Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 6

ПОЛЮВАННЯ РОЗПОЧАТО

Перрину здавалося, що він не зможе заснути, проте його шлунок, набитий холодним рагу, — рішення не їсти коренеплоди розсипалося, коли запах залишків вечері вдарив йому в носа, — і жахлива втома звалили його в ліжко. Він не пам’ятав, як встиг заснути. Лан трусив його за плечі, а крізь відчинені двері заповзав світанок, що перетворював Охоронця на тінь у яскравому світлі.

— Ранд зник, — все, що він встиг сказати, перш ніж вибіг. Але й цього було достатньо.

Перрин потягнувся, позіхаючи, і швидко вбрався, тамуючи ранкові дрижаки. Надворі він побачив лише жменьку шайнарців, що кіньми тягли тіла траллоків до лісу. Більшість з них рухалися так, наче вони хворіють й повинні були б залишатися в ліжках. Потрібно було трохи часу, щоб тіло відновило сили, витрачені на Зцілення.

Шлунок Перрина бурчав, і він втягував носом повітря, сподіваючись, що хтось уже почав готувати. Юнак ладен був з’їсти навіть те подібне на ріпу коріння, бодай і сире. Проте надворі чувся лиш густий сморід роздертого мерддраала, мертвих траллоків, людей, мертвих і живих, а також коней та дерев. І ще — мертвих вовків.

Хатина Морейн, що височіла на іншому кінці западини, була центром довколишньої метушні. Мін поквапливо зайшла всередину, а за мить звідти вийшов Масима, а пізніше — Уно. В лісовій гущавині, прямуючи до кам’яної стіни за хижкою, зник одноокий чоловік, а інший шайнарець, кульгаючи, спускався схилом.

Перрин рушив до хатини. Переходячи мілкий потічок, він зустрів Ма-симу. Обличчя шайнарця посіріло, шрам на його щоці виділявся ще більше, ніж зазвичай, і навіть очі запали сильніше, ніж звичайно. Посередині струмка він несподівано підвів голову й вхопив рукав Перринового каптана.

— Ти з його селища, — хрипко сказав Масима, — ти повинен знати. Чому лорд Дракон покинув нас? За який гріх занапастив нас?

— Гріх? Про що ти говориш? Чому б Ранд не пішов, — це не пов’язано з тим, що ви зробили. Чи чого не зробили.

Але це не заспокоїло Масиму: він тримався за Перриновий рукав, вдивляючись в його обличчя, — так, наче шукав у нього відповіді. Крижана вода поступово просочувалась у лівий черевик юнака.

— Масимо, — обережно мовив він, — що б не зробив лорд Дракон, — усе йде згідно з його планом. Лорд Дракон не покинув нас. — Чи я помиляюся? А що би зробив я на його місці ?

Масима повагом кивнув.

— Так. Авжеж, я тепер розумію. Він пішов сам, щоб поширювати вість про своє відродження. Ми також маємо поширювати її. Так.

Він пошкутильгав через потік, щось бурмочучи до себе.

Чавкаючи промоклим черевиком, Перрин піднявся до хатини Морейн і постукав. Відповіді не було. Він повагався хвильку й увійшов.

Кімната-передпокій, де спав Лан, була така ж сувора й проста, як кімната Перрина: з твердим ліжком біля однієї стіни, кількома кілками для одягу та з поличкою. Небагато світла проникало у кімнату через відчинені двері, а окрім того її освітлювали саморобні світильники на полиці — скіпки промасленої деревини, запхані у тріщини в скельних уламках. Вони диміли тоненькою цівкою, що стелилася попід стелею. Перрин зморщив носа від запаху.

Він ледь не сягав головою низької стелі. А от Лоялова голова таки майже торкалася її, хоч той і сидів в ногах Ланового ліжка, обхопивши коліна, щоб здаватися меншим. Вуха оґіра неспокійно смикнулися. Мін всілася, схрестивши ноги, на брудній підлозі перед дверима, що вели до кімнати Морейн, поки Айз Седай замислено крокувала вперед-назад. Мабуть, їй дошкуляли похмурі думки. Три кроки в кожен бік — ось і весь простір, який у неї був; але вона енергійно використовувала його, а спокій на її обличчі контрастував зі швидкістю її кроків.

— Здається, Масима здурів, — сказав Перрин.

Мін пхикнула:

— Масима? Хіба по ньому це можна зрозуміти?

Морейн зиркнула на Перрина, стиснувши іуби. Її голос був спокійним. Надто спокійним.

— Невже цього ранку тебе найбільше турбує Масима, Перрине Айбара?

— Ні. Я хотів би знати, коли Ранд зник і чому. Хтось бачив, як він пішов? І куди? — Він змусив себе зустріти її погляд твердо й спокійно. Це було непросто. Перрин нависав над нею, але перед ним стояла Айз Седай. — Це не ваша робота, Морейн? Хіба не ви тримали його на короткому повідці, аж поки його терпіння не луснуло, і він подався абикуди, щоб зробити хоч щось, — тільки б не сидіти склавши руки?

Лоял нашорошив вуха і нишком подав застережливий рух рукою з пухкими пальцями.

Морейн вивчала Перрина, схиливши голову вбік. Юнак із усіх сил намагався не відвести погляду.

— Це не через мене, — відповіла вона. — Він поїхав серед ночі. Коли, як і чому — я й сама хотіла б дізнатися.

Плечі Лояла здійнялися й опустилися від полегшеного зітхання. Для оґірів воно було тихим, однак насправді нагадувало шипіння, з яким виривається пара, коли охолоджують розжарене залізо.

— Ніколи не зли Айз Седай, — сказав він, як йому здавалося, пошепки. Але його слова почули всі. — Краще обійняти сонце, аніж злити Айз Седай.

Мін простягла руку і дала Перрину згорнутий аркуш паперу.

— Вчора — після того, як ми відправили Ранда спати, — його навідав Лоял. Ранд попросив його принести перо, папір та чорнило.

Вуха оґіра сіпнулися, а сам він спохмурнів, так що його довгі брови повисли до самих щік.

— Я не знав, що саме він збирається зробити. Не знав.

— Ми це знаємо, — сказала Мін. — Ми тебе не обвинувачуємо, Лояле.

Морейн нахмурилася, побачивши записку, але не намагалася завадити Перрину прочитати її. Це був почерк Ранда.

Я роблю це лише тому, що немає іншого виходу. Він знову полює на мене, і цього разу, гадаю, один із нас повинен померти. Немає потреби помирати також і тим, хто поруч. Уже стільки загинуло заради мене. Я теж не хочу помирати, — і не помру, якщо впораюся з цим. У снах багато брехні, як і смерті, — але там також є і правда.

На цьому текст закінчувався; підпису не було. Перрин чудово розумів, хто такий «він» у листі. Для Ранда — для них усіх — «він» означав лиш одного. Ба’алзамона.

— Ранд просунув аркуш попід дверима, — сказала Мін напруженим голосом. — Він узяв трохи старого одягу, який шайнарці розвісили просушити, свою флейту та коня. І більше нічого, — хіба що трохи їжі. Ніхто з вартових його не помітив, хоча минулої ночі вони б і миші не пропустили.

— А щоб це дало, — навіть якби вони і помітили Ранда? — холодно сказала Морейн. — Чи посмів би хтось зупинити лорда Дракона або хоча б потурбувати його? Деякі з них — наприклад, Масима — якби лорд Дракон наказав їм, перерізали б собі горло.

Тепер була черга Перрина вивчати її.

— А чого ви очікували? Вони заприсяглися служити йому. Світло, Морейн, він ніколи б не назвався Драконом, якби не ви. Чого ви очікували від них? — Жінка не відповідала, і він стишив голос. — Ви вірите, Морейн? Що він справді Відроджений Дракон? Чи, може, ви думаєте, що він той, ким ви можете скористатися, перш ніж Єдина Сила вб’є його або ж відбере в нього глузд?

— Спокійно, Перрине, — сказав Лоял. — Не лютуй так.

— Я заспокоюся, коли вона відповість мені. Ну ж бо, Морейн?

— Він є тим, ким він є, — різко відрубала вона.

— Ви говорили, що Візерунок врешті виведе його на правильний шлях. Це справді сталося чи він просто намагається втекти від вас? — На якусь мить Перрину здалося, що він зайшов надто далеко — її темні очі іскрилися гнівом — але він не відступав. — І?

Морейн зробила глибокий вдих.

— Можливо, Візерунок обрав для нього такий шлях, але я не хотіла, щоб він пішов сам. Навіть з усією своєю силою він беззахисний, як немовля, і такий же недосвідчений. Він направляє, але не контролює Єдину Силу. Чи то коли намагається досягти її, чи то коли вона приходить сама. Сила знищить його, і він і збожеволіти не встигне, — якщо не навчиться її контролювати. Йому ще так багато потрібно вивчити. А він хоче бігти, не вміючи ходити.

— Ви тільки заговорюєте зуби й плутаєте сліди, Морейн, — пирхнув Перрин. — Якщо він є тим, ким, як ви гадаєте, він є, — то чи не спадало вам на думку, що йому краще знати, що робити?

— Він є тим, ким він є, — повторила вона твердо, — але я повинна вберегти його від загибелі, якщо він хоче щось зробити. Він не здійснить того, що йому пророковано, мертвим. І навіть якщо йому вдасться уникнути Друзів Морока та породжень Тіні, є тисячі інших, що радо його вб’ють. Достатньо лише натяку на те, ким він є. І якби це було все, з чим він може зіткнутися, я б зараз зовсім не переймалася. Однак варто пам’ятати про Відступників.

Перрин здригнувся; у кутку зойкнув Лоял.

— Морок і всі Відступники ув’язнені в Шайол Гулі, — Перрин почав проказувати завчені слова, але Морейн не дала йому закінчити:

— Печаті слабшають, Перрине. Деякі з них уже зламані, — хоча світ і не знає про це. Не повинен знати. Батько Брехні ув’язнений. Поки що. Але печаті поступово слабшають, — тож хто з Відступників уже звільнився? Ленфір? Саммаел? Есмодіен, чи Бе’лал, чи Равін? Або, може, Ішамаель, Зрадник Надії? Разом їх тринадцять, Перрине, і поневолені вони печатками, а не в’язницею, де перебуває Морок. Тринадцять наймогутніших Айз Седай з Епохи Легенд. Найслабші з них дужчі, аніж десять найсильніших Айз Седай наших часів, які знають дуже мало порівняно з тими, хто жив в Епоху Легенд. І кожен чоловік та кожна жінка з-поміж них відмовилися від Світла й присвятили свої душі Тіні. Що, як вони звільнилися й підстерігають його? Я не віддам їм Ранда.

Перрин тремтів, — почасти через металевий холод, що віяв від останніх слів Морейн, а почасти — від думок про Відступників. Він не хотів думати про звільнення хоча б одного з них. У дитинстві цими іменами його лякала мати. Ішамаель приходить по хлопчиків, які брешуть своїм матерям. Ленфір підстерігає вночі шибеників, які пізно лягають спати. Мало що змінилося, коли він став дорослим, — хіба що тепер він знав, що всі вони реальні. А особливо коли Морейн сказала, що вони могли звільнитися.

— Ув’язнені в Шайол Гулі, — шепотів він, намагаючись і нині в це вірити. Занепокоєний, він знову прочитав Рандовий лист. — Сни. Він і вчора говорив про сни.

Морейн підійшла ближче і пильно глянула на нього.

— Сни?

Увійшли Лан і Уно, але жінка жестом звеліла їм не порушувати тишу. Маленька кімнатка тепер була геть заповнена: у ній розмістилося п’ятеро людей, не рахуючи оґіра.

— А що тобі снилося протягом кількох минулих днів, Перрине?

Вона проігнорувала його протест, — мовляв, нічого особливого в його снах немає.

— Скажи мені, — наполягала вона. — Які сни були незвичними? Говори.

її погляд вчепився в Перрина, немов ковальські кліщі, примушуючи його говорити.

Він подивився на інших — всі незворушно дивилися на нього, навіть Мін, — а потім, затинаючись, описав їм свій незвичний сон, що навідував його щоночі. Сон про меч, якого він не міг схопити. Він не розповів лише про вовка, що з’являвся наприкінці.

— Калландор, — видихнув Лан, коли юнак закінчив. З кам’яним як завжди обличчям чи ні, зараз Охоронець видавався приголомшеним.

— Так, — сказала Морейн, — але ми повинні бути цілковито впевнені. Поговори з рештою. — Коли Лан поквапився до виходу, жінка звернулася до Уно: — А що у твоїх снах? Теж мариш мечем?

Шайнарець переступив з ноги на ногу. Намальоване на пов’язці червоне око дивилося просто на Морейн, а справжнє — кліпало й сіпалося.

— Я марю клят... кхе... мечами увесь час, Морейн Седай, — напружено мовив він. — Гадаю, мені вони сняться щоночі протягом останніх кількох діб. Я так не запам’ятовую сни, як лорд Перрин.

— Лояле? — продовжила Морейн.

— Мої сни завжди однакові, Морейн Седай. Гаї, великі дерева і стед-дінли. Нам, оґірам, завжди сняться стеддінли, коли ми далеко від них.

Айз Седай повернулася до Перрина.

— Це усього лише сон, — сказав він. — І нічого більше.

— Я б не була так упевнена, — мовила Морейн. — Ти описуєш залу, що зветься Серцем Каменя у Твердині Тіра, так, наче стоїш усередині. А сяйливий меч — це Калландор, або ж Меч-Не-Схожий-На-Меч, або Недоторканний.

Лоял випростався, вдарившись головою об стелю. Схоже, він цього і не помітив.

— У Пророцтві про Дракона сказано, що Твердиня Тіра не впаде, доки рука Дракона не заволодіє Калландором. Падіння фортеці буде одним із найбільш значущих знамень Відродження Дракона. Якщо Ранд триматиме в руках Калландор, — увесь світ муситиме визнати його Драконом.

— Можливо. — Слово поплило з уст Айз Седай, як крижинка по стоячій воді.

— Можливо? — запитав Перрин. — Можливо? Я думав, це буде останній знак, останнє знамення, яке зробить ваше Пророцтво довершеним.

— Не перше і не останнє, — сказала Морейн. — Калландор 6у&е лиш одним із знамень Караетонського циклу, — так само, як народження Дракона на схилах Драконової гори було лише першим. Його чекає ще поділ держав та подрібнення світу. Навіть вчені, які вивчали Пророцтво протягом всього життя, не знають, як тлумачити деякі його частини. Що означають слова: «він уб’є своїх людей мечем миру і знищить їх листком»? Чи «він поєднає дев’ять місяців, що служитимуть йому»? І вони мають таке ж значення у цьому циклі, як і Калландор. Є й інші. Які «рани божевілля і порізи надії» він залікував? Які ланцюги він зламав — і хто в них був? А деякі з них настільки незрозумілі, що, можливо, він вже виконав їх. Тож — ні. Калландор — це аж ніяк не кінець.

Перрин схвильовано сіпнув плечима. Він знав лише окремі фрагменти Пророцтва. Юнак не хотів чути про нього відтоді, як Ранд дозволив Морейн вкласти те знамено у свої руки. Ні, це було навіть ще раніше. Ще тоді, коли подорож за допомогою Портального каменя переконала в тім, що його життя пов’язане з Рандовим.

Морейн продовжувала:

— Якщо, Лояле, сину Арента, сина Галена, ти вважаєш, що Ранду варто лише руку простягти, то ти такий же дурень, як і Ранд, якщо він теж так гадає. Навіть якщо він дістанеться до Тіра, то йому ніколи не прорватися до фортеці. Тіренці не особливо люблять причетних до Єдиної Сили, а ще менше вподобають чоловіка, який проголосив себе Драконом. Направляння Сили там заборонене, а з Айз Седай вони миряться лише доти, доки ті не користуються Силою. У Тірі виголошення Пророцтв про Дракона чи хоча б наявність їхніх копій здатні завести тебе до в’язниці. І ніхто не зможе увійти до Твердині Тіра без згоди високих лордів; ніхто, окрім високих лордів, не заходить до Серця Каменя. Ранд не готовий до цього. Не готовий.

Перрин тихо гмикнув. Твердиня не впаде, доки Відроджений Дракон не заволодіє Калландором. І як же він, заради Світла, має заволодіти ним — всередині клятої фортеці — до того, як вона впаде? Маячня якась!

— Чому ж ми просто сидимо тут? — випалила Мін. — Якщо Ранд прямує до Тіра, чому ми не йдемо за ним? Його можуть вбити чи... чи... Чому ми все ще тут?

Морейн поклала руку на голову Мін.

— Тому що я маю впевнитися, — м’яко сказала вона. — Бути обраним Колесом — не найприємніша річ. Як і бути великим; чи поруч з великим. Обраний Колесом може тільки прийняти те, що на нього чекає.

— Я втомилася просто все приймати, — Мін провела рукою по очах. Перрину здалося навіть, що він побачив сльози. — Ранд може загинути, поки ми чекаємо.

Морейн погладила волосся Мін; погляд Айз Седай, здавалося, випромінював жаль.

Перрин сів в узголів’ї Ланового ліжка, навпроти Лояла. Кімнату заповнював густий запах людей — їхнього хвилювання та страху. Від Лояла віяло книжками й деревами, а також стривоженістю. Було таке відчуття, наче перебуваєш у пастці, оточений занадто тісними стінами. Тхнули тліючі скіпки

— Як мені може снитися місце, куди прямує Ранд? — спитав він. — Це ж мій сон.

— Інколи той, хто здатен направляти Єдину Силу, — тихо мовила Морейн, — хто особливо сильний у керуванні Духом, може посилати свої сни іншим. — Вона продовжувала гладити Мін. — Особливо тому, хто — чутливий. Думаю, Ранд робив це ненавмисно, — адже сни того, хто торкається Істинного Джерела, могутні. З такою силою, яку нього, вони можуть охопити все селище, а то й місто. Він не знає, що робить, — і ще менше розуміє, як це контролювати.

— Тоді чому ви їх не бачите? — допитувався Перрин. — Чи Лан.

Уно дивився перед собою так, мовби хотів бути десь-інде, тільки не тут; Лоялові вуха зів’яли. Перрин був надто втомлений і голодний, щоби стежити за тим, чи виявляє він достатньо поваги до Айз Седай. А ще — злим, і тепер він це зрозумів.

— Чому? — знову запитав він.

— Айз Седай уміють захищати свої сни, — спокійно відповіла Морейн. — Це відбувається мимоволі, уві сні. В Охоронців схожі навички завдяки зв’язку із ними. Ґайдіни не могли б виконувати усе їм належне, якби Тінь могла проникати в їхні сни. Ми всі вразливі, коли спимо, — а Тінь могутня вночі.

— Завжди ми дізнаємося від вас щось новеньке, — пробурчав Перрин. — А чи не можна час від часу розповідати, чого нам очікувати, натомість роз’яснювати уже опісля?

Уно все ще виглядав так, наче шукав причину піти.

Морейн кинула на Перрина стриманий погляд.

— Ти гадаєш, можна розповісти всі життєві знання за один вечір? Чи навіть за один рік? Скажу тобі лиш одне: будь обережним щодо снів, Пер-рине Айбара. Будь дуже обережним.

Він відвів погляд від неї.

— Я обережний, — пробурмотів він, — обережний.

Запала тиша, і, здавалося, ніхто не хотів її порушувати. Мін сиділа, втупившись у схрещені ноги; вона трохи заспокоїлась завдяки присутності Морейн. Уно стояв біля стіни, не дивлячись ні на кого. Лоял до такої міри відволікся, що витягнув з'кишені книжку й спробував при тьмяному світлі читати. Очікування тривало, затягувалося, — і тим важче почувався Перрин. Не Тіні я боюся у своїх снах. А вовків. Я не дозволю їм залізти мені в голову. Не дозволю!

Лан повернувся, і Морейн випросталася, очікуючи його слів. Охоронець відповів на її німе запитання:

— Половині з них протягом останніх чотирьох ночей поспіль снилися мечі. Деякі пам’ятали місце з величними колонами, і п’ятеро сказали, що меч був кришталевим чи скляним. Масима розповів, що останньої ночі бачив, як Ранд тримав його.

— Так і буде, — промовила Морейн. Вона жваво потерла руки; схоже, її сповнила енергія. — Тепер я впевнена. Хоча хотілося б знати, як він вислизнув звідси непоміченим. Якщо він заново відкрив якийсь Талант з Епохи Легенд...

Лан глянув на Уно, і одноокий чоловік розгублено сіпнув плечима.

— Дідько, я зовсім забув через ці кляті розмови про... — Він затнувся, прокашлюючись і зиркаючи на Морейн. Вона очікувально поглянула на нього, і чоловік продовжив: — Я хотів сказати, що... ем... я пройшовся слідами лорда Дракона. Тепер є й інший вхід у цю долину. Через... землетрус дальня стіна завалилась. Це важкий підйом, але кінь його може здолати. На вершині я знайшов ще більше слідів, а довкола гори шлях неважкий. — Договоривши, він глибоко видихнув.

— Гаразд, — сказала Морейн. — Принаймні він не відкрив наново здатність літати, чи ставати невидимим, чи щось іще з давніх легенд. Ми повинні вирушити за ним, і негайно. Уно, я дам тобі достатньо золота, щоб ти з іншими дістався до Джеганнага. А той, хто чекатиме вас там, дасть ще більше. Ґелданці остерігаються незнайомців, — але якщо ви не робитимете зайвих рухів, вони не завдадуть вам клопоту. Чекайте там, поки я не надішлю звістку.

— Ми підемо з вами, — запротестував він. — Ми присяглися слідувати за Відродженим Драконом. Мені складно уявити, як дрібка людей може захопити неприступну фортецю, — але з допомогою лорда Дракона ми зробимо те, що повинні зробити.

— Тож ми тепер народ Дракона, — Перрин безрадісно засміявся. — «Твердиня Тіра не впаде, допоки не прийде народ Дракона». Ви дали нам нове ім’я, Морейн?

— Прикуси язика, ковалю, — гаркнув Лан, холодний, як лід, і твердий, мов камінь.

Морейн кинула на них обох гострий погляд, тож вони замовкли.

— Пробач, Уно, — сказала вона, — але ми повинні рухатися швидко, якщо хочемо наздогнати його. Ти єдиний шайнарець, який міг би витримати виснажливу подорож, — а у нас немає зайвого часу, що потрібен усім іншим для відновлення сил. Я пошлю по вас, коли зможу.

Уно скривився, але вклонився із мовчазною згодою. Відтак він розправив плечі й вийшов передати все іншим.

— Що ж, я їду з вами, що б ви мені не сказали, — рішуче промовила Мін.

— Ти поїдеш у Тар Валон, — відрізала Морейн.

— Нізащо!

Айз Седай продовжила, пропускаючи слова дівчини повз вуха:

— Потрібно, щоби хтось розповів про все, що тут відбулося, Престолу Амерлін. Я не можу розраховувати на те, що знайду когось, кому можна довіряти і у кого є поштові голуби. Чи що Амерлін прочитає звістку, відправлену з голубом. Це довга й виснажлива подорож. Я б не відправляла тебе саму, якби тут був хтось, хто міг би піти з тобою. Але я дам гроші й листи тим, хто може допомогти під час подорожі. Однак ти мусиш їхати швидко. Якщо кінь втомиться, купи іншого — якщо доведеться, то вкради, — але їдь учвал.

— Нехай Уно передасть звістку. Він витримає, — ви самі це сказали. Я ж поїду за Рандом.

— Уно вже має завдання, Мін. Думаєш, чоловіку так просто ввійти крізь ворота Білої Вежі й вимагати аудієнції в Престолу Амерлін? Навіть король буде змушений чекати днями, якщо його приїзд не був запланованим. Боюсь, що простому шайнарцю доведеться оббивати пороги упродовж тижнів, якщо не цілу вічність. Не кажучи вже про те, що про таку незвичну подію стане відомо кожному в Тар Балоні ще до заходу сонця. Небагато жінок просили аудієнції в Амерлін, але таке траплялося; тож це не повинно викликати подив. І ніхто не має дізнатися, що Престол Амерлін отримала звістку від мене. її життя — і наше — залежить від цього. Тільки ти можеш це зробити.

Мін сіла, розтуляючи і закриваючи рота, вочевидь намагаючись знайти інший аргумент, але Морейн продовжила:

— Лане, боюся, ми знайдемо ще більше його слідів, аніж хотілося б; але я покладаюся на твоє вміння вистежувати. — Охоронець кивнув. — Перрине? Лояле? Ви підете зі мною за Рандом?

З місця біля стіни, де сиділа Мін, долинув обурений вигук, але Айз Седай проігнорувала його.

— Я піду, — швидко мовив Лоял. — Ранд мій друг. І зізнаюся, що не хочу чогось пропустити. Задля моєї книжки, звісно.

Перрин барився з відповіддю. Ранд — його друг, ким би він там не став тепер. І зараз він був цілковито впевнений у тому, що їхні долі пов’язані, — хоч як би він хотів цього уникнути.

— Ми ж мусимо це зробити? — врешті сказав він. — Я піду.

— Добре, — Морейн потерла руки, як зазвичай роблять, залагоджуючи якусь справу. — Ви повинні бути напоготові. Ранд випереджає нас на години. Маю на увазі, що варто ще до полудня вийти на його слід.

Хоча жінка була тоненькою, сила її особистості підштовхнула всіх, окрім Лана, до виходу; Лоял ішов, зігнувшись, аж поки не опинився за дверима. Перрину Морейн нагадала господиню, що заганяє гусей.

Щойно вийшовши за двері, Мін затрималася, обернулася й адресувала Лану аж надто милу усмішку:

— Може, й ти хочеш передати повідомлення декому? Наприклад, гм, Найнів?

Охоронець, заскочений зненацька, глипнув на неї й похитнувся, мов кінь на трьох ногах.

— Всі вже знають?.. — Він майже одразу відновив рівновагу. — Все, що потрібно, я скажу їй сам.—Лан хряснув дверима просто перед обличчям Мін.

— Чоловіки! — пробурмотіла Мін біля дверей. — Не бачать того, що й камінь побачить. І надто вперті, щоб довіритися власним думкам.

Перрин глибоко вдихнув. У повітрі долини все ще вчувалися легкі нотки смерті, — але це було краще від тісноти всередині хатини. Трохи краще.

— Свіже повітря, — зітхнув Лоял. — Дим почав мене трохи бентежити.

Всі разом вони спускалися схилом. Унизу біля потоку зібралися шай-нарці, які могли стояти. Судячи із жестів одноокого чоловіка, він надолужував час, упродовж якого говорив без лайливих слів.

— Як ви обидва заслужили на таку честь? — Мін грубо накинулася на Перрина та Лояла. — Вона вас спитала. А до мене навіть ввічливо не звернулася.

Лоял похитав головою.

— Гадаю, вона запитала нас, бо знала, яка буде відповідь, Мін. Схоже, Морейн вміє читати мене й Перрина; вона знає, як ми вчинимо. А ти для неї — закрита книга.

Лоялові слова заледве втішили Мін. Вона дивилася на них знизу вгору. Плечі й голова Перрина височіли з одного боку, а з іншого, ще вище, здіймався Лоял.

— І що тут доброго? Все одно я поїду, куди вона скаже, — так само покірно, як і ви, двоє ягнят. Ти навіть якийсь час протримався, Перрине. Огризався так, наче вона продала тобі плащ, у якому розійшлися шви.

— Хіба я огризався? — здивовано сказав Перрин. Він справді не усвідомлював, який це мало вигляд. — Усе було не так погано, як я очікував.

— Тобі пощастило, — проторохтів Лоял. — «Розізлити Айз Седай — все одно що засунути голову в гніздо шершнів».

— Лояле, — сказала Мін, — мені потрібно поговорити з Перрином. На самоті. Ти не проти?

— О, звісно, що не проти. — Він збільшив свій крок до звичного розмаху і швидко попрямував геть, дістаючи з кишені свою люльку та кисет з тютюном.

Перрин сторожко дивився на дівчину. Вона кусала губи, немов розмірковувала над тим, що мала сказати.

— Ти колись бачила ббрази біля нього, — мовив Перрин, вказуючи на оґіра.

Вона похитала головою.

— Думаю, це працює лише з людьми. Але я бачила дещо біля тебе _

щось, що ти повинен знати.

— Я ж говорив тобі...

— Не будь дурноголовим понад міру, Перрине. Тоді, одразу коли ти сказав, що поїдеш з ними. їх не було до того. Ці образи будуть пов’язані з твоєю мандрівкою. Чи принаймні із твоїм рішенням їхати з Морейн.

Через хвилину він неохоче спитав:

— І що ти бачила?

— Аїльця в клітці, — швидко сказала вона. — Туатга’ана з мечем. Сокола і яструба, що сиділи на твоїх плечах. Обидві пташки — самички, як мені здалося. І решту, звісно. Як завжди. Темряву, що оповиває тебе, і...

— Годі! — перервав він. Впевнившись, що Мін не продовжить, він почухав голову, розмірковуючи. Це була якась нісенітниця. — Ти маєш хоч якесь уявлення про те, що все це означає? Ці нові образи?

— Ні, але вони важливі. Образи, які я бачу, завжди про щось свідчать. Значущі віхи в житті людей або доленосні події. Це завжди важливо. — Вона завагалася якусь мить, дивлячись на нього. — І ще одна річ, — мовила повільно, — якщо ти зустрінеш жінку — найвродливішу з усіх, що ти бачив, — тікай!

Перрин закліпав.

— Ти бачила вродливу жінку? Чому ж я повинен тікати від красуні?

— Ти не можеш просто послухатися мене? — роздратовано сказала вона. Дівчина копнула камінець, і той покотився по схилу.

Перрин не любив робити поспішних висновків — це була одна з причин, чому його вважали тугодумом — але він склав докупи все, що сказала йому Мін протягом останніх днів, і загальна картина збентежила його. Юнак став нерухомо, підшукуючи слова.

— Ем... Мін, ти мені подобаєшся. Подобаєшся, але... гм... ти ніби нагадуєш мені моїх сестер. Маю на увазі, ти... — Його невиразне бурмотіння завершилося, коли вона підняла голову й глянула на нього, вигнувши брови. Дівчина ледь всміхнулася.

— Що ж, Перрине, ти повинен знати, що я люблю тебе. — Вона стояла на місці, спостерігаючи за порухами його вуст, а потім заговорила повільно й обережно. — Як брата, дубоголове ти вайло! Самовпевненість чоловіків ніколи не припинить мене дивувати. Всі ви гадаєте, що світ обертається довкола вас і що кожна жінка повинна бажати вас.

Перрин відчув, як його обличчя спаленіло.

— Я ніколи... Я не... — Він прокашлявся. — То що ти побачила про цю жінку?

— Просто послухайся моєї поради, — сказала вона і, швидко крокуючи, рушила до потоку. — Якщо забудеш про решту, — крикнула Мін через плече, — зваж хоча б на це!

Перрин замислено дивився дівчині услід — і враз його думки склалися, як пазл. Він наздогнав Мін за два кроки.

— Ти про Ранда, чи не так?

Дівчина відреагувала невиразним звуком і, не спиняючи ходи, косо поглянула на юнака.

— Може, ти не такий вже й тугодум, — пробурмотіла вона. За мить додала, неначе до себе: — Я зв’язана з ним, як клепка в діжці. Але я не знаю, чи буде цей зв’язок коли-небудь взаємним. І не одна я.

— А Еґвейн знає? — спитав він. Ще з дитинства Ранд і Еґвейн вважалися парою. Залишалося лиш одне: припасти на коліна перед Жіночим Колом їхнього селища, щоб їх благословили на заручини. Він не знав, наскільки далеко все зайшло, — якщо відтоді щось змінилося.

— Так, — відрізала Мін. — Так краще для нас обох.

— А що Ранд? Він знає?

— О, звісно, — гірко мовила дівчина. — Так йому й сказала: «Ранде, у мене були видіння про тебе, і, схоже, я маю закохатися в тебе. Також я мушу ділитися тобою, і, хоча мені це не подобається, але так вже є». А ти, Перрине, дубоголове диво. — Вона сердито провела рукою по очах. — Якби я могла бути з ним, я б допомогла. Будь-як. Світло, якщо він загине, я не знаю, чи витримаю це.

Перрин ніяково знизав плечима.

— Послухай, Мін. Я зроблю все, що зможу, аби допомогти йому. — Чого б це не коштувало. — Обіцяю. Тобі справді краще їхати до Тар Балона. Там ти будеш в безпеці.

— У безпеці? — Вона протягнула це слово, неначе вперше зрозуміла його значення. — Гадаєш, Тар Балон — безпечний?

— Якщо Тар Вал он небезпечний, — значить, безпечного місця не існує взагалі.

Мін голосно пирхнула, і вони мовчки рушили до решти, щоби збиратися в дорогу.

РОЗДІЛ