Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 4

ТІНІ УВІ СНІ

Холод заполонив загальну залу корчми, хоч у довгому кам’яному каміні палахкотів вогонь. Перрин потер руки перед полум’ям, але це їх не зігріло. Завдяки холоду він відчував дивний комфорт, — наче його захищав якийсь щит. Але від чого? Цього він не знав. Щось шепотіло глибоко в голові; якийсь ледь чутний приглушений звук, що продирався у свідомість.

— Тож ти відмовишся від цього потім. Так буде краще для тебе. Підійди. Сядь, і ми побалакаємо.

Перрин озирнувся на голос. За круглими столами в усьому залі не було ні душі, — лише за одним, у темному кутку, самотував чоловік. Решта залу теж була розмитою плямою, але так радше здавалося, особливо якщо не зосереджувати на ній погляду. Він знову подивився на вогонь; тепер той палав у цегляному каміні. Чомусь це не стривожило його. Хоча мало б. Але він не міг сказати чому.

Чоловік кивнув, і Перрин підійшов до його столу. Квадратного столу. Столи були квадратні. Спохмурнівши, він потягнувся рукою до стільниці, але одразу ж відсмикнув її назад. У цьому закутку не було ламп, хоча решта зали освітлювалася, чоловік за столом майже зливався з напівтемрявою.

Перрину здавалося, що він знає цього чоловіка, однак це враження було таким же непевним, як і те, на що він дивився краєм ока. Чоловік цей був немолодий, вродливий і надто добротно вбраний як на сільську корчму: у темний, майже чорний оксамит із білими мереживними манжетами та коміром. Чоловік видавався напруженим, вряди-годи він притискав руку до грудей, мовби рухи завдавали йому болю. Його темні очі втупилися в Пер-ринове обличчя; вони заяскріли, наче блискучі жарини в тіні.

— Відмовлюся від чого? — спитав Перрин.

— Від цього, звісно. — Незнайомець кивком вказав на сокиру на паску Перрина. Він промовив це здивовано, — так, неначе вони вже говорили про це, а тепер давня суперечка відновилася.

Юнак не тямкував, що сокира при ньому, адже не відчував її ваги. Він провів рукою по лезу-півмісяцю та по товстому шипу, який його збалансо-вував. Сталь була міцною. Міцнішою, аніж будь-що тут. Можливо, навіть міцнішою за нього самого. Перрин поклав на неї руку, аби триматися за щось реальне.

— Я думав про це, — мовив він, — але не можу. Не тепер. — Не тепер ? Здавалося, що зала мерехтіла, а шепіт пробуджувався в його голові знов. Ні! Скрегіт стих.

— Ні? — Чоловік холодно посміхнувся. — Ти коваль, юначе. І, як я чув, добрий коваль. Твої руки створені для молота, а не для сокири. Щоб створювати речі, а не вбивати. Повертайся до кузні, доки не пізно.

Перрин із подивом усвідомив, що киває йому.

— Так, але я та’верея. — Він ніколи не промовляв цього вголос. Але знав це. Він був упевнений в цьому, хоч і не знав чому.

На мить посмішка незнайомця перетворилася на вишкір, але одразу ж він знов заусміхався ще ширше. Аж холодом війнуло.

— Хлопче, є кілька способів змінити хід подій. Способів, що обійдуть навіть долю. Сядь, і ми про це поговоримо. — Тіні почали наближатися й згущуватися, немов хотіли дотягнутися до нього.

Перрин відступив на крок назад, до світла.

— Я так не вважаю.

— Хоча б випий зі мною. За минувшину та майбутні часи. Зі мною ти багато що зрозумієш.

Кубка, який чоловік штовхнув до Перрина, ще хвилину тому на столі не було. Він виблискував сріблом і був по вінця наповнений темним, криваво-червоним вином.

Перрин вгледівся в обличчя незнайомця. Навіть його гострий погляд зміг роздивитися лише тіні, що обгортали чоловіка, немов плащ Охоронця. Темрява огортала його, наче голубила. Було в його очах щось таке, що, гадав Перрин, він зуміє пригадати, якщо постарається. Шепіт повернувся.

— Ні, — сказав він м’якому звуку в голові, та коли рот незнайомця скривився від люті — що минула так само швидко, як і з’явилася,—юнак вирішив, що ця відповідь стосуватиметься і вина. — Я не хочу пити, — сказав Перрин.

Він розвернувся й попрямував до дверей. Камін був обкладений річковою галькою; кілька довгих столів з лавами заповнювали залу. Раптом Перрину захотілося вийти надвір, подалі від цього чоловіка.

— У тебе не буде багато шансів, — різким голосом сказав незнайомець йому в спину. — Три ниті сплетені разом і приречені на спільний фатум. Обріжеш одну — розірвуться й інші. Доля зможе вбити тебе, — якщо не гірше.

Перрин відчув позаду себе несподіваний жар, що зник так само раптово, як і з’явився, — неначе відчинили й миттю закрили дверцята плавильної печі. Наляканий, він озирнувся. Зала була порожньою.

Це лише сон, подумав юнак, тремтячи від холоду. І все змінилося.

Він дивився в дзеркало і, здавалося, розумів і водночас не розумів того, що там побачив. На ньому був позолочений шолом у формі лев’ячої голови, — неначе він його носив одвічно. Позлітка вкривала його пишно ковану кірасу, а обладунки на руках та ногах мережило золоте карбування. Тільки сокира на паску була звичайною. Голос у голові — його власний — промовляв до нього, що він уподобає лише ту зброю, яку використовував уже тисячу разів у сотнях битв. Ні! Він хотів позбутися її; викинути. Я не можу! У вухах продзвенів виразний голос, гучніший за шепіт.

— Чоловік створений для слави.

Перрин відірвався від дзеркала—й усвідомив, що бачить найпрекраснішу жінку, яку коли-небудь зустрічав. Він не помічав більше нічого в залі, крім неї. Її очі були немов опівнічні озерця, а ніжно-бліда гладенька шкіра здавалася м’якшою від сукні з білого шовку. Коли вона наблизилася, у нього пересохло в роті. Він зрозумів, що всі жінки, яких він бачив раніше, — незграбні й недоладні. Юнак затремтів — дивно, чому йому так холодно.

— Чоловік повинен тримати свою долю обома руками, — мовила жінка, усміхаючись. Це трохи зігріло його. Жінка була високою, — менше долоні їй не вистачало, щоб дивитися йому в очі нарівні. Срібні гребінці тримали її коси, чорніші від крукового крила. Широкий срібний пасок-ланцюг огортав тонесеньку талію, яку юнак міг би обхопити руками.

— Так, — прошепотів він. Усередині нього подив протистояв згоді. Він ніколи не прагнув слави. Але після її слів він забажав слави найдужче у світі. — Тобто... — Якийсь звук знову заскреготів у нього в черепі. Ні! Скрегіт минув, як і згода. Майже. Він приклав руку до голови, вхопився за золотий шолом і зняв його.

— Я... Не думаю, що прагну слави. Це не для мене.

— Не прагнеш слави? — засміялася вона. — Чи існує чоловік, у якого кров стугонить у жилах, — що не бажав би прославитися? Здобути стільки слави, як у того, хто просурмить у Ріг Валіра?

— Не хочу, — мовив він, хоча частина його кричала, що він бреше. Ріг Валіра. «Ріг просурмив — і почалась велика розплата. Смерть їхала на його плечі і все ще чекала попереду. Його коханка. Його руйнівниця». Ні! Я просто коваль.

Вона жалісливо посміхнулася.

— Бажати так мало. Ти не повинен слухати тих, хто відвертатиме тебе від твого призначення. Вони хотітимуть принизити тебе, розтоптати. Знищити. Протистояння з долею принесе лише біль. Хто ж обирає страждання, коли може отримати славу? Своє ім’я, вписане поряд з усіма легендарними героями?

— Я не герой.

— Ти не знаєш і половини того, ким ти є. Чи ким можеш бути. Підійди, розділи цей кубок зі мною, — за призначення й за славу. — Вона тримала блискучий срібний кубок, наповнений криваво-червоним вином. — Пий.

Перрин похмуро вдивився в кубок. Щось у ньому... було знайоме. Гарчання вгризалося в його мозок. Ні! Він боровся з ним, відмовляючись слухати. Ні!

Жінка простягла йому золотий кубок.

— Пий.

Золотий? Здається, кубок був... він був... Думка вислизнула від нього. Юнак розгубився, і в’їдливий внутрішній звук повернувся знову, продираючись до його свідомості.

— Ні, — відповів він. Перрин подивився на золотий шолом у своїх руках і відкинув його вбік. — Я коваль. Я... — звук у його голові опирався, боровся з усіх сил, щоб дійти до свідомості. Перрин обхопив голову руками й затиснув вуха, щоб заглушити цей звук, — але таким чином лише замкнув його в собі. — Я лю-ди-на! — закричав він. •

Темрява оповила юнака, але голос жінки звучав і далі, — пошепки.

— Тут завжди ніч, і всім людям щось сниться. А особливо тобі, мій дикуне. Я завжди буду у твоїх снах.

Спокій.

Він опустив руки. Юнак знову був у своєму каптані та бриджах, — вміло пошитих без усіляких прикрас. Звичайний одяг коваля чи будь-якого селянина. Але він це заледве помітив.

Перрин стояв біля низьких поручнів кам’яного мосту, що вигинався від одного широкого плаского кам’яного шпиля до іншого. Вони розташовувалися так далеко від нього, що навіть його пильний погляд не міг їх розгледіти. Перрин не розумів, звідки ллється світло, тьмяне навіть для його очей. Воно просто було. Усюди, куди сягав його зір, ліворуч і праворуч, вгорі й внизу, стояли мости, шпилі, опори та переходи. Здавалося, вони не мали ні кінця, ні початку. Ба більше: деякі з цих переходів здіймалися до вершин шпилів, які розташовувались просто над тим місцем, звідки ці переходи й починалися. Звідусіль відлунював плескіт води. Перрина пройняло холодом.

Раптом краєм ока він помітив якийсь рух — і, не замислюючись, присів за кам’яним парапетом. Хтось міг його помітити, — і це було небезпечно. Він не розумів чому, — але знав це напевно. Просто знав.

Обережно визираючи з-за поручнів, він стежив поглядом за тим, що рухалося. Вдалині на переході блиснуло біле сяйво. Там була жінка, — він був упевнений у цьому, хоча й не міг її роздивитися. Жінка в білій сукні, яка кудись квапилася.

На мосту, трохи нижче того місця, де був хлопець, і значно ближче до переходу, котрим йшла жінка, раптом з’явився чоловік. Високий і стрункий, а в його чорному волоссі сріблилася сивина, що надавало йому статечного вигляду. Його темно-зелений каптан був рясно розшитий золотим листям. Пояс та капшук також мережив золотий візерунок; піхва кинджала виблискувала коштовним камінням, а халяви чобіт були прикрашені золотими торочками. Звідки він?

З іншого боку мосту так само раптово виник другий чоловік. Чорні смужки прикрашали пишні рукава його червоного каптана, а густо зібране світле мереживо звисало з коміра та манжетів. Чоботи були рясно прикрашені сріблом, — так, що самої шкіри майже не було видно. Чоловік був нижчим від того, якому ішов назустріч, та більш присадкуватим, з коротким волоссям, білим, як і його мереживо. Вік не зробив його кволим. Він рухався з тією ж гордовитою впевненістю, що й той, другий чоловік.

Вони обережно наблизилися один до одного. Немов два кінних торговці, які знають, що інший хоче продати кульгаву кобилу, подумав Перрин.

Чоловіки заговорили. Перрин нашорошив вуха, — але чув лише невиразне бурмотіння, що губилося серед плескоту води. Тоді вони нахмурились та обмінялись гнівними поглядами; їхні рухи стали різкішими, ще трохи — і перетворяться на удари. Вони не довіряли один одному. Перрину здавалося, що вони навіть ненавидять один одного.

Він шукав поглядом жінку, але вона зникла. Коли ж він знову поглянув на чоловіків, до них приєднався ще один. І звідкись Перрин його знав: якісь розмиті спогади виринали в його пам’яті. Це був вродливий чоловік середнього віку, вбраний у щось схоже на чорний оксамит з білим мереживом. Корчма, згадав Перрин. І ще щось перед тим. Щось... Схоже, щось дуже давнє. Проте спогад так і не став окресленішим.

Перші двоє чоловіків тепер стояли пліч-о-пліч, що створювало незручне для них союзництво проти новоприбулого. Він кричав на них і погрожував кулаком, поки вони метушилися, намагаючись уникнути його погляду. Навіть якщо вони й ненавиділи один одного, їхній страх перед цим, третім чоловіком був сильніший від взаємної зненависті.

Його очі, подумав Перрин. Є в них щось дивне.

Високий смаглявий чоловік почав щось відповідати, — спочатку спроквола, а потім із дедалі більшим запалом. Світловолосий теж вступив у суперечку, і тимчасовий мир перших двох розпався. Усі троє почали кричати, — кожен по черзі на двох інших. Раптом чоловік у темному оксамиті широко розвів руками, немов вимагаючи тиші. І вогняна куля, дедалі збільшуючись, обгорнула, накрила і поглинула їх.

Перрин схопив голову руками й опустився за кам’яні поручні, щулячись, поки сильний вітер, гарячий, як полум’я, шарпав і рвав його одяг. Вітер і був полум’ям. Навіть із заплющеними очима він усе бачив: вогонь, що займає все навколо; вогонь, що проникає скрізь. Вогненна буря пройшла й крізь нього; він відчував це. Вона спалахувала, втягувала, бажаючи поглинути його та спопелити. Юнак закричав, намагаючись втриматися, але розумів, що цього недостатньо.

І ось між ударами серця вітер щезнув. Різко, без усілякого згасання. Мить тому його огорнула полум’яна буря, і от уже все вщухло. Лише плескіт води залишився.

Перрин повільно сів і почав оглядати себе. Його одяг був цілий; оголені частини тіла не мали опіків. Тільки пам’ять про жар зберігала те, що відбулося. Полум’я залишилося лише в його свідомості, — тіло ж не відчуло жодних змін.

Він обережно визирнув через поручні. Від мосту вціліло лише кілька метрів опори обабіч того місця, де стояли чоловіки. Від них самих не лишилося й сліду.

Перрин знов відчув поколювання в потилиці, — немов волосся заворушилося. Це змусило його поглянути вгору. З переходу праворуч на нього дивився кудлатий сірий вовк.

— Ні! — Він схопився на ноги й побіг. — Це сон! Нічне жахіття! Я хочу прокинутися!

Він біг, а його погляд затуманювався. В очах замиготіли плями. У вухах загуло; а коли все стихло, вогники в очах згасли.

Перрин затремтів від холоду. Він знав, що це сон, — абсолютно точно, з першої миті. Юнак невиразно пригадував інші свої сни, але цей пам’ятав чітко. Він уже був у цьому місці раніше, минулими ночами; і хоча він нічого не розумів, але знав, що це сон. Однак це знання нічого не змінювало.

Він стояв у приміщенні з куполоподібною стелею заввишки метрів із п’ятдесят, а навколо височіли великі колони, витесані з відполірованого червоного каменю. Він та ще один чоловік, такий велетенський, що своїми

руками міг би обхопити сусідню колону. Підлога була вистелена великими плитами із світло-сірого каменю, твердого, однак вже затертого численними поколіннями ходаків.

У центрі зали під куполом було те, заради чого всі сюди й приходили. Меч, що завис у повітрі руків’ям донизу. Здавалося, будь-хто може підійти і взяти його. Він повільно обертався, мовби рухаючись від повівання вітру. Насправді це був не зовсім й меч. Схоже, він був виготовлений зі скла чи кришталю. І лезо, і руків’я, і гарда ловили світло й розбивали його на тисячі блискіток і вогників.

Він підійшов і простягнув до нього руку, — як робив це кожного разу. Юнак чітко пам’ятав цей момент. Руків’я висіло перед ним, зовсім поруч. Але за крок до сяйливого меча рука натикалась у порожньому повітрі на щось тверде, мов камінь. Він це знав. Перрин тиснув дужче, — але це було все одно що штовхати стіну. Меч обертався й іскрився, — за крок до нього і водночас мовби на іншому березі океану.

Калландор. Він не зрозумів, де пролунав цей шепіт: у нього в голові чи зовні; звук ритмічно відлунював від колон, лагідно, мов віяння вітру. Калландор. Хто володіє мною, володіє й долею. Візьми мене й розпочни останню подорож.

Мимоволі Перрин, злякавшись, відступив назад. Цей шепіт раніше ніколи не з’являвся. Чотири рази до цього він бачив цей сон — він це чітко пам’ятав навіть зараз; чотири ночі, одна за одною — і лише цього разу щось змінилося.

Покручі наближаються.

Це був інший шепіт, джерело якого він знав; і юнак підстрибнув, неначе його торкнувся мерддраал. Поміж колон стояв вовк. Кудлатий сіро-білий вовк, зростом майже йому до талії. Він пильно дивився на нього — такими ж, як у нього самого, жовтими очима.

Покручі наближаються.

— Ні, — захрипів Перрин, — ні, я не впущу тебе! Нізащо!

Перрин видерся зі сну й сів у своїй хижці, трусячись від страху, холоду та люті.

— Нізащо, — хрипко шепотів він.

Покручі наближаються.

У його голові чітко лунала ця думка; однак вона належала не йому.

Покручі наближаються, брате.