Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 35

СОКІЛ

Довгі ноги Охоронця випередили Перрина, — тож у той час, коли юнак продирався крізь натовп біля вхідних дверей корчми, Лан уже крокував вгору сходами, причому без жодного поспіху. Перрин також змусив себе йти не так швидко. У дверях позаду нього лунали скарги на типів, котрі штовхаються.

— Знову? — казав Орбен, тримаючи свій срібний кубок, що потребував наповнення. — Ага, дуже добре. Вони сиділи в засідці поблизу дороги, якою ми подорожували, і я здивувався, що ця засідка була так близько від Ремена. З криками вони кинулися на нас із густих чагарників. Ми і оком не встигли змигнути, як вони вже опинилися серед нас. Вони вдарили списами, одразу вбивши двох моїх найкращих бійців і одного Ґеннового. Ага, я впізнав аїльців, коли побачив їх, і...

Перрин поквапився сходами нагору. Що ж, тепер Орбен точно їх впізнаватиме.

З-за дверей кімнати Морейн лунали голоси. Хлопець не хотів чути, що вона про все це думає. Він поквапився повз і засунув голову до Лоялової кімнати.

Ліжко оґіра було низьке й масивне, — удвічі довше і вполовину ширше, ніж будь-яке людське із тих, котрі бачив Перрин. Воно займало більшу частину кімнати, що була такою ж великою й гожою, як і у Морейн. Перрин невиразно пам’ятав, як Лоял говорив щось про те, що це — виспівана деревина, і за інших обставин він, можливо, зупинився б, щоб насолодитися цими плавними вигинами, завдяки яким ліжко мало такий вигляд, наче виросло на тому місці, де стояло. Схоже, якийсь оґір справді колись зупинявся в Ремені, — адже господар знайшов також дерев’яне крісло, яке підходило для Лояла, і накидав туди подушок. Лоял зручно сидів в нім у сорочці та штанях і писав щось у великій, обшитій тканиною книжці, що лежала на поручні крісла, при цьому ліниво пошкрябуючи нігтем голу щиколотку.

— Ми їдемо! — гукнув Перрин.

Лоял підскочив, ледь не проливши чорнило й не випустивши книжку.

— їдемо? Ми ж тільки прибули, — прогуркотів він.

— Так, їдемо. Зустрінемося внизу, і якомога швидше. І щоб тебе ніхто не бачив. Здається, там є запасні сходи, що ведуть вниз повз кухню.

Запах їжі у кінці коридору був такий сильний, що вони мусили там бути.

Оґір жалісно подивився на ліжко, а тоді почав натягувати свої високі чоботи.

— Але чому?

— Білоплащники, — сказав Перрин. — Пізніше я розповім більше.

Він вистрибнув назад, перш ніж Лоял устиг іще щось запитати.

Перринові речі лежали нерозпакованими. Щойно він почепив свій сагайдак, накинув на нього плащ, кинув попону й сакви на плече, підняв лук, — і ніщо вже не вказувало на те, що він тут колись був. Жодної складки на покривалі в ногах ліжка, жодної ляпки води на умивальнику. Він розумів, що навіть у лойовій свічці залишився свіжий ґніт. Мабуть, я знав, що не залишатимусь. Віднедавна, схоже, я не залишаю після себе жодних слідів.

Як хлопець і сподівався, вузькі сходи наприкінці коридору вели до іншого коридору, який проходив повз кухню. Він обережно туди зазирнув. Кухарська собака бігла у своєму великому плетеному колесі, повертаючи довгий рожен, на якому смажилися стегно ягняти, великий шмат м’яса, п’ятеро курок і гусак. Духмяний пар здіймався із супника, підвішеного на міцному гаку над другим вогнищем. Але не було видно жодного кухаря, — жодної живої душі, окрім собаки. Завдяки побрехенькам Орбена він без свідків вибіг у ніч.

Стайня виявилася великою спорудою, збудованою з того ж каменю, що й корчма, — але шліфованими були тільки кам’яні блоки довкола великих дверей. Тьмяне світло мерехтіло під єдиним ліхтарем, що звисав зі стовпа. Ходак та інші коні стояли в стійлах біля дверей; великий кінь Лояла практично затуляв його. Запах сіна був знайомим і затишним. Перрин прибув сюди першим. У стайні був лише один черговий стайничий, з вузьким обличчям і патлатим сивим волоссям, вбраний у брудну сорочку. Йому одразу ж захотілося дізнатися, хто такий Перрин, що наказує осідлати чотирьох коней; хто його господар; і чому він має такий вигляд, наче збирається вирушити в дорогу серед ночі; і чи знає господар Фарлен, що він збирається ось так вислизнути; і що він приховує у цих торбах; і що не так з його очима, — чи не хворий він?

3-позаду Перрина, блиснувши золотом у світлі ліхтаря, вилетіла монета. Стайничий почистив її однією рукою і спробував на зубах.

— Осідлай їх, — сказав Лан. Його голос був холодним, як залізо; стайничий смикнувся в поклоні й поквапився підготувати коней.

Коли до стайні увійшли Морейн і Лоял, все вже було готово, тож вони просто взяли віжки й рушили за Ланом віддаленою вулицею, котра спускалася до ріки. М’який стукіт кінських копит кам’яними плитами привернув увагу лише облізлого пса, який тільки раз гавкнув і, коли вони наблизилися, втік.

— Це пробуджує спогади, — чи не так, Перрине? — сказав Лоял тихим, як на нього, голосом.

— Говори тихіше, — прошепотів Перрин. — Які спогади?

— Ну, як у старі часи, — оґіру вдалося приглушити свій голос; він прозвучав як джміль, тільки тепер розміром із собаку, а не з коня. — Крастися поночі з ворогами позаду нас, — і, можливо, попереду; з небезпекою в повітрі та з холодним присмаком пригод.

Перрин похмуро подивився на Лояла поверх сідла Ходака. Це було просто; його очі ковзнули по сідлу, а голова, плечі та груди Лояла височіли над ним з іншого боку.

— Про що ти говориш? Тобі почала подобатися небезпека? Лояле, ти, мабуть, з глузду з’їхав!

— Я лише фіксую настрій у моїй голові, — сказав Лоял поважним тоном, — чи, можливо, захищаючись. — Для моєї книжки. Я все це запишу. Сподіваюся, вони почнуть мені подобатися. Пригоди. Звісно. — Його вуха двічі сильно смикнулися. — Я маю полюбити їх, якщо хочу написати про них.

Перрин похитав головою.

На кам’яних причалах пороми, схожі на баржі, затишно розмістилися на ніч, нерухомі й темні, як більшість інших кораблів. Ліхтарі освітлювали рух людей на доці уздовж двощоглового судна, а також на його палубі. У повітрі пахло переважно смолою та мотузками — із сильними домішками риби, хоча зі складу, розташованого позаду, віяло різким пряним ароматом, що майже поглинав усі інші.

Лан знайшов капітана, — невисокого худорлявого чоловіка, який мав дивну звичку тримати голову трохи набік, слухаючи когось. Потор-гувавшись, вони незабаром дійшли згоди, і ось вже підготували ремені й перев’язки, щоб підняти коней на палубу. Перрин уважно стежив за кіньми, заспокоюючи їх; цим тваринам бракувало терплячості до незвичних речей, — наприклад, до підйому в повітря; але навіть жеребець Охоронця, здавалося, втихомирився від його шепотіння.

Лан дав золото капітану, а срібло — двом матросам, що босоніж побігли до складу по мішки вівса. Більшість членів екіпажу прив’язували коней між щоглами, спорудивши з мотузок щось на кшталт невеличкої загорожі, і водночас скаржилися на кізяки, котрі їм доведеться потім прибирати. Перрин знав, що їх навряд чи хтось почув, але його вуха вловили кожне слово. Ці чоловіки просто не звикли до коней.

Невдовзі «Сніжний гусак» вже був готовий відплисти, — трохи раніше, ніж планував капітан. Звали його Джейм Адарра. Щойно відкинули швартові канати, як Лан відвів Морейн униз, і Лоял, позіхаючи, пішов за ними вслід. Перрин залишився на носі корабля, поруч з бильцями, хоча після кожного позіхання оґіра позіхав і він сам. Юнак міркував, чи зможе «Сніжний іусак» випередити вовків, пливучи річкою униз; чи випередить він його сни. Чоловіки готувалися, розмахуючи веслами, щоб відплисти від пристані.

Щойно відкинули останній швартовий канат і його підібрав докмейстер, дівчина у вузькій, розділеній спідниці виринула з тіні між двома складами — з вузликом у руках і темним плащем, що розвівався позаду. Вона заскочила на палубу, коли чоловіки за веслами вже почали відштовхуватися.

Адарра поквапився до неї від румпеля, а вона спокійно поклала свій вузлик і бадьоро сказала:

— Мені треба вниз по річці... ем... скажімо, до того місця, куди прямує він. — Вона кивнула в напрямку Перрина, не дивлячись на нього. —Я можу спати на палубі. Холод і волога мене не турбують.

Протягом декількох хвилин вони торгувалися. Вона простягнула три срібні марки; насупилася на мідяки, що отримала як решту, а тоді сунула їх у свій гаманець і рушила прямо до Перрина.

Від дівчини віяло дикими травами, — легкими, свіжими й чистими. Її темні розкосі очі подивились на нього з-над високих вилиць, а тоді вона відвернулася, щоб поглянути назад, на берег. Йому здавалося, що дівчина була його ровесницею; він не міг вирішити, пасує до її обличчя її ніс чи ні. Який же ти дурень, Перрине Айбара. Яка тобі різниця, який вона має вигляд?

Відстань до пристані тепер становила добрих двадцять кроків; весла занурювалися, вирізаючи білі борозни в темній воді. Якусь мить він розмірковував над тим, чи не викинути її за борт.

— Що ж, — незабаром почала вона, — ніколи не думала, що моя подорож занесе мене назад в Ілліан так швидко. — Її голос був високим, манера розмови — рішучою, але це не дратувало. — Тож ви їдете в Ілліан, так? — Перрин стиснув вуста. — Не надимайся, — сказала вона. — Ти вчинив чималий розгардіяш там, — ти й той аїлець. Люди вже почали перешіптуватися, коли я втекла.

— Ти не сказала їм? — здивовано спитав він.

— Жителі думають, що аїлець перегриз ланцюг чи зламав його голими руками. Вони ще не визначилися, коли я пішла. — Вона видала звук, підозріло схожий на смішок. — Орбен достатньо гучно висловлював своє розчарування тим, що через рани він не може особисто вполювати аїльця.

Перрин пирхнув.

— Якщо він коли-небудь знову побачить аїльця, то в біса накладе собі в штани. — Він прокашлявся й пробурмотів. — Вибач.

— Не знаю, що й сказати, — промовила дівчина так, наче він і не лаявся. — Я бачила його в Джеганнагу впродовж зими. Він бився проти чотирьох чоловіків одразу: двох убив, а інші двоє здалися. Звісно, він почав бійку, — що було, те було; але вони знали, на що пристали. Він не вступає в бій з тим, хто не може себе захистити. А однак він усе одно дурень. У нього якісь своєрідні уявлення про Великий темний ліс. Дехто називає його Лісом Тіней. Чув щось про нього?

Перрин краєм ока поглянув на неї. Вона так спокійно говорила про бої та вбивства, як інша жінка говорила б про куховарство. Він ніколи не чув про якийсь Великий темний ліс; але Ліс Тіней розміщувався одразу на південь від Межиріччя.

— Ти стежиш за мною? Ти спостерігала за мною там, у корчмі. Чому? І чому не розповіла їм, що бачила?

— Оґір, — сказала вона, вдивляючись у ріку, — одразу зрозуміло, що він — оґір. Інших теж було неважко розгадати. Мені набагато краще вдалося зазирнути під каптур леді Алис, ніж Орбену, і її обличчя говорить, що той кам’янопикий чоловік — Охоронець. Спопели мене Світло, не хотіла б я його розсердити. Він завжди має такий вигляд чи проковтнув камінь під час останньої трапези? Байдуже; залишаєшся лише ти. Не люблю речей, які не можу пояснити.

Перрин знов замислився над тим, чи не скинути її за борт. Цього разу серйозно. Проте Ремен тепер був лише плямою світла позаду них, — і він не знав, як далеко вони від берега.

Дівчина, схоже, сприйняла його мовчання як заохочення продовжувати.

— Тож ми маємо, — вона роззирнулася, а тоді стишила голос, хоча найближчий до них член екіпажу веслував десь за десять футів, — Айз Седай, Охоронця, оґіра — і тебе. На перший погляд — селянина. — Вона уважно подивилася в його жовті очі; Перрин не відвів погляду, і вона усміхнулася. — Тільки ти звільнив аїльця з клітки, довго розмовляв з ним про щось, а тоді допоміг йому порубати дюжину білоплащників на сосиски. Гадаю, ти займаєшся таким регулярно; ти схожий на людину, для якої це звична річ. Я відчуваю щось дивне в такій групі мандрівників, а дивні сліди — це якраз те, що шукають мисливці.

Перрин здивовано моргнув; він усе правильно почув?

— Мисливці? Ти? Ти не можеш бути мисливцем. Ти ж дівчина.

Дівчина так невинно всміхнулася, що він ледь не відступив від неї. Вона відступила, зробила плавний рук кожною рукою, і враз у неї опинилися два ножі, які вона тримала так уміло, як це колись умів робити старий Том Меррилін. Один з веслярів видав здавлений горловий звук, а двоє інших спіткнулися; веслярі заметушилися, заплуталися, і «Сніжний гусак» трохи похитнувся, перш ніж крики капітана повернули все на свої місця. До того моменту ножі темноволосої дівчини знову щезли.

— Спритні пальці й спритний розум принесуть значно більше користі, аніж меч і м’язи. Пильне око теж допоможе. І, на щастя, все це в мене є.

— А головне — скромність, — пробурмотів Перрин. Здавалося, вона пропустила це повз вуха.

— Я присяглася та отримала благословення на великій площі Таммаз, в Ілліані. Можливо, я була наймолодшою, але в тому натовпі, з усіма тими трубами, барабанами, тарілками і криками... Шестирічне дитя могло при-сягтися, — і ніхто б і не помітив. Нас там було більше тисячі, і усі — із власними уявленнями про те, де шукати Ріг Валіра. У мене є свої, — і вони і досі можуть бути правильними; але жоден мисливець не може собі дозволити проґавити дивний слід. Ріг, без сумніву, лежить наприкінці дивного сліду, — а нічого незвичнішого від сліду вашої четвірки я ще ніколи не бачила. Куди ви прямуєте? В Ілліан? Кудись іще?

— І яка ж у тебе версія? — спитав він. — Про те, де захований Ріг? — У безпеці в Тар Валоні, сподіваюся, — і нехай зійде Світло, щоб я його більше ніколи не побачив знову. — Гадаєш, він у Ґелдані?

Вона похмуро подивилася на нього — йому здавалося, що вона вже не зійде зі сліду, на який натрапила, але він був готовий запропонувати їй стільки хибних шляхів, скільки вона забажає, — а тоді сказала:

— Ти колись чув про Манетерен?

Він ледь не подавився.

— Чув про нього, — обережно сказав він.

— Всі королеви Манетерену були Айз Седай, а королі — пов’язаними з ними Охоронцями. Не можу собі уявити подібного місця, але так пишуть у книжках. Це були розлогі землі — більшість територій Андору, Ґелдану та багатьох сусідніх — але столиця, саме місто, розташовувалась в Імлистих горах. Гадаю, Ріг там. Допоки ви четверо не приведете мене до нього.

У Перрина заворушилося волосся. Вона прочитала йому лекцію, мовби він був забитим сільським неуком.

— Ти не знайдеш Ріг чи Манетерен. Місто було знищене у роки Трал-лоцьких війн, коли остання королева залучила надто багато Єдиної Сили, щоб знищити жаховладців, які вбили її чоловіка.

Морейн називала йому імена того короля й королеви, але він не пам’ятав їх.

— Не в Манетерені, фермере, — сказала вона спокійно, — хоча така місцина була б хорошою схованкою. Але були там й інші народи, інші міста в Імлистих горах, — такі давні, що навіть Айз Седай не пам’ятають їх. І подумай: усі ці історії про те, що гори приносять біду тим, хто туди приходить. Яке місце може бути кращим для того, щоб сховати Ріг, аніж ці забуті міста?

— Я чув розповіді про те, що щось сховано в горах. — Чи повірить вона мені? У нього ніколи не виходило брехати. — У них не сказано, що саме, — але йдеться про найбільший скарб у світі; тож це може бути й Ріг. Але Імлисті гори розкинулися на сотні ліг. Якщо ти збираєшся знайти його, тобі не варто витрачати час на те, щоб стежити за нами. Він тобі знадобиться, щоб знайти Ріг, перш аніж це зробить Орбен чи Ґенн.

— Я вже казала, — ці двоє мають дивні уявлення про те, що Ріг захований у Великому темному лісі. — Вона всміхнулася йому. Коли вона це робила, її рот зовсім не здавався великим. — І я вже казала, що мисливці повинні йти дивними шляхами. Тобі пощастило, що Орбен і Ґенн були поранені в бою з тими аїльцями, — інакше вони б теж були на борту. Принаймні я не стоятиму на вашому шляху, не втручатимуся і не встряватиму в бій з Охоронцем.

Перрин роздратовано забурчав:

— Ми всього лиши мандруємо до Ілліану, дівчино. Як тебе звати? Якщо ми вже разом цими днями плистимемо на цьому кораблі, не буду ж я тебе називати дівчиною.

— Я назвала себе Мандарб.

Він не зміг стримати свого реготу. Її розкосі очі обпекли його.

__Навчу тебе дечого, фермере. — Її голос залишався спокійним. Заледве. — Старою мовою Мандарб означає «клинок». Це ім’я вартує мисливця за Рогом!

Перрину вдалося приборкати свій сміх, і він важко прохрипів, вказуючи на обв’язану загорожу між щоглами.

— Бачиш того чорного жеребця? Його звуть Мандарб.

Жар погас в її очах, а на щоках проступили червоні плями.

— Ох. Моє справжнє ім’я Зарін Башир, — але Зарін не підходить для мисливця. В оповідях мисливці називалися якось на зразок Роґоша Орлине Око.

Вона виглядала такою зніченою, що він поквапився сказати:

— Мені подобається ім’я Зарін. Воно тобі личить. — Вогники знову заблимали в її очах, і на мить йому здалося, що вона збирається знову дістати один зі своїх ножів. — Уже пізно, Зарін. Я хочу трохи поспати.

Він розвернувся, щоб рушити до люка, який вів під палубу; його плечима пробігли сироти. Екіпаж досі працював, налягаючи на весла, — вперед і назад. Дурень. Дівчина не встромить мені ножа. Не при всіх цих людях. Правда ж ? Коли він наблизився до люка, вона гукнула його.

— Фермере! Я називатиму себе Фейлі. Мій батько називав мене так у дитинстві. Це означає «сокіл».

Перрин отетерів і ледь не пропустив першу сходинку драбини. Випадковість. Коридор був темним, але місячне сяйво пробивалося вниз, тож він бачив свій шлях. Хтось голосно хропів в одній з кают. Мін, чому тобі доводиться бачити всі ці речі?