусить вдовольнити критиків. І якщо ви сприймете це в якості винагороди, — пам’ятайте, що перші кілька тижнів в статусі посвяченої ви будете вибирати гнилу рибу з риболовецького кошика. Ваш найгірший день в часи послуху здаватиметься приємним сном у порівнянні з найменшою кількістю тренувань протягом наступних тижнів. Підозрюю, що деякі сестри, котрі вас навчатимуть, зроблять ваші заняття ще суворішими, ніж вони мали б бути, — але гадаю, що ви не будете скаржитися. Правда ж?

Я зможу навчитися, подумала Еґвейн. Виберу власне навчання. Зможу дізнатися про сни, вивчити, як...

Посмішка Амерлін обірвала хід її думок. Ця посмішка немов говорила, що сестри зможуть зробити все, що завгодно, однак живими їх залишать, — а значить, нічого поганого не трапиться. Обличчя Найнів виражало суміш глибокого співчуття та жахливих спогадів про її перший рік як посвяченої. Цей вираз змусив Еґвейн глитнути клубок у горлі.

— Ні, матінко, — слабко мовила вона. її відповідь була радше хриплим шепотінням.

— Тоді з цим покінчено. Твоя мати була зовсім не рада твоєму зникненню, Елейн.

— Вона знає? — скрикнула дівчина.

Леане пирхнула, а Амерлін здійняла брови:

— Навряд я б змогла приховати це від неї. Ти розминулася з нею менш ніж на місяць, — і це добре для тебе. Ти б не витримала тієї зустрічі. Вона була така люта, що змогла б перегризти весло й кинутися на тебе, на мене чи й на Білу Вежу.

— Можу собі уявити, матінко, — тихо мовила Елейн.

— Сумніваюся, дитино. Ти могла перервати традицію, що зародилася ще в часи самого Андору. Звичай, сильніший від усіх законів. Морґейз відмовилася брати із собою Елайду. Це сталося вперше за всі часи, — щоб королева Андору не мала серед радників Айз Седай. Вона вимагала твого негайного повернення до Кеймліна, щойно тебе знайдуть. Я переконала її, що буде безпечніше для тебе потренуватися тут трохи довше. Вона також була готова відкликати твоїх двох братів, які навчались з Охоронцями. Однак вони самі знайшли вихід з цієї ситуації. Я досі не знаю, як саме.

Елейн, схоже, поринула в себе, уявляючи Морґейз у гніві. її трусило.

— Ґавін — мій брат, — сказала вона відсторонено. — Але не Ґалад.

— Не будь дитиною, — відповіла їй Амерлін. — У вас спільний батько, — тож Ґалад твій брат, подобається він тобі чи ні. Я не стерплю цих дитячих дурниць. Дурість припустима для послушниці, але не для посвяченої.

— Так, матінко, — насуплено сказала Елейн.

— Королева залишила для тебе лист у Шеріам. Після лайливих моралізаторських вичитувань, думаю, вона наполягає на тому, щоб ти повернулася додому одразу ж після того, як дізнаєшся, що це буде для тебе безпечно. Вона впевнена в тім, що за кілька місяців ти зможеш направляти Силу, не ризикуючи загинути.

— Але я хочу навчатися, матінко. — Твердість повернулася до голосу Елейн. — Я хочу стати Айз Седай.

Посмішка Амерлін стала ще похмурішою.

— Добре, що ти цього бажаєш, дитино, — бо я не маю наміру повертати тебе Морґейз. Ти потенційно одна із найсильніших Айз Седай за останню тисячу років, — і я не дозволю тобі піти, поки ти врешті не отримаєш шаль і перстень. Навіть якщо для того, щоб досягти цього, доведеться перемолоти тебе, як ковбасу. Я не відпущу тебе. Все зрозуміло?

— Так, матінко, — нерішуче мовила Елейн, і Еґвейн не звинувачувала її в цьому. Дівчину роздирали Морґейз і Біла Вежа, — немов двоє собак рушник. З одного боку — королева Андору, з другого — Престол Амерлін. Якщо Еґвейн колись і заздрила Елейн через її багатство і трон, на який вона одного дня зійде, — то точно не тепер.

Амерлін жваво сказала:

— Леане, відведи Елейн до кімнати Шеріам. Я маю дещо сказати іншим двом. Дещо, що їм не сподобається.

Еґвейн обмінялася з Найнів тривожним поглядом; на мить хвилювання послабило напругу між ними. Що такого вона хоче сказати нам без Елейн ? здивовано подумала Еґвейн. Мені байдуже, якщо це не перешкодить моєму навчанню. Але чому відіслали Елейн?

Елейн скривилася від згадки про кабінет наставниці послушниць, але взяла себе в руки, коли підійшла Леане.

— Як накажете, матінко, — завчено сказала вона й присіла в досконалому реверансі, широко розкидаючи спідниці, — слухаюся.

Вона пішла слідом за Леане з високо піднятою головою.