Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 37

КАЙРЕН У ВОГНІ

Еґвейн граційно кивнула у відповідь на шанобливий уклін члена екіпажу, що босоніж почовгав повз неї, аби напнути мотузку, що і так здавалася напнутою, — або ж, можливо, щоб трохи направити одне з великих квадратних вітрил. Коли він повертався назад, до кругловидого капітана, який стояв поруч з кермовим, то вклонився знову, і вона кивнула ще раз, перш ніж зосередити свою увагу на вкритому лісом березі Кайрену, відділеному від «Блакитного журавля» менш ніж двадцятьма спанами води.

Селище пробігало повз, — чи, точніше, те, що від нього залишилося. Половина будівель перетворилася на тліючі купи щебеню з димоходами, що стирчали з руїн. В інших будинках двері розхитував вітер, а уламки меблів, шматки одягу та домашнього начиння валялися на брудній вулиці, наче їх викинули як сміття. У селищі не було жодної живої істоти, окрім виголоднілого собаки, який не зважав на корабель, що пропливав повз, а тоді зник за зруйнованими стінами чогось схожого на корчму. Еґвейн ніколи не могла дивитися на таке без нудоти, що зароджувалася в животі, хоча вона й намагалася зберегти спокій, який, як вона вважала, мусив бути властивим справжній Айз Седай. Але це не дуже допомагало. За селищем широкий стовп диму здіймався у небо. Три чи чотири милі звідси, як їй здавалося.

Це був не перший стовп диму, який вона бачила відтоді, відколи річка Еринін почала омивати берег Кайрену, — і не перше таке селище. Принаймні цього разу не було видно тіл. Інколи капітан Еллісор мусив наблизити корабель до берега через мілини — він сказав, що вони зміщуються в цій частині ріки — однак, як би близько вони не підпливали, вона не бачила жодної живої душі.

Селище й димовий стовп уже зникли позаду корабля, однак тепер можна було побачити попереду інший, вдалині від ріки. Ліс рідішав; ясен, мирт і чорна бузина змінювалися вербами, ялинами та чорним дубом, — і ще чимось, чого вона не розпізнала.

Вітер торсав її плащ, але вона дозволила йому пронизувати вбрання, щоб мати змогу відчути холодну свіжість повітря та волю носити коричневий замість будь-чого білого, — хоча це був і не найкращий варіант. І все ж сукня та плащ були добре пошиті й сплетені з найкращої вовни.

Ще один матрос пройшов повз, вклонившись їй. Вона заповзялася вивчити хоч щось із того, що вони робили; їй не подобалося відчуття необізнаності. Капітан і більшість екіпажу народилися у Тар Балоні, тож її перстень з Великим Змієм на правій руці змушував їх вклонятися їй.

Вона виграла суперечку з Найнів, — хоча Найнів була впевнена, що вона єдина з них трьох мала достатньо дорослий вигляд, аби люди вірили, що вона — Айз Седай. Але Найнів помилялася. Хоч Еґвейн була готова визнати, що вони з Елейн відчули на собі здивовані погляди, коли підіймалися на борт «Блакитного журавля» того вечора в Південній гавані, а капітан Еллісор підняв брови ледь не до лінії, де мало б починатися волосся на голові, якби воно у нього було. Проте він почав усміхатися й кланятися.

— Яка честь, Айз Седай. Три Айз Седай, що подорожують на моєму судні? Велика честь. Обіцяю швидку поїздку, — куди ви забажаєте. І жодних проблем з розбійниками Кайрену. Я більше не буду наближатися до того берега річки. Якщо, звісно, ви не забажаєте цього, Айз Седай. Андорські солдати утримують кілька міст в Кайрені. Така честь, Айз Седай.

Його брови знову здійнялися, коли вони попросили лише одну каюту — навіть Найнів не хотіла вночі залишатися сама, якщо не було такої необхідності. Капітан сказав, що кожна може отримати каюту без додаткової оплати, — адже інших пасажирів у нього немає, його вантаж уже на борту, і, якщо Айз Седай мають термінову справу у низов’ях річки, він не буде чекати навіть години заради тих, хто, можливо, захоче переправлятися з ними. Вони знову відповіли йому, що однієї каюти цілком достатньо.

Чоловік отетерів, і з його виразу обличчя було очевидно, що він не розуміє, що відбувається, — але Чін Еллісор народився та зростав у Тар Балоні, тож був не з тих, хто перепитуватиме Айз Седай, коли вони вже висловили свої побажання. Навіть якщо дві з них мають дуже юний вигляд, — ну що ж, значить, деякі Айз Седай юні.

Покинуті руїни зникли позаду Еґвейн. Стовп диму наблизився, і щось схоже на ще один бовваніло ще далі від річкового берега. На зміну лісу прийшли трав’янисті схили, всіяні заростями. Дерева, що розпускаються весною, зараз квітли дрібненьким білим цвітом — це був сніжноягідник; на цукроягіднику ж квіти були яскраво-червоними. Одне з дерев, назви якого вона не знала, вкривали круглі білі квіти завбільшки як дві її долоні. Де-не-де повзуча дика троянда проклала свої жовті або білі смуги поміж пишне зелене листя на гілках та червонуваті молоді пагони. Такий разючий контраст із попелом і щебенем радував око.

Еґвейн хотіла, щоб зараз поруч з нею була справжня Айз Седай, яку можна було б розпитати. І якій можна довіряти. Вона злегка провела пальцями по своїй торбині, всередині котрої відчувався закручений перстень-тер’ангріал.

Дівчина використовувала його щоночі, — окрім двох останніх, після відплиття з Тар Валона. І щоразу він спрацьовував по-різному. О, вона завжди опинялася в Тел’аран’ріоді, — але єдиною сякою-такою користю з цього було те, що вона знову відвідувала Серце Каменя. Проте щоразу — без Силві, яка могла б їй щось розповісти. Про Чорну Аджу не було нічогісінько.

Її сни без тпер’ангріала заповнювали образи, що більше нагадували проблиски Невидимого світу. Ранд тримав меча, що палав, як сонце; вона заледве могла розгледіти, що це був меч; заледве могла розібрати, що це взагалі був Ранд. Юнак погрожував дюжиною способів, — і жоден з них ні на крихту не був реальним. В іншому сні Ранд стояв на величезній дошці для гри в камінці; чорне та біле каміння було завбільшки з валуни, і він ухилявся від жахливо великих рук, що пересовували їх і, схоже, намагалися розчавити його. Це могло щось означати. І мало б, — але окрім того, що Ранду хтось загрожує — чи навіть двоє осіб, у чому Еґвейн була впевнена, — окрім цього вона більше нічого не знала. Я не можу допомогти йому зараз. У мене е власний обоє ’язок. Я навіть не знаю, де він, — окрім того, що він напевне за п'ятсот ліг звідси.

їй снився Перрин з вовком, соколом і яструбом — сокіл і яструб боролися, — Перрин, який тікав від когось смертельно небезпечного, Перрин, що добровільно ступав у прірву на краю стрімчака зі словами: «Так має бути. Я повинен навчитися літати, перш ніж сягну дна». Був сон і про аїльця, — і їй здавалося, що він теж пов’язаний з Перрином, але вона не була впевнена. І сон про Мін, що потрапила до сталевої пастки, але якимось чином проходила крізь неї, навіть цього не помічаючи. І про Мета також були сни. Про Мета за грою в кості, що обертаються навколо нього, — їй здавалося, вона знала, звідки цей сон. Про Мета, якого переслідував чоловік, якого там не було, — вона досі не могла цього збагнути; начебто там був чоловік, що стежив за ним, або, може, й кілька, — але дивним чином там не було нікого. Про Мета, що відчайдушно їде до чогось невидимого, розташованого десь далеко. Про Мета з жінкою, що, здавалося, кидалася феєрверками. Вона припускала, що жінка — ілюмінаторка, але в цьому було не більше сенсу, ніж у всьому іншому.

Дівчина бачила стільки снів, що почала сумніватися в них усіх. Можливо, це сталося через надто часте використання тер ’амгріала, — чи, можливо, навіть через його носіння. А може, вона нарешті навчилася бути Сновидицею. Шалені марева, гарячкові сни. Чоловіки й жінки, що вириваються з клітки, а тоді надягають корони. Жінки, що граються маріонетками, — а в іншому сні за ниточки маріонеток смикають більші маріонетки, а за них — ще більші маріонетки, аж доки останні нитки зникають у немислимій висоті. Помирають королі, ридають королеви, вирують битви. Білоплащники спустошують Межиріччя. їй навіть знову снилися шончанці. І неодноразово, їх вона засунула до темного кутка; вона не дозволяла собі думати про них. І щоночі їй снилися мати й батько.

Вона була достоту впевнена, що це означає, — принаймні думала, що знає. Це означає, що я полюю за Чорними Айз Седай, і зовсім не знаю, що означають мої сни чи як змусити цей безглуздий тер ’анлріал робити те, що він мусить робити, і я налякана, і... І сумую за домом. На мить вона подумала, як добре було б, якби мама відправила її спати, — і вона б знала, що зранку все владнається. Тільки мама більше не може вирішити мої проблеми, — а тато не може пообіцяти прогнати всіх монстрів і змусити мене в це повірити. Тепер це повинна зробити я.

Як же все це було давно. Вона і не хотіла б насправді повернути все назад, — але це були теплі часи, і здавалося — вони так давно минули. Було б чудово просто побачити їх знову, почути їхні голоси. Коли я надягаю цей перстень на палець, то вибір роблю самостійно.

Врешті-решт вона дозволила Найнів та Елейн спробувати поспати одну ніч з кам’яним перснем — її дивувало, як неохоче вона випускала його з рук. Прокинувшись, вони описували те, що точно було Тел’аран’ріодом, але жодна не побачила чогось більшого від блиску Серця Каменя. Взагалі нічого корисного.

Грубий стовп диму був тепер нарівні із «Блакитним журавлем». Десь п’ять чи шість миль від ріки. Інші були лише плямою на видноколі. Це могла бути й хмара, — але вона була впевнена, що ні. У деяких місцях вздовж берега тісно кущилися невеликі зарості, а між ними трава спускалася просто до води, — окрім місць, де берег був мовби підрізаним.

Елейн піднялася на палубу й стала поруч з бильцями; вітер шарпав і її темний плащ. Вона теж була вбрана в цупку вовну. Цю суперечку виграла Найнів. Про їхній одяг. Еґвейн наполягала, що Айз Седай завжди носять найкраще, навіть у мандрівках — вона згадувала шовк, який був на ній у Тел ’аран ’ріоді — але Найнів зауважила, що попри таку кількість золота, яку Амерлін залишила в задній частині її шафи, — а це був товстий гаманець, — вони все одно не мали жодного уявлення, скільки коштуватимуть речі у низов’ях ріки. Слуги сказали, що Мет мав рацію щодо громадянської війни в Кайрені — і щодо того, що вона зробила з цінами. Несподівано для Еґвейн Елейн зауважила, що Коричневі сестри вдягали вовну частіше, аніж шовк. Еґвейн подумала, що Елейн так палко хотіла бути подалі від кухні, що одягла б і лахміття.

Цікаво, як там Мет? Не сумніваюся, що він намагається зіграти в кості з капітаном, на якому б судні не подорожував.

— Жахливо, — пробурмотіла Елейн. — Це так жахливо.

— Що? — відсторонено спитала Еґвейн. Сподіваюся, він не надто легковажно розмахує наказом Амерлін, який ми йому дали.

Елейн уважно подивилась на неї, а тоді спохмурніла.

— Ось це! — Вона вказала на далекий дим. — Як ти можеш не помічати цього?

— Я не помічаю цього, бо не хочу думати про те, через що довелося пройти цим людям. Адже я нічого не можу вдіяти, — а ще тому, що ми маємо доїхати до Тіра. Бо те, на що ми полюємо, у Тірі. — Вона сама здивувалася власній гарячковості. Я нічим не можу зарадити. А Чорна Аджа — в Тірі.

Що більше вона розмірковувала про це, то більше відчувала впевненість у тому, що вони повинні знайти шлях до Серця Каменя. І хоча нікому, окрім високих лордів Тіра, не дозволялося заходити досередини, вона все більше переконувалася: ключ для того, щоб причинити пастку Чорних Айз Седай та завадити їм, розташований у Серці Каменя.

— Я розумію це, Еґвейн, — але це не перешкоджає мені співчувати кайренцям.

— Я слухала лекції про війни Андору проти Кайрену, — сухо сказала Еґвейн. — Беннай Седай сказала, що твоя батьківщина й Кайрен воювали частіше від будь-яких інших двох держав, окрім Тіра й Ілліана.

Дівчина скоса подивилася на неї. Елейн так і не звикла до того, що Еґвейн відмовляється визнавати себе андоркою. Принаймні лінії на карті вказували на те, що Межиріччя — це частина Андору, а Елейн вірила картам.

— Ми воювали проти них, Еґвейн, — але після тих втрат, яких вони зазнали під час Аїльської війни, Андор продав їм майже стільки ж зерна, скільки й Tip. Тепер торгівля призупинилася. Зараз, коли кожен Кайрен-ський Дім бореться проти інших за Сонячний трон, — хто купуватиме зерно чи пильнуватиме за тим, щоб його роздали людям? Якщо битви такі ж жахливі, як ті, що ми бачимо на березі... Що ж. Ти не можеш годувати людей двадцять років, — і не відчувати жалю, коли вони мусять голодувати.

— Сірий Чоловік, — сказала Еґвейн, і Елейн відскочила, намагаючись подивитися в усіх напрямках одразу. Сяйво саїдар оточило її.

-Де?

Еґвейн повільно оглянула палубу, але тільки щоби переконатися, що ніхто не зможе підслухати. Капітан Еллісор досі стояв на кормі, поруч з чоловіком без сорочки, який тримав довгий румпель. Інший матрос був на самому вершечку носа: він дивився у воду, виглядаючи, чи немає там затоплених берегів, і ще двоє м’яко ступали палубою, знов і знову направляючи мотузку на вітрилах. Інші матроси екіпажу були внизу. Один із двох матросів зупинився перевірити кріплення на човні, що стояв на палубі догори дриґом; вона зачекала, доки він пройде, а тоді продовжила:

— Дурепа! — тихо пробурмотіла вона. — Я, не ти, Елейн, — тож не світися так. — Вона продовжила пошепки. — Сірий Чоловік переслідує Мета, Елейн. Ось що має означати той сон, — а я не могла зрозуміти. Я дурепа!

Сяйво навколо Елейн зникло.

— Не будь такою вимогливою до себе, — прошепотіла вона у відповідь. — Можливо, він це і означає, — але ні я, ні Найнів цього не зрозуміли. — Вона замовкла; золотаво-руді кучері загойдалися, коли вона похитала головою. — Але який у цьому сенс, Еґвейн? Навіщо Сірому Чоловіку переслідувати Мета? У листі до матері немає нічого, що могло б нам зашкодити.

— Не знаю навіщо, — Еґвейн насупилась. — Мусить бути причина. Я впевнена, що саме це і означав той сон.

— Навіть якщо ти маєш рацію, Еґвейн, — ти нічого не можеш вдіяти.

— Знаю, — роздратовано відповіла дівчина. Вона навіть не знала, чи він попереду них, чи позаду. Вона гадала, що попереду; Мет би без зволікань облишив місто. — У будь-якому разі, — пробурмотіла вона до себе, — нічого хорошого. Я нарешті розтлумачила один зі своїх снів, а користі з цього — як з карася вовни!

— Але якщо ти розгадала один, — мовила Елейн, — то, можливо, зрозумієш й інші. Коли ми сядемо й обговоримо їх, то, можливо...

Раптом «Блакитний журавель» так хитнувся, що Елейн впала на палубу, а Еґвейн — на неї зверху. Коли Еґвейн підвелася, берегова лінія більше не пропливала повз них. Корабель застряг: його ніс задерся вгору, а палуба перекривилася набік. Вітрила шумно тріпотіли на вітрі.

Чін Еллісор покинув кермового на самоті, — зірвався на ноги і побіг на ніс.

— Ах ти ж фермерський сліпець! — загорлав він на чоловіка, що стояв на носі, вчепившись за поручень, аби не перекинутися через нього. — Ти, брудний виродок козла! Ти що, так давно не плавав річкою, що не можеш розпізнати водяні брижі на затопленому березі? — Він схопив чоловіка за плечі, що звисали з билець, і затяг його назад, на палубу, — але тільки для того, щоб прибрати його зі свого шляху до носа і поглянути вниз. — Якщо ти зробив діру в корпусі, я залатаю її твоїми кишками!

Всі інші матроси зірвалися на ноги, і ще більше їх підійшло з нижньої частини корабля. Усі вони обліпили капітана.

Найнів з’явилася на вершині сходів, що вели до пасажирських кают, досі розправляючи спідниці. Різко смикнувши косу, вона похмуро глянула на скупчення людей на носі, а тоді попрямувала до Еґвейн та Елейн.

— Він на щось наїхав, — так? Після всіх його балачок про те, що він знає ріку так само добре, як свою дружину. Жінка, мабуть, нічого не отримує від нього, крім усмішки.

Вона знов сіпнула свою товсту косу й попрямувала до капітана, розштовхуючи матросів. Усі вони спрямували погляди вниз, на воду.

Не було сенсу приєднуватися до неї. Він швидше розв’яже проблему, якщо робитиме це сам. Найнів, найімовірніше, розкаже йому, що робити. Елейн, схоже, відчувала те саме, — виходячи з того, як співчутливо вона похитувала головою, дивлячись на капітана й екіпаж, які відвернулися від того, що було під носом корабля, і тепер шанобливо дивилися на Найнів.

Хвиля збентеження, прокотившись по чоловіках, щодалі сильнішала. На мить вигулькнув протестний жест капітанських рук, якими він розмахував над головами інших чоловіків, і тоді Найнів закрокувала від них — їй дали дорогу, вклоняючись — з Еллізором, що поспішав поруч з нею, витираючи своє кругле обличчя великою червоною хустинкою. Його схвильований голос гучнішав, наближаючись до них.

— ...добрих п’ятнадцять миль до наступного селища на березі Андору, Айз Седай, — і щонайменше п’ять чи шість миль вниз по річці на березі Кайрену. Андорські солдати утримують його, — це правда, але вони не контролюють милі звідси туди! — Він витер обличчя так, наче по ньому стікав піт.

— Затонулий корабель, — сказала Найнів своїм подругам. — Капітан вважає, що це — робота річкових розбійників. Він хоче спробувати відкотити його назад за допомогою весел. Але малоймовірно, що це спрацює.

— Корабель йшов на великій швидкості під час зіткнення, Айз Седай. Я поспішав заради вас. — Еллізор ще дужче потер лице. Еґвейн зрозуміла, що він боявся, що Айз Седай дорікатимуть йому. — Ми добряче застрягли. Але я впевнений, що судно не протікає, Айз Седай. Тож немає причин для хвилювання. Ми зачекаємо на інший корабель. Дві групи веслярів визволять нас. Немає потреби вам висаджуватися на берег, Айз Седай. Присягаюся Світлом.

— Ти хочеш покинути корабель? — спитала Еґвейн. — Гадаєш, це мудра ідея?

— Звісно, так!.. — Найнів зупинилася й наморщила носа. Еґвейн відповіла їй спокійним поглядом. Найнів продовжила спокійніше, але все ще напружено: — Капітан сказав, що може минути година, перш ніж інше судно пропливатиме повз. З достатньою кількістю весел. Чи день. Чи, може, два. Гадаю, ми не можемо витрачати стільки часу на очікування. Ми можемо дійти до цього селища — як ви його назвали, капітане? Джурин? — ми можемо дійти до Джурина за дві години — чи й менше. Якщо капітан Еллізор звільнить свій човен так швидко, як він на це сподівається, то ми зможемо знову піднятися на борт. Він каже, що зупиниться подивитися, чи ми там. Якщо йому не вдасться звільнитися, ми зможемо взяти корабель від Джурина. Можливо, там навіть буде корабель, який чекатиме на пасажирів. Капітан каже, що торговці зупиняються там через андорських солдат. — Вона глибоко зітхнула, але її голос звучав усе більш напружено. — Я достатньо добре пояснила причини? Вам треба ще?

— Мені зрозуміло, — швидко сказала Елейн, щоб випередити Еґвейн. — Це хороша ідея. Ти ж теж гадаєш, що це хороша ідея, чи не так, Еґвейн?

Еґвейн похмуро кивнула.

— Гадаю, що так.

— Але, Айз Седай, — запротестував Еллізор, — пливіть хоча б до андор-ського берега. Війна, Айз Седай. Розбійники, різноманітні головорізи, — та й солдати не кращі. Уламки під нашим носом чудово демонструють, які там люди.

— Ми не бачили жодної живої душі на боці Кайрену, — сказала Найнів, — та й у будь-якому разі ми далеко не беззахисні, капітане. І ми не будемо йти п’ятнадцять миль, коли можемо пройти лише шість.

— Авжеж, Айз Седай, — Еллізор тепер справді спітнів. — Я не мав на увазі... Звісно, ви не беззахисні, Айз Седай. Я не це мав на увазі.

Він відчайдушно протер обличчя, однак воно все одно блищало.

Найнів розтулила рота, подивилась на Еґвейн — і, схоже, змінила те, що хотіла сказати.

— Я спущуся по свої речі, — сказала вона в простір між Еґвейн та Елейн, а тоді розвернулася до Еллізора. — Капітане, підготуйте човен.

Він уклонився й поквапився геть іще до того, як вона розвернулася до люка. Капітан дав усі необхідні розпорядження ще до того, як Найнів спустилася вниз.

— Коли одна з вас каже: «вгору», — пробурмотіла Елейн, — інша каже: «вниз». Якщо ви не припините, ми не доїдемо до Тіра.

— Ми доїдемо до Тіра, — сказала Еґвейн. — Коли Найнів нарешті усвідомить, що вона більше не Мудриня. Ми всі, — вона не сказала посвячені: двоє чоловіків квапилися повз, — рівні тепер.

Елейн зітхнула.

За короткий відтинок часу човен доправив їх до берега, і вони стояли там, обвішані торбами, тримаючи в руках дорожні палиці, а на спинах — клунки зі своїми речами. їх оточували трав’янисті пагорби з розкиданими по них гайками, а за кілька миль від ріки на віддалених пагорбах ряснів ліс. Веслярі на «Блакитному журавлі» викрешували піну на воді, але так і не змогли зрушити корабель з місця. Еґвейн розвернулася й рушила на південь, не подивившись іще раз на корабель, — перш аніж Найнів змогла проявити ініціативу.

Коли інші наздогнали її, Елейн докірливо подивилася на неї. Найнів йшла, дивлячись прямо перед собою. Елейн розповіла Найнів, що Еґвейн сказала про Мета й Сірого Чоловіка, але старша подруга вислухала її мовчки і, не сповільнюючи кроків, сказала:

— Йому доведеться потурбуватися про себе самому.

Через деякий час дочка-спадкоємиця покинула спроби розговорити інших двох, і всі вони йшли мовчки.

Густі зарості чорного дуба й верби уздовж річкового берега незабаром приховали «Блакитного журавля». Вони не йшли крізь гаї, якими б малими ті не були, — адже тіні під їхніми гілками могли щось приховувати. Кілька низьких кущів росли між заростями тут, поблизу від ріки, — але вони були надто ріденькі для того, щоб там могла сховатися навіть дитина, вже не кажучи про розбійника.

— Якщо ми справді побачимо розбійників, — виголосила Еґвейн, — то я маю намір захищатися. Тут немає Амерлін, яка б визирала з-за наших плечей.

Найнів стисла губи.

— Якщо буде потреба, — сказала вона в простір перед собою, — ми можемо налякати будь-яких розбійників, як зробили це з білоплащниками. Якщо не знайдемо іншого способу.

— Давайте не будемо говорити про розбійників, — сказала Елейн. — Я б хотіла дістатися до селища без...

Постать у коричневому та сірому виросла прямо з-за куща перед ними.