Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 34

ІНШИЙ ТАНЕЦЬ

Фарлен постійно базікав, показуючи їм кімнати, однак Перрин його не слухав. Він надто переймався тим, чи, бува, темноволоса дівчина не знає, що насправді означають жовті очі. Щоб я згорів, вона спостерігала за мною. Тоді він почув, як господар мовив «проголосив Драконом в Ґелдані», і йому здалося, що його вуха витяглися, як у Лояла.

Морейн заклякла на порозі своєї кімнати.

— Ще один Лжедракон, господарю? У Ґелдані? — Каптур плаща все ще прикривав її обличчя, але по голосу було зрозуміло, що вона приголомшена. Навіть слухаючи відповідь чоловіка, Перрин не міг відірвати від неї погляду; він відчув запах, наближений до страху.

— Ах, міледі, не варто боятися. До Ґелдану сотні ліг, — і ніхто вас не потурбує тут; не тоді, коли ви з майстром Андрою, і лордом Орбеном та лордом Ґенном. От...

— Відповідайте їй, — різко сказав Лан. — Ще один Лжедракон у Ґелдані?

__Ох. Ах, ні, майстре Андра, — не зовсім так. Я сказав, що якийсь чоловік проголосив Дракона в Ґелдані; ми таке чули кілька днів тому. Можна сказати, він проповідує його прихід. Подейкують, що цей чоловік, про якого ми чули, — в Тарабоні. Хоча деякі говорять про Арад Доман, а не Тарабон. У будь-якому разі далеко звідси. Що ж, скоро тільки й говоритимемо про це, — і, може, ще розповідатимемо божевільні історії про те, що повернулася армія Яструбиного Крила...

Холодні очі Лана, мабуть, пронизали чоловіка, як ножі, судячи з того, як Фарлен глитнув і швидко потер руки.

— Я знаю тільки те, що чув, майстре Андра. Кажуть, той чоловік має такий погляд, що ви й поворухнутися не зможете, — а ще він розповідає усілякі побрехеньки про Дракона, що прийде врятувати нас, і що ми повинні будемо піти за ним, і навіть звірі будуть битися за Дракона. Не знаю, чи затримали його вже, чи ні. Це ймовірно; ґелданці недовго терпітимуть такі балачки.

Масима, здивовано подумав Перрин. Це клятий Масима.

— Маєш рацію, господарю, — сказав Лан. — Той чоловік не потурбує нас тут. Колись я знав людину, що любила виголошувати божевільні промови. Пам’ятаєте його, леді Алис? Масима?

Морейн здригнулася.

— Масима. Так. Звісно. Зовсім вилетіло з голови. — Її голос став рівнішим. — Коли наступного разу я побачу Масиму, він благатиме, щоб з нього зняли шкіру й зшили з неї чоботи.

Вона зачинила двері з такою силою, що гуркіт віддався луною в усьому коридорі.

— Тихіше! — донісся притлумлений крик з іншого кінця. — Моя голова розколюється!

— Ах. — Фарлен потер руки в одному напрямку, тоді в іншому. — Ах. Пробачте, майстре Андра, але леді Алис жорстока жінка.

— Тільки з тими, хто їй не подобається, — м’яко сказав Лан. — її укус значно гірший, ніж гавкіт.

— Ах. Ах. Ах. Ваша кімната тут. Ах, друже оґіре, коли майстер Андра сказав мені, що ви прибудете, я згадав, що маю давнє оґірське ліжко на горищі, де воно припадало пилом протягом останніх трьохсот років, а то й більше. Що ж, це...

Перрин дозволив словам затопити його, слухаючи господаря не більше, ніж річкове каміння слухає воду. Темноволоса дівчина бентежила його. І ув’язнений аїлець.

Уже в своїй кімнаті — крихітній, у задній частині, — Лан нічого не зробив, аби розвіяти упевненість господаря в тім, що Перрин служник, — хлопець рухався машинально, досі занурений у роздуми. Він зняв тятиву з лука й припер його в кутку, — якщо тримати тятиву напнутою дуже довго, то псується і вона, і сам лук; потім склав попону й сакви біля умивальника й кинув зверху плащ. Юнак повісив ремінь із сагайдаком та сокирою на кілки на стіні й уже майже простягся на ліжку, перш ніж позіхання у весь рот не нагадало йому, як це може бути небезпечно. Ліжко було вузьке, а матрац — увесь у ямах; але воно мало найбільш привабливий вигляд з усіх, що він пам’ятав. Натомість хлопець сів на триногий стілець і замислився. Він завжди любив ретельно обмірковувати речі.

Через деякий час Лоял постукав й просунув свою голову у двері. Його вуха фактично тріпотіли від захоплення, а усмішка майже розколола обличчя на дві частини.

— Перрине, ти не повіриш! Моє ліжко із виспіваної деревини! Та йому має бути більше тисячі років. Жоден виспівувач дерев не виспівував такий великий шмат, — принаймні у цю епоху. Я й сам би не намагався, —-а у мене зараз талант значно сильніший, ніж у більшості. Ну, якщо чесно, то небагато з нас його взагалі тепер мають. Проте я найкращий з тих, хто вміє виспівувати деревину.

— Це дуже цікаво, — сказав Перрин. Аїлець у клітці. Це те, про що говорила Мін. Чому та дівчина витріщалася на мене?

— Я гадав, що цікаво, — Лоял трохи згас, бо юнак не поділяв його захоплення. Однак все, що було потрібно Перрину, — це подумати. — Вечеря чекає внизу, Перрине. Вони приготували тільки найкраще на той випадок, якщо мисливці чогось захочуть, — але й ми можемо щось перехопити.

— Можеш іти, Лояле. Я не голодний. — Аромати готових страв, що підіймалися з кухні, не цікавили його. Він заледве помітив, як Лоял пішов.

Поклавши руки на коліна, знов і знову позіхаючи, Перрин намагався розв’язати загадку. Це було схоже на один з тих пазлів, що створював майстер Лугган: металеві частинки здавалися нерозривно пов’язаними. Але завжди був прийом, завдяки якому залізні петлі й завитки розпадалися, — і тут теж мало щось бути.

Дівчина спостерігала за ним. Причиною спостережень міг бути колір його очей, — але господар проігнорував їх, а інші навіть не помітили. У них був оґір, мисливці за Рогом у домі, мандрівна леді та аїлець в клітці на площі. Така незначна річ, як людські очі, не могла привернути їхню увагу; ніяка дивина в служника не могла переважити всі інші. Тож чому вона обрала мене, щоб повитріщатися?

І аїлець у клітці. Те, що бачить Мін, — завжди важливе. Але яким чином? Що він мав робити? Я міг зупинити тих дітей, що кидалися камінням. Я повинен був. Не було сенсу переконувати себе в тім, що дорослі сказали б йому займатися своїми справами, що він — не мешканець Ремена і що аїлець — не його турбота. Я повинен був спробувати.

Він не знаходив відповідей, тож повертався до початку й знову терпляче обмірковував усе, а тоді знову, і знову. І досі не знаходив нічого, окрім як шкодував про те, чого не зробив.

Через певний час Перрин усвідомив, що вже постала глибока ніч. Кімнату поглинула темрява, — якщо не зважати на слабке місячне світло, що лилося через єдине вікно. Він подумав про лойову свічку та кресало, які бачив на поличці над вузьким каміном, але для його очей світла було цілком достатньо. Я повинен щось зробити, адже так¹?

Хлопець пристебнув свою сокиру і завмер. Він зробив це не замислюючись; надівати її на себе стало такою ж звичкою, як дихати. Йому це не подобалося. Однак він залишив ремінь на попереку і вийшов.

Коли він покинув кімнату, світло зі сходів засліпило його. Із зали лунали розмови й сміх, а з кухні пахло їжею. Перрин пройшов до передньої частини корчми, до кімнати Морейн, постукав і увійшов. Тоді зупинився; його обличчя спаленіло.

Морейн загорнулася в блідо-блакитну мантію, що звисала з її плечей.

— Ти щось хотів? — спитала вона холодно. В одній руці жінка тримала гребінець зі сріблястою спинкою, а її волосся спадало вниз по шиї темними хвилями, виблискуючи, наче вона вимила й розчесала його. її кімната була значно кращою, ніж його, — з полірованими дерев’яними панелями на стінах, облямованими сріблом лампами та вогнищем у широкому цегляному каміні. В кімнаті пахло трояндовим милом.

— Я... Я думав, Лан тут, — викрутився юнак. — Ви двоє завжди разом, і я думав, він... Я думав...

— Що ти хочеш, Перрине?

Він глибоко вдихнув.

— Це все Ранд зробив? Я знаю, — Лан вистежив, що його сліди ведуть сюди, і все це має дивний вигляд, мисливці й аїлець. Тож усе це зробив він?

— Не думаю. Я знатиму більше, коли Лан розповість мені, що він знайде вночі. Якщо пощастить, то те, що він знайде, допоможе мені з вибором, який я мушу зробити.

— Вибором?

— Ранд міг перетнути річку й поїхати до Тіра навпростець. Або ж він сів на корабель, що йде вниз по річці до Ілліану, а там пересів на інший, до Тіра. Ця дорога на ліги довша, — але на цілі дні швидша.

— Не думаю, що ми наздоженемо його, Морейн. Не знаю, як він це робить, — але навіть пішки він випереджає нас. Якщо Лан не помиляється, він і досі на пів дня попереду.

— Можу припустити, що він навчився мандрувати, — трохи насупившись, сказала Морейн, — хоча, якби він навчився, то рушив би прямісінько до Тіра. Ні, у ньому тече кров витривалих ходаків та сильних бігунів. Але ми у будь-якому разі перетнемо річку. Якщо я не можу наздогнати його, то буду в Тірі якомога швидше. Або чекатиму на нього.

Перрин переступив з ноги на ногу; холодна переконаність лунала в голосі Морейн.

— Якось ви сказали мені, що можете відчувати Друзів Морока, — чи принаймні того, хто сильно очорнив себе Тінню. І Лан. Тут ви не відчуваєте нічого такого?

Гучно пирхнувши, вона розвернулася до високого дзеркала з гоже оздобленими сріблом ніжками. Тримаючи однією рукою мантію на запах, іншою вона розчісувала волосся.

— Дуже мало людей заїжджають так далеко, Перрине. Навіть серед найзлісніших Друзів Морока. — Гребінець зупинився на половині шляху. — Чому ти питаєш?

— Там унизу, в залі, була дівчина, що дивилася на мене. Не на вас чи Лояла, як усі. А на мене.

Гребінець продовжив рух, а на обличчі Морейн коротко майнула усмішка.

— Ти дещо забуваєш, Перрине. Ти — привабливий молодий хлопець. Деякі дівчата захоплюються дужими плечима. — Він мугикнув і човгнув ногою. — Було щось іще, Перрине?

— Мм... ні. — Вона не допомогла б йому з видіннями Мін, — тільки сказала б те, що він і так уже знав: що вони важливі. І він не хотів говорити їй, що саме бачила Мін. Чи що Мін взагалі щось бачила.

Він повернувся до коридору, зачинив двері й на мить притулився до стіни. Світло, ось так зайти до неї, а вона... Морейн була вродливою жінкою. І, мабуть, достатньо старою, щоби бути щонайменше моєю матір’ю. Він подумав, що Мет, ймовірно, запросив би її донизу, в залу, щоб потанцювати. Ні, не запросив би. Навіть Мет не такий дурень, щоб намагатися спокусити Айз Седай. А Морейн танцювала. Він навіть сам одного разу танцював з нею. І ледь не перечіпався через свої ж ноги на кожному кроці. Перестань думати про неї, як про сільську дівчину, лише тому, що ти бачив... Вона ж клята Айз Седай! Ти мусиш перейматися через аїльця. Він обтрусився й спустився сходами.

Загальна зала була повністю заповнена; як і передбачалося, кожне крісло було зайняте, — як і всі принесені стільці та лави. Ті ж, хто не мав, де сидіти, стояли попід стінами. Він не бачив темноволосої дівчини, — і ніхто не подивився на нього двічі, коли він квапливо прямував кімнатою.

Орбен заполонив цілий стіл; його перев’язана нога у м’якому капці лежала на кріслі з подушкою; у руці він тримав срібний кубок, який завдяки служницям був постійно наповнений вином.

— Ага, — вигукував він на всю кімнату, — ми знали, що аїльці — запеклі бійці, Ґенн і я, але не було часу на вагання. Я витяг свого меча й встромив п’яти межи ребер Лева...

Перрин здригнувся, перш аніж зрозумів, що цей чоловік просто назвав Левом свого коня. Не здивуюся, якщо він розповідає усім, що їздить верхи на леві. Він відчув сором: те, що йому не подобався цей чоловік, не означало, що мисливець хвалитиметься аж так. Юнак, не озираючись, поквапився надвір.

Вулиця перед корчмою була такою ж багатолюдною, як і загальна зала; люди, котрі не змогли знайти собі місця всередині, зазирали у вікна, а ще вдвічі більше їх скупчилося біля дверей, щоб послухати казочки Орбена. Ніхто не глянув на Перрина двічі, хоча його вихід спричинив скарги тих, кого відтіснили трохи далі від дверей.

Всі, хто був надворі, мали би бути гостями корчми, — адже дорогою до площі він більше нікого не побачив. Інколи в освітлених вікнах з’являлася тінь людини, — але це й усе. Втім, йому здавалося, що за ним хтось стежить, тож він неспокійно озирався довкола. Нічого, — лише оповиті ніччю вулиці, всіяні миготливими вікнами. Довкола площі більшість вікон були темними, окрім кількох на верхніх поверхах.

Шибениця стояла, де він і пам’ятав. Чоловік, аїлець, досі тіснився в клітці, що висіла вище, ніж Перрин міг би дотягнутися. Здавалося, аїлець був при тямі, — принаймні його голова була піднята, але він жодного разу не глянув униз, на юнака. Камінці, що їх кидали діти, нагромадилися унизу на землі.

Клітка висіла на товстій мотузці, прив’язаній до кільця на одній із верхніх планок, і тяглася через масивний шків на хрестовині до пари штирів унизу, що вертикально стирчали з кожного боку десь за три фути над землею. Зайва довжина мотузки лежала недбалим клубком біля підніжжя шибениці.

Перрин знову роззирнувся, оглядаючи темну площу. Йому все ще здавалося, що хтось стежить за ним, — але він і досі нікого не бачив. Хлопець вслухався і нічого не чув. Він нюхав дим з димарів, і аромати страв з будинків, і запахи людського поту та засохлої крові від чоловіка в клітці. Страху від нього чути не було.

«Його вага, і ще клітка, — думав Перрин, наближаючись до шибениці. Він не знав, коли вирішив зробити це, —чи взагалі наважився це зробити; але він знав, що вже вирішив.

Закидаючи ногу довкола масивного стовпа, він наліг на мотузку і трохи підняв клітку, — так, щоб з’явилася слабина. Те, як смикнулася мотузка, свідчило, що чоловік у клітці нарешті поворухнувся, — але юнак надто поспішав, щоб зупинитися й пояснити йому, що він робить. Слабина дозволила йому розмотати мотузку навколо штирів. Все ще спираючись на ногу, він, перебираючи мотузку руками, швидко опустив клітку на кам’яну плитку.

Аїлець тепер мовчки дивився, вивчаючи його. Перрин нічого не сказав. Коли він оглянув клітку, його губи стислися. Якщо вже робити щось, — навіть таку річ, як клітку, — то робити добре. Уся її передня частина була дверима на грубих петлях, зроблених нашвидкорун; спереду висів добрячий залізний замок на ланцюгу, — такому ж недбалому, як і сама клітка. Він промацав увесь ланцюг, доки не знайшов його найслабшу ланку; тоді всунув у неї товстий шип своєї сокири. Різкий поворот його зап’ястка відкрив ланку. За секунду він розділив ланцюг, гримнув ним об камінь і розчахнув передні дверцята клітки.

Аїлець сидів, зігнувши коліна під підборіддям, і дивився на нього.

— Гаразд, — хрипко прошепотів Перрин. — Я відкрив її, — але я в біса не збираюся витягувати тебе звідти.

Хлопець квапливо оглянув вкриту нічною темрявою площу. Досі не було ані руху, але він відчував на собі чийсь погляд.

— Ти сильний, водоземе. — Аїлець не рухався, лише пересмикнув плечима. — їм знадобилося три людини, щоб підняти мене туди. А зараз ти опустив мене сам. Чому?

— Не люблю дивитися на людей у клітках, — прошепотів Перрин. Він хотів уже йти. Клітка була відчинена, а ті очі спостерігали. Але аїлець не ворушився. Якщо вже робити щось, то робити добре. — Ти виберешся звідти, доки ніхто не прийшов?

Аїлець вхопився за верхню решітку клітки, одним рухом підняв себе на ноги, тоді наполовину повис, підтримуючи себе захватом решітки. Якби він став рівно, то був би десь на голову вищий від Перрина. Чоловік подивився юнакові в очі — Перрин знав, як вони мають світитися, палаючи золотом у місячному світлі — але аїлець нічого про них не сказав.

— Я тут з учора, водоземе. — Його голос звучав, як у Лана. Не те щоб їхні голоси чи вимови були подібні, — просто аїлець випромінював такий же незворушний холод, таку ж спокійну впевненість. — Мені потрібно трохи часу, щоб ноги запрацювали. Я Ґаул з септу Імрен клану Шаарад Аїль, водоземе. Я Шай’ін М’таал, Кам’яний Пес. Мої води — твої.

— Що ж, я Перрин Айбара. З Межиріччя. Я коваль.

Чоловік вийшов з клітки; тепер він міг утекти. Тільки якщо хтось прийде до того часу, коли Ґаул зможе ходити, його знову запроторять до клітки, якщо не вб’ють, — і всі зусилля будуть марними.

— Якби я подумав, то приніс би глек води чи міх. Чому ти називаєш мене «водозем»?

Ґаул вказав у напрямку річки; навіть Перрин не зміг точно роздивитися в місячному сяйві, про що йдеться, але йому здавалося, що аїлець уперше був збентеженим.

— Три дні тому я бачив дівчину, яка тренувалася у величезному виярку з водою. Завширшки зо двадцять кроків. Вона... подолала його. — Він зробив незграбний жест однією рукою, наче плив. — Смілива дівчина. Перебирання через... ці... ріки практично позбавило мене сміливості. Ніколи не думав, що взагалі може бути так багато води, — але й ніколи не думав, що так багато води у світі є у водоземів.

Перрин похитав головою. Він знав, що в Аїльській пустелі зовсім мало води — це була одна з небагатьох речей, які він знав про Пустелю та аїль-ців — але він не знав, що її аж так мало. І що чоловік так відреагує.

— Ти так далеко від дому, Ґауле. Чому ти тут?

— Ми шукаємо, — повільно сказав Ґаул. — Шукаємо Того, що приходить зі світанком.

Перрин чув це ім’я раніше, і тоді обставини не змусили його гадати, про кого йшлося. Світло, все завжди зводиться до Ранда. Я прив'язаний до нього, мов норовливий кінь перед ковкою.

— Ти шукаєш не там, Ґауле. Я теж його шукаю. А він — на шляху до Тіра.

— Тіра? — здивовано спитав аїлець. — Чому?.. Але так має бути. Пророцтво каже, що, коли впаде Твердиня Тіра, ми нарешті полишимо Трикратну землю. — Так аїльці називали Пустелю. — Воно каже, що ми змінимося і знову здобудемо наше, — те, що втратили.

— Можливо. Я не знаю ваших пророцтв, Ґауле. Ти вже можеш іти? Будь-якої миті може хтось прийти.

— Вже пізно тікати, — сказав Ґаул, і якийсь низький голос прокричав:

— Дикун на волі!

Десять чи дванадцять чоловіків у білих плащах бігли майданом, оголивши мечі; їхні конічні шоломи сяяли в місячному сяйві. Діти Світла.

Так, наче мав увесь час світу, Ґаул спокійно зняв темну тканину з плечей і обгорнув нею голову, — аж до цупкого чорного серпанку, яким він приховав усе обличчя, окрім очей.

— Любиш танцювати, Перрине Айбара? — спитав він. Тоді кинувся геть від клітки. Прямісінько на білоплащників, що наближалися.

На якусь мить Діти Світла були заскочені зненацька, — але саме ця мить якраз і була потрібна аїльцю. Він вибив меч із руки першого, що наблизився до нього, а тоді його напружена рука, немов кинджал, вдарила в горло білоплащника, і він прослизнув повз воїна, що падав. Рука наступного чоловіка гучно тріснула, коли Ґаул зламав її. Він штовхнув цього чоловіка під ноги третьому і вдарив четвертого в обличчя. Це був наче танок від одного до іншого — без зупинок та уповільнень, хоча збитий з ніг чоловік уже підіймався на ноги, а той, що зі зламаною рукою, взяв меча іншою. Ґаул танцював поміж ними.

Перрин дивувався лише мить, — адже не всі білоплащники звернули увагу лише на аїльця. Ледь не запізно він схопив руків’я сокири обома руками, щоб заблокувати удар меча, розмахнувся... І хотів закричати, коли лезо півмісяця розірвало чоловікове горло. Але на це він не мав часу, — як і на жаль; перш ніж упав перший, набігло ще більше білоплащників. Він ненавидів відкриті рани, які наносила сокира, ненавидів те, як прорубував кольчугу, щоб розірвати під нею плоть, розколював з однаковою легкістю шолом і череп. Він ненавидів усе це. Але помирати не хотів.

Здавалося, час стиснувся й розтягнувся водночас. Його тіло немов билося годинами, і дихання хрипіло в горлі. Чоловіки рухалися, наче продираючись крізь желе. Вони немов в одну мить перемістилися з того місця, де були, -— туди, де впали. Піт стікав його обличчям, але він відчував холодок, наче від води для гартування. Перрин боровся за своє життя — і не міг сказати, скільки це триватиме: секунди чи всю ніч.

Коли він, оговтавшись, нарешті зупинився, важко дихаючи, і подивився на дюжину чоловіків у білих плащах, що лежали на кам’яних плитах площі, йому здавалося, що місяць зовсім не змістився. Деякі чоловіки стогнали; інші лежали мовчки й нерухомо. Ґаул стояв серед них, — досі у серпанку й з голими руками. Більшість чоловіків на землі були його роботою. Перрин бажав, аби вони всі були жертвами аїльця, і відчував сором. Запах крові й смерті був різким і гірким.

— Ти непогано танцюєш зі списами, Перрине Айбара.

Голова йшла обертом, Перрин пробурмотів:

— Не розумію, як дванадцять чоловіків билися з вами двадцятьма й перемогли, — навіть якщо двоє з них були мисливцями.

— Ось що вони вам сказали? — Ґаул тихо засміявся. — Ми з Сар’єном втратили пильність, перебуваючи так довго в цих лагідних землях, і вітер віяв у протилежний бік, — тож ми нічого не відчули. Ми наштовхнулися на них, навіть не помітивши. Що ж, Сар’єна вбили, а мене посадовили в клітку, мов дурня, — тож, мабуть, ми заплатили сповна. А тепер час втікати, водо-земе. Tip. Я запам’ятав це. — Нарешті він опустив чорний серпанок. — Нехай ти завжди знайдеш воду і тінь, Перрине Айбара.

Повернувшись, він побіг у ніч. Перрин теж побіг було, — а тоді зрозумів, що тримає в руках закривавлену сокиру. Він швидко витер вигнутий клинок плащем мертвого. Він мертвий, — спали мене, кров уже на ньому. Він змусив себе вкласти руків’я назад у петлю на ремені, перед тим як підтюпцем кинутися бігти.

На другому ж кроці він побачив її, — струнку фігуру на розі площі, у темній вузькій спідниці. Вона побігла; він бачив, що її спідниця була розділена для їзди верхи. Вона кинулася назад до вулиці — й зникла.

Лан зустрів його, перш ніж Перрин добіг до місця, де вона стояла. Охоронець зрозумів значення порожньої клітки біля шибениці, затінених білих горбків, що відбивали місячне світло, — і похитав головою, немов вона

от-от вибухне. Голосом, таким жорстким і твердим, як новий обід колеса, він сказав:

— Твоя робота, ковалю? Спопели мене Світло! Тебе хтось бачив тут?

— Дівчина, — сказав Перрин. — Гадаю, вона бачила. Тільки не нашкодь їй, Лане! Багато інших теж могли бачити. Навколо світяться вікна.

Охоронець схопив Перрина за рукав плаща й штовхнув у бік корчми.

— Я бачив дівчину, що бігла, але подумав... Неважливо. Ти витягнеш оґіра й затягнеш його до стайні. Після цього нам треба доправити наших коней до доків, — якомога швидше. Одному Світлу відомо, чи буде там корабель, який відпливатиме вночі, — і чого мені коштуватиме найняти котрийсь, якщо не буде. Нічого не питай, ковалю! Ну ж бо! Біжи!