Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 33

У ПЛЕТИВІ

Сидячи в сідлі, Перрин похмуро дивився на плаский камінь, наполовину схований у бур’янах на узбіччі дороги. Ця дорога з утрамбованого багна, що тепер називалась Луґардською, вказувала на те, що зараз вони опинились неподалік Манетерендрелле і кордону М’юранді, — і на те, що колись, дуже давно, вона була вимощена каменем. Так сказала Морейн два дні тому. І шматки каменю час від часу пробивалися назовні. Тільки саме цей мав дивне позначення.

Якби собаки могли залишати сліди на каменях, він би сказав, що це — відбиток лапи величезного гончака. Але куди б не сягав його погляд, — навіть голою землею, де м’яке багно на узбіччі могло зберегти сліди, — їх більше не було. Як і запаху собачих стежок. У повітрі тримався слабкий запах горілого, схожий на сірчаний, — той, що залишається після запуску феєрверків. Попереду було місто, де дорогу перетинала річка; можливо, якісь діти пробралися сюди зі знаряддям ілюмінаторів.

Надто далеко для дітей — заходити аж сюди. Але він бачив ферми. Можливо, це були діти фермерів. Що б це не було, — воно ніяк не пов ’язане з тією позначкою. Коні не літають, а собаки не залишають слідів на камінні. Я надто втомився, щоб чітко мислити.

Позіхнувши, він пришпорив поміж ребрами Ходака, і гнідий галопом припустив за іншими. Відколи вони покинули Джарру, Морейн постійно підганяла їх — і не чекала й хвилини, якщо хтось із них на мить зупинявся. Коли Айз Седай мали якусь мету, вони ставали твердими, мов холодне гартоване залізо. Лоял покинув читати верхи, як він робив це шість днів тому, — відтоді, як помітив, що відстав уже на милю, а інші майже зникли з виду за наступним пагорбом.

Перрин уповільнив свого Ходака обік великого коня оґіра, позаду білої кобили Морейн — і знову позіхнув. Лан був десь попереду, — розвідував. Сонце за їх спинами десь за годину спуститься до верхівок дерев, — але Охоронець сказав, що вони доїдуть до міста Ремена на Манетерендрелле іще засвітла. Перрин не був упевнений, що хотів бачити, що на них там чекає. Він не знав, що там може бути, — але дні після Джарри зробили його уважнішим.

— Не розумію, чому ти не можеш заснути, — сказав йому Лоял. — Я такий втомлений, що, коли вона дозволяє нам зупинитися на ніч, я засинаю, навіть коли ще не встиг лягти.

Перрин лиш мотнув головою. Неможливо було пояснити Лоялу, що він не наважується спати міцно, бо навіть його дрімота сповнена тривожних снів. Наприклад, той, де була Еґвейн та Стрибун. Що ж, зрозуміло, чому вона мені сниться. Світло, знати б, як вона. У Вежі, в безпеці, та навчається бути Айз Седай. Верін потурбується про неї — і про Мета також. Він знав, що за Найнів переживати не потрібно; як він вважав, поруч з нею іншим людям слід потурбуватися про себе.

Перрин не хотів думати про Стрибуна. Йому вдавалося не пускати живих вовків у свою голову, хоч і відчував він себе через це, наче його кують й нашвидкоруч витягують; він не хотів думати, що мертвий вовк може залізти в його голову. Він струснувся й широко розплющив очі. Навіть якщо це Стрибун.

Були інші, ще важливіші від поганих снів причини, щоб не спати. Вони знайшли й інші знаки, що їх залишив Ранд. Між Джаррою та річкою Боерн Перрин нічого не зміг побачити, — але коли вони перетнули Боерн кам’яним мостом, який перекинувся з п’ятдесятифутового стрімчака на інший, то позаду себе лишили місто Сайдон, перетворене на попіл. Кожна будівля. Залишилося лише кілька кам’яних стін та димоходів серед руїн.

Замурзані містяни сказали, що все почалося з ліхтаря, що впав на сарай, — а тоді полум’я, здавалося, здичавіло, і ситуація суттєво погіршилася. Половина відер, котрі вони змогли знайти, були дірявими. Охоплені полум’ям стіни падали назовні, а не всередину, підпалюючи таким чином сусідні будинки. Палаючі колоди заїзду якимось чином попадали до головної криниці на майдані, — тож ніхто не міг черпати звідти воду для боротьби з вогнем, а будинки завалилися просто на накривки трьох інших криниць. Навіть вітер, здавалося, віяв лише для того, щоб роздмухати полум’я в усіх напрямках.

Не було потреби питати в Морейн, чи саме присутність Ранда призвела до всього цього; її обличчя, схоже на холодне залізо, відповідало на всі запитання. Сам Візерунок обплівся навколо Ранда, і випадковість знавісніла.

Окрім Сайдона, вони проїжджали ще через чотири маленьких містечка, де тільки Ланові розвідки показали, що Ранд досі їх випереджає. Хлопець тепер ішов пішки, — які деякий час до цього. Вони знайшли його коня за Джаррою, — мертвого; він мав такий вигляд, наче його знівечили вовки чи здичавілі собаки. Тоді Перрину було важко не впустити їх, — особливо коли Морейн перевела похмурий погляд з коня на нього самого. На щастя, Лан знайшов сліди Рандових чобіт, що тяглися від місця, де лежав мертвий кінь. Каблук одного з чобіт мав трикутну вм’ятину від каменя; це дозволяло легко впізнати його слід. Але пішки чи верхи, та скидалось на те, що Ранд залишався все ще попереду.

У чотирьох селищах після Сайдона найбільше хвилювання серед жителів викликав Лоял, що їхав верхи, та відкриття, що він оґір, реальний і правдивий. Вони були так заскочені цим, що мало хто помічав Перринові очі, але коли помічали... Що ж, якщо оґір був справжнім, — то й чоловіки спокійнісінько могли мати будь-який колір очей.

Але потім була невеличка місцинка Віллар, і там відбувалося свято. Джерело знову наповнилося — після року, протягом якого воду доводилося носити з річки за милю звідти, а всі зусилля, спрямовані на копання криниць, були марними, тож половина жителів виїхала. Віллар пережив це все. Після цього за один день вони проїхали ще три недоторканих селища; а далі була Самага, де всі криниці висохли за ніч, і люди шепотілися про Морока. Потім був Таллан, де всі старі суперечки, котрі будь-коли існували в селищі, минулого ранку, немов переповнені вигрібні ями, вилізли на поверхню, і знадобилися три вбивства, щоб усі прийшли до тями. І нарешті — Фаялл, де врожай цієї весни був найбіднішим з усіх, які тільки пам’ятали, але мер, копаючи нову вбиральню позаду свого дому, знайшов підгнилі шкіряні мішки із золотом, тож ніхто не залишився голодним. Ніхто в Фаяллі не впізнав грубих монет з жіночим обличчям на одному боці та орлом — на іншому; Морейн сказала, що їх карбували в Манетерені.

Перрин врешті спитав її про це, коли вони однієї ночі сиділи довкола багаття.

— Після Джарри я думав... Вони всі були такі щасливі з їхніми весіллями. Навіть білоплащники були схожі на дурнів. З Фаяллом теж зрозуміло: Ранд не міг нічого зробити з їхнім урожаєм; вони мали таку халепу ще до того, як він прийшов, а золото точно було винагородою, бо вони його потребували, — але все інше... Те місто, що згоріло; висохлі криниці, і... Це зло, Морейн. Не можу повірити в те, що Ранд — це зло. Може, Візерунок обплівся навколо нього, — але як Візерунок може бути таким злом? Це якийсь нонсенс, — а речі повинні мати сенс. Якщо ти виготовляєш інструмент без сенсу, — це марнування металу. Візерунок не може щось марнувати.

Лан скоса подивився на нього — і розчинився в темряві, щоб обійти їхній табір. Лоял, який уже розлігся під ковдрою, витягнув голову, щоб слухати, і нашорошив вуха.

Якийсь час Морейн мовчала, гріючи руки. Врешті вона заговорила, втупившись у багаття.

— Творець — добрий, Перрине. Батько Брехні — злий. Візерунок Епохи, саме Мереживо Епохи є ні тим, ні іншим. Візерунок є тим, чим є. Колесо Часу сплітає всі життя у Візерунок; всі дії. Візерунок, який має лише один колір, не назвеш візерунком. Для Візерунка будь-якої епохи добро і зло є основою й утком.

Навіть коли Перрин через три дні їхав під пізнім післяполудневим сонцем, він відчував такий же холодок, що й тоді, коли вперше почув ці слова. Він хотів вірити, що Візерунок — це добро. Він хотів вірити, що коли люди чинять зло, це відбувається всупереч Візерунку і викривлює його. Для нього Візерунок був хорошим і заплутаним творінням майстра-коваля. А це нагадувало... Наче, не переймаючись, змішались у єдиному сплаві мідь та свинець. Чи й гірше: вони ж — із хорошою сталлю. Бентежна думка.

— Але я переймаюся, — тихо пробурмотів він. — Світло, я справді переймаюся.

Морейн подивилася на нього, і він замовк. Перрин не знав, чи переймається Морейн іще чимось, окрім Ранда.

За кілька хвилин попереду з’явився Лан і розвернув свого чорного бойового коня перед кобилою Морейн.

— Ремен розташований одразу за наступним пагорбом, — сказав він. — Схоже, у них був насичений день. Чи й два.

Лоялові вуха смикнулися:

— Ранд?

Охоронець похитав головою.

— Не знаю. Можливо, Морейн скаже, коли побачить.

Айз Седай пильно подивилася на нього, а тоді пришпорила свою білу кобилу, щоби пришвидшити темп.

Вони видерлися на вершину, і Ремен розкинувся перед ними аж до самої річки. Ріка Манетерендрелле протяглася більше ніж на пів милі, і на ній не було мостів, — однак два заповнених судна, схожих на баржі, перетинали її, прямуючи до іншого берега завдяки довгим веслам, — і одне, майже порожнє, поверталося. Ще було видно три довгих кам’яних доки з дюжиною річкових торгових суден, — деякі з однією щоглою, інші — з двома. Кілька громіздких складів із сірого каменю відділяли доки від самого міста, де будівлі також, схоже, були кам’яними, хоча черепичні дахи майоріли всіма кольорами: від жовтого до червоного й пурпурового, а всі вулиці простягалися від центральної площі.

Коли вони спускалися вниз, Морейн нап’яла просторий каптур свого плаща, щоб приховати обличчя.

Як зазвичай, люди на вулицях витріщалися на Лояла, але цього разу Перрин чув благоговійний шепіт «оґір». Лоял сидів у сідлі пряміше, ніж зазвичай, його вуха витяглися, а кутики широких вуст вигиналися в усмішці. Він вочевидь намагався не показувати свого вдоволення, — але мав такий вигляд, мов та кицька, котру чухають за вушком.

На думку Перрина, Ремен мав вигляд звичайного міста: наповнений штучними ароматами та людським запахом; звісно, із сильним запахом річки. Він усе ще розмірковував над тим, що Лан мав на увазі, аж раптом волосся на його потилиці настовбурчилося так, наче він почув, що щось негаразд. Тільки-но він принюхався, як запах зник, мов кінський волос, що впав у вугілля; але Перрин його запам’ятав. Він відчував такий самий запах і в Джаррі, — і там він так само розчинився. Це були не покручі чи Ніколи-Не-Народжені — не траллоки, щоб я згорів, не покручі! Не Ніколи-Не-Народжені! Мерддраал, щезник, напівлюдок, — будь-що, тільки не Ніколи-Не-Народжений! — не траллок чи щезник, але сморід кожною своєю частинкою був таким різким, таким мерзенним. Але від чого б не йшов цей сморід, — схоже, його джерело не залишало слідів.

Вони в’їхали на міську площу. Один із великих мощених блоків був зведений у центрі площі, і з нього зробили шибеницю. Із багна стирчав єдиний товстий брус, що підтримував хрестовину, з якої за чотири метри над землею звисала металева клітка. Високий чоловік, вбраний у сіре й коричневе, сидів у клітці, поклавши підборіддя на коліна. У нього не було місця, щоб сісти якось інакше. Три маленькі хлопчаки жбурляли в нього каміння. Чоловік дивився прямо перед собою — і не здригався, коли каміння поцілювало крізь решітку. Його обличчям текла вже не одна цівка крові. Містяни проходили повз, не звертаючи уваги ні на хлопчаків, ні на чоловіка, хоча кожен дивився на клітку, — більшість зі схваленням, а дехто — з острахом.

Морейн видала горляний звук, що виражав огиду.

— Є ще дещо, — сказав Лан. — їдьмо. Я вже влаштував кімнати в корчмі. Гадаю, вам буде цікаво.

Перрин, їдучи за ними, озирнувся через плече на чоловіка в клітці. У ньому було щось знайоме, — але він не міг зрозуміти, що саме.

— Вони не повинні цього робити. — Гуркітливий голос Лояла майже скидався на ревіння. — Я про дітей. Дорослі повинні зупинити їх.

— Повинні, — погодився Перрин неуважно. Чому він мені знайомий?

Напис над дверима найближчої до ріки корчми, до якої їх привів Лан, звучав так: «Ковальня Вейленда», — і Перрину це видалося хорошою прикметою, хоча жодних символів кузні там не було, окрім хіба що намальованого біля напису чоловіка у шкіряному фартусі з молотком. Це була велика триповерхова будівля з квадратного полірованого сірого каменю, з пурпуровим дахом і велетенськими вікнами, з дверима, прикрашеними вирізьбленими завитками — і виглядала вона розкішно. Стайничі прибігли забрати коней — і вклонилися ще нижче, коли Лан кинув їм монети.

Всередині Перрин розглядав людей. Усі чоловіки й жінки за столами були вбрані, як йому здавалося, у святкові костюми із значною кількістю вишивки на каптанах, мережива — на сукнях, кольорових стрічок та торочок — на шарфах, котрих він давно не бачив у такій кількості. Лише четверо чоловіків, що сиділи за одним столом, були вбрані у звичайні каптани і не позирали очікувально, коли Перрин з рештою увійшли досередини. Четвірка продовжувала стиха розмовляти. Він зміг розчути дещицю з їхньої балаканини про переваги вантажів льодових перців над хутром і про те, як проблеми в Салдеї могли вплинути на ціни. Хлопець вирішив, що вони — капітани торгових суден. Інші, схоже, були місцевими. Навіть служниці вбралися в найкраще: їхні довгі фартухи покрили вишиті сукні з мереживними вставками на шиї.

На кухні вирувала робота; він відчував запах баранини, ягняти, курки, яловичини та деяких овочів. І духмяного пирога, який на мить змусив його забути про м’ясо.

Господар зустрів їх усередині; це був огрядний лисий чоловік з блискучими карими очима на гладенькому рожевому обличчі. Він кланявся й потирав руки. Якби він не підійшов до них, то Перрин ніколи б не подумав, що це — господар, тому що замість білого фартуха він, як і всі тут, вбрався у каптан із біло-зеленою вишивкою на цупкій блакитній вовні, — каптан, у якому він зі своєю вагою мусив обливатися потом.

Чому вони всі одягнені у святкове вбрання? міркував Перрин.

— Ах, майстер Андра, — сказав господар до Лана. — І оґір, — прямо як ви казали. Не те щоб я сумнівався, звісно. Не вірив вашому слову. Нізащо! А ще й після того, що сталося. Чому б і не оґір? О, друже оґіре, ваша присутність у моєму домі — це така радість, що ви й уявити не можете. Це ж чудова, найкраща подія. О, і майстрине... — Його очі поглинули синій шовк її сукні та багату вовну плаща, запиленого, але досі доладного. — Пробачте, міледі, прошу. — Його вигин у поклоні нагадував підкову. — Майстер Андра не прояснив ваш статус, міледі. Я не хотів проявити неповагу. Вам, звісно, тут ще більше раді, ніж другу оґіру, міледі. Прошу, не ображайтеся на бідний язик Ґейнора Фарлена.

— Я не ображаюсь, — Морейн спокійно прийняла титул, яким її нагородив Фарлен. Це було далеко не вперше, коли Айз Седай брала інше ім’я — чи вдавала когось, ким не була. І не вперше вже чув Перрин, як Лан називав себе Андра. Просторий каптур Морейн досі приховував нев’янучі риси Айз Седай, і вона охопила плащ однією рукою, наче їй було холодно. Не тією рукою, на якій був перстень Великого Змія. — Наскільки я розумію, у вас в місті відбувалися дивні речі, господарю. Сподіваюся, мандрівникам нічого турбуватися.

— Ах, міледі, ви можете назвати їх дивними. Вашої блискучої присутності тут більш ніж достатньо, щоб ушанувати цей скромний дім, міледі, а ще й привести оґіра із собою, — але у Ремені гостюють також і мисливці. Вони тут, у «Ковальні Вейленда». Мисливці за Рогом Валіра, котрі виїхали з Ілліана у пошуках пригод. І пригоди вони знайшли тут, міледі, у Ремені, за милю чи дві річкою вгору, де вони билися з дикими аїльцями. Можете уявити нільських дикунів з чорними серпанками в Алтарі, міледі?

Аїльці. Тепер Перрин зрозумів, що здалося йому знайомим у тому чоловікові в клітці. Одного разу він бачив аїльця, — одного з тих суворих, майже легендарних мешканців суворої землі, що зветься Пустелею. Чоловік був дуже схожим на Ранда — вищий від інших, із сірими очима й рудуватим волоссям; він був у м’яких чоботах, зашнурованих до колін, і вбраний, як чоловік у клітці: весь у брунатне та сіре, що зливалося зі скелею чи кущами. Перрин знов майже чув голос Мін. Аїлець у клітці. Переломний момент у твоєму житті — або щось важливе, що мусить трапитися.

— Чому ви?.. — Він прокашлявся, щоб його голос не був таким хриплим. — Як аїлець потрапив у клітку на міській площі?

— Ах, юначе, це така історія... — Фарлен замовк, оглядаючи його з голови до ніг, беручи до уваги його простий сільський одяг, довгий лук у руках, затримавши погляд на сокирі на ремені з іншого боку сагайдака. Огрядний чоловік здригнувся, коли його погляд досяг обличчя Перрина, мовби через міледі й оґіра він тільки зараз помітив жовті очі Перрина. — Він ваш служник, майстре Андра? — обережно запитав він.

— Відповідайте йому, — все, що сказав Лан.

— Ах. Ах, звісно, майстре Андра. Але тут є той, хто зможе краще розповісти про це. Це сам лорд Орбен. Заради нього ми й зібралися.

Темноволосий молодий чоловік у червоному плащі з перев’язаною головою за допомогою милиць спускався сходами в глибині загальної кімнати; ліва штанина відрізана до коліна, а литка грубо перев’язана бинтом. Міс-тяни почали перешіптуватися, наче побачили щось дивовижне. Корабельні капітани продовжували тихо розмовляти; тепер вони обговорювали хутро.

Фарлен, можливо, й вважав, що чоловік у червоному плащі зможе краще розповісти цю історію, однак почав її сам:

— Лорд Орбен і лорд Ґенн зі всього лише десятьма слугами зіткнулися з двадцятьма дикими аїльцями. Ох і запеклою була боротьба, і такою тяжкою, — багато ран було завдано й отримано. Шість добрих слуг загинуло, і кожен отримав поранення, — але найбільше лорд Орбен та лорд Ґенн. Проте вони убили всіх аїльців, — окрім тих, що врятувалися втечею, та одного ув’язненого. Це той, якого ви бачили на площі, де він не буде більше турбувати сільську місцевість своїм дикунством. Принаймні не більше, ніж мертві.

— У вас проблеми з аїльцями в цьому районі? — спитала Морейн.

Перрин без жодного остраху подумав про те саме. Якщо дехто досі називав аїльцем з чорним серпанком когось жорстокого, це свідчило про те, яке враження справила Аїльська війна, — хоча після неї минуло двадцять років, й аїльці ніколи не покидали Пустелі до чи після. Але я бачив одного по цей бік Хребта Світу. А тепер уже двох.

Господар потер свою лисину.

— Ох. Ох, ні, міледі; не зовсім. Але ми їх мали б, будьте певні, — з цими двадцятьма дикунами. Що ж, усі пам’ятають, як вони вбивали, грабували й спалювали все на своєму шляху через Кайрен. Чоловіки з цього самого селища поїхали на Битву за Сяйливими Мурами, коли народи зібралися, щоб відкинути їх назад. Я тоді страждав через забій спини, тож не міг піти, — але добре пам’ятаю це, як і всі тут. Як вони прийшли сюди, так далеко від своїх земель, — чи чому, — я не знаю, але лорд Орбен і лорд Ґенн врятували нас від них.

Святково налаштовані жителі схвально загули.

Сам Орбен прошкутильгав через усю залу, не звертаючи уваги ні на кого, крім господаря. Перрин відчув запах кислого вина ще до його наближення.

— Куди провалилася ця стара зі своїми травами, Фарлене? — грубо спитав Орбен. — Рани Ґенна болять, а моя голова зараз лусне.

Фарлен схилив голову майже до підлоги.

— Ах, матінка Лайк повернеться вранці, лорде Орбене. Пологи, мілорде. Але вона сказала, що зашила й припарила ваші рани і лорда Ґенна, — тож не варто хвилюватися. Ах, лорде Орбене, я впевнений, що завтра передусім вона прийде до вас.

Перев’язаний чоловік пробурмотів щось до себе — тож почути його міг лише Перрин — щось про очікування, поки «фермерська дружина розродиться», і ще щось про те, що його «зашили, як мішок з їдлом». Він уперше перевів свій похмурий сердитий погляд на мандрівників. Перрина він одразу ж пропустив, що не здивувало юнака. Очі лорда трохи розширилися, коли він побачив Лояла (він уже бачив оґіра, — подумав Перрин, — але не очікував побачити ще одного тут), звузилися — на Лані (він одразу впізнав воїна, але йому не сподобалося те, що він бачить його тут), — і його очі засяяли, коли він зазирнув під каптур Морейн, хоча й був недостатньо близько для того, щоб побачити її обличчя.

Перрин вирішив узагалі не думати про Айз Седай, — і він сподівався, що Морейн та Лан також про це не замислилися. Але вогник в очах Охоронця притлумив цю надію.

— Дванадцять ваших людей билися з двадцятьма аїльцями? — спитав Лан рівним голосом.

Орбен, наморщивши носа, випростався. Силувано байдужим тоном він промовив:

— Ага. Коли ви шукаєте Ріг Валіра, то передбачаєте подібні речі. Це була не перша сутичка для мене й Ґенна, — і не остання перед тим, як ми знайдемо Ріг. Якщо Світло благословить нас. — Останнє він промовив так, наче Світло не могло вчинити інакше. — Не всі наші битви були з аїльцями, звісно, — але завжди є ті, хто хоче зупинити мисливців, якщо зможе. Мене й Ґенна важко зупинити.

І знову серед містян здійнявся схвальний іул. Орбен став іще стрункішим.

— Ви втратили шістьох, а натомість ув’язнили одного. — 3 голосу Лана не зрозуміло було, вдалий це обмін чи ні.

— Ага, — сказав Орбен, — решту ми вбили, — окрім тих, хто врятувався втечею. Без сумніву, вони зараз ховають мертвих; я чув, що вони так роблять. Білоплащники їх розшукують, але ніколи не знайдуть.

— Білоплащники теж тут? — різко втрутився Перрин.

Орбен подивився на нього — і знову проігнорував. Чоловік звернувся до Лана.

— Білоплащники завжди пхають свого носа туди, де їм не раді — й де їх не потребують. Усі вони — нездари. Ага, вони об’їдуть усю місцевість цими днями, — але я сумніваюся, що вони щось знайдуть, окрім своїх тіней.

— Гадаю, не знайдуть, — сказав Лан.

Перев’язаний чоловік спохмурнів, наче не зовсім зрозумів, що саме Лан мав на увазі, а тоді розвернувся до господаря.

— Ти знайдеш цю стару жінку, чуєш! Моя голова розколюється. — Ще раз подивившись на Лана, він пошкутильгав геть, підіймаючись сходинками, минаючи їх одну за одною; захопливий гул супроводжував мисливця за Рогом, який розтерзав аїльців.

— Стільки всього сталося в цьому місті. — Глибокий голос Лояла привернув до нього загальну увагу. Окрім корабельних капітанів, які, схоже, — наскільки міг почути Перрин, — вже обговорювали канати. — Усюди, де я був, ви, люди, щось робите, поспішаєте, клопочетесь; з вами постійно щось трапляється. Як ви витримуєте такі хвилювання?

— Ах, друже оґіре, — сказав Фарлен, — це те, через що ми, люди, хочемо хвилюватися. Я так шкодую, що не зміг тоді поїхати до Сяйливих Мурів. Що ж, дозволь мені розповісти...

— Наші кімнати. — Морейн не підвищувала голосу, але її слова обтяли слова господаря, мовби гострим ножем. — Андра влаштував нам кімнати, чи не так?

— Ах, міледі, пробачте мені. Так, майстер Андра справді зайняв вам кімнати. Пробачте мені, будь ласка. Це все хвилювання спустошує мою голову. Пробачте мені, міледі. Сюди, якщо ваша ласка. Якщо ваша ласка, слідуйте за мною.

Безперервно кланяючись і скрегочучи, вибачаючись і продовжуючи белькотати, Фарлен повів їх сходами нагору.

Нагорі Перрин зупинився, щоби подивитися вниз. Він чув бурмотіння про «леді» та «оґіра», відчуваючи усі погляди, — але один погляд він відчував найбільше; здавалося, хтось дивився не на Морейн чи Лояла, а на нього.

Він вирізнив її з натовпу одразу ж. По-перше, вона стояла окремо від інших; а по-друге, вона була єдиною жінкою в кімнаті, вбраною в сукню без жодного мережива. Її темно-сіра, майже чорна сукня була простою, як капітанське вбрання: з широкими рукавами й вузькими спідницями, без жодного вигадливого шва чи оборки. Сукня була розділена для їзди верхи, — він бачив це, коли вона рухалась; на ногах у неї було м’яке взуття, що визирало з-під подолу. Дівчина із темним волоссям до плечей була юною — здається, не старша від нього, — і високою, як на жінку. Її ніс ще трохи — і був би завеликим, занадто виразним. Щедрий рот, високі вилиці й темні, трохи розкосі очі. Перрин не міг одразу збагнути, вродлива вона чи ні.

Коли він подивився вниз, вона вже щось говорила служниці й не зводила очей на сходи, — але він був упевнений у тім, що мав рацію. Вона уважно його розглядала.