Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 40

НІЧНИЙ ГЕРОЙ

Мет, спершись на бильця, спостерігав, як наближалось оточене стінами місто Аринґілл, поки веслярі рухали «Сіру чайку» у напрямку довгих доків, збудованих із обсмолених колод. Захищені кам’яними підпірними стінами, що врізалися в ріку, доки були переповнені людьми, більшість з яких виходили з різноманітних кораблів, прив’язаних уздовж доків. Хтось тягнув візки, хтось штовхав сани чи фургон з високими колесами, завалений меблями й скринями, — але більшість несла клунки на спинах. Але не всі вони метушилися. Багато хто з чоловіків і жінок невпевнено збилися у купки, а діти, плачучи, чіплялися за їхні ноги. Солдати в червоних мундирах і блискучих кірасах намагалися змусити їх рушити до міста, — але, здавалося, вони були надто перелякані, щоб рухатися.

Мет розвернувся й прикрив рукою очі, щоб подивитися на річку, яку вони залишали. Тут Еринін була більш завантажена, ніж на півдні Тар Балона. Майже дюжина кораблів пропливала в полі його зору, — починаючи з довгих гостроносих човників, що розтинали річку, пливучи вгору проти течії завдяки двом трикутним вітрилам, — до широких, тупоносих суден із квадратними вітрилами, котрі все ще майоріли на півночі вдалині.

Приблизно половина човнів не мала нічого спільного з річковою торгівлею. Дві широкі баржі з порожніми палубами тяжко перетинали річку, прямуючи до меншого міста на іншому березі, тоді як три інші поверталися назад, до Аринґіллу; їхні палуби були напхані людьми, наче бочки — рибою. Призахідне сонце, що вже торкалося горизонту, відтіняло знамено, котре тріпотіло над іншим містом. На тому березі був Кайрен, — але юнаку не потрібно було бачити прапор для того, щоб дізнатися, що там зображений Білий лев Андору. Про це було досить сказано в тих кількох андорських селищах, де ненадовго зупинялася «Сіра чайка».

Він похитав головою. Політика його не цікавила. Допоки вони знову не спробують переконати мене в тім, що я — андорець, лише через якісь карти. Згоріти мені, — вони, мабуть, ще спробують змусити мене битися в їхній клятій армії, якщо справи з Кайреном затягнуться. Підкорятися наказам. Світло! Здригнувшись, він повернувся назад, до Аринґілла. Босоногі чоловіки на «Сірій чайці» готували мотузки, щоб кинути їх іншим на доці.

Капітан Малліа стежив за ним з-за румпеля. Хлопець жодного разу не поступився його спробам здобути прихильність, щось дізнатися про їхню важливу місію. Мет врешті показав йому скріплений печаткою лист і сказав, що має доправити його від дочки-спадкоємиці до королеви. Особисте повідомлення від доньки до матері — не більше. Малліа, схоже, почув лише слова «королева Морґейз».

Мет всміхнувся до себе. У глибокій кишені куртки лежали два гаманці, що ще потовщали відтоді, як він сів на це судно; він знайшов достатньо вільних монет, щоб наповнити їх. Його талан був не таким хорошим, як спочатку, у ту дивну ніч, коли гра в кості й все навколо здавалися божевіллям, — однак він був достатньо добрим. Після третьої ночі Малліа здався у своїх спробах виявити дружність, граючи в кості, але його скриня для грошей на той час уже полегшала. А після Аринґілла стане ще легшою. Малліа потрібно поповнити запаси їжі — Мет поглянув на людей, що юрмилися на доці, — якщо він це зможе зробити тут хоч за якісь гроші.

Усмішка Мета згасла, коли його думки повернулися до листа. Невеличкий порух ножа з гарячим лезом, — і золота печатка з лілією піддалася. Там не було нічого: Елейн старанно вчилася, здобувала успіхи і прагнула вчитися й далі. Вона була покірною донькою, Престол Амерлін покарала її за втечу й сказала більше ніколи про це не говорити, тож її мати має зрозуміти, що вона не може сказати більше. Вона писала, що її підвищили до посвяченої, і все це відбулося так скоро, тож тепер їй довірили більше обов’язків, і вона має покинути Тар Валон на незначний час у справі самої Амерлін. Її мати може не хвилюватися.

Легко було їй писати Морґейз не хвилюватися. Це ж вона його посадила на гарячу сковорідку. Цей дурний лист мав бути причиною того, чому ті чоловіки прийшли по нього, — але навіть Том не зумів пояснити це все; він лише бурмотів щось про «шрифти», «коди» та «Гру Домів».

Тепер лист лежав у підкладці плаща; печатка була на місці, і Мет міг заприсягтися, що ніхто ніколи не дізнається, що він його читав. Якщо хтось так хоче вбити його за лист, — нехай вони спробують знову. Я казав, що доправлю його, Найнів, — і я в біса зроблю цс. Неважливо, хто мене спробує зупинити. Однак наступного разу, коли він побачить цих трьох бісячих дівчат, він усе їм висловить, —якщо наступний раз буде. Світло, я ніколи не думав про це — скаже слова, котрі точно їм не сподобаються.

Коли матроси кинули свої мотузки на док, Том вийшов на палубу; його інструменти висіли на спині, а в руках він тримав клунок. Навіть шкутильгаючи, менестрель дотягнувся до билець, притримуючи свій плащ таким чином, щоб кольорові латки тріпотіли, і поважно погладив свої довгі білі вуса.

— Ніхто не дивиться, Томе, — сказав Мет. — Гадаю, вони навіть не глянуть на менестреля, доки в їхніх руках не буде їжі.

Том дивився на доки.

— Світло! Я чув, що все погано, — але не очікував такого! Бідні дурні. Половина з них, схоже, голодує. Мабуть, кімната на одну ніч коштуватиме нам всього твого гаманця. А інший піде на їжу, якщо ти маєш намір продовжувати свій шлях. Дивлюся на тебе — й почуваюся зле. Якщо будеш так само їсти тут, і ці люди це побачать, вони виб’ють тобі мозок.

Мет лише всміхнувся.

Малліа пошкутильгав палубою донизу, смикаючи кінчик бороди, коли «Сіра чайка» причалила. Члени екіпажу побігли встановити трап, і Санор пішов стерегти його, склавши важкі ручиська на грудях на той випадок, якщо хтось захоче залізти на палубу. Ніхто не наважився.

— Тож ви покидаєте мене тут, — сказав Малліа Мету. Капітан посміхнувся, однак не так, як би мав. — Ви впевнені, що я нічим не можу вам допомогти? Спали мій дух, я ніколи не бачив такого наброду! Ці солдати мають звільнити доки — навіть якщо знадобиться меч, — щоб пристойні торговці могли вести тут справи. Можливо, Санор виб’є стежку серед цієї наволочі, щоб ви могли дістатися корчми.

Щоб ти знав, де ми зупинимося? Нізащо!

— Я думав перекусити, перш ніж зійти на берег, — і, можливо, зіграти в кості, щоб згаяти час. — Малліа зблід. — Але, гадаю, віддам перевагу тривкішій підлозі під час моєї наступної трапези. Тож ми покинемо вас зараз, капітане. Це була чарівна поїздка.

Поки полегшення все ще змагалося зі страхом на обличчі капітана, Мет зібрав свої речі з палуби та, використовуючи палицю як дорожній костур, рушив трапом разом із Томом. Малліа провів їх до початку трапа, ремствуючи через те, що вони йдуть, — то щиро, то нещиро. Мет був упевнений, що чоловік щиро шкодував пропащого шансу заслужити довіру високого лорда Семона та дізнатися деталі угоди між Андором і Тар Балоном.

Коли Мет і менестрель змагалися із натовпом, Том пробурмотів:

— Я знаю, що чоловік він не дуже приємний, — але чому ти продовжуєш дражнити його? Чи не достатньо вже того, що ти з’їв останню крихту того, що могло б прогодувати його на шляху до Тіра?

— Протягом останніх двох днів я з’їдав не все. — Одного ранку голод полишив юнака, і він відчув суттєве полегшення. Так, наче обірвалася остання ниточка, що пов’язувала його з Тар Балоном. — Більшу частину я викидав за борт, і було дуже складно зробити це так, щоб ніхто не бачив. — Серед брудних, здебільшого дитячих облич це вже не здавалося таким дотепним. — Малліа заслуговує знущань. Пам’ятаєш те судно вчора? Те, що застрягло на мілині чи чомусь такому. Він мав би зупинитися, щоб допомогти, — але він проплив повз, хоч як сильно вони кричали.

Попереду стояла жінка із довгим темним волоссям, яка була б вродливою, якби виглядала не такою виснаженою. Вона вдивлялася в обличчя кожної людини, що проходила повз неї, немов когось шукаючи. Хлопчик, зростом трохи вище її талії, і дві менші дівчинки, плачучи, виснули на ній.

— Він усе говорив про річкових грабіжників і пастки. Не бачив я там жодної пастки.

Том ухилився від візка з високими колесами — на вкритій брезентом горі всякого добра розмістилася клітка з двома писклявими свиньми — і ледь не перечепився через сани, що їх тягли чоловік і жінка.

— А ти зійдеш зі свого шляху, щоб допомогти людям? Дивно, що я раніше цього не помічав.

— Я допоможу тому, хто може заплатити, — твердо сказав Мет. — Тільки дурні з небилиць роблять щось задарма.

Дві дівчинки рюмсали в мамину спідницю, поки хлопчик змагався зі слізьми. Глибоко посаджені очі жінки на мить зупинилися на Меті, вивчаючи його обличчя, а тоді перейшли до інших; вони мали такий вираз, наче вона теж хотіла б заплакати. Імпульсивно він витягнув жменю монет, що були у нього в кишені, і, не глянувши на них, сунув жінці в руку. Вона здивовано подивилася на золото й срібло у своїй руці — з нерозумінням, що швидко переросло в усмішку, і розтулила рота зі сльозами вдячності на очах.

— Купіть їм щось поїсти, — швидко сказав хлопець і поквапився геть, перш ніж вона змогла щось сказати. Він помітив, що Том дивиться на нього.

— На що ти витріщаєшся? Монети легко з’являтимуться доти, доки я зможу знайти когось, хто любить гру у кості.

Том повільно кивнув, — але Мет був не впевнений, що той зрозумів його правильно. Клятий дитячий плач подіяв мені на нерви, — ось і все. Дурний менестрель, мабуть, тепер думає, що я роздаватиму золото кожному приблуді. Дурень! На якусь мить Мет неохоче замислився: чи останнє слово призначалося Тому, чи йому самому.

Він опанував себе і почав ковзати поглядом по обличчях, не вдивляючись у них, аж поки не знайшов те, що хотів, наприкінці причалу. Солдат без шолома, у червоному мундирі та кірасі скеровував людей у місто. Він мав підстаркуватий вигляд командира, досвідченого лідера десяти чи й більше осіб. Примружившись від призахідного сонця, він нагадував Мету Уно, хоча цей мав обидва ока. Чоловік був майже такий же втомлений, як і люди, яких він підганяв.

— Рухайтесь уперед, — кричав він хрипким голосом. — Ви в біса не можете просто стояти тут. Рухайтеся уперед. До міста.

Мет став просто поруч з солдатом і натягнув посмішку.

— Пробачте, капітане, ви не підкажете, де я молу знайти пристойну корчму? І стайню з хорошими кіньми на продаж. Зранку ми вирушаємо у тривалу мандрівку.

Солдат оглянув Мета з голови до ніг, тоді оцінив Тома та його мене-стрельський плащ, — і знову повернуся до Мета.

— Капітане? Що ж, хлопче, тобі потрібен талан Морока, щоб знайти хоч одну стайню, де можна переночувати. Це збіговисько здебільшого спить під парканом. І, якщо ви знайдете коня, якого не пустили на харч, вам радше доведеться битися з його господарем за можливість його придбати.

— їсти коней! — з огидою мовив Том. — Тож все справді так погано на цьому березі ріки? Королева не надсилає їжу?

— Дуже погано, менестрелю. — Здавалося, солдат хоче сплюнути. — Люди перетинають річку швидше, ніж млини перемелюють борошно чи вагони привозять їжу з ферм. Але це не триватиме довго. Уже прийшов наказ. Завтра ми зупиняємо переправу, — а якщо хтось спробує, ми відправимо його назад. — Він похмуро оглянув людей, що товпилися на доці — так, наче це була їхня провина, — а тоді перевів тяжкий погляд на Мета. — Ви займаєте місце, мандрівники. Рухайтеся вперед. — Його голос знову посилився до крику, спрямованого на тих, хто не чув. — Рухайтеся вперед! Ви в біса не можете просто стояти тут! Рухайтеся вперед.

Мет і Том приєдналися до тонкої цівки людей, возів і саней, що рухалася до воріт у міських стінах, і далі — до Аринґіллу.

Головні вулиці були вимощені пласким сірим каменем, але на них тіснилося стільки людей, що важко було побачити цей камінь навіть під своїми ногами. Здавалося, більшість рухалася безцільно, не маючи куди йти. Були й такі, що понуро сиділи на узбіччях вулиці, а також щасливці, що тримали зв’язані речі перед собою чи стискали важливі речі в руках. Мет побачив трьох чоловіків з годинниками й дюжину чи й більше людей зі срібними келихами й тарелями. Жінки притискали до грудей дітей. Бурмотіння заповнило повітря, — низький, безсловесний гул хвилювання. Мет, насупившись, проштовхувався крізь натовп у пошуках знаку, що вказував би на корчму. Будівлі були найрізноманітніші: дерев’яні, кам’яні, одна поруч з одною, з черепичними, шиферними й солом’яними дахами.

— Це не схоже на Морґейз, — сказав Том через деякий час, почасти до себе. Його густі брови опустилися вниз, немов біла стріла, що націлилася на носа.

— Що саме на неї не схоже? — відсторонено спитав Мет.

— Зупинити переправу. Відправляти людей назад. У неї завжди характер був, як блискавка, — але й вона завжди мала добре серце. Особливо щодо бідних і голодних.

Він похитав головою.

Мет побачив вивіску — назва була «Річковик», а біля неї був зображений чоловік без сорочки, що босоніж танцював джигу, — і повернув до неї, за допомогою палиці йдучи навскіс крізь натовп.

— Що ж, це має бути вона. Хто ж іще? Забудь про Морґейз, Томе. У нас попереду — тривалий шлях до Кеймліна. Спершу подивимося, скільки золота вони візьмуть за ніч.

Загальна зала «Річковика» була такою ж переповненою, як і вулиця, і, коли господар почув, чого хоче Мет, він сміявся так, що затрусилися всі його підборіддя.

— Я зараз сам сплю на ліжку вчотирьох. Коли моя власна мати приходить до мене, я не можу дати їй покривало та місце біля вогню.

— Як ви могли помітити, — сказав Том, у його голосі з’явилася глибина, — я менестрель. Упевнений, ви можете знайти хоча б піддони в кутку, — а навзамін я розважатиму ваших завсідників історіями й жонглюванням, поглинанням вогню й спритністю рук.

Господар засміявся їм в лице.

Коли Мет виштовхнув його на вулицю, Том загарчав своїм звичним голосом:

— Ти навіть не дав мені шансу запитати про стайню. Упевнений, я зміг би знайти для нас місце принаймні на сіннику.

— Я вже достатньо спав у стайнях і сараях після того, як пішов з Емондо-вого Лугу, — сказав йому Мет, — і під багатьма кущами також. Я хочу ліжко.

Однак у наступних чотирьох корчмах, які вони знайшли, господарі відповіли їм те ж саме, що й перший; останні двоє практично вигнали їх, коли Мет запропонував їм зіграти в кості за ліжко. І коли власник п’ятої сказав, що не знайшов би палети й для самої королеви — корчма ж називалася «Добра королева», — Мет зітхнув і запитав:

— Як щодо стайні тоді? Звісно, ми можемо лягти на сіннику за гроші.

— Моя стайня — для коней, — сказав круглолиций чоловік, — їх не так багато залишилося в місті.

Він протер срібний келих, а тоді відкрив половинку дверцят маленької шафи, що стояла на глибокій спустошеній скрині, й поклав його до інших, котрі явно не пасували одне до одного. Шкіряне горнятко для гри в кості стояло на скрині, — одразу за вигином дверцят шафи.

— Я не пускаю туди людей, щоб вони не налякали коней, — а можливо, й не прикінчили їх. Ті, хто платять мені за своїх коней, — тих, що там стоять, — хочуть, аби вони були доглянутими. Окрім того, там ще й двоє моїх. У стайні немає для вас місця.

Мет, замислившись, дивився на горнятко. Він витягнув золоту андор-ську крону з кишені й поклав її на скриню. Наступна монета була срібною маркою Тар Валона, а тоді — ще одна золота, і ще одна золота тіренська крона. Господар глянув на монети й облизав свої пухкі губи. Мет додав ще дві срібні ілліанські марки й ще одну золоту андорську крону, — і поглянув на кругловидого чоловіка. Господар вагався. Мет потягнувся по монети. Рука господаря схопила їх першою.

— Можливо, ви двоє не будете турбувати коней аж надто сильно.

Мет усміхнувся.

— До речі, про коней, — скільки коштують двоє ваших? Із сідлами та вуздечками, звісно.

— Я не продаю своїх коней, — сказав чоловік, притискаючи монети до грудей.

Мет дістав своє горнятко й покалатав ним.

— Ставлю вдвічі більше за коней, сідла й віжки. — Він потрусив кишенею плаща, аби монети задзвеніли, щоб показати, що має більше й може покрити ставку. — Один мій кидок проти найкращого з двох ваших.

Він ледь не засміявся, коли обличчя господаря запроменіло жадібністю.

Коли Мет увійшов до стайні, він спершу знайшов пару коричневих меринів серед пів дюжини коней у стійлах. Вони були непоказними, — але принаймні належали йому. їх вартувало б почистити, — але, з іншого боку, вони були ще в хорошій формі, якщо зважати на те, що всі стайничі, крім одного, втекли. Господар вкрай зневажливо поставився до їхніх скарг, — що вони більше не можуть жити на ті гроші, що він їм платить. І, схоже, він вважав ледь не злочином те, що єдиний стайничий, який залишився, мав нахабство заявити, що йде спати додому, бо, бачте, він втомився працювати за трьох.

— П’ять шісток, — пробурмотів Том позаду. Погляд, який він кинув на стайню, був не таким захопленим, яким мав би бути, — хоча саме він запропонував цей варіант ще у першій корчмі. У світлі призахідного сонця, що лилося через великі двері, танцювали пилинки, а мотузки, якими піднімали тюки з сіном, звисали, мов лози, зі шківів на балках даху. В сіннику поступово темніло.

— Коли він викинув спершу чотири шістки, а наступного разу — п’ять, то подумав, що точно виграв, — і я подумав так само. Протягом останніх ігор ти не вигравав кожен кидок.

— Я виграю достатньо, — Мет був навіть задоволений, що вигравав не кожен кидок. Талан — це одна річ, але згадка про ту ніч досі викликала сироти по спині. І все ж у ту мить, коли він трусив горнятко із кубиками, він майже точно знав, які цятки випадуть.

Коли Мет закинув палицю нагору, пролунав грім. Юнак заліз драбиною у сінник, тукаючи Тома.

— Це була хороша ідея. Думаю, ти б не хотів опинитися надворі цієї ночі.

Сіно було здебільшого складене у тюках попід стінами, — але тут було достатньо місця, щоб зробити ліжко, накинувши згори плащ. Том з’явився на вершечку драбини. Він дістав зі шкіряної торбинки дві хлібини й шмат сиру із зеленими прожилками. Господар, якого звали Джерал Флоррі, розлучився з цією їжею за таку суму, за яку в мирний час можна було б купити одного з цих коней. Вони їли, поки дощ тарабанив по даху, і запивали їжу водою зі своїх баклаг, — вина Флоррі не давав за жодну ціну. Коли вони покінчили з їжею, Том витяг кресало, великим пальцем набив довгу люльку тютюном і відхилився, випускаючи дим.

Мет лежав на спині, втупившись поглядом у затінений дах, і думав, чи закінчиться дощ до ранку — він хотів якомога швидше позбутися листа. Раптом у стайні почувся скрип коліс. Підкотившись до краю сінника, хлопець поглянув униз. Сутінки зіустилися ще недостатньо, тож він міг щось розгледіти.

Струнка жінка випросталася, поклавши на землю голоблі візка з високими колесами, який сховала від дощу. Вона стягла плащ і щось пробурмотіла до себе, обтрушуючи з нього воду. Її волосся було заплетене в безліч маленьких кісок, а шовкова сукня — здавалося, вона була блідо-зелена — щедро вишита на грудях. Колись ця сукня була, мабуть, гарною, але тепер вона пом’ялася й забруднилася. Жінка потерла кулаками спину, досі низьким голосом розмовляючи сама з собою, а тоді швидко підійшла до дверей і пильно поглянула на дощ. Жінка поквапливо потягла на себе і зачинила великі двері, зануривши стайню в темряву. Внизу щось зашаруділо, дзенькнуло й хлюпнуло, — і раптом маленький спалах світла розквітнув у ліхтарі в її руках. Вона роззирнулася, знайшла гачок на стійлі, повісила туди ліхтар й зарилася під брезент, що закривав її візок.

— Швидко вона це зробила, — сказав Том з люлькою в зубах. — У такій темряві вона могла б підпалити стайню, викрешуючи вогонь.

Жінка витягла окраєць хліба й почала його гризти — так, наче він був черствим, хоча голод очевидно непокоїв її.

— У нас ще лишився сир? — прошепотів Мет. Том похитав головою.

Жінка почала внюхуватися, і Мет зрозумів, що вона, напевне, відчула тютюновий дим. Він вже був готовий підвестися й оголосити про їхню присутність, — аж раптом двері знову відчинилися.

Жінка зігнулася, готова бігти, коли четверо чоловіків вийшли з-під дощу, скидаючи мокрі плащі, під якими були світлі каптани з широкими рукавами й вишивкою на грудях та мішкуваті бриджі, вишиті аж до ніг. їхнє вбрання було б кумедним, — якби воно було не на кремезних чоловіках із похмурими обличчями.

— Тож, Елудро, — сказав чоловік у жовтому каптані, — ти бігла не так швидко, як думала, га? — У чоловіка був дивний акцент.

— Таммузе, — вимовила жінка як прокляття. — Тобі недостатньо того, що через тебе мене вигнали з гільдії, — хоча це ти напартачив, ти, бичача твоя голова, — а тепер ще й женешся за мною. — У неї була така ж дивна вимова, яків чоловіка. — Гадаєш, я рада тебе бачити?

Той, кого вона назвала Таммузом, засміявся.

— Ти велика дурепа, Елудро, — я завжди це знав. Якби ти просто пішла, то могла б іще довго жити в якомусь тихому місці. Але ж ти не змогла забути наші секрети, так? Ти справді гадала, що ми не почули б, що ти намагаєшся заробити тим, на що має право лише гільдія? — Раптом у його руці з’явився ніж. — Це буде великим задоволенням — перерізати тобі горлянку, Елудро.

Мет зрозумів, що він робить, лише коли встав, вхопився за подвійну мотузку, що звисала зі стелі, і зіскочив із сінника. Згоріти мені, клятому дурню!

Тільки-но ця думка встигла промайнути в його голові, як він уже збив чотирьох чоловіків, немов кеглі. Мотузки вислизнули з його рук, і він упав, перевернувся на підлозі з соломою, розсипаючи навколо монети з кишень, і врешті врізався в стійло. Коли хлопець звівся на ноги, четверо чоловіків уже підвелися. Усі вони тримали ножі в руках. Світлом засліплений дурень! Згоріти мені! Згоріти мені!

— Мете!

Він глянув угору, й Том скинув додолу його палицю. Юнак саме вчасно схопив її на льоту й вибив лезо з кулака Таммуза, а тоді вдарив його гострим кінцем у скроню. Чоловік зігнувся, але інші троє стояли одразу за ним, позаду, — тож Мет за якусь шалену мить доклав усіх зусиль, щоб, обертаючи свою палицю, вибити всі ножі з їхніх рук, вдаряючи по колінах, і по ліктях, і по ребрах, — аж доки не завдав вирішального удару в голову. Коли останній чоловік упав, він подивився на них ще трохи, а тоді підвів погляд на жінку.

— Треба було обрати саме цю стайню, щоб вас тут убивали?

Вона всунула кинджал з тонким лезом у піхви на паску і сказала:

— Я хотіла допомогти, — але боялася, що ви повважаєте мене кимось із цих довбнів, якщо я підійду ближче з клинком у руках. І я обрала цю стайню, бо дощ мокрий, як і я, — а її ніхто не стеріг.

Вона була старша від нього десь на десять чи п’ятнадцять років, — більше, ніж він думав, — але все одно гарненька: з великими темними очима й маленьким пухлим ротиком, що, здавалося, от-от надується. Чи приготується до поцілунку. Він реготнув і сперся на свою палицю.

— Ну, що зроблено, те зроблено. Думаю, ви не намагалися накликати на нас неприємності.

Том спускався з сінника додолу; це було незграбно через його ногу, і Елудра перевела погляд з нього на Мета. Менестрель встиг натягнути на себе плащ; він рідко показувався без нього, особливо під час першої зустрічі.

— Це як в небилицях, — сказала вона. — Мене врятували менестрель і юний герой, — вона похмуро подивилася на чоловіків, що розпростерлися на підлозі, — від цих, чиї матері були свиньми.

— Чому вони хотіли вбити вас? — спитав Мет. — Він сказав щось про секрети.

— Секрети, — мовив Том ледь не ораторським тоном, — феєрверків, якщо я правильно зрозумів. Ви — ілюмінаторка, чи не так? — Він вишукано вклонився, продумано крутнувши плащем. —Я Том Меррилін, менестрель, як ви бачите. — І, ніби спохопившись, чоловік додав: — А це Мет, — юнак, який майстерно знаходить неприємності.

— Я була ілюмінаторкою, — спалахнула Елудра, — але ця свинота Таммуз зруйнував виступ для короля Кайрену, — і практично знищив нашу господу. А оскільки я була її господаркою, то гільдія визнала винною мене. — Її голос набув оборонного тону. — Я не розповідаю секрети гільдії, що б там не казав Таммуз, — але я не буду голодувати, якщо можу створювати феєрверки. Я вже не у складі гільдії, — тож її правила більше на мене не поширюються.

— Ґалдріан, — сказав Том так само напружено, як і вона. — Що ж, він вже мертвий король і більше не побачить феєрверків.

— Гільдія, — сказала вона стомлено, — вони практично звинувачують мене у цій війні з Кайреном, наче та одна лиха ніч призвела до смерті Ґалдріана.

Том наморщив носа.

— Схоже, я більше не можу залишатися тут, — продовжила вона. — Там-муз і це інше бидло скоро отямляться. Мабуть, цього разу вони розкажуть солдатам, що я вкрала те, що насправді створила сама.

Вона подивилася на Тома, тоді на Мета, спохмурніла — і, схоже, знайшла рішення.

— Я повинна винагородити вас, але в мене немає грошей. Можливо, я маю дещо не менш цінне, ніж золото. Чи навіть краще. Подивимось, що ви скажете.

Мет перезирнувся з Томом, коли вона почала порпатися під брезентом свого візка. Я допомагаю тим, хто може заплатити. Йому здалося, що у блакитних очах Тома спалахнув вогник здогаду.

Елудра відділила один клунок від кількох таких самих, — короткий згорток важкої промасленої тканини завширшки з її руку. Вона поклала його на солому, розв’язала мотузки й розгорнула по підлозі тканину. Чотири ряди кишень по всій довжині, у кожному ряду — більші, ніж ті, що в попередньому. Кожна кишеня містила вкритий воском паперовий циліндр, доволі грубий на кінцях, з якого стирчав темний шнур.

— Феєрверки, — сказав Том. — Я знав це. Елудро, ви не повинні цього робити. Якщо ви продасте їх, то вам вистачить грошей на десять чи й більше днів проживання в добрій корчмі з хорошим харчуванням. Ну, будь-де, — тільки не тут, не в Аринґіллі.

Опустившись на коліна біля довгого шматка промасленої тканини, жінка пирхнула на нього.

— Тихіше, стари ганю. — Вона сказала це по-доброму. — Мені не дозволено бути вдячною? Гадаєте, я віддала б ці, якби у мене їх не було іще — для продажу? Слухайте мене уважно.

Мет захоплено присів біля неї. Він бачив феєрверки двічі в своєму житті, їх привозили до Емондового Лугу торговці, за великі кошти Ряди Селища. Коли йому було десять, він розрізав один, аби подивитися, що ВСРррДИНІ, — і влаштував справжній шарварок. Мер Бран аль’Вір ляснув його; Дорал Барран, яка була тоді Мудринею, всипала різок; а коли він повернувся додому, його відшмагав ременем батько. Ніхто в селищі не розмовляв з ним місяць, — окрім Ранда й Перрина, та й вони переважно розповідали йому, який він дурень, що це зробив. Він простягнув руку, щоб доторкнутися до одного з циліндрів. Елудра вдарила його по руці.

— Спершу послухайте, я сказала! Оці найменші просто гучно вибухають — і все. — Вони були завбільшки з її мізинець. — Ось ці, наступні, вибухають з яскравим спалахом. Наступні вибухають зі спалахом й іскрами. Останні, — ці були грубші за її великий палець, — вибухають з усіма цими ефектами, тільки іскри в них кольорові. Майже як нічна квітка, тільки в небі.

Нічна квітка¹? подумав Мет.

— Ви повинні бути особливо обачні з цими. Бачите запалювальний шнур? Він дуже довгий. — Помітивши його порожній погляд, вона помахала довгим темним шнуром перед ним. — Оцей, оцей!

— Там, де підпалюється, — пробурмотів він. — Я знаю.

Том видав якийсь горловий звук і погладив свої вуса кісточками пальців, немовби прикриваючи усмішку.

Елудра пирхнула.

— Де підпалюється. Так. Не стійте близько біля кожного з них. Але, коли використовуєте найбільші, — тікайте, щойно підпаливши шнур. Докумекали? — Вона жваво згорнула тканину. — Ви можете продати це, якщо захочете, — або використати. Пам’ятайте: ніколи не кладіть їх близько до вогню. Інакше вони усі вибухнуть. Така кількість достеменно здатна зруйнувати будинок. — Вона завагалася, поки зав’язувала мотузки, а тоді додала: — І останнє, про що ви, можливо, чули. Не намагайтеся розрізати котрийсь із них: лише справжні дурні роблять це, аби побачити, що всередині. Іноді, коли те, що всередині, поєднується з повітрям, воно вибухає і без вогню. Тобі може відірвати пальці, чи навіть руку.

— Я це вже чув, — сухо мовив Мет.

Вона похмуро поглянула на нього, немовби розмірковуючи, чи зробить він це попри все, — а тоді врешті підштовхнула згорток до нього.

— Ось. А зараз я маю йти — перш ніж це козлине кодло прокинеться. — Дивлячись крізь прочинені двері на дощ, вона зітхнула. — Можливо, я знайду інше місце, сухіше. Думаю поїхати завтра до Луґарда. Ці свині, — вони ж очікуватимуть, що я рушу до Кеймліна, так?

До Луґарда навіть далі, ніж до Кеймліна, — і Мет раптом згадав той черствий окраєць хліба. І вона казала, що в неї немає грошей. На феєрверки вона не купить їжі, поки не знайде когось, хто зможе їх собі дозволити. За цей час вона навіть не поглянула на золото й срібло, що висипалось з його кишень, коли він упав; воно мерехтіло й виблискувало серед соломи у світлі ліхтаря. Ах, Світло, не можу ж я відпустити її голодною. Він назбирав стільки монет, скільки встиг похапцем.

— Ем... Елудро? У мене багато, — ви бачите? Гадаю, можливо... — Він простягнув їй монети. — Я завжди можу виграти ще.

Вона завмерла з плащем на одному плечі, тоді всміхнулася до Тома й накинула іншу частину плаща.

— Він ще молодий, так?

— Молодий, — погодився Том. — І не такий поганий, як би йому хотілося про себе думати. Інколи не такий.

Піднявши голоблі свого візка, Елудра розвернулася й рушила до дверей, копнувши Таммуза під ребра, коли проходила повз. Непритомний застогнав.

— Я хотів би дещо дізнатися, Елудро, — сказав Том.—Як ви так швидко запалили ліхтар у темряві?

Зупинившись у дверях, вона озирнулася й всміхнулася.

— Ви хочете, щоб я розповіла усі свої таємниці? Я вдячна, — але не закохана. Цю таємницю, яку не знає навіть гільдія, я винайшла сама. Я вже багато розповіла. Коли знатиму, як змусити їх працювати правильно, — і працювати лише тоді, коли я цього схочу, — з тими паличками мені поталанить.

Налігши всією своєю вагою на голоблі, вона витягла візок під дощ, і її проковтнула ніч.

— Палички? — сказав Мет. Він подумав, чи не з дурицею вона в голові.

Таммуз знову застогнав.

— Краще нам зробити, як вона, хлопче, — сказав Том. — Інакше доведеться обирати між перерізаними чотирма горлянками й кількаденним виправдуванням перед королівською гвардією. Ці схожі на таких, котрі від злості нацькують на нас гвардійців. Гадаю, у них достатньо приводів для злості.

Один з приятелів Таммуза смикнувся, немов прийшовши до тями, і пробурмотів щось невиразне.

Вони вже зібрали всі свої речі й осідлали коней, коли Таммуз став рачки, звісивши голову, й інші теж почали рухатися й стогнати.

Підвівшись у сідлі, Мет поглянув на дощ надворі крізь прочинені двері, — той припустив іще дужче, ніж раніше.

— Клятий герой, — сказав він. — Томе, якщо я коли-небудь знову збиратимусь геройствувати, вдар мене.

— А як би ти вчинив інакше?

Мет спохмурнів; тоді натяг каптур, розправив поділ свого плаща поверх товстого сувою, що лежав за високою спинкою його сідла. Попри те, що вони у промасленій тканині, невеличкий захист від дощу їм не завадить.

— Просто вдар мене!

Він пнув свого коня межи ребра й припустив галопом у дощову ніч.