Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 1

ОЧІКУВАННЯ

Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Імлистих горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер все ж таки був.

Вітер шумів у розлогих долинах, що здавалися блакитними від застиглого у повітрі ранкового туману. Подекуди клаптики вічнозелених дерев сусідили з пусткою, де невдовзі завруниться трава і розів’ються польові квіти. Вітер стугонів над румовищами та понищеними, засипаними землею пам’ятниками, що разом з їхніми будівничими відійшли в небуття. Вітер, завиваючи, проносився перевалами, пошарпаними ущелинами поміж встеленими вічними снігами вершинами. Набубнявілі хмари чіплялися за вершечки засніжених гір, і тоді їхня білина зливалася в цілісне полотно.

У низинах зима вже минула — чи поступово втрачала свою владу; натомість тут, на висотах, вона ще панувала, вкриваючи гірські схили білою клаптиковою ковдрою. Тільки вічнозелені дерева хизувалися своїм листям та голками, — інші зарості були голі-голісінькі, а їхнє гілля, коричневе та сіре, мерехтіло на тлі скель та промерзлої землі. Довкола стояла тиша; лише вітровій гуляв понад снігами та скелями. Здавалося, вся земля чогось очікує. Чогось, що її оживить.

Сидячи на коні в зарослях миртів і сосен, Перрин Айбара затремтів і якомога щільніше закутався у свій хутряний плащ, — наскільки це було можливо з великим луком в одній руці та громіздкою сокирою-півмісяцем на паску. Це була хороша сокира з холодної сталі; у той день, коли майстер Лугган викував її, Перрин допомагав йому, вправляючись з міхами. Вітер шарпнув плащ, стягнув каптур з його голови, пригладив неслухняні кучері — й водночас пронизав його наскрізь; Перрин ворушив пальцями ніг, щоби зігріти стопи, і совався на високому сідлі, однак думав він не про холод. Дивлячись на п’ятьох своїх супутників, хлопець цікавився, чи думають вони про те ж, що і він. їх відправили сюди не для очікування, а для чогось більш значущого.

Кінь Перрина, Ходак, задер голову й відступив. Буланий отримав таке прізвисько за свої прудкі ноги, але зараз, схоже, він відчував роздратування й нетерплячість вершника.

Я втомився від цього очікування, цього постійного висиджування,_

поки Морейн тримає нас тут, немов у лещатах. Спопели вас Світло, Айз Седай! Коли вже це скінчиться ?

Мимоволі Перрин глибоко зітхнув. У повітрі відчувався запах коней, а ще — людей і людського поту. Тільки-но повз дерева проскочив гнаний страхом заєць, і лисиці, що мчала за ним, знову не вдалося його вполювати. Усвідомивши, що він робить, Перрин стрепенувся. При такому вітрі може й носа закласти. Здається, він хотів цього. І я не дозволив би Морейн лікувати мене.

Якась думка на самому споді пам’яті непокоїла його, але він ховав її ще глибше. Юнак вирішив нічого не казати про це своїм супутникам.

П’ятеро чоловіків чекали в сідлах з луками напоготові, — і вдивлялися то в небо, то в лише де-не-де порослі деревами схили внизу. Вершники видавалися безтурботними, попри вітер, що майорів їхніми плащами, немов знаменами. У кожного чоловіка з-за плечей виглядав дворучний меч, просунутий крізь розріз у плащі. Від їхніх бритих голів з оселедчиками на тім’ї Перрину ставало ще зимніше. Для них ця погода була вже весняною, їхню твердість викували в найсуворішій кузні, про яку Перрин міг лише здогадуватися. Це були шайнарці з Порубіжних земель біля Великого Гнилолісся, де набіги траллоків могли трапитися будь-якої ночі; там, де навіть торговець чи фермер мусив братися за меч чи лук. А ці люди були не фермерами, а воїнами — чи не з пелюшок.

Інколи Перрина дивувало, що вони уважно його слухають й виконують усі команди. Так, ніби він посідає особливе становище, має якесь таємне, неприступне їм знання. Можливо, вони просто мої друзі, іронічно подумав він. Ці п’ятеро не були вищими чи кремезнішими від нього — роки праці підмайстром коваля зробили його руки та плечі такими дужими, що він вирізнявся з-поміж більшості чоловіків. Проте хлопцю доводилося щодня голитися, аби припинити кепкування шайнарців з його юності. Дружні жарти, — та все ж жарти. Тож і зараз він не хотів, щоб його дивне передчуття взяли на кпини.

Здригнувшись, Перрин нагадав собі, що також повинен пильнувати. Перевіривши стрілу, накладену на тятиву лука, він подивився вниз, у долину. Вона простягалася на захід, розширюючись удалині, та біліла широкими нерівними острівцями снігу — останніми слідами зими. Більшість поодиноких дерев дряпали небо своїми все ще безлистими зимовими гілками, але траплялися й вічнозелені — сосни та мирт, ялиці та гірські падуби, навіть кілька високих листяних дерев, котрі стояли на схилах та в ярах долин і кидали свою тінь для тих, хто вмів нею скористатися. Але ніхто не опинився би там без особливої на те потреби. Копальні були розташовані далеко на півдні — чи ще далі на півночі; більшість людей вірили, що в Імлистих горах їх підстерігає нещастя, тож опинялися там лише за граничної потреби. Очі Перрина світились золотавим відблиском.

Неспокій переріс у дріж. Ні!

Перрин міг вгамувати тремтіння, але тривога від очікування не вщухала. Так, наче він балансував на межі. Перрин замислився про те, чи є щось небезпечне на схилах, що їх оточували. Мабуть, існував спосіб перевірити це. У таких місцях, де рідко з’являлися люди, завжди мешкали вовки. Він відігнав цю думку, перш ніж вона засіла в його голові.

Краще міркуватиму далі. Ліпше, ніж це.

Його спільників було небагато, але шайнарці мали своїх розвідників. Якби біля них щось було, вони вже дізнались би про це.

Це моя ковальня. Я піклуватимуся про неї, — а вони хай дбають про свою.

Перрин бачив далі, ніж інші, — тож першим спостеріг вершника, що прямував з боку Тарабону. Навіть для нього той був лише яскравою цяткою верхи на коні, що рухалася звивистою дорогою між деревами, то з’являючись, то зникаючи. Рябий кінь, подумав, і як вчасно! Тільки-но він відкрив рота, аби сказати, що попереду вершниця — попередні верхівці теж були жінками, — як Масима вигукнув, наче прокляття:

— Крук!

Перрин підняв голову. Не вище від ста метрів над ними кружляв великий чорний птах. Він, мабуть, вишукував якусь дохлятину на снігу чи якусь дрібноту, однак Перрин не міг цього допустити. Здавалося, крук їх не помітив, але вершниця ось-ось опиниться в полі його зору. Щойно Перрин помітив крука, як одним вправним рухом він підняв лук, натягнув тятиву — оперення біля щоки, якраз біля вуха — і відпустив. Юнак почув свист тятиви, — але вся його увага була зосереджена на крукові.

Коли стріла пронизала птаха, дощ із чорних, як сама ніч, пір’їн посипався на Перрина, — і водночас ще дві стріли майнули в тому місці, де щойно був крук. Шайнарці з натягненими луками шукали в небі його супутників.

— Чи не ніс він звісток, — тихо сказав Перрин, — і чи не бачив... той... Те, що бачив крук.

Юнак говорив сам до себе, — однак Раґан, наймолодший із шайнарців, хоч і на десять років старший від Перрина, приклав одну зі своїх стріл до короткого лука й мовив:

— Його послано, аби доповісти щось. Найімовірніше, напівлюдку.

У Порубіжних землях ніхто не вважав круків звичайними птахами, — тож за них навіть давали винагороду.

— Світло, якби Отруйник Сердець бачив усе, що бачать круки, — ми всі були би мертві, іще не досягши гір.

Голос Раґана був абсолютно спокійним, — що було цілком звичайною справою, коли йшлося про шайнарських воїнів.

Перрин здригнувся, але не від холоду, — потилицею він відчув поклик смерті. Отруйник Сердець. Його називали по-різному: Згубник Душ чи Отруйник Сердець, Лорд Домовини чи Пастир Ночі, а найчастіше — Батьком Брехні та Мороком. І усе — задля того, щоб уникнути справжнього імені, яке могло прикликати його. Зазвичай Морок у містах використовував круків, як і пацюків. Перрин витягнув широку стрілу зі свого сагайдака на ремені, який врівноважував сокиру на іншому боці.

— Та вона як булава, — захоплено мовив Раґан, розглядаючи стрілу, — тільки для стрільби. Не хотів би я побачити, що вона зробить із людиною в обладунках.

Шайнарці були в звичайних каптанах поверх тонкої кольчуги, але задля битви вони надягали об ладунки на себе і свого коня.

— Надто довга для стрільби верхи, — пробурчав Масима. Трикутний шрам на його темній щоці ще більше вигнув його презирливу посмішку. — Добра кіраса зупинить дюжину стріл, якщо не стрілятимуть зблизька; а якщо перший постріл буде невдалим, ворог випустить тобі тельбухи.

— Твоя правда, Масимо. — Небо залишалось чистим, тож Раґан відчув себе вільнішим. Крук, певне, був один. — Із цим луком з Межиріччя — готовий закластись, — тобі не потрібно підходити так близько.

Масима розтулив рота, щоби відповісти.

— Ви двоє, прикусіть свої довбані язики! — рявкнув Уно. Довгий шрам на лівому боці голови й відсутність одного ока робили вираз його обличчя значно лютішим, навіть як на шайнарця. Восени по дорозі в гори він придбав розфарбовану пов’язку, і тепер похмуре вогненно-червоне око, намальоване на ній, лише посилювало моторошне відчуття від його погляду. — Якщо ви своїми клятими мізками не можете зосередитися на довбаному завданні, подивимось: можливо, додаткове чергування у нічній варті втихомирить вас.

Раґан і Масима притихли під його поглядом. Він востаннє блиснув на них гнівним оком, однак тільки-но звернувся до Перрина, як його роздратування щезло.

— Ти щось бачиш?

Його тон був різкішим, аніж той, який він міг би дозволити собі з командиром, призначеним шайнарським королем чи володарем Фал Дари. Та все ж у ньому звучала готовність виконати будь-який наказ Перрина.

Шайнарці знали про його гострий зір, але, схоже, не надавали значення цьому факту, — так, мовби йшлося просто про колір очей. Вони майже нічого не знали про життя юнака, але прийняли його таким, яким він був. Яким, як вони гадали, він був. Здавалося, вони схвалювали все і всіх. Казали, що світ змінюється. Все обертається на колесах випадку й змін. Якщо чоловік має небачений досі колір очей, то яке це зараз має значення?

— Вона наближається, — мовив Перрин. — Ти вже можеш її розгледіти. Ось там.

Він показав напрямок, і Уно нахилився вперед, примруживши єдине око. Врешті він непевно кивнув.

— Там щось в біса рухається.

Кілька інших чоловіків щось пробурмотіли й закивали. Уно зиркнув на них, і вони продовжили оглядати небо й гори.

Раптом Перрин зрозумів, що означають яскраві кольори на вершниці. З-під її вогнисто-червоного плаща виглядала барвиста зелена спідниця.

— Жінка з Мандрівного народу, — сказав юнак здивовано.

Ніхто інший не став би охоче носити до такої міри яскравий, строкатий одяг.

Жінки, яких вони зустрічали на шляху і яких проводили глибше у гори, були дуже різними: жебрачка в дранті, що продиралась крізь хурделицю; крамарка, що вела вервечку в’ючних коней; дама в шовках і тонкому хутрі, що гарцювала в сідлі, вишитому золотом, із віжками, прикряптеними червоними китицями. Жебрачці вони дали набитий сріблом капшук. Перрину здавалося, що забагато вони всипали туди срібла, — аж доки дама не вручила їм ще більший капшук, тільки вже із золотом, за надану допомогу. Жінки були різного статусу й знатності — самотні, з Тарабону, Ґелдану і навіть Амадиції. Але зустріти одну з туатга’анів він ніяк не очікував.

— Клята бляхарка? — вигукнув Уно. Інші були здивовані не менше.

Раґан похитав головою, і оселедчик на його маківці хилитнувся.

— Таке неможливо, — щоби бляхарка брала в цьому участь. Або це не вона, — або це не та, на кого ми чекаємо.

— Бляхарі, — забурчав Масима, — боягузливий непотріб.

Око Уно звузилось так, що почало нагадувати отвір на ковадлі; вкупі з червоним оком на пов’язці вигляд він тепер мав зарізяцький.

— Кажеш, боягузливий? — тихо спитав Уно. — Якби ти був жінкою, чи зважився би ти скакати тут самотою — і без зброї?

Ні в кого не виникло сумнівів у тому, що вона беззбройна, — якщо вона дійсно з туатга’анів. Масима мовчав, але шрам на його щоці витягнувся і зблід.

— Не зважився би, спопели мене Світло, — відповів Раґан. — І щоб я згорів, — ти теж не зміг би, Масимо.

Чоловік розправив плащ і почав вдавати, що вдивляється в небо.

Уно пирхнув і пробурмотів:

— Світло надіслало цю кляту падальницю вештатися тут самотою.

Кудлата ряба кобила з білими плямами повільно петляла назустріч, обираючи чисті від снігу ділянки поміж великих заметів. Раптом строкато вбрана жінка зупинила коня і почала розглядати щось на землі. Відтак вона сильніше натягнула каптур і пустила свою кобилу підтюпцем.

Крук, подумав Перрин. Годі дивитися на птаха, — прямуй сюди, жінко. Можливо, ти везеш звістку, котра врешті визволить нас звідси. Якщо Морейн має намір відпустити нас до весни. Щоб вона згоріла! Якусь мить він обмірковував, кого стосувалась остання його фраза — Айз Седай чи бляхарки, яка, схоже, нікуди не поспішала.

Якщо вона не зійде зі свого шляху, то промине їхню засідку за добрих тридцять кроків від них. Її погляд був прикутий до дороги, і ніщо не свідчило про те, що вона їх помітила.

Перрин пришпорив свого жеребця; Ходак стрибнув уперед, розкидаючи копитами сріблястий сніг. Позаду нього Уно тихо скомандував:

— Уперед!

Ходак вже був на півшляху до жінки, яка тільки тепер помітила вершників і різко смикнула за віжки, щоб зупинити кобилу. Вона спостерігала за тим, як ті шикувалися півколом, центром якого була вона. Яскравий синій візерунок, відомий як «тіренський лабіринт», ще більше увиразнював ЇЇ вогненний плащ. Жінка була вже немолода — волосся, що вибилося з-під каптура, рясно посріблила сивина — але її обличчя залишалося гладеньким, якщо не брати до уваги кількох зморщок, котрі з’явилися від вигляду зброї. Навіть якщо її й злякала ця зустріч з озброєними чоловіками посеред гірської глушини, її переляк не давався взнаки. Її руки розслаблено лежали на передній луці зношеного, але доглянутого сідла. У повітрі не відчувалося запаху страху.

Припини! наказав собі Перрин. Він пом’якшив тон свого голосу, щоби не налякати жінку:

— Моє ім’я Перрин, шановна майстрине. Якщо вам потрібна допомога, я зроблю все, що в моїх силах. Якщо ж ні, — то йдіть зі Світлом. Одначе якщо туатга’ани не змінили своїх маршрутів, то ви опинились далеченько від них.

Перш ніж відповісти, вона якусь мить поглядом вивчала мандрівників. Її темні очі дивилися м’яко, що було характерно для Мандрівного народу.

— Я шукаю... жінку.

Пауза була короткою, але вагомою. Вона шукала не будь-яку жінку, а Айз Седай.

— Ви знаєте її ім’я, шановна майстрине? — запитав Перрин. За останні кілька місяців він стільки разів проговорював цей діалог, що вже не потребував відповіді — але залізо потрібно змащувати, щоби воно не заіржавіло.

— Її звати... Інколи її називають Морейн. А моє ім’я Лея.

Перрин кивнув.

— Ми відведемо вас до неї, майстрине Леє. У нас є вогнище, що зігріє, і гарячий харч, якщо пощастить. — Однак Перрин не одразу підняв віжки. — Як ви нас знайшли? — Він запитував про це щоразу, коли Морейн відправляла його в якесь конкретне місце чекати на жінку, котра мала там з’явитися. Відповідь завжди була та сама, — але він не міг не запитати.

Лея знизала плечима й невпевнено відповіла:

— Я... знала, що, якщо йтиму цим шляхом, хтось знайде мене і проведе до неї. Я... просто... знала. У мене є новини для неї.

Перрин не поцікавився, які новини. Жінки передавали інформацію особисто Морейн.

Айз Седай повідомляють нам лише те, що вважають за потрібне.

Юнак замислився. Айз Седай ніколи не брешуть, — однак їхня правда не завжди є тією, про яку ти думаєш. Запізно для побоювань. Чи не так?

— Сюди, майстрине Леє, — сказав він, вказуючи на гору.

Шайнарці на чолі з Уно рушили за ними, коли вони почали підійматися. Прикордонники і далі розглядали небо, як і землю, а останні двоє пильнували дорогу. Впродовж їхньої подорожі панувала тиша, яку порушував лише хрускіт снігової кірки під кінськими копитами та іуркіт каміння на безсніжних ділянках. Подеколи Лея кидала погляд на Перрина — на його лук, сокиру та обличчя, — але продовжувала мовчати. Юнак почувався незатишно під пильним поглядом жінки й уникав її очей. Він завжди намагався ховати від незнайомців свої очі.

Зрештою Перрин сказав:

— Дивно мені зустріти тут когось з Мандрівного народу.

— Злу можна протистояти і без насильства.

Жінка сказала це просто, наче озвучила очевидну істину. Перрин понур₀ хмикнув — і одразу ж пробурмотів, неначе просив вибачення:

— Якби ж так було, як ви кажете.

— Насильство завдає шкоди як виконавцю, так і жертві, — спокійно мовила Лея. — Саме тому ми уникаємо тих, хто замислив заподіяти нам зло. Заради нашої безпеки, — але також задля того, щоб не нашкодити зловмисникам. Якщо ми застосовуємо проти зла насильство, то уподібнюємося тому, проти чого боремося. З Тінню ми воюємо лише силою нашої віри.

Перрин не зміг стриматися, щоб не пирхнути.

— Майстрине, я сподіваюся, вам ніколи не доведеться битися з тралло-ками силою своєї віри. Адже ви й оком не встигнете змигнути, як сила їхніх мечів зітне вам голову.

— Краще померти, аніж... — почала вона, але лють Перрина взяла над ним гору і він перервав її. Лють через те, що Лея нічого не помічає. Через те, що вона справді краще помре, аніж заподіє комусь шкоду, — навіть комусь лихому.

— Якщо ви втечете, вони вполюють вас, уб’ють і з’їдять ваше мертве тіло. Або ще живе. Байдуже, — адже зло перемогло, а вас нема поміж живих. А ще є люди, такі ж немилосердні, як усілякі потвори. Друзі Морока й інші. Причому цих інших значно більше, ніж я вважав ще рік тому. Або якщо білоплащник вирішить, що ви, бляхарі, не підкоряєтеся Світлу, — побачимо, скільки ви проживете завдяки силі своєї віри.

Лея кинула на воїна проникливий погляд:

— Утім, ви нещасливі, хоч й озброєні з голови до ніг.

Звідки вона це знає? Він роздратовано похитав головою, майнувши розтріпаним волоссям.

— Творець придумав цей світ, — пробурмотів Перрин, — а не я. Я лише мушу достойно прожити свої дні у світі, що нам даний.

— Які безрадісні думки в такі роки! — м’яко промовила Лея. — І чому так похмуро?

— Я маю пильнувати, а не балакати, — різко відрубав Перрин. — Гадаю, ви мені не подякуєте, якщо ми загубимось.

Він поклав край усім розмовам, пришпоривши свого коня, але потилицею відчував погляд тієї жінки. Похмуро? Я не похмурий, просто... Світло, я не знаю. Має бути кращий спосіб, от і все. Неприємне поколювання знову повернулося, але, намагаючись ігнорувати погляд Леї, він ігнорував і його.

Зі схилу гори вони спустилися до лісистої місцевості і перетнули на конях широкий потік із крижаною водою. Вдалині височіли дві фігури, немовби витесані зі скелі. Перрину вони видалися схожими на чоловіка і жінку, ' щоправда, тривалі вітри й дощі вже стерли цю подібність. Навіть Морейн не могла точно сказати, хто це й коли їх витесали.

Люмпени й дрібна форель виблискували у прозорій воді, кидаючись врізнобіч від кінських копит. Олень відволікся від скубання трави і завмер, коли побачив групку вершників, що йшли вбрід, — а за мить уже дременув подалі, до лісу. А неподалік, розчарована через втрачену здобич, підвелася рись, розфарбована сірими смужками та чорними плямами. Певний час вона також дивилася на коней, а потім гайнула за оленем, — лише хвіст ще якийсь час виднівся. Однак в цей час у горах вирувало ще мало життя, їм трапилась лише дрібка пташок, що відпочивали на гіллі чи кублилися на відталій землі. Решта живих створінь повернеться на висоту лише за кілька тижнів; іще не тепер. Навіть круків вони більше не бачили.

Уже вечоріло, коли Перрин повів свій загін між двома крутими схилами гір, засніжені верхівки яких завжди огортали хмари, — і попрямував до потічка, що плюскотів по сірих каменюках, утворюючи каскад. Десь на гілці защебетала пташка, а інша озвалася до неї.

Перрин усміхнувся. Сині в’юрки. Пташки Порубіжних земель. Ніхто не міг проїхати тут непоміченим. Він потер носа й навіть не глянув на дерево, на якому співала перша «пташка».

Шлях став вужчим, і зараз вони продирались крізь низькорослий мирт, повз кілька скоцюрблених дубів. Стежина, що вела уздовж потічка, повужчала настільки, що на ній уміщався лиш один вершник, а через сам струмок спокійно могла переступити більш-менш довгонога людина.

Позаду Перрин чув бурмотіння Леї, яка говорила щось до себе. Коли він озирнувся, жінка схвильовано оглядала схили гір. Поодинокі дерева непевно нависали над ними. Те, що вони не падають, здавалося дивом. Шайнарці їхали неквапно, геть розслаблено.

Несподівано перед вершниками відкрилась глибока овальна западина між горами; її схили були доволі стрімкими, але не такими обривистими, як ті, що були обабіч їхнього проходу. Потік починався в маленькому джерелі далеко попереду. Гострий погляд Перрина вгледів ліворуч на гілках дуба чоловіка з шайнарським оселедчиком. Якби замість синього в’юрка щебетала червонокрила сойка, дозорець зараз був би не один, — а їхній шлях став би значно важчим. Жменька чоловіків могла втримати цей прохід від цілого загону. Якби військо з’явилося, у них не було б вибору.

На схилах западини між деревами стояли брусовані хати, — на перший погляд, зовсім непримітні; тож їхні мешканці, що розмістилися в центрі біля вогнищ, де готувалась їжа, видавались радше волоцюгами. їх було близько дюжини. І, наскільки знав Перрин, їх узагалі десь стільки і було. Дехто з них озирнувся на поцокування кінських копит; хтось привітно помахав рукою. Повітря тут просочилось запахами людей, коней, їжі та дров. Поряд на жердині звисало довге біле знамено. Дебела постать, чи не вдвічі вища від будь-кого з присутніх, сиділа на колоді, повністю занурена в книжку, що здавалася крихітною у величезних ручиськах. Здорованя не відволік навіть вигук єдиної присутньої там особи без оселедчика.

— То ти знайшов її? А я вже думала, що цього разу ти не повернешся.

Це був голос молодої жінки, — тільки вбрана вона була у чоловічий каптан і бриджі, а її волосся було коротко обтяте.

Порив вітру увірвався в западину, здійняв плащі та розгорнув знамени на всю довжину. Здавалося, що істота, зображена на ньому, засідлала вітер. Чотириногий змій, вкритий золотою та багряною лускою, з блискучо-жовтою гривою, мов у лева, а на кожній нозі — по п’ять золотих кігтів. Знамено з легенди. Більшість не знали, кому воно належить, — а якби дізналися, то їх охопив би жах.

Прямуючи до нижньої частини западини, Перрин змахнув рукою, наче обводячи її всю:

— Ласкаво прошу до табору Відродженого Дракона, Леє.