Відроджений Дракон

ПРОЛОГ

ФОРТЕЦЯ СВІТЛА

Пейдрон Найол блукав старечим поглядом по власному передпокою, однак його темні очі, затуманені думками, нічого не бачили. На потемнілих дерев’яних панелях, накладених на кам’яні стіни, масивні навіть тут, у серці Фортеці Світла, висіли пошарпані вицвілі гобелени, що колись були бойовими знаменами ворогів його молодості. Немов невидиме, в кімнаті стояло єдине крісло — грубе, з високою спинкою, подібне на трон. Доповнювали інтер’єр також кілька розкиданих столів. Не помічав він і чоловіка у білому плащі, що стояв навколішки на широких дошках підлоги із зображенням великого сонячного диска і заледве стримував свій запал. Хоча мало хто міг би так просто не звернути на нього увагу.

Перед тим, як відвести до Найола, Джарету Баяру дали час умитися. Щоправда, його шолом та кіраса залишилися забрудненими з дороги та понівеченими у битвах. Темні глибокі очі гарячковито зблискували, а на обличчі немовби паленів кожен м’яз. У чоловіка не було меча — в присутності Найола всі мали бути беззбройними — але здавалося, що він от-от вдасться до насильства, готовий зірватися, мов той собака з ланцюга.

З обох боків кімнати у довгих камінах палахкотіли вогні, долаючи нічний зимовий мороз. Це була звичайна вояцька кімната, де все було хоч і доладним, але буденним — окрім сонячного диска. Пишне умеблювання з’явилося в передпокої лорда капітана-командора Дітей Світла з появою Найола, якого удостоїли цим званням; сонцесяйна золота оздоба була затерта поколіннями прохачів. Потім меблі замінили, однак тепер прикраса знову затерлася. Золота тут вистачило б на те, щоби придбати будь-який маєток в Амадиції, а на додачу ще й високий титул. Десять років Найол крокував повз це золото й ніколи про нього не замислювався, — як і про сонячний диск, вишитий на грудях його білої туніки. Золото не багато важило для Пейдрона Найола.

Зрештою він підвів свій погляд на стіл, що стояв поруч, захаращений ма-пами та розкиданими листами й донесеннями. Серед цього безладу лежали й три ледь згорнені малюнки. Він неохоче взяв один. Байдуже який — усі малюнки зображували одне й те саме, тільки у різних манерах.

Шкіра в Найола, тонка, як відшліфований пергамент, з віком все тугіше напиналася на тіло, яке, здавалося, було лише кістками й жилами; а втім, воно не здавалося крихким. Ніхто не отримував Найолового титулу раніше, ніж сивина торкнеться волосся, і всі були твердішими за камінь, з якого побудовано Купол істини. Побачивши жилавий вигляд своєї руки, що тримала малюнок, він враз усвідомив, що потрібно поспішати. Час добігав кінця. Його час добігав кінця. Однак цього мусить вистачити. Він повинен зробити все, щоби вистачило.

Найол змусив себе розгорнути грубий пергамент хоча б до половини, щоби побачити обличчя, яке його цікавило. Хоча крейда вже трохи стерлася через торсання у саквах, втім, обличчя досі можна було розгледіти. Сіроокий юнак з рудуватим волоссям. Схоже, що він був високим, — проте точно сказати важко. Окрім волосся та очей, нічим особливим хлопець не вирізнявся.

— То цей... хлопчисько проголосив себе Відродженим Драконом? — пробурмотів Найол.

Дракон. Від цього імені йому повіяло морозом зими та часу. Це ім’я було народжене Льюсом Теріном Теламоном, коли він прирік кожного, хто вмів направляти Єдину Силу, тоді й тепер, і серед них себе, на божевілля та смерть. Минуло вже більше трьох тисяч років відтоді, відколи чванливість Айз Седай та Війна Тіні призвели до завершення Епохи Легенд. Три тисячі років, — а втім, пророцтва та легенди зміцнили людську пам’ять, якщо не в деталях, то в тім, що стосувалося сутності подій. Льюс Терін Ро-дичевбивця. Чоловік, який розпочав Світотрощу. Тоді безумці, котрі могли дотягнутися до Сили, якій підкорявся весь світ, зрівняли гори та затопили морями стародавні землі; тоді суходіл змінився до невизнання, а всі, хто вижив, утікали, мов звірі від лісової пожежі. Це тривало доти, доки останній представник чоловіцтва Айз Седай не ліг у землю, а пошматована людська раса не взялася знову підіймати все з руїн — там, де ці руїни вціліли. Поголос про Дракона передавався від матерів дітям і міцно закарбувався в їхній пам’яті. У пророцтві сказано: Дракон народиться знову.

Баяр сприйняв запитання Найола навсправжки, хоча воно було риторичним.

— Так, мілорде капітане-командоре. І це ще більша нісенітниця, аніж усе те, що я чув про інших Лжедраконів. Тисячі вже визнали його. У Тарабоні й Арад Домані зараз точаться міжусобиці, — а крім того, вони ще й воюють між собою. Бої тривають по всій Елмотській рівнині і на мисі Томан. Тара-бонці проти доманців, а ті проти Друзів Морока, що прикликають Дракона. Точніше — бої триватимуть доти, допоки зима їх усіх не остудить. Ніколи на моїй пам’яті війна не ширилася так стрімко, лорде капітане-командоре. Немовби вогонь, що займає стодолу із сіном, коли туди потрапляє іскра. Сніг їх трохи притлумив, але з початком весни полум’я ворожнечі спалахне ще палкіше.

Найол помахом пальця зупинив Баяра. Він уже двічі дозволив йому розповісти про те, що трапилось, і голос воїна бринів люттю та ненавистю. Багато що Найолу було відомо з інших джерел, і навіть трохи більше, ніж розказав йому Баяр, однак чим довше він слухав його, тим сильніше дратувався.

— Джеофрам Борнголд і тисяча Дітей мертві. І це справа рук Айз Седай. Ти впевнений, чадо Баяре?

— Так, мілорде капітане-командоре. Після сутички, дорогою до Фалме, я зустрів двох тарвалонських відьом. Ця зустріч обійшлася нам у понад п’ятдесят смертей, перш ніж ми стрілами зробили з них решето.

— У тебе нема жодних сумнівів, що це були саме Айз Седай?

— Земля задрижала у нас під ногами, — Баяр говорив твердо й упевнено. Через брак уяви він не вдавався до вигадливих описів; смерть, коли б вона його не наздогнала, була частиною вояцького життя. — Серед ясного неба блискавиці вдаряли по наших рядах. Що ж іще це могло бути, мілорде капітане-командоре?

Найол насуплено кивнув. Після Світотрощі зникли всі Айз Седай чоловічої статі, однак їхня жіноча частина досі могла дати прочухана. Вони торочать свої Три Клятви: не казати ні слова, що не було би правдивим; не виготовляти зброю, за допомогою якої люди вбивають одне одного; застосовувати Єдину Силу як зброю лише проти Друзів Морока чи породжень Тіні. Проте зараз вони показали брехливість своїх обіцянок. Найол завжди знав: ніхто не прагнув би володіти такою силою, якщо тільки не кидав виклик Творцю, — а значить, ставав на бік Морока.

— І тобі нічого не відомо про те, хто взяв Фалме і перебив половину моїх легіонів?

— Лорд капітан Борнголд сказав, що вони називають себе шончанцями, мілорде капітане-командоре, — незворушно мовив Баяр. — Він каже, що то були Друзі Морока. Загін Борнголда розбив би їх, навіть якби вони вбили капітана. — Його тон став емоційнішим. — Багато людей втекли з міста.

Усі, з ким я розмовляв, підтверджують, що чужинці розбиті й переможені. Лорд капітан Борнголд поборов їх.

Найол тихо зітхнув. Уже втретє Баяр розповідав про військо, що взялось бозна-звідки, прагнучи підкорити Фалме, тими ж словами, що і в перші два рази. Хороший воїн, подумав Найол, так завжди говорив Джеофрам Борнголд. Однак думати самостійно не вміє.

— Лорде капітане-командоре, — раптом озвався Баяр, — лорд капітан Борнголд рішуче наказав мені стояти осторонь битви. Я повинен був спостерігати — і відзвітувати вам. І розповісти його сину, лорду Дейну, як помер його батько.

— Так, так, — нетерпляче мовив Найол. Якусь мить він вивчав запале обличчя Баяра, а потім додав:

— Ніхто не піддає сумніву твою чесність та мужність. Саме так і вчинив би Джеофрам Борнголд, передбачаючи, що в битві може загинути все його військо. —Не настільки ти кмітливий, щоб таке нафантазувати.

Від Баяра більше не було користі.

— Ти правильно вчинив, чадо Баяре. Можеш повідомити про смерть Джеофрама Борнголда його сину. Згідно з останніми звістками, Дейн Борнголд з Еймоном Балдою зараз неподалік Тар Балона. Рушай до них.

— Моя пошана, лорде капітане-командоре. Дякую, — Баяр підвівся з колін і низько вклонився. Коли ж він випростався, його обличчям промайнула тінь вагання. — Мілорде капітане-командоре, нас зрадили. — Ненависть загострила його голос.

— Один зі згаданих тобою Друзів Морока, чадо Баяре? — Він не зміг приховати різкість у власному голосі. Багаторічні плани лежать руїнами серед трупів тисяч Дітей, а Баяр все торочить про якогось чоловіка. — Цей Перрин, молодик-коваль із Межиріччя, якого ти бачив лише два рази?

— Так, мілорде капітане-командоре. Не знаю яким чином, але це він винен. Я знаю це достоту.

— Я подумаю, як вчинити з ним, чадо Баяре.

Воїн розтулив рота, аби щось додати, проте Найол підніс худу руку, випереджаючи його.

— Залиш мене.

Чоловіку з вимученим обличчям не залишалося нічого іншого, окрім як вклонитись і вийти.

Щойно двері за ним зачинилися, Найол опустився в крісло з високою спинкою. Чому Баяр так зненавидів цього Перрина? Друзів Морока розвелося так багато, що марно було витрачати на когось із них свої сили. Надто багато цих посіпак Темряви і на високих щаблях, і серед прислужників, вони ховають свої наміри за солодкими словами й усміхненими лицями. А втім, додати ще одне ім’я до списку не завадить.

Він совався у твердому кріслі, намагаючись зручніше вмостити свої кістки. Вже не вперше в нього майнула думка, що, можливо, подушка була б і не такою вже й розкішшю. І знову він прогнав ці думки. Світ поринув у хаос, тож зараз не час поступатися старості.

Усі знаки, що провіщали біду, завихорилися в його голові. Війна охопила Тарабон та Арад Доман, міжусобиці точилися в Кайрені, а споконвічних ворогів, Tip та Ілліан, знову почало лихоманити. Війни самі по собі не були знаками — люди завжди воювали, — однак зазвичай вони спалахували послідовно. А тут, окрім цього Лжедракона десь в Елмотській рівнині, ще один терзав Салдею, а інший допікав Тіру. Усі троє водночас. Це мусять бути Лжедракони. Мусять!

До того ж була ще дюжина неважливих чуток; деякі з них, мабуть, лише безпідставні плітки, але разом з усім іншим... Далеко на заході, в М’юранді й Кандорі, бачили аїльців. Лише двох-трьох в одному місці, але бодай і тисячу — після Світотрощі аїльці залишали свою Пустелю один-єдиний раз. Тільки під час Аїльської війни вони виходили зі своєї дикої глухомані. Кажуть, Ата’ан Мієр, Морський народ, забув про торгівлю заради пошуку нових знаків і знамень — яких саме, невідомо — і мандрує кораблями, заповненими лише наполовину, а то й зовсім порожніми. Вперше за майже чотири сотні років Ілліан проголосив Велике полювання на Ріг і відправив мисливців на пошуки легендарного Рогу Валіра, який, якщо вірити пророцтву, підійме усіх мертвих героїв з могил для бою в Тармон Ґай’дон, Останній битві проти Тіні. Ходили чутки, що оґіри, одвічні самітники, аж такі, що багато хто взагалі не вірив у їхнє існування, почали скликати ради між своїми віддаленими стеддін/ами.

Проте головною новиною для Найола стало те, що Айз Седай зненацька почали діяти відкрито. Кажуть, вони відіслали кількох своїх сестер до Салдеї, щоби протистояти Лжедракону Мазриму Таїму. Таїм, хоча це і було рідкістю для чоловіків, умів направляти Єдину Силу. Люди боялися його й зневажали водночас, — і мало хто вірив, що такого чоловіка можна здолати без допомоги Айз Седай. Краще погодитися з їхньою допомогою, аніж зіткнутися із жахіттями божевілля, яке неодмінно заволоділо б Таїмом. Одначе Тар Балон відправив інших Айз Седай на підтримку Лжедракона у Фалме. Із цих подій важко було щось виснувати.

Картини, що виникали в його уяві, проймали до живця. Хаос множився; те, що здавалося немислимим, повторювалося і відбувалося знову. Увесь світ неначе вирував і клекотів, — от-от закипить кипенем. Очевидним було одне: наближається Остання битва.

Усі його плани зруйновані, — ті, що увіковічили б його ім’я серед Дітей Світла на сотні поколінь. Втім, ця колотнеча породжувала нову можливість, і він уже мав нові плани та нові цілі. Якби ж тільки він міг зберегти силу та волю, щоби втілити їх! Світло, дай мені протриматися ще трохи.

Шанобливий стук у двері вивів його із тяжкої задуми.

З’явився слуга в каптані й бриджах білого й золотого кольорів і, вклонившись та втупивши очі в підлогу, представив Джайкіма Керридина, помазаника Світла, інквізитора Руки Світла, що прибув за наказом лорда капітана-командора. Не чекаючи відповіді Найола, Керридин увійшов. Найол жестом наказав слузі вийти.

Не встиг слуга зачинити двері, як Керридин, майнувши білосніжним плащем, став на одне коліно. На грудях плаща за сонячним диском проглядала багряна пастирська ґирлиґа Руки Світла, або, як їх часто називають, але завжди позаочі — Випитувача.

— Ви наказували прибути, мілорде капітане-командоре, — сказав чоловік твердим голосом, — тож я повернувся з Тарабону.

Найол оглянув його. Керридин був високим чоловіком середнього віку, із трохи посивілим волоссям, але досі вправним і сильним воїном. Його темні глибокі очі дивилися тямуще, як завжди. І він жодного разу не кліпнув під мовчазним поглядом командора. Мало хто мав таку чисту совість та стійкі нерви. Керридин стояв на колінах і очікував так спокійно, наче його щодня без пояснення причин стислим наказом змушували покинути командування і негайно повернутися в Амадор. Значить, правду кажуть, що Джайкім Керридин твердіший за камінь.

— Піднімись, чадо Керридине, — мовив Найол і, коли той встав, додав: — У мене невтішні новини з Фалме.

Керридин підвівся й розправив бганки свого плаща. Тоді шанобливим голосом заговорив так, ніби перед ним стояла людина, рівна йому за становищем, а не чоловік, якому він заприсягся служити до смерті.

— Мій лорд капітан-командор має на увазі новини, що їх приніс чадо Джарет Баяр про останні хвилини лорда капітана Борнголда.

У Найола почало сіпатися ліве око — ознака того, що його охопила злість. Він гадав, що лише три людини знали про прибуття Баяра в Амадор, — і що ніхто, крім нього, не знав, звідки він прибув.

— Не будь розумником, Керридине. Твоє прагнення знати все на світі одного дня призведе до зустрічі із твоїми ж Випитувачами.

Керридин залишився незворушним, лише трохи стиснув губи, зачувши ім’я Випитувачів.

— Мілорде капітане-командоре, Рука для служіння Світлу шукає правду повсюдно.

Служіння Світлу. Але не Дітям Світла. Всі Діти служать Світлу, але Пейдрон Найол часто замислювався, а чи справді Випитувані вважають себе частиною ордену.

— І яку ж правду ти повідаєш мені про події у Фалме?

— Там Друзі Морока, мілорде капітане-командоре.

— Друзі Морока?

Найол безрадісно посміхнувся.

— Кілька тижнів тому я отримав від тебе донесення, де ти писав, що Джеофрам Борнголд перейшов на бік Морока, — адже він усупереч твоєму наказу повів військо до мису Томан. — Він стишив голос до грізного шепоту. — А зараз ти хочеш, щоб я повірив, що Друг Морока Борнголд дозволив тисячам Дітей померти в боротьбі з іншими Друзями Морока?

— Був він Другом Морока чи ні, ми вже не дізнаємося, — сказав Кер-ридин м’яко, — адже запитати це в нього ми не встигли. Вчинки Тіні незбагненні й часто видаються безглуздими для тих, хто ходить у Світлі. Але в мене немає жодного сумніву, що Фалме захопили Друзі Морока. Разом із Айз Седай і підтримкою Лжедракона. Я знаю точно: Борнголда та його військо згубила Єдина Сила, мілорде капітане-командоре. Так само вона зруйнувала армії, які Тарабон і Арад Доман відправили проти Друзів Морока у Фалме.

— А що це за балачки, нібито ті, хто взяв Фалме, прийшли з-за Арит-ського океану?

Керридин похитав головою.

— Мілорде капітане-командоре, люди забагато пліткують. Дехто говорить, що це армії Артура Яструбине Крило, які були відіслані за океан тисячу років тому, а тепер повернулися, щоб обстояти своє право на землю. Що ж, дехто навіть стверджує, що бачив самого Яструбине Крило у Фалме. І чи не половину героїв з легенд. Захід клекоче від Тарабону до Салдеї; щодня сотні нових чуток вивергаються на поверхню, і кожна нова безглуздіша від попередньої. Ці так звані шончанці були ніким іншим, як зграєю Друзів Морока, що згуртувалися із Лжедраконом, — тільки цього разу їх підтримали ще й Айз Седай.

— Чим ти можеш підтвердити свої слова? — із сумнівом спитав Найол. — Ви взяли полонених?

— Ні, мілорде капітане-командоре. Не сумніваюся, чадо Баяр вам доповів, що Борнголд все ж зумів завдати ворогам такого удару, що вони дременули навтьоки. І, звісно, жоден з допитаних не зізнався у підтримці Лжедракона. Стосовно доказів... Вони складаються з двох частин. Якщо мій лорд капітан-командор дозволить...

Найол нетерпляче відмахнувся.

— По-перше, це неможливо. Лише кілька кораблів намагалися перетнути Аритський океан, і більшість вже ніколи не повернеться. Ті, що вижили, повернулись назад, перш ніж у них закінчився провіант. Навіть Морський народ не їздив туди, — а вони торгують усюди, куди тільки можна дістатися, навіть за Аїльською пустелею. Мілорде капітане-командоре, якщо землі по той бік океану й існують, вони розташовані так далеко, що до них не доплисти, — океанська широчінь безмірна. Переправити армію через неї так само неможливо, як перелетіти її.

— Можливо, — сказав Найол, замислившись. — Слушна річ. А що друге?

— Мілорде капітане-командоре, багато хто з допитаних запевняв, що на боці Друзів Морока билися монстри, — і вони товкмачили це навіть під час найсуворішої частини допиту. Ким вони можуть бути, якщо не траллоками та іншими породженнями Тіні, приведеними із Гнилолісся? — Керридин розвів руками так, наче це було очевидним. — Більшість людей вважає траллоків лише вигадками та побрехеньками мандрівників; решта ж думає, що їх усіх знищили під час Траллоцьких війн. А кого ще люди могли назвати монстром, як не траллока?

— Авжеж. Мабуть, твоя правда, чадо Керридине. Може, й так. — Найол не дав Керридину часу, аби потішитися своєю правотою. Нехай потрудиться ще. — А як щодо нього? — Він розгорнув малюнок. Найол добре знав Керридина, тож припустив, що інквізитор має власні копії у своєму кабінеті. — Наскільки він небезпечний? Чи може направляти Єдину Силу?

Інквізитор лише знизав плечима.

— Може, й так, а може, й ні. Айз Седай вміють так майстерно переконувати, що легко змусять людей повірити, що й кішка може направляти Силу, якщо вони того захочуть. Чи небезпечний він... Кожен Лжедракон небезпечний, допоки його не скинуть; а той, за яким стоїть Тар Валон, небезпечніший удесятеро. Однак зараз він слабкий, але через пів року, коли стане неконтрольованим, буде сильніший. Допитані мною полонені ніколи його не бачили і не мають найменшого уявлення, де він зараз. Його війська роздроблені. Сумніваюся, що набереться хоча б двісті воїнів в одному місці. Тарабонці чи доманці, навіть і поодинці, могли би стерти їх з лиця землі, якби не були так зайняті війною між собою.

— Навіть Лжедракон, — мовив Найол сухо, — не зумів відволікти їх від боротьби за Елмотську рівнину, що триває вже чотири століття. Так, наче хтось із них зможе її втримати.

Вираз обличчя Керридина не змінився, і Найола здивувала така стійкість воїна. Що ж, Випитувану, недовго триватиме твій спокій.

— Це не так важливо, мілорде капітане-командоре. Зима загнала їх у табори; відомо лише про кілька набігів та сутичок. От коли потепліє настільки, що їхні загони зможуть пересуватися... Борнголд пролив кров лише половини свого легіону на мисі Томан. Разом з іншою половиною я схоплю Лжедракона й вкорочу йому віку. Мрець не несе небезпеки нікому.

— А якщо тобі доведеться зустрітися з тим, з чим і Борнголду, схоже, довелося? З Айз Седай, що направляють Силу на вбивства?

— Чаклунство не захистить їх від стріл чи прихованого ножа. Вони гинуть швидко, як і будь-хто інший, — Керридин посміхнувся. — Обіцяю, перемога буде моєю ще до початку літа.

Найол кивнув. Зараз Керридин почувався впевнено. Якби складні питання передбачалися, то вони уже були би поставлені. Ти мав би пам'ятати, Керридине, що мене вважали чудовим тактиком.

— Чому, — спитав він тихо, — ти не повів свої війська у Фалме? Друзі Морока на мисі Томан, їхня армія взяла Фалме... Чому ж ти намагався зупинити Борнголда?

Керридин змигнув, проте його голос залишався твердим:

— Спочатку ходили лише чутки, мілорде капітане-командоре. Поголос такий немислимий, що ніхто у нього не вірив. Коли я врешті дізнався правду, Борнголд уже вступив у бій. Він був мертвий, а Друзі Морока розбіглися. Крім того, моїм завданням було принести Світло на Елмотську рівнину. Я не міг порушити наказ через якісь чутки.

— Твоїм завданням? — Найол підвищив голос і підвівся. Керридин був на голову вищий, однак ступив крок назад. — Твоїм завданням? Тобі наказали захопити Елмотську рівнину! Це порожнє корито, яке утримують лише за допомогою пустопорожніх слів і погроз. Знову з’явилася б держава Елмот під опікою Дітей Світла, — і зникла б потреба позірно підтримувати дурня-короля. Амадиція й Елмот затисли би в лещатах Тарабон. Вже через п’ять років ми панували б там так само впевнено, як і в Амадиції. А через тебе все коту під хвіст!

Посмішка зникла з обличчя Керридина.

— Але ж мілорде капітане-командоре, — запротестував інквізитор, — як я міг передбачити все, що трапилося згодом? Ще одного Лжедракона. Війну Тарабону й Арад Доману, котра спалахнула лише через взаємні нарікання. Справжню натуру Айз Седай, яку вони показали лише після трьох тисячоліть лицемірства! Проте й тепер не все втрачено. Я можу знайти і знищити Лжедракона ще до того, як його прибічники об’єднаються. І коли тарабонці та доманці вичерпають свої сили, їх можна буде зачистити з рівнини без...

— Ні, — відрубав Найол. — Твоїм планам настав край, Керридине. Можливо, я повинен віддати тебе в руки твоїх Випитувачів просто зараз.

Верховний інквізитор не заперечуватиме. Він аж зубами скрегоче, шукаючи винуватця всього цього. Гадаю, він ніколи не звинуватив би тебе, але якщо я назву твоє ім’я, заперечень не буде. Кілька днів допитів — іти зізнаєшся у всьому. Ба ще й більш від цього, — назвеш себе Другом Морока. Ще й тижня не мине, а твоя голова опиниться під сокирою ката.

Краплі поту вкрили чоло Керридина.

— Мілорде капітане-командоре... — Воїн глитнув. — Мій лорд капітан-командор згадував, що є й інший спосіб усе залагодити. Якщо він розкаже про нього, я клянуся підкоритися його рішенню.

Зараз, подумав Найол, час кинути жереб. Шкірою побігли мурашки так, наче він був на полі бою і ось щойно усвідомив, що довкола, на відстані ста кроків, — самі лише вороги. Лорда капітана-командора не відправляли до ката, проте вже неодноразово когось із них наздоганяла смерть — раптова й несподівана; відтак лорда квапливо оплакували й одразу змінювали на підлеглого із менш небезпечними думками.

— Чадо Керридине, — рішуче мовив Найол, — ти зробиш так, щоби цей Лжедракон залишився живим. І якщо котрась Айз Седай захоче його повалити, а не підтримати, — ти використаєш свій «ніж за пазухою».

В інквізитора відвисла щелепа, але він швидко отямився й оглянув На-йола пронизливим поглядом.

— Убити Айз Седай — мій обов’язок, однак... Дозволити Лжедракону спокійно прогулюватися? Це... це... зрада. І блюзнірство.

Найол глибоко вдихнув. Він відчував невидимі ножі, що звисали над його головою, але слів назад не забереш.

— Вчинити те, що мусить бути зроблено, — це не зрада. Праведна справа інколи потребує і блюзнірства. — Уже цих слів вистачило б для того, щоб знищити його. — Знаєш, як згуртувати людей за тобою, чадо Керридине? Найшвидший спосіб? Ні? Випустити на вулицю лева — кровожерливого лева. І коли люди так перестрашаться, що аж кров у жилах похолоне, — тоді сказати, що ти його приборкаєш. Відтак ти вбиваєш його і наказуєш людям повісити його тушу, аби всім було видно. Тоді ти, перш ніж вони оговтаються, віддаєш ще один наказ, — і люди тебе слухаються. І якщо ти продовжиш віддавати накази, вони будуть підкорятися: адже ти врятував їх, а отже, гідний стати їхнім очільником.

Керридин невпевнено похитав головою.

— Ви хочете... Заволодіти всім, мілорде капітане-командоре? Не тільки Елмотською рівниною, а й Тарабоном, і Арад Доманом також?

— Мої наміри відомі лиш мені. Ти ж повинен підкорятися, як і клявся. Очікую отримати звістку про те, що вже сьогодні ввечері на рівнину вирушать найшвидші посланці. Сподіваюся, ти знаєш, як саме потрібно наказувати у такий спосіб, щоби ніхто не засумнівався у чомусь зайвому. Якщо тобі потрібно на когось напасти, — нехай це будуть тарабонці та доманці. Але ніхто не повинен убити мого лева. Заради Світла ми змусимо їх до миру.

— Якщо така воля мого лорда капітана-командора, — сказав Керридин сухо, — слухаю і корюся.

Сказав аж надто сухо. Найол холодно всміхнувся.

— Коли ж твоя незворушність похитнеться, пам’ятай мої слова. Якщо цього Лжедракона вб’ють до того, як я віддам такий наказ, або якщо його захоплять тарвалонські відьми, одного ранку тебе знайдуть з клинком у серці. І якщо якесь... нещастя... спіткає мене, або ж я помру від старості, — ти і на місяць мене не переживеш.

— Мілорде капітане-командоре, я заприсягся коритися...

— Заприсягся, — перервав Найол, — пам’ятай про це. А зараз іди!

— Як накажете, мілорде капітане-командоре. — Тепер голос Керридина ослабнув.

Двері за інквізитором зачинилися. Найол потер руки — йому було холодно. Монету підкинуто, і важко сказати, яким саме боком вона впаде. Остання битва справді вже близько. Не Тармон Ґай’дон з тієї легенди, де Відроджений Дракон зіткнеться з Мороком, що визволився з тенет Шайол Гулу. Ні, не ця битва, Найол був у цьому переконаний. Айз Седай в Епоху Легенд могли пробити діру у в’язниці Морока, проте Льюс Терін Родиче-вбивця і його Сотня Споборників запечатали її знову. Цей удар у відповідь назавжди заплямував чоловічу половину Істинного Джерела і довів їх до божевілля. Так почалася Світотроща. Однак тоді одна Айз Седай могла вчинити щось таке, що тепер і десять тарвалонських відьом не зможуть. Печаті, накладені на в’язницю, витримають.

Пейдрон Найол, чоловік холоднокровний і логічний, міркував, яким може бути Тармон Ґай’дон. Звірячі орди траллоків сунуть на південь із Великого Гнилолісся, як це було в часи Траллоцьких війн дві тисячі років тому. А попереду мерддраали — напівлюдки — і можливо, навіть жаховладці в людській подобі серед Друзів Морока. Людство, поділене на народи, що сваряться між собою, не зможе протистояти всьому цьому. Але він, Пейдрон Найол, об’єднає людство під знаменами Дітей Світла. Потому складуть нові легенди — про те, як Пейдрон Найол боровся в Тармон Ґай’дон і переміг.

— Спершу, — бурмотів він, — слід випустити кровожерливого лева на вулиці.

— Кровожерливого лева?

Найол крутнувся на п’ятах і побачив високого сухорлявого чоловічка з великим носом, схожим на дзьоб, що виткнувся з-під розвішених на стіні знамен. Позаду нього гойднулася панель, що прикривала вхід, і знамено розгладилося й знову припало до стіни.

— Я показав тобі цей прохід, Ордісе, — схопився Найол, — аби ти міг пройти непоміченим половиною фортеці, коли я тебе покличу. Проте не для того, щоби ти міг підслуховувати приватні розмови.

Ордіс граційно вклонився і пройшов через кімнату.

— Підслуховувати, великий лорде? Мені й на гадку таке на спадало. Я щойно увійшов і мимоволі почув ваші останні слова. Не більше. — Ордіс натягнув на обличчя ледь глузливу посмішку. Проте коли б Найол його не побачив, він ніколи не знімав її. Навіть коли залишався на самоті.

Місяць тому, посеред зими, в Амадицію завітав незграбний худий чоловік, обірваний і трохи обмерзлий, і якимось дивом зумів пробитися крізь товщу охоронців до самого Пейдрона Найола. Він знав деякі подробиці подій, що відбувалися на мисі Томан, яких не було ні в громіздких плутаних донесеннях Керридина, ні в розповідях Баяра, ані в усіх інших доповідях та чутках. Звісно ж, у приблуди було вигадане ім’я. Давньою мовою Ордіс означав «полин». Звісно ж, Найол вимагав пояснити це, на що той сказав лише: «Люди вже давно забули нас, та й життя згіркло». Чоловік був не дурний. Саме він допоміг Найолу збагнути візерунок подій.

Ордіс попрямував до столу і взяв один із малюнків. Коли він розгорнув його так, щоб побачити обличчя чоловіка, його посмішка перетворилася у вишкір.

Найол все ще дратувався, що чоловік прийшов непомітно.

— Лжедракон тебе смішить, Ордісе? Чи лякає?

— Лжедракон? — тихо сказав Ордіс.—Аякже. Звичайно, це Лжедракон. Хто ж іще.

І він зайшовся пискливим сміхом, що грав Найолу на нервах. Інколи здавалося, що Ордіс напівбожевільний.

Але він тямущий, божевільний чи ні.

— Про що ти, Ордісе? Ти його впізнаєш?

. Ордіс здригнувся, — так, наче на мить забув про присутність лорда капітана-командора.

— Впізнаю? О, так, я знаю його. Цього юнака звати Ранд аль’Тор. Він родом з Межиріччя, глухомані в Андорі. Він — Друг Морока, і так сильно очорнився Тінню, що твоє серце завмерло б, якби ти дізнався хоч половину правди про нього.

— Межиріччя, — замислився Найол. — Хтось уже згадував про іншого Друга Темряви звідти, також юнака. Дивно, що Друзі Морока приходять з подібних місць. Втім, насправді вони є усюди.

— Іншого, великий лорде? — перепитав Ордіс. — 3 Межиріччя? Ви говорите про Метрима Коутона? Чи Перрина Айбару? Вони — однолітки з аль’Тором, і майже так само очорнені.

— Мені казали про юнака на ім’я Перрин, — спохмурнів Найол. — Тобто їх троє? Межиріччя виробляє тільки вовну й тютюн. Сумніваюся, що існує ізольованіше від решти світу місце, де живуть люди.

— У місті Друзі Морока так чи інакше приховують свою сутність. Вони змушені об’єднуватися з іншими чужинцями з різних країв, що приходять і йдуть, розносячи поголос про те, що вони бачили. Натомість в тихих поселеннях, відірваних від усього світу, де мало хто буває... Друзям Морока в таких місцинах найліпше.

— Ордісе, звідки ти знаєш імена цих трьох Друзів Морока? Трійці з краю світу. У тебе забагато таємниць, Полине, і ти витягуєш їх з рукава спритніше, аніж фігляр.

— Хіба хтось може розповісти все, що знає, великий лорде? — обережно промовив маленький чоловічок. — Якщо слова не до речі, то це просто базікання. Я би вас сповістив, великий лорде. Ранд аль’Тор, цей Дракон, глибоко пустив коріння у Межиріччі.

— Л же дракон! — різко схопився Найол, а його співрозмовник вклонився.

— Звісно, великий лорде. Я обмовився.

Несподівано Найол усвідомив, що малюнок в руках Ордіса зім’ятий й подертий. Обличчя чоловіка залишалося незворушним і спокійним, окрім хіба глузливої посмішки, однак його руки конвульсивно смикали пергамент.

— Припини! — наказав Найол. Він вирвав портрет з рук Ордіса й розгладив його, як міг. — У мене не так багато копій, аби ти міг їх рвати.

Більша частина малюнка розмазалася, на грудях юнака утворилась дірка, — однак обличчя якимось чином залишилося неушкодженим.

— Пробачте мені, великий лорде. — Ордіс низько вклонився, всміхаючись. — Ненавиджу Друзів Морока.

Найол уважно розглядав крейдяний портрет. Ранд аль "Тор з Межиріччя.

Мабуть, мені слід скласти план щодо Межиріччя. Коли зійдуть сніги. Можливо.

— Як забажає великий лорд, — покірно сказав Ордіс.

Гримаса на обличчі Керридина відштовхувала всіх перехожих, які стрічалися йому в коридорах Фортеці, хоч направду й без того мало хто прагнув компанії Випитувачів. Слуги, що поспішали виконати доручення, намагалися притиснутися до кам’яних стін, і навіть чоловіки із золотими аксельбантами на їхніх плащах, що свідчили про високий статус, завертали в бокові коридори, побачивши обличчя Керридина.

Чоловік смикнув двері у свою кімнату й гримнув ними за собою. Цього разу він не відчув звичної насолоди від чудових килимів з Тарабону і Тіру* розкішно вишитих червоним, золотим та синім; від фігурних дзеркал з Іллівна; від довгого, чудернацько різьбленого стола у центрі, вкритого позліт-кою. Майстер із Луґарда трудився над ним близько року. Зараз Керридин заледве помітив цей стіл.

— Шарбоне! — Це вперше слуга не з’явився на поклик. Мабуть, прибирав у кімнатах. — Спопели тебе Світло, Шарбоне! Куди ти подівся?

Краєчком ока він вловив порух і вже готовий був дати слузі прочуханки. Проте лють його пригасла, коли в’юнким рухом змії назустріч йому ступив мерддраал.

На вигляд це був статурний чоловік звичайного зросту; втім, на цьому схожість з людьми закінчувалася. Коли він ступав, його траурно-чорне вбрання разом із плащем майже не рухалось; воно лише робило його мертвотно-білу шкіру ще блідішою. Мерддраал був безокий, — і цей його безокий погляд пронизав Керридина холодом, як це завжди траплялося з тисячами інших.

— Що... — Керридин зупинився, щоби глитнути і відновити свій голос до нормального тону. — Що ви тут робите?

Його голос все ще тремтів.

Безкровні іуби напівлюдка вигнулись у зміїній посмішці.

— Я з’являюся лише там, де панує тінь. — Його голос шелестів, як змія, що повзе по кушпелі. — Люблю тримати на оці тих, хто мені служить.

— Я слу...

Це було марно. Він насилу відірвав погляд від гладкого клаптя блідого одутлого обличчя й відвернувся. Але, коли він повернувся спиною до мерд-драала, дрож пройняла його до самих кісток. Дзеркало, що висіло перед ним на стіні, все виразно показувало. Все, крім напівлюдка. Мерддраал був розмитою плямою. Однак дивитися на цю пляму все ж було легше, ніж у його безоке лице. Керридинів голос знову набув твердості.

— Я служу... — Він зупинився, усвідомивши, де знаходиться. У самому серці Фортеці Світла. Якби хтось почув хоч відгомін слів, які він хотів промовити, його одразу схопила б Рука Світла. Найнижчі за рангом Діти могли би звалити його на місці, зачувши такі слова. Однак поблизу нікого не було, крім мерддраала, і можливо, Шарбона. Де подівся цей проклятий ? Йому було б легше переносити присутність напівлюдка з кимось іще, — навіть якщо свідка довелося б потім прибрати. Все ж він тихо промовив:

— Я служу Великому володарю Темряви, як і ви. Ми заодно.

— Ну, якщо ти так бажаєш, — мерддраал зайшовся сміхом, який пронизав Керридина до кісток. — Але я б хотів знати, чому ти тут, а не в Ел-мотській рівнині?

— Мені... Я прибув сюди за наказом лорда капітана-командора.

Мерддраал зашипів.

— Слова твого капітана-командора — лайно. Тобі було наказано знайти і вбити людину на ім’я Ранд аль’Тор. Передусім. Понад усе! Чому ти не підкоряєшся?

Керриддин глибоко вдихнув. Погляд на його спині, здавалося, різав плоть, наче холодна сталь ножа.

— Дещо... змінилося. У мене зараз менше повноважень, аніж раніше.

Різкий скрегіт змусив його повернути голову.

Мерддраал шкрябав щось на столі, і тонка дерев’яна стружка вилітала з-під його нігтів.

— Нічого не змінилося, людино. Ти заприсягся служити Світлу, а потім дав нову обітницю. Її ти і повинен дотримуватися.

Керридин стежив за тим, як мерддраал псував відполіровану деревину, і до горла йому підкочувався клубок.

— Я не розумію. Чому раптом необхідно вбити його? Мені здавалося, Великий володар Темряви хоче скористатися ним.

— Ти мене допитуєш? Варто було би відрізати тобі язика. Це не твого розуму діло. Не намагайся зрозуміти нас. Твоє завдання — коритися. Служити, як песик. Ти зрозумів це? Ходи на задніх лапках і корися господарю, собако.

Гнів узяв гору над страхом, і Керридин схопився за пояс, але меча там не було. Меч лежав у сусідній кімнаті, де він залишив його перед аудієнцією в Пейдрона Найола.

Мерддраал зреагував блискавично, швидше від гадюки. Крик Керридина застряг у горлі, коли рука мерддраала стисла його зап’ясток — так, що аж кістки затріщали, а руку зсудомило. Крик так і не пролунав, оскільки іншою рукою мерддраал схопив його за підборіддя й зімкнув щелепи. Спочатку від підлоги відірвалися п’ятки Керридина, а потім і пальці ніг. Булькаючи й бурмочучи, він звивався в ручищах мерддраала.

— Слухай уважно, людино. Ти якнайшвидше знайдеш того молодика і вб’єш. Не думай, що зможеш викрутитися. Тут є й інші ваші діти, які повідомлять мені, якщо ти спробуєш схитрувати. Я тебе заохочу. Якщо Ранд аль’Тор не буде мертвим за місяць, я схоплю когось із твоїх рідних: сина чи доньку, сестру чи дядька. Ти не дізнаєшся, кого саме, аж поки він, виючи, не помре. Якщо хлопчина проживе ще місяць, я знову заберу когось. І знов, і знов, і знов. А коли нікого з твоєї рідні вже не залишиться, а юнак ще

житиме, я власноруч заберу тебе в Шайол Гул. — Він посміхнувся. — Ти помиратимеш роками, людцю. Тепер ти зрозумів мене?

Керридин видав звук, схожий на схлип чи стогін. Йому здавалося, що його шия от-от зламається.

З гарчанням мерддраал кинув його у протилежний бік кімнати. Керридин гримнув об стіну і, приголомшений, долілиць сповз на килим. Він намагався відновити дихання.

— Ти зрозумів мене, чоловіче?

— Я... слухаю і корюся, — пробурмотів Керридин у килим.

Відповіді не було.

Він підняв голову, скривившись від болю в шиї. Кімната стояла порожнем. Згідно з легендами, напівлюдки скачуть на тінях, як на конях, — а коли сходять зі шляху, то зникають. Жоден мур — не перешкода для них. Керридину хотілося ридати. Він підвівся, проклинаючи пульсацію болю в зап’ястку.

Двері відчинилися, і до кімнати квапливо ввійшов Шарбон, тілистий чоловік з кошиком в руках. Він зупинився, втупившись у Керридина.

— Володарю, з вами все добре? Вибачте мою відсутність, володарю, — я ходив по фрукти для вас...

Своєю непошкодженою рукою Керридин вибив у слуги кошик, з якого викотилися на килим зморщені зимові яблука, і тильним боком долоні ляснув його по обличчю.

— Пробачте мені, володарю, — шепотів Шарбон.

— Принеси мені папір, перо й чорнила, — ревонув Керридин. — Швидша, бовдуре! Я повинен розіслати накази. —Але які¹? Які накази?

Поки Шарбон метушився, Керридин втупився поглядом в напис, надряпаний на столі. І здригнувся.