Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 8

ДЖАРРА

Сірі кам’яні будиночки із шиферними дахами розпростерлися гронами вздовж кількох вузьких вуличок Джарри, що чіплялися за схили гір, навислих над маленьким струмком, через який був перекинутий низький дерев’яний міст. Брудні вулиці були порожні, як і зелені схили селища. Лише один-однісінький чоловік підмітав сходи єдиної в селищі корчми, що стояла поруч зі стайнею; але село мало такий вигляд, неначе на зелених схилах іще нещодавно було багато людей. На траві колом розмістилося з пів дюжини арок, сплетених із зелених гілок та поцяткованих кількома квітками, котрі ще тільки почали з’являтися у перші дні весни. Земля здавалася витоптаною. Були також й інші сліди людської метушні — червоний жіночий шарф заплутався в нижній частині арки; дитяча в’язана шапочка; полив’яний глечик, перекинутий набік, і кілька недогризків.

Аромати солодкого вина й пряних пирогів зависли над травою, змішані з димом із дюжини димарів та із запахами вечірніх страв. На мить Перрин відчув ще один запах, який він не міг розпізнати; якийсь блідий слід, від якого волосся на потилиці ставало дибки від огиди. Невдовзі запах зник. Перрин знав напевно: щось було не так. Він почухав носа, наче стираючи спогад про це відчуття. Це не Ранд. Світло, навіть якщо він здурів, — це не може бути він. Правда ж?

На вивісці над вхідними дверима корчми був намальований чоловічок, що стояв на одній нозі зі зведеними вгору руками: «Стрибок Гаріліна». Коли вони під’їхали до квадратної кам’яної будівлі, чоловік, що підмітав, випростався й відверто позіхнув. Він одразу ж помітив Перриновий погляд; але його вирячкуваті очі широко розплющилися, коли він побачив Лояла. Його великий рот і непомітне підборіддя надавали обличчю жаб’ячих рис. Від чоловіка тхнуло давнім запахом кислого вина, — принаймні Перрин його відчував. Немає сумнівів у тім, що тут нещодавно щось відсвяткували.

Чоловік обтрусився й уклінно зігнувся, прикладаючи одну руку до подвійного ряду дерев’яних гудзиків на власному каптані. Очі бігали від одного незнайомця до іншого, щоразу витріщаючись, коли його погляд зупинявся на Лоялі.

— Ласкаво прошу, шановна майстрине. Хай Світло вкаже вам шлях. Вітаю, шановні. Бажаєте поїсти, кімнату, вмитися? Усе ви знайдете тут, у «Стрибку». Майстер Герод — господар цього чудового заїзду. Мене звати Симіон. Якщо ви чогось бажаєте — запитайте Симіона, і він зробить це для вас.

Чоловік знову позіхнув, збентежено прикриваючи рота і вклонившись, щоб приховати це.

— Прошу вибачення, шановна майстрине. Ви прибули здалеку? Вам щось відомо про Велике полювання? Полювання на Ріг Валіра. Чи про Лжедракона? Кажуть, він зараз у Тарабоні. Чи в Арад Домані.

— Ми прибули не з таких далеких країв, — мовив Лан, зістрибуючи із сідла. — Схоже, вам відомо значно більше, ніж мені. — Тепер уже всі злізли з коней.

— У селищі святкували весілля? — спитала Морейн.

— Весілля, шановна майстрине? Та тут була ціла вічність цих весіль. От прямо чума. Усі — за останні два дні. У всьому селищі й за милю звідси ви не знайдете жодної жінки відповідного віку, для якої заручини пройшли би без заміжжя. Справді, навіть вдова Джорат потягла старого Бенаса під вінець, — а до цього вони давали обіцянку ніколи знову не брати шлюб. Це було схоже на вихор, що зачепив усіх. Риліт, донька ткача, почала це все, коли спитала коваля Джона, чи не одружиться він з нею, — хоча він їй в батьки годиться, чи навіть в діди. Старий дурень, щойно знявши фартуха, сказав «так», і дівчина наполягла, щоб арки поставили тут і зараз. Вона й чути не хотіла про те, що потрібно зачекати, — і всі жінки підтримали її. Відтоді весілля у нас з ранку до ночі. От, у нас всі майже не спали.

— Дуже цікаво, — сказав Перрин, коли Симіон зупинився, щоб позіхнути, — але чи бачили ви молодого...

— Це прецікаво, — не дала йому договорити Морейн. — І, мабуть, я дослухаю це пізніше. А зараз нам потрібні кімнати та їжа.

Лан жестом дав зрозуміти Перрину, щоб той прикусив язика.

— Звісно, шановна майстрине. їжа. Кімнати. — Симіон завагався, дивлячись на Лояла. — Ми можемо зсунути два ліжка для... — Він нахилився ближче до Морейн і стишив голос. — Пробачте, шановна майстрине, гм, — а хто, власне, він такий? Не хочу виявити неповагу, — швидко додав він.

Він говорив недостатньо тихо, тож Лоялові вуха роздратовано смикнулися.

— Я оґір! А на кого я схожий? На траллока?

Від Лоялового гуркоту Симіон ступив крок назад.

— Траллок, шановний... майстре? Я дорослий чоловік, от. І не вірю в дитячі казочки. Гм, то ви сказали — оґір? Але ж оґір — це теж дитяч... маю на увазі... що... — 3 розпачу він повернувся до стайні біля заїзду й крикнув: — Ніко! Петрім! У нас гості! Пригляньте за їхніми кіньми!

За хвилину двоє хлопців із сіном у волоссі, позіхаючи й протираючи очі, вивалилися зі стайні. Симіон вказав на сходи, кланяючись, коли хлопці забрали віжки.

Перрин перекинув через плече свої сакви та згорнену опону, надів лук та пішов слідом за Морейн і Ланом досередини, а Симіон пританцьовував і кланявся попереду них. Лоялу довелося зігнутися, щоб пройти під одвірком, а всередині його голова торкалася стелі. Він продовжував невдоволено щось бурчати про те, чому так мало людей пам’ятають оґірів. Його голос звучав, мов віддалений грім. Навіть Перрин, який ішов поруч, міг зрозуміти лише окремі слова.

Корчму наповнювали аромати елю та вина, сиру та втоми, а запах смаженої баранини доносився десь з-за спини. Кілька чоловіків у залі опустили голови над своїми кухлями так, наче хотіли лягти на лави й поспати. У кінці зали огрядна служниця наповнювала кухоль елем. Сам господар, вбраний у довгий білий фартух, сидів на високому стільці в кутку, притулившись до стіни. Коли увійшли мандрівники, він підняв голову і поглянув на них затуманеним поглядом. У нього відвисла щелепа, щойно він побачив Лояла.

— Гості, майстре Героде, — оголосив Симіон. — Вони хочуть заселитися в кімнати. Майстре Героде? Це оґір, майстре Героде.

Служниця повернулася й, побачивши Лояла, випустила кухоль з рук, і той розлетівся на друзки. Жоден зі зморених чоловіків навіть оком не повів. Один з них опустив голову на стіл і захропів.

Лоялові вуха різко смикнулися.

Майстер Герод повільно став на ноги, розгладжуючи фартух і не спускаючи очей з Лояла.

— Принаймні це не білоплащник, — промовив він нарешті, і враз здригнувся, немов здивувався, що сказав це вголос. — Тобто ласкаво прошу, шановна майстрине. Шановні добродії. Пробачте мої манери. Можу виправдатися лише втомою, шановна майстрине. — Він поглянув на Лояла й недовірливо спитав: — Оґір?

Лоял хотів щось сказати, але Морейн випередила його.

— Як уже було сказано, шановний господарю, я хотіла б побачити кімнати для ночівлі та їжу.

— О! Звісно, шановна майстрине. Так, Симіоне, покажи цим добрим людям наші найкращі кімнати, де вони зможуть залишити свої речі. Коли ви повернетеся, на вас чекатимуть смачні страви, ласкава майстрине. Смачні страви.

— Якщо ваша ласка, слідуйте за мною, шановна майстрине, — сказав Симіон. — Шановні добродії. — Він вклонився у напрямку сходів на іншому боці зали.

Позаду них один з чоловіків раптово вигукнув:

— Заради Світла, що це за істота?

Герод почав пояснювати йому, що це — оґір, так, неначе був добре знайомий з ними. Більшість з того, що Перрин ще міг почути, поки їхні голоси не стихли, було вигадкою. Лоялові вуха нервово смикалися.

На другому поверсі голова оґіра також прочісувала стелю. Вузький коридор поринув у темряву, і лише світло призахідного сонця пробивалося крізь вікно біля дверей на іншому кінці коридору.

— Свічки в кімнаті, шановна майстрине, — промовив Симіон. — Я повинен був узяти ліхтар, але моя голова ще досі йде обертом від усіх цих весіль. Якщо бажаєте, я відправлю когось запалити вогонь. І ви, мабуть, хочете води для вмивання. — Він штовхнув двері. — Наша найкраща кімната, шановна майстрине. Як бачите, у нас небагато чужоземців, а це — наша найкраща кімната.

— Я зупинюся в сусідній, — сказав Лан. На плечі він ніс свою й Морейн опони, сакви і сувій зі знаменом Дракона.

— О, майстре, то не дуже добра кімната. Вузьке ліжко. Дуже тісно. Вона хіба що для слуги, — хоча ми ніколи ще не приймали гостей зі слугами. Прошу пробачення, шановна майстрине.

— Все одно я візьму її, — рішуче сказав Лан.

— Симіоне, — мовила Морейн, — майстер Герод не любить Дітей Світла?

— Що ж, це правда, шановна майстрине. Раніше так не було. Не дуже добре так до них ставитися, особливо коли ми так близько до кордону. Вони проходять через Джарру весь час, наче ніякого кордону й немає. Але вчора виникла проблема. Ціла гора проблем. Ще й ці весілля одне за одним.

— Симіоне, що трапилося?

Чоловік різко глянув на неї, перш ніж відповісти. Перрин не думав, що хтось іще це помітив у такій темряві.

— їх було зо двадцять осіб, вони прибули позавчора. Спершу проблем не було. Але вчора... Що ж, троє з них оголосили, що вони більше не Діти Світла. Вони просто зняли свої плащі й помчали геть.

Лан пирхнув.

— Білоплащники дають присягу на все життя. І що зробив їхній командир?

— Він би щось зробив, будьте певні, от, — але інші оголосили, що він вирушив на пошуки Рогу Валіра. Хай там як, решта сказали, що вони повинні полювати на Дракона. А ще один сказав, що вирушить до Елмотської рівнини, коли він поїде. Потім деякі з них почали говорити жінкам на вулиці непристойні речі й лапати їх. Жінки пищали, а Діти кричали на тих, хто їх зачіпав. Ще ніколи не бачив такого переполоху.

— Хтось намагався їх зупинити? — спитав Перрин.

— Майстре, ви носите цю сокиру, тож вмієте нею користуватися, — але не так легко змагатися з людьми в обладунках і з мечами, коли все, що в тебе є, — це мітла й мотика. Решта білоплащників, що не поїхали, поклали цьому край. Вони практично схрестили мечі. Але це було не найгірше. Двоє зовсім ошаліли — якщо не всі. Ці двоє почали марити, нібито Джарра повна Друзів Морока. Вони намагалися спалити селище — так і сказали, — і почали зі «Стрибка». Зовні ви можете побачити сліди підпалу там, де він починався. Вони билися з іншими білоплащниками, які намагалися зупинити їх. Ці білоплащники допомогли нам погасити пожежу, зв’язали тих двох і поїхали назад в Амадицію. Ну і котіться звідси, сказав я, щоб очі мої вас більше не бачили.

— Груба поведінка, — сказав Лан, — навіть для білоплащників.

Симіон ствердно кивнув.

— Правду кажете, шановний майстре. Раніше вони ніколи так не поводилися. Пихато — так. Дивляться на тебе, наче ти весь у багні, і сунуть носа не в свої справи. Але до цього вони ніколи не завдавали клопотів. У будь-якому разі — не таких.

— Вони вже поїхали, — сказала Морейн, — і їхні проблеми разом з ними. Впевнена, у нас буде спокійна ніч.

Перрин мовчав, хоч подумки не міг заспокоїтися. Всі ці весілля й білоплащники — це дуже добре, але швидше б дізнатися, чи зупинявся тут Ранд і яким шляхом він поїхав, якщо рушив далі. Той запах не міг бути його.

Симіон відвів його коридором до іншої кімнати, де було лише два ліжка, умивальник та пара стільців. Лоял нахилився, щоб просунути голову під одвірком. Лиш смужка світла пробивалася крізь вузькі вікна. Ліжка були досить великими; в ногах лежали покривала та ковдри, але матраци мали ямкуватий вигляд. Симіон намацав на поличці над каміном свічку та кресало.

— Зараз гляну, як можна прилаштувати два ліжка для вас, шановний... ем... оґіре. Зараз, хвилинку.

А втім, він не виявив жодного поспіху у цій справі, а все метушився зі свічником, мовби мусив поставити його рівно. Перрину здалося, що чоловік чимось занепокоєний.

Що ж, я б ще більше хвилювався, якби білоплащники поводилися так само в Емондовому Лузі.

— Симіоне, а чи були тут ще якісь незнайомці за минулий день-два? Високий молодик із сірими очима й рудуватим волоссям? Можливо, він грав на флейті заради їжі чи ночівлі.

— Так, пам’ятаю його, шановний майстре, — сказав Симіон, все ще соваючи свічник. — Прийшов учора рано-вранці. Схоже, був голодний. Він грав на флейті на всіх весіллях вчора. Красивий молодий юнак. Деякі жінки спочатку задивлялися на нього, але... — Він затнувся, поглядаючи краєм ока на Перрина. — Він ваш друг, шановний майстре?

— Я його знаю, — відповів Перрин. — Але?

Симіон вагався.

— Та нічого такого, майстре. Він здавався дивним — от і все. Інколи він говорив до себе, а інколи — сміявся, хоча ніхто нічого не казав. Спав у цій самій кімнаті минулої ночі, чи принаймні певний час. Розбудив усіх нас криком вночі. Це були лише нічні жахіття, але він не захотів лишатися тут ні на мить. Майстер Герод особливо й не наполягав, щоб той лишився після такого галасу. — Симіон зробив паузу. — А коли юнак йшов, то сказав дещо дивне.

— Що ж? — допитувався Перрин.

— Він сказав, що хтось його переслідує. Сказав... — Чоловік без підборіддя глитнув і продовжив повільніше. — Сказав, що вони вб’ють його, якщо він не піде. «Один з нас повинен померти, і я хочу, щоб це був він», — такі були його слова.

— Він говорив не про нас, — прогуркотів Лоял. — Ми його друзі.

— Звісно, шановний... ем... оґіре. Звісно, він говорив не про вас. Не хочу нічого поганого сказати про вашого друга, але... гм... Як мені здалося, він хворий. На голову, тобто.

— Ми подбаємо про нього, — мовив Перрин. — Тому й слідуємо за ним. Якою дорогою він поїхав?

— Я знав це, — сказав Симіон, підстрибуючи навшпиньках, — знав, що вона може допомогти, коли побачив вас. Якою дорогою? На схід, шановний майстре. На схід, помчав, наче Морок наступав йому на п’яти. Як думаєте, вона допоможе мені? Точніше, моєму брату? Ноам важко хворий, а матінка Рун каже, що нічого не може вдіяти.

Перрин і оком не повів. Він припер свій лук до стіни в кутку й поклав згорток та сакви на одне з ліжок, виграючи таким чином трохи часу на роздуми. Проблема була в тому, що роздуми нічим не допомогли. Він поглянув на Лояла, але той не зарадив; оґір заціпенів, його вуха поникли, а довгі брови звисли аж до щік.

— Чому ви думаєте, що вона допоможе вашому брату?

Дурне питання! Потрібно було спитати, що він збирається робити ?

— Що ж, одного разу я їздив до Джеганнага, шановний майстре, і бачив там двох... двох жінок, таких, як вона. Я не міг помилитися. — Він перейшов на шепіт. — Кажуть, вони вміють оживляти мертвих, шановний майстре.

— Хто ще знає це? — різко мовив Перрин, і водночас озвався Лоял:

— Якщо твій брат мертвий, ніхто йому вже не допоможе.

Чоловік із жаб’ячим обличчям дивився то на одного, то на іншого з тривогою, а його слова перетворилися на белькотіння:

— Окрім мене, не знає більше ніхто, шановний майстре. Ноам не мертвий, шановний оґіре, — він тільки хворий. Присягаюся, ніхто більше не впізнав її. Навіть майстер Герод за все своє життя не був далі двадцяти миль звідси. Мій брат тяжко хворий. Я б і сам її запитав, — тільки мене так труситиме, що вона не зрозуміє жодного мого слова. Що, як вона сприйме це за образу й нашле на мене блискавку? А що, як я помиляюся? Це така річ, що коли звинуватиш в цьому жінку... тобто... ем...

Він підніс руки, чи то благаючи, чи то захищаючись.

— Не можу нічого обіцяти, — відповів Перрин, — але я поговорю з нею. Лояле, чому б тобі не скласти Симіону компанію, поки я побалакаю з Морейн?

— Авжеж, — прогудів оґір. — Симіон здригнувся, коли Лоялова рука поглинула його плече. — Він покаже мені кімнату, і ми поговоримо. Скажи, Симіоне, що ти знаєш про дерева?

— Дерева, шановний оґіре?

Перрин не затримався ні на мить. Він повернувся темним коридором назад і постукав у кімнату Морейн. Заледве дочекавшись її наказового «Заходь!», він увійшов.

Пів дюжини свічок освітлювали найкращу кімнату «Стрибка», яка була не такою вже й хорошою, хоча її ліжко мало чотири високих підпори, котрі тримали балдахін, а матрац виглядав менш ямкуватим, ніж Перриновий. На підлозі лежав клапоть килима, а замість стільців стояли два м’яких крісла. Окрім цього, все інше виглядало так само, як у сусідній кімнаті. Морейн і Лан стояли біля холодного каміна так, ніби щось обговорювали, і Айз Седай була вочевидь незадоволена тим, що їх перервали. Обличчя Охоронця залишалося незворушним, ніби вирізьблене.

— Ранд був тут, — почав був Перрин. — Цей чолов’яга Симіон пам’ятає його.

Морейн прошипіла крізь зуби.

— Тобі ж казали тримати рот на замку, — прогарчав Лан.

Перрин повернувся до Охоронця. Зустрітися з його поглядом було легше, аніж з поглядом Морейн.

— Як би ми могли дізнатися, чи був він тут, не запитуючи? Скажіть мені. Він пішов минулої ночі, якщо вам цікаво, і рушив на схід. І ще був занепокоєний через когось, хто переслідує його й хоче вбити.

— На схід, — похитала головою Морейн. Цілковитий спокій у її голосі суперечив несхваленню в її очах. — Добра звістка, — хоча це й зрозуміло, зважаючи на те, що він прямує до Тіра. Але я була абсолютно впевнена, що він був тут, ще до розповіді про білоплащників, котра лиш підтвердила це. Щодо дечого Ранд має рацію, Перрине. Ми не єдині, хто намагається його знайти. І якщо вони дізнаються про нас, то майже напевно спробують нас зупинити. Нам достатньо гонитви за Рандом і без цих проблем. Ти мусиш навчитися тримати язика за зубами, допоки я не дозволю тобі говорити.

— Про білоплащників? — недовірливо спитав Перрин. Тримати язика за зубами ? Спопели мене Світло, якщо я це робитиму! — Як ви зробили такі висновки?.. Рандове божевілля. Хіба це пов’язано?

— Справа не в божевіллі, — мовила Морейн, — та й йому ще дуже далеко до божевілля. Перрине, він найсильніший та’верен з усіх, — ще з часів Епохи Легенд. Вчора в селищі Візерунок... рухався, огортав його, немов глиняний зліпок. Весілля, білоплащники — цього достатньо, щоб сказати, що Ранд був тут, — для тих, хто вміє слухати.

Перрин глибоко вдихнув.

— І це трапляється всюди, де він був? Світло, — якщо за ним полюють породження Тіні, вони зможуть вистежити його так само легко, як і ми.

— Можливо, — сказала Морейн, — а може, й ні. Ніхто нічого не знає про таких сильних та’веренів, як Ранд. — їй було прикро через своє безсилля. — Артур Яструбине Крило — найсильніший та’верен, засвідчений писаннями. Але його силу не порівняти з Рандовою.

— Кажуть, — втрутився Лан, — що були часи, коли люди, котрі знаходилися в одній кімнаті з Яструбиним Крилом, говорили правду замість приготованої брехні, ухвалювали рішення, про які навіть не думали. Інколи кожен кидок жереба, кожен картковий хід лягав так, як він того хотів. Хоча траплялося це нечасто.

— Тобто ви хочете сказати, що більше нічого не знаєте, — сказав Перрин. — Та він же до самого Тіра може позалишати сліди у вигляді весіль та збожеволілих білоплащників.

— Я хочу сказати, що знаю стільки, скільки потрібно, — відрізала Морейн. Погляд її темних очей ляснув Перрина, немов батогом. — Візерунок плете навколо та’верена тонке мереживо; інші можуть віднайти ниті, — якщо знатимуть, де шукати. Тож стеж, аби твій язик не наплів більше, аніж ти можеш знати.

Мимоволі Перрин зіщулився, наче Морейн наносила справжні удари.

— Що ж, цього разу ви повинні радіти, що я відкрив свого рота. Симіон знає, що ви — Айз Седай. Він хоче, щоб ви вилікувала його брата Ноама від якоїсь хвороби. Якби я не поговорив з ним, він би ніколи не набрався сміливості запитати, — але, можливо, почав би базікати про вас зі своїми друзями.

Лан зловив погляд Морейн; якусь мить вони дивилися одне на одного. Охоронець зараз був схожий на вовка, готового до стрибка. Врешті Морейн похитала головою.

— Ні, — сказала вона.

— Як забажаєш. Це твоє рішення. — Лан промовив це так, наче вона прийняла хибне рішення, але його напруженість зникла.

Юнак розглядав їх.

— Ви думали про... Симіон не скаже нікому, якщо буде мертвий, правда ж?

— Він не помре внаслідок моїх дій, — мовила Морейн. — Але я не можу і не буду обіцяти, що так буде завжди. Ми повинні знайти Ранда — і не схибити. Це зрозуміло? — Спійманий її поглядом, Перрин не зміг відповісти. Вона кивнула, прийнявши мовчання за згоду. — А зараз відведи мене до Симіона.

Двері Лоялової кімнати були прочинені; світло від свічки лилося в коридор. Усередині два ліжка були зсунуті разом, і Лоял та Симіон сиділи на краю одного з них. Чоловік без підборіддя дивився на Лояла з відвислою щелепою та із здивуванням на обличчі.

— О так, стеддінлі прекрасні, — говорив Лоял. — Там такий спокій під великими деревами. Ви, люди, воюєте й чваритеся, а в стеддін/ах усе спокійно. Ми доглядаємо за деревами й живемо в гармонії...

Він замовк, коли побачив Морейн з Ланом і Перрином позаду.

Симіон скочив на ноги, кланяючись і задкуючи, допоки не вперся в стінку.

— Ее... шановна майстрине... е... е... — Він досі продовжував смикатися, як маріонетка на мотузочці.

— Покажи мені свого брата, — наказала Морейн, — і я зроблю все, що в моїх силах. Перрине, ти теж підеш, оскільки цей добродій говорив спочатку з тобою.

Лан повів бровою, і Морейн похитала головою.

— Якщо ми всі підемо, то привернемо увагу. Перрин зуміє мене захистити.

Лан неохоче кивнув, а потім пильно поглянув на Перрина.

— Дивись там, ковалю. Якщо вона постраждає...

Його холодні сині очі довершили погрозу.

Симіон схопив одну зі свічок і поквапився в коридор, все ще кланяючись, через що його тінь виробляла різні вихиляси.

— Сюди... ем... шановна майстрине. Сюди.

За дверима в кінці коридору зовнішні сходи вели в тісний провулок між корчмою та стайнею. Ніч перетворила свічку на мерехтливу цятку. Серп місяця виднівся на усіяному зорями небі, тож гострозорий Перрин усе ясно бачив. Він міркував, чому Морейн не скаже Симіону припинити кланятися, але вона мовчала. Айз Седай ступала безшелесно, притримуючи свої спідниці, щоб вони не забруднилися, немов темний провулок був коридором в палаці, а вона була королевою. Надворі стало прохолодніше; нічне повітря доносило відгомін зими.

— Сюди, — Симіон привів їх до невеличкого сараю за стайнею і квапливо відчинив засув. — Проходьте. Туди, шановна майстрине, — вказав Симіон, — там. Мій брат. Ноам.

Протилежний кінець сараю був нашвидкуруч перекритий дерев’яними планками. Міцний залізний замок висів на засуві масивних дверей, збитих із дерев’яних дощок. За цією огорожею на вкритій соломою підлозі розпластався на животі чоловік. Він був босий, а його сорочка й бриджі порвані, наче він хотів їх зняти, але не знав як. Доносився запах немитої плоті, який, як гадав Перрин, повинні були відчувати навіть Симіон та Морейн.

Ноам підняв голову й мовчки вирячився на них — без жодних емоцій. Ніщо не вказувало на те, що він брат Симіона: насамперед — у нього було підборіддя, він був досить дебелим, з кремезними плечима. Але Перрина вразило інше. Ноам дивився на них золотаво-жовтими очима.

— Він марить вже майже рік, шановна майстрине, каже, що може... Може говорити з вовками. І його очі... — Симіон кинув погляд на Перрина. — Що ж, він говорив про це, коли забагато випивав. Всі сміялися з нього. Потім, близько місяця тому, він десь зник. Я пішов його шукати — і знайшов ось таким.

Перрин неохоче почав обережно наближатися до Ноама, наче той і справді був вовком. Бігти через ліс, відчуваючи носом холодний подув.

Стрімкий стрибок з місця; зубами прокусити підколінне сухожилля. Смак крові, що заливає язик. Убити. Перрин відскочив від чоловіка, як від вогню, затуляючись рукою. Насправді це були не думки, а безладна суміш прагнень та образів, спогадів та жалю. Проте тут було більше вовчого, аніж якогось іншого. Він сперся рукою до стіни; його коліна тремтіли. Світло, допоможи мені!

Морейн поклала руку на замок.

— Майстер Герод має ключі, шановна майстрине. Але я не знаю, чи він...

Жінка за щось смикнула, і замок відчинився. Симіон втупився поглядом у Морейн. Вона зняла замок із засува, а чоловік без підборіддя повернувся до Перрина.

— Це безпечно, шановний майстре? Він мій брат, — але він ударив матінку Рун, коли та намагалася допомогти, і він... Він убив корову. Зубами, — останнє він сказав пошепки.

— Морейн, — мовив Перрин, — цей чоловік небезпечний.

— Усі чоловіки небезпечні, — холодно відповіла вона. — А зараз тихо. — Вона відчинила двері й увійшла досередини. Перрин затамував подих.

Коли Морейн ступила всередину, вуста Ноама розімкнулися і він почав гарчати; гарчання поступово посилювалось, а його тіло затремтіло. Морейн і оком не змигнула. Айз Седай підходила все ближче, а Ноам, задкуючи, борсався в соломі, аж поки не загнав себе в кут. Чи то вона його загнала.

Спокійно й повільно Айз Седай стала навколішки й взяла його голову в руки. Ноамове гарчання перетворилося в рик, — і враз стало скавулінням, перш ніж Перрин зміг поворухнутися. Тривалий час Морейн тримала Ноамову голову в руках; відтак спокійно відпустила її та підвелася. Коли вона повернулася до Ноама спиною і рушила до дверей, Перринове горло стиснулось, — але Ноам лиш дивився їй услід. Вона штовхнула ґратчасті двері, повісила назад замок, не потурбувавшись його замкнути, — і Ноам кинувся з гарчанням на дерев’яні дошки. Він кусав їх, штовхав своїми плечима, намагаючись просунути між ними голову, і весь час гарчав і кусався.

Морейн різким порухом струсила зі спідниці солому, не виражаючи жодних емоцій.

— Ви так ризикували, — Перрин важко дихав. Вона уважно глянула на нього — жінка все розуміла, — і Перрин опустив очі. Свої жовті очі.

Симіон вдивлявся у свого брата.

— Ви можете йому допомогти, шановна майстрине? — хрипко запитав він.

— Пробач, Симіоне, — відповіла вона.

— Невже не можна щось зробити, шановна майстрине? Хоч щось? Якусь магію. — Чоловік стишив голос. — Магію Айз Седай?

— Зцілення — непроста річ, Симіоне, і залежить воно від хворого так само, як і від цілителя. Він не пам’ятає, як бути Ноамом чи людиною. Немає мали, яка б вказала йому шлях назад, — і в ньому не залишилося нічого, що допомогло б цей шлях пройти. Ноама більше немає, Симіоне.

— Він же просто говорив кумедні речі, шановна майстрине, коли сильно напивався. Просто... — Симіон витер руками очі й глипнув. — Дякую, шановна майстрине. Розумію, — ви б щось зробили, якби могли.

Вона поклала руку йому на плече, пробурмотіла втішні слова і вийшла із сараю.

Перрин розумів, що має рушити за нею, але чоловік — те, що колись було чоловіком, — тримався за дерев’яні дошки, гризучи їх. Юнак швидко ступив уперед і на власний подив зняв замок із засува. Замок був міцним: робота майстерного коваля.

— Шановний майстре?

Перрин вдивлявся то в замок у своїх руках, то в чоловіка в клітці перед ним. Ноам перестав гризти дошки; він пильно дивився на Перрина, важко дихаючи. Кілька його зубів нерівно відкололися.

— Ви можете залишити його тут назавжди, — сказав Перрин, — але... Гадаю, йому вже не стане краще.

— Якщо він вийде на волю, шановний майстре, то помре!

— Він усе одно помре, — тут чи там, Симіоне. Там він принаймні буде вільним і, наскільки зможе, щасливим. Він більше не ваш брат, — але тільки ви можете прийняти таке рішення. Ви можете залишити його тут на огляд громадськості; залишити його роздивлятися дошки його клітки, допоки він не помре з нудьги. Ви не можете ув’язнити вовка, Симіоне, і очікувати, що він буде щасливим. Чи протягне довго.

— Так, — відповів чоловік. — Так, розумію. — Він повагався, потім кивнув і повернув голову у бік дверей сараю.

Цієї відповіді Перрину було достатньо. Він відхилив двері й відійшов убік.

Якусь мить Ноам дивився на відчинені двері. Раптово він вискочив назовні, з неочікуваною кмітливістю пересуваючись на чотирьох. Спершу з клітки, далі із сараю — прямісінько в ніч. Нехай Світло допоможе нам обом, подумав Перрин.

— Йому буде краде на волі. — Симіон здригнувся. — Але що я скажу майстру Героду, коли той побачить, що двері відчинені, а Ноам утік?

Перрин зачинив двері; масивний замок різко клацнув, замкнувшись.

— Нехай він над цим поламає собі голову.

Симіон зайшовся коротеньким сміхом, — і враз різко обірвав його.

— Він щось вигадає. Усі вони. Дехто базікав, що Ноам перетворився на вовка — шерсть і все інше — коли той вкусив матінку Рут. Це брехня, — але так вони говорили.

Тремтячи, Перрин притулився головою до дверей клітки. Можна не мати шерсті, але бути вовком. Він вовк, а не людина. Світло, допоможи мені.

— Ми не завжди тримали його тут, — несподівано мовив Симіон. — Він мешкав у будинку матінки Рут, але ми попросили майстра Герода відвести його сюди після того, як прийшли білоплащники. У них завжди є перелік імен Друзів Морока, яких вони шукають. А ви ж бачите, які в Ноама очі. Одне з імен у їхньому списку — Перрин Айбара, коваль. Вони казали, що в нього жовті очі й що він бігає з вовками. Тож ви розумієте, чому я не хотів, щоб вони дізналися про Ноама.

Перрин повернув голову так, щоб глянути на Симіона через плече.

— Гадаєте, цей Перрин Айбара — Друг Морока?

— Друг Морока не переймався б, що мій брат помре в клітці. Думаю, вона знайшла вас до того, як все сталося. Вчасно допомогла. Хотів би я, щоб вона завітала до Джарри кілька місяців тому.

Перрину було ніяково, що він колись прирівняв цього чоловіка до жаби.

— І я б хотів, щоб вона могла допомогти йому. — Спали мене Світло, — як би я цього хотів. Раптом він усвідомив, що все селище знає про Ноама. Про його очі. — Симіоне, можете принести мені щось поїсти в кімнату?

Майстер Герод та інші навряд чи розгледіли його очі, — адже вони постійно витріщалися на Лояла. Але точно могли б це зробити, якби він їв у загальній залі.

— Звісно. І вранці також. У вас не буде потреби спускатися, допоки ви не будете готові рушити в дорогу.

— Ви добра людина, Симіоне. Дуже добра.

Симіон дивився так втішено, що Перрин зніяковів знову.