Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 12

ПРЕСТОЛ АМЕРЛІН

Суан Санче крокувала своїм кабінетом, часто зупиняючись, щоби вкотре подивитися своїми блакитними очима, котрі змушували багатьох правителів затинатися, на різьблену скриньку з нічного дерева, що стояла на довгому столі в центрі кімнати. Вона сподівалася, що їй не доведеться використовувати котрийсь із схованих у ній паперів, списаних охайним почерком. Вони були приготовані й таємно запечатані її ж власною рукою на випадок різних ймовірних ситуацій. Вона наклала на цю скриньку захист, — тож якби чужа рука відкрила її, документи враз перетворилися б на попіл, а саму коробку огорнуло б полум’я.

— І обпече злодійкувату пташку-рибалку, ким би вона не була, і вона цього ніколи не забуде, сподіваюся, — пробурмотіла жінка. Уже всоте відтоді, відколи вона дізналася, що Верін повернулася, жінка поправила свій палантин, не помічаючи цього. Він звисав нижче її талії, широкий і посмугований сімома кольорами Адж. Престол Амерлін належала до всіх Адж і водночас не належала до жодної, — і не мало значення, яку саме вона представляла початково.

Кімната була розкішно декорована, бо належала поколінням жінок, які носили палантини. Високий камін та широке холодне вогнище виготовлені із різьбленого золотого мармуру з Кандору, а ромбічна плитка на підлозі — з відполірованого червоного каменю з Імлистих гір. Стіни були викладені дошками якогось світлого посмугованого дерева, твердого, мов залізо, і різьблені фантастичними створіннями та птахами з дивовижним оперенням. Дошки привіз Морський народ із земель, розташованих за межами Аїльської пустелі, ще до народження Артура Яструбине Крило.

Високі аркові вікна зараз були прочинені; вони впускали досередини свіжі зелені аромати, а з балкона можна було побачити маленький приватний садок, де вона рідко коли мала час прогулятися.

Однак на тлі цих розкошів дуже вирізнялися меблі, принесені за наказом Суан Санче. Один стіл та масивне крісло перед ним були звичайними, — хоч і відполіровані та натерті бджолиним воском, так само, як і друге крісло в кімнаті. Воно стояло збоку, але достатньо близько, щоб підсунути його, якщо вона захоче, щоб гість сів. Невеличкий тіренський килимок, виплетений простими синіми, коричневими й золотими візерунками, лежав перед столом. Над каміном висіла одна-єдина картина: крихітні рибальські човники серед очерету. Пів дюжини підставок із розгорнутими книжками підпирали стіни. Інших меблів не було. Навіть лампи краще б пасували до якогось селянського будинку.

Суан Санче народилася у бідній сім’ї, в Тірі. Перш ніж вона почала мріяти про Тар Балон, дівчина працювала на рибальському човнику свого батька, такому ж, як на картині, у дельті, яка називалася Кігтями Дракона. Навіть тепер, коли минуло десять років відтоді, відколи вона стала Престолом Амер-лін, вона не змогла звикнути до розкошів. Її спальня була ще простішою.

Десять років з палантином, подумала вона. І майже двадцять минуло відтоді, відколи я вирішила плисти цими небезпечними водами. І, якщо я послизнуся зараз, то пошкодую, що не повернулася таскати сіті.

Вона розвернулася від раптового звуку. Інша Айз Седай зайшла до кімнати, — жінка зі шкірою кольору міді та темним коротким волоссям. Суан вчасно стишила голос і промовила лише те, що очікувалося:

— Слухаю, Леане?

Хранителька літописів вклонилася так низько, наче в кімнаті був присутній хтось іще. Висока Айз Седай, що зростом могла дорівнятися до більшості чоловіків, у Білій Вежі поступалася владою лише Амерлін. І, хоча вони були знайомі ще з часів послуху, інколи Леане із такою наполегливістю обстоювала честь Престолу Амерлін, що Суан хотілося кричати.

— Матінко, Верін уже тут. Хоче говорити з вами. Я казала їй, що ви зайняті, але вона наполягає...

— Не настільки я зайнята, щоб відмовити їй, — сказала Суан. Вона розуміла, що відповіла надто швидко, але їй було байдуже. — Скажи їй увійти. Тобі не потрібно залишатися, Леане. Я говоритиму з нею наодинці.

Посмикування брів Хранительки свідчило про її здивування. Амерлін рідко бачилася з кимось сам на сам, без присутності Хранительки. Але Амерлін — це Амерлін. Леане вклонилася вже на зворотному шляху, і за мить на її місці з’явилася Верін, стаючи на одне коліно, щоб поцілувати Великого Змія на пальці Суан. Під пахвою Коричнева сестра тримала величенький шкіряний мішечок.

— Дякую, що зустрілися зі мною, матінко, — сказала Верін, коли випросталася. — У мене термінові новини з Фалме. І ще дещо. Навіть не знаю, з чого почати.

— З чого хочеш, — сказала Суан. — Ці кімнати захищені на той випадок, якщо хтось вирішить скористатися дитячими фокусами підслуховування. — Брови Верін здивовано піднялися, і Амерлін додала: — Багато що змінилося відтоді, як ти пішла. Кажи.

— Тоді найважливіше: Ранд аль’Тор проголосив себе Відродженим Драконом.

Суан відчула, як камінь упав з її душі.

— Я сподівалася, що це він, — тихо мовила вона. — Мені розповідали про це жінки, які, втім, повторювали лише те, що почули. Також долітали численні чутки із торгових суден й купецьких караванів, — але я не знала напевно. — Вона глибоко зітхнула. — І все ж я можу назвати день, коли це сталося. Чи знаєш ти, що два Лжедракони більше не тривожать світ?

— Не чула про це, матінко. Це добрі новини.

— Так. Мазрим Таїм — у руках наших сестер в Салдеї, а бідолаха з Геддон Мірка, нехай Світло змилується на його душею, був схоплений тіренцями й страчений на місці. Ніхто, схоже, навіть не знав його імені. Обидвох схопили в один день і, подейкують, за однакових обставин. Вони брали участь у битві — й перемагали, коли раптом на мить з неба зійшло світло й з’явилося видіння. Усі говорили різні версії, що ж то було, — але в обох випадках наслідки були однаковими. Кінь Лжедракона ставав дибки й скидав вершника. Він втрачав свідомість, а його військо думало, що він помер, і тікало з поля. Потім хлопця забирали. Дехто розповів мені про видіння в небі у Фалме. Ставлю золоту марку проти тижневого окуня з дельти, що це була мить, коли Ранд аль’Тор проголосив себе Драконом.

— Справжній Дракон відродився, — мовила Верін майже до себе, — і Візерунок більше не має місця для Лжедракона. Ми явили Відродженого Дракона світові. Світло милостиве до нас.

Амерлін роздратовано похитала головою.

— Ми зробили те, що повинні були.

Одначе якщо про це дізнається навіть новенька послушниця, мене упокорять ще до світанку, — якщо спершу не розірвуть на шматки. Мене, і Морейн, і Верін, і всіх, кого вважатимуть нашими друзями. Важко бути в такій серйозній змові, коли лише троє жінок знають про неї, — і навіть найближчий друг може зрадити, вважаючи це за свій обов’язок. Світло, але я б хотіла бути певною, що вони не матимуть рації, якщо вчинять так.

— Принаймні з Морейн він у безпеці. Вона допоможе йому й зробить все, що буде потрібно. Що ще ти хотіла сказати мені, донько?

Замість відповіді Верін поклала на стіл шкіряний мішечок і дістала з нього виткий золотий ріг із інкрустованим сріблом написом довкола його сяйливого розтруба. Вона поклала ріг на стіл і очікувально подивилася на Амерлін.

Суан могла не роздивлятися напис, щоб відтворити слова. Тіа мі авен Морідін ісайнде вадін. «Могила не перешкода для поклику мого».

— Ріг Валіра? — зойкнула вона. — Ти принесла його із собою, — везла протягом сотень ліг, поки мисливці нишпорять за ним повсюдно? Світло, жінко, він повинен був залишитися у Ранда аль’Тора.

— Знаю, матінко, — спокійно сказала Верін, — але мисливці очікують, що знайдуть Ріг після грандіозних пригод, — а не в мішку в чотирьох жінок, що супроводжують хворого молодика. І Ранду він би не допоміг.

— Про що ти говориш? Ранд буде битися в Тармон Ґай’дон. А Ріг має підняти з могил героїв, що боротимуться в Останній битві. Морейн знову змінила план, не порадившись зі мною?

— Це не Морейн так вирішила, матінко. Ми планували одне, але Колесо сплітає Візерунок, як забажає. Ранд не перший просурмив у Ріг. Метрим Коутон зробив це. І Мет зараз лежить унизу, помираючи від кинджала із Шадар Лоґота. І помре, якщо не буде зцілений.

Суан здригнулася. Шадар Лоґот, — це мертве місто, настільки зіпсоване зуроченням, що навіть траллоки не наважуються туди заходити. І вони мають рацію. Кинджал з цього міста випадково потрапив Мету до рук, плямуючи й псуючи його злом, яке багато років тому занапастило місто. Вбиваючи його. Випадково? Чи за бажанням Візерунка? Врешті-решт він — та’верен. Але... Мет просурмив у Ріг. Виходить...

— Поки Мет живий, — продовжила Верін, — Ріг Валіра для будь-кого іншого — це звичайний ріг. Якщо він помре, то, звісно, хтось зможе знову просурмити в нього і встановити новий зв’язок між Рогом і людиною.

Її погляд був рішучим, і вона, здавалося, не тривожилася через те, що, схоже, пропонувала.

— Багато хто помре, перш ніж все завершиться, донько. — І кого мені привести до Рогу, щоб скористатися ним знову? Я не ризикуватиму, зараз же повертаючи його Морейн. Може, когось із Ґайдінів. Можливо. — Візерунок поки не прояснив його долю.

— Так, матінко. А Ріг?

— Для початку, — врешті промовила Амерлін, — ми сховаємо його в місці, про яке знатимемо лише ми. Після цього я вирішу, що робити далі.

Верін кивнула.

— Як скажете, матінко. Звісно, кілька годин допоможуть вам прийняти рішення.

— Це все, що ти хотіла розповісти? — відрізала Суан. — Якщо так, то я маю зайнятися нашими трьома втікачками.

— Ще дещо про шончанців, матінко.

— Що таке? Мені доповідали, що вони втекли за океан—чи звідки вони там прийшли.

— Схоже, так, матінко. Але, боюся, вони знову завдадуть нам клопотів.

Верін витягла з-за пояса книжечку в шкіряній палітурці і почала гортати її.

— Вони називають себе провісниками, або Тими, що приходять раніше, і говорять про повернення та проголошення цієї землі своєю. Я записала все, що вдалося про них почути. Я спілкувалася лише з тими, хто справді їх бачив чи зустрічався з ними.

— Верін, ти хвилюєшся через крилатку десь в Штормовому морі, поки тут і зараз срібна щука роздирає наші сіті на шматки.

Коричнева сестра продовжувала гортати сторінки.

— Влучна метафора, матінко, — про крилатку. Якось я бачила велику акулу, яку крилатка загнала аж на мілину, де та й померла. — Вона постукала пальцем по одній сторінці. — Ось. Це найгірше, матінко. Шончанці в битвах використовують Єдину Силу. І користуються нею як зброєю.

Суан сильно притисла руки до боків. У записках, що приносили їй голуби, йшлося про це. Більшість писала лише про чутки, — але кілька жінок говорили, що бачили це на власні очі. Силу використовували як зброю. Навіть висохлі чорнила на папері виказували істерику тих, хто це написав.

— Це вже завдає нам клопоту, Верін, — і завдаватиме пізніше, тоді, коли цих історій побільшає і вони почнуть розповсюджуватись. Але я нічого не можу вдіяти. Мені казали, що ці люди пішли, донько. Ти маєш докази протилежного?

— Що ж, ні, матінко, але...

— Поки у нас немає доказів, розберімося спершу зі срібними щуками у наших сітях. Поки вони не почали прогризати дірки в наших човнах.

Верін неохоче згорнула записник і засунула його за пояс ззаду.

— Як скажете, матінко. Чи можу я спитати, що ви збираєтеся робити з Найнів та двома іншими дівчатами?

Амерлін завагалася.

— Допоки я закінчу з ними, вони захочуть спуститися до ріки й продати себе на принаду для риби. — Її слова були простими, але тлумачити їх можна було у різний спосіб. — А зараз сідай і розкажи мені все, про що вони говорили і що робили, поки їхали з тобою. Абсолютно все.