Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 9

ВОВЧІ СНИ

Перрин повернувся до своєї кімнати тим же шляхом, і через деякий час прийшов Симіон з повного тацею. Серветка не могла втримати запахів смаженої баранини, солодких бобів, ріпи й свіжоспеченого хліба, — однак Перрин лежав на своєму ліжку, втупившись у побілену стелю, аж поки аромати охололи. Образ Ноама з’являвся в його голові знову й знову. Ноама, що гриз дерев’яні дошки. Ноама, що біг у пітьму. Він намагався думати про виготовлення замків, ретельне гартування та кування сталі, — але це не допомагало.

Не звертаючи уваги на тацю, він піднявся й рушив коридором униз, до кімнати Морейн. Коли юнак постукав у двері, вона кинула:

— Заходь, Перрине.

На якусь мить він згадав давні історії про Айз Седай, проте прогнав їх і відчинив двері.

Морейн сиділа сама — це втішило юнака; вона щось писала в маленькій книжечці в шкіряній палітурці, балансуючи чорнильницею на коліні. Жінка закупорила пляшечку й витерла сталевий кінчик свого пера маленьким клаптиком пергаменту, навіть не глянувши на нього. У коминку горів вогонь.

— Я чекала на тебе, — сказала Морейн. — Я не починала цю розмову раніше, адже було зрозуміло, що ти цього не хотів. Але після сьогоднішньої ночі... Що ти хочеш дізнатися?

— Це те, на що мені слід очікувати? — спитав Перрин. — На такий фінал? — Можливо.

Він чекав продовження, але вона лише сховала перо з чорнилом до маленького футляра з відполірованої палісандрової деревини й дмухнула на листок, аби висушити чорнила.

— І це все? Морейн, мені не потрібні вертляві відповіді Айз Седай. Якщо знаєте щось — розкажіть. Будь ласка.

— Мені відомо дуже мало, Перрине. Коли я шукала відповіді на деякі інші питання в книжках і рукописах, які зберігають двоє моїх друзів для своїх досліджень, то знайшла переписані фрагменти книжки з Епохи Легенд. Там йдеться про... Випадки, подібні на твій. Можливо, це єдина копія у світі. Але в ній розповідається дуже мало.

— Що саме там написано? Хоч щось — це вже більше, ніж я знаю зараз. Щоб я згорів, я хвилювався, що Ранд може збожеволіти, — але ніколи не думав, що варто тривожитися й за себе.

— Перрине, навіть в Епоху Легенд про це було дуже мало відомо. Написане там не справляє переконливого враження, байдуже — правда це чи легенда. І пам’ятай: я прочитала лише фрагмент. Авторка каже, що ті, хто говорив із вовками, втратили себе; що їхню людську сутність поглинула вовча. Мала вона на увазі одного з десяти, чи з п’ятьох, чи з дев’ятьох — я не знаю.

— Я можу відгороджуватися від них. Не знаю, як я це роблю, — але я можу відмовитися слухати їх. Відмовитися чути їх. Це допоможе?

— Можливо. — Вона дивилася на нього, ретельно підшуковуючи слова. — Переважно вона пише про сни. Сни можуть бути небезпечними для тебе, Перрине.

— Ви вже говорили про це. Що це означає?

— Вона пише, що вовки частково живуть у цьому світі, а частково — у Світі Снів.

— Світі Снів? — запитав він недовірливо.

Морейн гостро подивилася на нього.

— Саме так я і сказала, — і це саме те, про що пише вона. Той спосіб, завдяки якому вовки спілкуються як між собою, так і з тобою, якимось чином пов’язаний зі Світом Снів. Як саме — я не знаю. — Вона зупинилась, трохи насупившись. — Із того, що я знаю про Айз Седай, які мають Талант Сновидіння, — інколи вони зустрічають вовків у снах. І навіть вовків-про-відників. Боюся, ти повинен навчитися бути обережним у своїх снах — так само, як і в яві, — якщо прагнеш уникати вовків. Якщо ти так вирішив.

— Якщо я так вирішив? Морейн, я не закінчу, як Ноам. Нізащо!

Вона здивовано поглянула на нього і повільно похитала головою.

— Ти так говориш, немов сам-один усе вирішуєш, Перрине. Пам’ятай, що ти — та ’зерен. — Він повернувся до неї спиною і почав вдивлятися у пітьму за вікном, але Морейн продовжила: — Мабуть, дізнавшись про те, хто такий Ранд, який він сильний та’верен, я занадто мало уваги приділила двом іншим та’веренам, що були з ним. Троє та’веренів з одного селища, — і усі народились впродовж одного тижня. Це неймовірно. Можливо, ти — і Мет — призначені для більш значущих цілей, ніж ми думали.

— Не хочу я призначатися для якихось цілей у Візерунку, — пробурмотів Перрин. — Та й не зможу, — якщо перестану бути людиною. Ви мені допоможете, Морейн? — Було складно промовити це. Що, як це означає використання Єдиної Сили¹? Чи не краще забути, що я — людина? — Допоможіть мені не втратити себе.

— Якщо я зможу залишити тебе цілісним, — я зроблю це. Обіцяю тобі, Перрине. Але я ніколи не поставлю під загрозу боротьбу з Тінню. Це ти теж повинен знати.

Коли він озирнувся, щоб поглянути на неї, Морейн незмигно дивилася на нього. А якщо боротьба вимагатиме, щоб завтра я наклав головою, — ви і це виконаєте? Йому було моторошно усвідомлювати, що вона це зробить.

— Про що ви мені не сказали?

— Не допитуйся, Перрине, — відрізала вона холодно. — Не тисни на мене більше, аніж я дозволяю.

Він завагався, перш ніж поставити ще одне запитання.

— Ви можете зробити для мене те саме, що й для Лана? Можете захистити від снів?

— У мене вже є Охоронець, Перрине. — Її губи вигнулися в щось схоже на посмішку. — І одного мені достатньо. Я ж із Блакитної Аджі, а не Зеленої...

— Ви ж знаєте, що я маю на увазі. Я не хочу бути Охоронцем. — Світло, служити Айз Седай решту життя? Та краще вже вовкам.

— Це тобі не зарадить, Перрине. Захист допомагає від снів ззовні. Твої ж сни — всередині тебе. — Вона знову відкрила маленьку книжечку. — Ти повинен іти. Спати, — сказала вона відсторонено. — Остерігайся снів, але тобі інколи потрібно спати. — Вона перегорнула сторінку, і він вийшов.

У своїй кімнаті юнак розпружився і дозволив своїм почуттям вийти на волю. Вовки все ще були там, на околицях селища; оточили його кільцем. Майже одразу він повернув собі самовладання.

— Місто — ось що мені потрібно, — пробурмотів він.

Воно відлякуватиме їх. Після того, як я знайду Ранда. Після того, як усе завершиться, —хай би як воно скінчилося. Він не до кінця розумів, чи шкода йому, що Морейн не захистить його. Єдина Сила чи вовки, — такий вибір не під силу зробити жодній людині.

Перрин залишив камін без вогню і відчинив обидва вікна. Морозне повітря увірвалося до кімнати. Він скинув ковдру й покривало на підлогу і одягненим ліг на ямкуватий матрац, не намагаючись навіть вмоститися зручніше. Як щось і зможе вберегти мене від глибокого сну та небезпечних марев, то тільки цей матрац. Це було останнє, про що подумав Перрин, перш ніж провалився в сон.

Він стояв у довгому коридорі з високою кам’яною стелею та стінами, що блищали від вологи і були посмуговані химерними тінями. Вони мали викривлені краї; починалися так само уривчасто, як і закінчувалися; а їхня пітьма була надто іустою порівняно зі світлом у проміжках. Перрин гадки не мав, звідки лилося світло.

— Ні, — сказав він, і потім додав гучніше: — Ні! Це сон. Мені потрібно прокинутися! Прокинься!

Небезпека. Це була вовча думка, слабка й далека.

— Я прокинуся. Прокинуся! — Він ударив кулаком об стіну. Було боляче, — але він не очуняв. Йому здалося, що одна зі звивистих тіней ухилилася від його удару.

Біжи, брате, біжи.

— Стрибуне? — здивувався він. Юнак був упевнений, що знає вовка, чиї думки він чує. Стрибун, який позаздрив орлам.

— Стрибун мертвий!

Біжи!

Перрин кинувся бігти, однією рукою притримуючи сокиру, щоб її руків’я не било його по нозі. Він не розумів, куди саме біг і навіщо, але до думки Стрибуна дослухався. Стрибун мертвий, думав, він мертвий. Але продовжував бігти. Інші коридори перетинали під дивними кутами той, яким він біг; інколи вони спускалися, інколи — підіймалися. Але всі вони були такими самими, як і той. Вологі кам’яні стіни без дверей — і смуги темряви.

Вскочивши в один із бічних коридорів, він завмер на місці. Там, розгублено кліпаючи, стояв чоловік, вбраний у каптан і бриджі дивного крою. Каптан звисав на стегна, а низ бриджів — на черевики. І те, і те було яскраво-жовтого кольору, — лише черевики трохи світліші.

— Це понад мої сили, — сказав чоловік до себе. У нього був дивний акцент, швидкий і уривчастий. — Тепер я ще й бачу селян, — і не просто селян, а чужоземних, в іншому одязі. Геть з моїх снів, селянине!

— Хто ви? — спитав Перрин.

Чоловік вигнув брову так, наче його образили.

Довкола них рухалися тіні. Одна з них відірвалася одним кінцем від стелі й опустилася на голову чоловіка. Здавалося, що вона заплуталася в його волоссі. Очі чоловіка розширилися, — і згодом усе відбулося в одну мить. Тінь смикнулась до стелі, — десь із десять футів над головою, — тягнучи щось світле. Вологі бризки впали Перринові на обличчя. Пронизливий зойк сколихнув повітря.

Перрин скам’янів. Він дивився на закривавлену фііуру в чоловічому одязі, що кричала й билася об підлоіу. Мимоволі хлопець підняв очі на світлу річ, подібну на мішок, яка звисала зі стелі. Частково її вже поглинула чорна смуга тіні; втім, ще можна було чітко розгледіти людську шкіру, — схоже, цілу й неуіпкоджену.

Тіні навколо нього збуджено гарцювали, і Перрин побіг, переслідуваний передсмертними криками. Мерехтіння пробігало смугами тіней, женучись за ним.

— Згиньте, щоб ви згоріли! — закричав він. —Я знаю, що це сон! Світло, спали їх, — геть!

Різнобарвні гобелени висіли на стінах, поміж високими золотими канделябрами з десятками свічок, котрі освітлювали білу плитку підлоги та стелю, розмальовану пухнастими хмарами й чудернацькими пташками в польоті. Ніщо не рухалося, — окрім мерехтливих вогників свічок у коридорі, який простягнувся куди сягало око, та на стрілчастих арках з білого каменю, що прорізали стіни.

Небезпека. Думка тепер звучала слабше. Проте більш наполегливо, — якщо це взагалі було можливо.

Із сокирою в руках Перрин почав обережно спускатися униз коридором, промовляючи до себе:

— Прокинься. Прокинься, Перрине. Ти ж знаєш, що це сон, тож все зміниться, коли ти прокинешся. Прокинься ж, щоб тебе!

Коридор залишався таким реальним, наче був справжнім.

Він зайшов під одну зі стрілчастих арок. Вона вела до величезної кімнати без вікон, але з такими розкішними меблями, немов у палаці: різьбленими, позолоченими та інкрустованими слоновою кісткою. Посеред кімнати, похмуро дивлячись на потріпаний розгорнутий рукопис, що лежав на столі, стояла жінка. Темноволоса красуня з темними очима, одягнена у срібно-біле вбрання.

Щойно він упізнав її, як вона підняла голову й подивилася просто на нього. Її очі округлилися від здивування й гніву.

— Що ти тут робиш? Як ти?.. Ти зруйнуєш те, що навіть уявити собі не можеш!

Раптом весь простір сплющився, мовби Перрин дивився на картину, на якій була зображена ця кімната. Пласке зображення повернулося боком, перетворившись на яскраву вертикальну лінію в центрі темряви. Лінія спалахнула білим — і зникла, залишивши лише чорну-пречорну пітьму.

Просто перед Перриновими черевиками плитка підлоги різко обвалилася. Він спостерігав, як її білі краї розчиняються в чорноті, немов пісок, який змиває вода. Хлопець квапливо ступив назад.

Біжи.

Перрин повернувся: перед ним стояв Стрибун, великий сивий вовк, по-тріпаний і вкритий шрамами.

— Ти мертвий. Я бачив, як ти помер. Відчув твою смерть!

Думка проникла у Перринову свідомість.

Біжи зараз же! Ти не повинен тут бути. Небезпека. Смертельна небезпека. Гірша за всіх Ніколи-Не-Народжених. Ти мусиш піти. Ну ж бо! Зараз!

— Але як? — закричав Перрин. — Я хочу піти, лише не знаю як!

Йди! Блимнувши зубами, Стрибун кинувся юнаку до горла.

Зі здушеним криком Перрин зірвався зі свого ліжка, тримаючись руками за горло, щоб стримати кров. Але його шкіра була непошкодженою. Він зітхнув з полегшенням, — але вже за мить намацав щось мокре.

Ледь не впавши, він зіскочив з ліжка, наштовхнувся на умивальник і схопив глечик, розпліскуючи воду всюди, доки вона не наповнила таз. Коли хлопець умив обличчя, вода стала рожевою. Рожевою від крові того чудернацько вдягненого чоловіка.

Темні плями рясно всіяли його каптан та бриджі. Він зірвав їх та кинув у найдальший кут. Перрин залишить їх тут. А Симіон потім спалить.

Порив вітру увірвався у прочинене вікно. Тремтячи в самій лиш сорочці та білизні, він сів на підлогу й притулився до ліжка.

Так буде достатньо незручно. Смуток огорнув його думки, а ще — тривога та страх. І затятість. Я не піддамся. Нізащо!

Він усе ще тремтів, коли сон врешті наздогнав його. Чи, радше, дрімота з туманним усвідомленням довколишньої кімнати і думками про холод. Втім, нові кошмари здалися йому безпечнішими.

Ранд зіщулився під деревами серед ночі, спостерігаючи, як здоровенний темний собака наближається до його сховку. Його бік болів через рану, котру Морейн вилікувала не до кінця, — але Ранд на неї не зважав. Місяць світив ледь-ледь достатньо для того, щоб роздивитися пса: завбільшки людині до попереку, з товстою шиєю та масивною головою; зуби виблискували у темряві мокрим сріблом. Собака понюхав повітря й побіг до нього.

Ближче, думав він. Підійди ближче. Цього разу я не попереджатиму твого господаря. Ближче. Ось так. Пес тепер був за десять кроків від нього; глибоке грудне гарчання посилилося, і зненацька він кинувся вперед. Просто на Ранда.

Сила наповнила його. Щось вирвалося з його витягнутих рук; але він не розумів, що саме. Струмінь сліпучого світла, міцного, мов сталь. Рідкого вогню.

На мить посередині цього «щось» собака став прозорим. А потім щез.

Біле світло згасло, і тільки яскраві плями залишилися в Рандових очах. Він притулився щокою до шорсткого стовбура найближчого дерева. Його трусило від полегшення та тихого сміху. Вийшло. Світло поможи, — цього разу у мене вийшло. Але так траплялося не завжди. Були й інші пси цієї ночі.

Єдина Сила пульсувала в ньому, але від зіпсутості саїдін у юнака скрутило живіт, наче він хотів спорожнитися. Його обличчя було вкрите краплями поту, попри холодне нічне повітря, а рот наповнився блювотинням. Йому хотілося лягти і просто вмерти. Хотілося, щоб Найнів дала йому ліків, чи щоб Морейн зцілила його, чи... Що-небудь, аби зупинити це хворобливе відчуття, що душило його.

Але саїдін наповнювала його також і життям, й енергією; свідомістю, що пробивалася крізь хворобу. Життя без саїдін було блідою копією. Усе було паскудною імітацією.

Якщо я затримаюся, вони знайдуть мене. Вистежать і знайдуть. Я маю дійти до Тіра. Там я знайду те, що мені треба. Якщо я —Дракон, то покладу всьому край. А якщо ні... Якщо це брехня, то все закінчиться. Кінець.

Неохоче, дуже повільно він розірвав зв’язок із саїдін, вирвався з її обіймів, — неначе втратив дихання, яким живився. Ніч стала сірою й одноманітною. Тіні втратили свої нескінченні виразні відтінки і злилися воєдино.

Десь далеко на заході почулося виття собаки, — тремтливий плач посеред нічної тиші.

Ранд підняв голову. Він подивився у той бік так, наче міг би побачити собаку, якби дуже хотів.

Другий пес відповів першому; потім завив ще один, і ще двоє разом, — виття звучало десь на захід від нього.

— Вполюйте мене, — прогарчав Ранд. — Вполюйте, якщо зможете. Я не легка здобич. Тепер ні!

Відштовхнувшись від дерева, він перейшов мілкий холодний потічок і далі твердою риссю побіг на захід. Крижана вода наповнила його чоботи, рана нила, — але він не зважав на це. За його спиною стояла тиха ніч, але він і цього не помічав. Вполюйте мене. Я теж добрий мисливець. Але не легка здобич.