Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 41

КЛЯТВА МИСЛИВЦЯ

Коли «Сніжний гусак» наближався до довгих кам’яних доків Ілліана, вітрила вже були згорнуті й корабель рухався лише завдяки веслам;

Перрин стояв біля корми, спостерігаючи за безміром довгоногих птахів, які блукали високою болотяною травою, що практично оточила велику пристань. Він розпізнав також невеликих білих журавлів — і міг здогадатися про присутність їхніх значно більших, блакитних родичів; проте багатьох чубатих птахів — з червоним пір’ям, чи з рожевим, деяких — з пласким дзьобом, ширшим від качиного — він узагалі не впізнавав. Дюжина різновидів чайок неслася в повітрі чи ширяла в небі над пристанню, а чорна пташка з довгим гострим дзьобом ковзала над поверхнею води й піддзьобком робила в ній борозну. Кораблі у три, а то й в чотири рази довші від «Сніжного гусака» стояли заякорені по всій довжині пристані; одні чекали своєї черги до доків, інші — припливу, що дозволив би їм відплисти за довгий хвилеріз. Маленькі рибальські човни стояли поблизу болота, у протоках, що зміїлися в ньому; у кожному човні двоє чи троє чоловіків тягли сіті на довгих жердинах, що звисали з кожного боку човна.

Вітер доносив різкий запах солі, й це не послаблювало спеки. Сонце зупинилося на середині шляху до горизонту, але здавалося, що надворі полудень. Повітря було вологим; він міг думати про нього тільки так. Вологе. Його ніс вловив запах свіжої риби з човнів, залежалої риби й болота, а ще — кислий сморід з великої дубильні, що стояла на голому острівці, порослому болотяною травою.

Капітан Адарра щось тихо пробурмотів за його спиною; румпель скрипнув, і «Сніжний гусак» трохи змінив курс. Босоногі чоловіки на веслах рухалися так, наче хотіли б робити це безгучно. Перрин мигцем зиркнув на них.

Тоді він подивився на дубильню, де чоловіки шкребли розтягнуті на рамах шкури; інші ж діставали шкури довгими палицями з великих переповнених чанів. Іноді вони складали їх на візки, котрі по тому везли до довгих, низьких будівель на краю подвір’я; інколи шкури відвозили назад до чанів, додаючи в них рідину з великих кам’яних посудин. Вони, мабуть, виготовляли більше шкіри за день, аніж в Емондовому Лузі — за місяці. І йому було видно ще одну дубильню на іншому острові, розташованому позаду цього.

Не те щоб йому справді було цікаво спостерігати за кораблями чи човнами рибалок, чи дубильнями, чи навіть за птахами — хоча він таки замислився над тим, що ті блідо-червоні могли вполювати своїми пласкими дзьобами, і над тим, що деякі з них мали цілком їстівний вигляд — утім, це було краще від того, що відбувалося позаду нього на палубі «Сніжного гусака». Сокира на його ремені не могла захистити його від цього. Навіть кам’яна стіна не допомогла б, подумав він.

Морейн була ні задоволена, ні засмучена, виявивши, що Зарін — Я не називатиму її Фейлі, як би вона сама себе не нарекла! Вона не сокіл! — знала, що вона Айз Седай, — однак, можливо, була трохи роздратована, що він їй про це не сказав. Трохи роздратована. Вона назвала мене дурнем, оце й усе. Морейн, здавалося, взагалі не цікавило, що Зарін — мисливиця за Рогом. Проте коли вона дізналася, що дівчина думає, що вони приведуть її до Рогу Валіра, коли вона дізналася, що він знав про це і не сказав їй — Зарін була надто балакучою щодо цих питань, на його думку, — ось тоді холодний погляд її темних очей набув такого виразу, що він відчув, наче його засунули в бочку зі снігом в морозну зиму. Айз Седай нічого не сказала, але вона зиркала на нього надто часто і надто суворо для того, щоб він міг почуватися комфортно.

Він озирнувся через плече — й одразу ж повернувся до вивчення узбережжя. Зарін сиділа, схрестивши ноги, на палубі, поруч з кіньми, що стояли в загорожі поміж щоглами. Її клунок і темний плащ лежали поруч; розділена спідниця була акуратно розстелена, і дівчина вдавала, що вивчає дахи й вежі нового міста. Морейн також вивчала Ілліан, дивлячись поверх веслярів, — але й зараз, як і раніше, вона іноді суворо дивилася на дівчину з-під глибокого каптура свого добротного сірого вовняного плаща. Як їй не жарко в ньому? Його каптан був розстібнутий, а сорочка — розв’язана біля шиї.

Зарін відповідала на кожен погляд Айз Седай усмішкою, — але щоразу, коли Морейн відверталася, вона глитала й витирала чоло.

Перрин радше захоплювався нею за вміння усміхатися, коли на неї дивиться Морейн. Це було понад усі його сили. Він ніколи не бачив, щоб Айз Седай направду втратила контроль над собою, — але він бажав би, щоб вона краще вже кричала на нього, сердилася, — будь-що, тільки б не дивилася так. Світло, а може, й не будь-що! Можливо, її погляд ще можна витерпіти.

Лан сидів трохи далі на носі, ніж Морейн; його плащ, що змінював колір, все ще лежав у саквах в його ногах. Зовні здавалося, ніби він уважно перевіряв клинок свого меча, — але він докладав замало зусиль, аби приховати, як його розважає те, що відбувається. Іноді його губи вигиналися в легку усмішку. Але Перрин не був у цьому впевнений; йому здавалося, що то лише тінь. Через тінь може здатися, що й кувалда всміхається. Кожна жінка, очевидно, вважала, що вона і є об’єктом веселощів, але Охоронець наче й не турбувався через похмурі погляди й стиснуті вуста, що їх адресували йому дівчина та Айз Седай.

Кілька днів тому Перрин почув, як Морейн запитала Лана крижаним голосом, що його так розважило.

— Я ніколи не сміявся б над тобою, Морейн Седай, — спокійно відповів він, — але якщо ти справді хочеш відіслати мене до Мірель, то я мушу звикати до усмішок. Я чув, що Мірель жартує зі своїми Охоронцями. Ґайдін повинен усміхатися жартам тих, із ким він пов’язаний; ти часто говориш дотепи, над якими я сміюся, — чи не так? Тож, напевно, мені краще залишитися з тобою.

Морейн кинула на нього такий погляд, який пришпилив би будь-якого іншого чоловіка до щогли, але Охоронець навіть не кліпнув. Поряд з Ланом холодна сталь стала б схожою на олово.

Екіпаж виконував свою роботу у цілковитій тиші, коли Морейн і Зарін лишались на палубі разом. Капітан Аддара схилив голову набік і мав такий вигляд, наче слухав щось, чого не хотів чути. Він віддавав накази пошепки, а не криком, як робив це спочатку. Усі тепер знали, що Морейн — Айз Седай і що вона незадоволена тим, що всім про це відомо. Перрин дозволив себе втягнути в одну суперечку із Зарін, і він точно не пригадував, хто перший з них вигукнув слово «Айз Седай», але тепер це було відомо всьому екіпажу. Клята жінка! Він не знав, кого мав на увазі: Морейн чи Зарін. Якщо вона — сокіл, хто тоді буде яструбом¹? Виходить, на мене зваляться дві такі жінки? Світло! Вона не сокіл, — от і все на цьому! Єдино хорошим в усій цій ситуації було те, що через злість Айз Седай жоден член екіпажу й двічі не подивився йому в очі.

Лояла поки ніде не було видно. Оґір залишався у своїй задушливій каюті щоразу, коли Морейн і Зарін опинялися нагорі разом — він казав, що працює над записами. Лоял виходив на палубу тільки вночі, щоб покурити люльку. Перрин не розумів, як він може переносити спеку; вже краще бути нагорі з Морейн і Зарін, аніж унизу.

Хлопець зітхнув, продовжуючи дивитися на Ілліан. Місто, до якого наближався корабель, було здоровенним — таким же великим, як Кайрен і Кеймлін, лише два міста, які він бачив за своє життя. Воно поставало з болота, що простягалося довкола на милі, — немов рівнина з трав’янистими хвилями. Ілліан узагалі не мав стін, і здавалося, що у ньому є лише вежі й палаци. Всі будівлі були споруджені зі світлого каменю; деякі, схоже, були ще й тиньковані, а камінь різнився кольорами: білий, сірий, рудуватий — і навіть із невиразними відтінками зеленого. Черепичні дахи будинків виблискували на сонці найрізноманітнішими барвами. Довгі доки були заповнені безліччю кораблів, більшість яких затьмарювала «Сніжного іусака»; на них тривала метушня із завантаженням і вивантаженням товару. Далеко, наприкінці міста, розташувалися корабельні, де стояли великі кораблі, що були на різних етапах будівництва: від остовів з товстими дерев’яними ребрами до майже готових вислизнути в гавань.

Можливо, Ілліан був достатньо великим, щоби тримати вовків на відстані. Вони точно не полювали на цих болотах. «Сніжний гусак» обігнав вовків, що слідували за ним горами. Перрин обережно потягнувся до них зараз, але нічого не відчув. Незвичне відчуття порожнечі було тим, чого він прагнув. Його сни були тільки його — переважно — ще з тієї, першої ночі. Морейн запитувала про них холодним голосом, і він казав правду. Двічі він опинявся в тих дивних вовчих снах, але обидва рази з’являвся Стрибун, що проганяв його зі словами, що він ще надто молодий, надто недосвідчений. Які висновки з цього робила Морейн, він не знав; вона нічого не говорила йому, окрім того, що він мусить бути обачним.

— Я це знаю, — бурмотів він. Перрин вже почав звикати до того, що Стрибун хоч і мертвий, але живий, — принаймні у вовчих снах. Він чув, як позаду нього капітан Адарра човгав чоботами й бурмотів щось, не наважуючись говорити гучно.

Швартові канати кинули на берег. Поки їх обмотували довкола кам’яних стовпів на доці, худорлявий капітан заметушився, люто перешіптуючись з екіпажем. Судно мало спеціальний спуск для коней, встановлений так само швидко, як і щойно поставлений трап. Чорний кінь Лана брикався й ледь не зламав підвіс, що його підіймав. Лоялів кудлатий велетень потребував двох.

— Це честь, — прошепотів Адарра до Морейн, коли вона ступила на широкий трап, що вів до доків. — Честь прислужитися вам, Айз Седай.

Жінка зійшла на берег, не поглянувши на нього; її обличчя було сховане глибоким каптуром.

Лоял не з’явився, поки всі не перейшли на док, — навіть коні. Оґір вже гуркотів по трапу, намагаючись одягти свій довгий каптан, хоч його руки тримали сакви, попону, а на одній руці висів плащ.

— Я не знав, що ми вже прибули, — мовив він, не вдихаючи. — Я перечитував свої... — Він раптово замовк, коли поглянув на Морейн. Вона, здавалося, цілком віддалася спостереженню за тим, як Лан сідлає Альдіб, однак вуха оґіра смикалися, мов у кота.

Його нотатки, подумав Перрин. Одного дня потрібно буде дізнатись, що він про все це написав. Щось залоскотало йому шию, і він скочив на ноги, перш аніж відчув свіжий трав’яний аромат, що пробився крізь запахи спецій, смоли та повз сморід доків.

Зарін злегка поворушила пальчиками, усміхаючись до них.

— Якщо я можу досягти такого ефекту, лише рухаючи пальцями, фермере, — уявляю, як високо ти підскочиш, коли?..

Він вже трохи втомився від уважного погляду цих темних, розкосих очей. Можливо, вона й гарненька, — але дивиться на мене таким поглядом, яким я дивлюсь на якусь невідому мені річ, намагаючись розгадати, як вона зроблена і для чого.

— Зарін. — Голос Морейн був холодним, але спокійним.

— Мене звуть Фейлі, — рішуче сказала Зарін, і на мить вона зі своїм виразним носом стала подібна на сокола.

— Зарін, — твердо сказала Морейн, — нам час розійтися. Тобі краще полювати деінде. І безпечніше.

— Я так не думаю, — відповіла Зарін так само твердо. — Мисливець повинен іти по сліду, який знайшов, — і жоден з мисливців не проігнорував би ваш слід. І я Фейлі. — Вона трохи зіпсувала промову, глитнувши, але не моргнула, коли зустрілася з Морейн поглядом.

_Ти впевнена? — тихо сказала Морейн. — Ти впевнена, що не зміниш своєї думки... Соколе?

_Не зміню. Ви разом зі своїм кам’янолицим Охоронцем не зможете мене зупинити. — Зарін завагалася, а тоді повільно додала, немовби вирішила бути повністю щирою. — Принаймні все, що ви зробите, не зможе мене зупинити. Я трохи знаю про Айз Седай; знаю, з різних історій, що є речі, яких ви не робитимете. І я не думаю, що кам’янолиций буде діяти так, як повинен, щоб я здалася.

— Ти достатньо впевнена, щоб так ризикувати? — Лан говорив тихо, і його обличчя не змінилося, але Зарін глитнула знову.

— Нема потреби їй погрожувати, Лане, — сказав Перрин. Він був здивований, усвідомивши, що дивиться в очі Охоронцю.

Погляд Морейн вгамував і його, і Охоронця.

— Ти переконана, що Айз Седай так не вчинить, правда? — мовила вона ще м’якше, ніж до цього. Але посмішка її була неприємною. — Якщо хочеш піти з нами, ось що ти маєш робити.

Повіки Лана смикнулись від здивування; дві жінки дивилися одна на одну, як сокіл на мишу, тільки тепер соколом була не Зарін.

— Ти присягнешся клятвою мисливця виконувати те, що я скажу, слухатися мене й не покидати нас. Якщо ти знатимеш більше, ніж повинна, про те, що ми робимо, — я не дозволю тобі потрапити в непідхожі руки. Запам’ятай цю істину, дівчино. Ти присягнеш чинити, як одна з нас, і не ставити під загрозу нашу мету. Ти не ставитимеш питань, куди ми йдемо чи чому; вдовольнятимешся тим, що я тобі говоритиму. Ти присягнеш, — або залишишся тут, в Ілліані. І ти не покинеш це болото, поки я не повернуся, щоб дозволити це тобі, — навіть якщо це триватиме решту твого життя. У цьому присягаюся я.

Зарін стурбовано повернула голову, спостерігаючи за Морейн краєм ока.

— Я можу приєднатися до вас, якщо присягну?—Айз Седай кивнула. — Я буду однією з вас, як Лоял або кам’янолиций. Але не зможу ставити запитання. А їм дозволено ставити запитання? — Морейн почала втрачати терпіння. Зарін стала прямо й високо підняла голову. — Тоді добре. Я присягаюся клятвою мисливця. Якщо я зламаю одну, то зламаю і другу. Присягаюся!

— Домовилися, — сказала Морейн, доторкнувшись чола дівчини; Зарін здригнулася. — Оскільки ти привів її до нас, Перрине, — ти й відповідаєш за неї.

— Я?! — вискнув юнак.

— Ніхто за мене не відповідає, лише я! — майже крикнула Зарін.

Айз Седай безтурботно продовжила, наче вони нічого й не казали.

— Схоже, ти знайшов сокола Мін, та’верене. Я намагалася відмовити її, але, схоже, вона сидітиме на твоєму плечі, що б я не зробила. Здається, Візерунок плете майбутнє для вас. Однак пам’ятай. Якщо потрібно буде, я відріжу цю нитку у Візерунку. І якщо дівчина загрожуватиме тому, що має відбутися, — ти розділиш її долю.

— Я не просив її йти з нами! — протестував Перрин. Морейн мовчки сіла на Альдіб і розправила свій плащ на сідлі білої кобили. — Я не просив її!

Лоял знизав плечима й щось мовив самими лиш іубами. Без сумніву, він говорив про те, як небезпечно сердити Айз Седай.

— Ти та’верен! — не ймучи віри, запитала Зарін. Її погляд пройшовся по грубому сільському одягу й зупинився на його жовтих очах. — Що ж, можливо. Ким би ти не був, вона погрожує тобі так само, як мені. Хто така Мін? Що вона мала на увазі, коли казала, що я сиджу на твоєму плечі? — Вона напружилась. — Якщо ти намагатимешся оберігати мене, я тобі вуха відріжу. Зрозумів?

Насупившись, він сунув свій лук під попруги сідла уздовж боку Ходака і заліз у сідло. Після того, як пережив кілька неспокійних днів на кораблі, кінь виправдовував своє ім’я, поки Перрин не заспокоїв його твердою рукою на віжках і поплескуванням по шиї.

— Жодне з питань не заслуговує на відповідь, — прогарчав він. Мін в біса все розказала їй! Щоб ти згоріла, Мін! І ти, Морейн! І Зарін! Він не міг пригадати, щоб на Ранда чи Мета коли-небудь так напосідали жінки. Чи на нього, — до того, як він покинув Емондів Луг. Найнів була єдиною. І майстриня Лугган, звісно; вона контролювала його і майстра Луггана всюди, окрім ковальні. Хоч і Еґвейн поводилася, як вона, але переважно лише з Рандом. Майстриня аль’Вір, мати Еґвейн, завжди усміхалася, — але, схоже, все відбувалося саме так, як вона хотіла. Жіноче Коло зазирало через кожні плечі.

Бурмочучи собі під ніс, він нахилився й узяв Зарін за руку; вона скрикнула й ледь не випустила свій клунок, коли він підняв її на сідло позаду себе. Її розділена спідниця дозволила їй легко сісти на Ходака.

— Морейн має купити тобі коня, — пробурмотів він. — Ти не можеш іти всю дорогу.

— А ти сильний, ковалю, — сказала Зарін, потираючи руку, — але я не кусок заліза. — Вона відсунулася, поклавши перед собою клунок і плащ. — Я сама можу купити собі коня, якщо потрібно. Всю дорогу куди?

Лан уже в’їжджав у місто разом з Морейн — і з Лоялом позаду. Оґір озирнувся на Перрина.

— Жодних питань, пам’ятаєш? І мене звуть Перрин, Зарін. Не «громило», і не «коваль» чи ще якось. Перрин. Перрин Айбара.

— А мене — Фейлі, кудлатий.

З чимось схожим на гарчання він пришпорив Ходака услід за іншими. Зарін довелося охопити його за талію, щоб не бути скинутою через круп. Йому здалося, що дівчина сміється.