Відроджений Дракон

РОЗДІЛ 48

ВІРНІ РЕМЕСЛУ

Поки судно «Змієшийка» сунуло до доків Тіра на західному березі річки

Еринін, Еґвейн не бачила міста, що наближалося. Вона схилила голову над бильцями і дивилася на води Еринін, що котилися повз масивний корпус корабля. Переднє весло на цьому боці корабля розташовувалось у полі її зору й поверталося назад, створюючи світлі борозни у річці. Її нудило, — але вона знала, що, якщо підвести голову, стане тільки гірше. Якщо дивитися на берег, то повільний спіральний рух «Змієшийки» стане помітнішим.

Корабель рухався з таким обертальним похитуванням іще від Джурина. їй було байдуже, як він рухався раніше; вона шкодувала, що «Змієшийка» не затонула десь, іще до Джурина. Вона шкодувала, що вони не змусили капітана зупинитися в Аринґіллі, щоб можна було пересісти на інше судно, їй не хотілося більше ніколи наближатися до кораблів. Вона думала про багато інших речей, більшість з яких повинні були відволікти її від того, де вона була зараз.

Похитування від ходу на веслах було не таким сильним, як тоді, коли вони йшли під вітрилами, — але це тривало вже багато днів, і зміни майже не відчувалися. Здавалося, її шлунок хлюпав усередині, — так, наче молоко в кам’яному глечику. Вона ковтнула й спробувала забути цей образ.

На «Змієшийці» вони не спланували свої подальші дії. Найнів ледь не кожні десять хвилин блювала, і Еґвейн, дивлячись на це, теж позбувалася тієї їжі, котру змогла з’їсти. У низов’ях річки спека посилювалась, і це лише погіршувало ситуацію. Найнів була внизу, — без сумніву, поруч з Елейн, яка тримала для неї миску.

О Світло, ні! Не думай про це! Зелені поля. Луки. Світло, луки не хитаються так. Колібрі. Ні, не колібрі! Жайворонки. Співучі жайворонки.

— Майстрине Джослін? Майстрине Джослін!

їй знадобилося трохи часу, щоб згадати, що так вона назвалася капітану Каніну, і впізнати капітанський голос. Вона повільно підняла голову й затримала погляд на його довгому обличчі.

— Ми причалюємо, майстрине Джослін. Ви весь час торочили, що бажаєте опинитися на березі. От ми й прибули.

Його голос і не приховував прагнення позбутися трьох своїх пасажирок, двоє з яких трохи більше ніж хворіли, як він це називав, і стогнали ночами.

Босоногі матроси без сорочок кинули канати чоловікам на кам’яному доці, що врізався в ріку; докери носили довгі шкіряні жилети замість сорочок. Весла були вже прибрані, — за винятком однієї пари, що запобігала сильному удару корабля об доки. Пласке каміння доків було мокрим; повітря — сповненим відчуття нещодавнього дощу, і це трохи полегшувало загальний стан. Похитування вже припинилося, але її шлунок все ще пам’ятав його. Сонце котилося до заходу. Вона намагалася не думати про вечерю.

— Дуже добре, капітане Каніне, — сказала вона з усією гідністю, на яку тільки була здатна. Він би не говорив таким тоном, якби в мене на пальці був перстень, — навіть якби я виблювала на капітанові черевики. Вона здригнулася, уявивши цю картинку.

Перстень з Великим Змієм та перекручений перстень-лгер’ашріал висіли на шкіряному шнурку у неї на шиї. Кам’яний перстень холодив її шкіру — достатньо, щоб контрастувати з вологим гарячим повітрям, — однак, окрім цього, вона зрозуміла, що чим більше користується тер’ангріалом, тим сильніше хоче торкатися його безпосередньо, без мішечка чи тканини.

Тел’аран’ріод досі показував їй надто мало чогось корисного. Інколи у снах виринали Ранд, Мет чи Перрин, — але частіше в її власних снах, без тер’анґріала, і витлумачити жоден з них вона не могла. Шончанці, про яких їй не хотілося думати. Кошмари про білоплащників, які поклали майстра Луггана всередину велетенської зубчатої пастки як принаду. Чому на плечі Перрина сидів сокіл, — і чому важливим був його вибір між сокирою, яку він зараз носив, і ковальським молотом? Що означає гра Мета в кості з Мороком; чому він кричав «Я йду!» — і чому уві сні їй здавалося, що він кричить це їй? І Ранд. Він продирався крізь суцільну темряву до Калландора, а поруч з ним ішли шестеро чоловіків і п’ять жінок. Деякі полювали на нього, деякі не звертали уваги, деякі хотіли провести його до осяйного кришталевого меча, а дехто намагався зупинити його, не розуміючи, де він, або ж бачив його лиш у відблисках. В одного в очах горіло полум’я, і він хотів смерті Ранда так відчайдушно, що вона аж відчувала це. їй здавалося, що вона знала його. Ба’алзамон. Але хто були всі інші? Знову Ранд — у сухій курній кімнаті з тими малими істотами, що вп’ялися в його шкіру. Або ще Ранд, який протистоїть навалі шончанців. Ранд, що протистоїть їй і жінкам, що з нею, а серед них — одна шончанка. Це було так дивно. їй потрібно було більше не думати про Ранда та інших, а зосередитися на тому, що було тепер. Що замислила Чорна Аджа? Чому мені нічого не сниться про неї? Світло, чому я не можу змусити його показувати те, що мені потрібно?

— Спустіть коней на берег, капітане, — сказала вона Каніну. — Я скажу майстрині Мериїм та майстрині Кари лі.

Найнів була Мериїм, а Елейн — Карилою.

— Я вже відправив хлопця повідомити їм, майстрине Джослін. А ваші тварини опиняться на березі, щойно мої люди облаштують лонжерон.

Він був дуже задоволений тим, що спекався їх. Вона хотіла сказати, щоб вони не поспішали, але одразу ж відкинула цю думку. Можливо, похитування «Змієшийки» й зупинилося, — але вона хотіла відчути тверду землю під ногами. Негайно. Утім, дівчина зупинилася, щоб погладити Імлу по носі, й дозволила сірій кобилі понюхати її долоню, — щоб Канін побачив, що вона не поспішає.

Найнів та Елейн з’явилися на сходах, що вели від кают, навантажені своїми клунками й саквами, причому Елейн майже тягла на собі Найнів. Коли Найнів побачила, що Еґвейн дивиться на них, то відступила від дочки-спадкоємиці й решту шляху до вузького трапу на пристань пройшла без сторонньої допомоги. Двоє чоловіків підійшли, щоб закріпити широкий брезентовий ремінь під животом Імли, і Еґвейн поквапилася донизу, щоб забрати свої речі. Коли вона повернулася, її кобила вже була на пірсі, а чалий кінь Елейн теліпався на середині шляху.

Дівчина відчула полегшення, коли вийшла на док. Він не гойдався й не хилився. Відтак вона почала роздивлятися місто, через яке вони так настраждались.

Кам’яні склади обгороджували довгі доки — і, схоже, тут було дуже багато кораблів: великих і малих, як пришвартованих уздовж доків, так і заякорених у ріці. їй не хотілося на них дивитись. Tip був збудований на рівнині, без жодного пагорба. Внизу, у брудних вуличках між складами, вона побачила будинки, заїзди та корчми з дерева та каменю. їхні дахи з шиферу або черепиці мали дивні гострі кути, а деякі гостро здіймалися вгору. Окрім цього, вона могла розгледіти високу стіну з темно-сірого каменю, а за нею — вершини веж з високими балконами довкола та палаци з білими куполами. Ті бані мали квадратну форму, а вершини веж були загостреними, як і деякі дахи за стіною. Загалом, Tip був такий же великий, як Кеймлін чи Тар Валон, і, хоч і не такий гарний, а проте був одним із дійсно величних міст. Особливо важко було відірвати погляд від Твердині Тіра.

Вона знала про неї з розповідей, чула, що це була найбільша й найстаріша фортеця у світі, перша споруда після Світотрощі, — а проте її вигляд все одно вразив Еґвейн. Спершу вона подумала, що це велетенський кам’яний схил чи безплідна гора, що простяглася на сотні гайд на захід від річки Еринін, через стіну й місто. Навіть після того, як вона побачила три велетенських прапори, що майоріли на величезній висоті, — три білих півмісяця по діагоналі через наполовину червоне, наполовину золоте поле; знамено тріпотіло на висоті щонайменше трьохсот кроків над річкою, — і було достатньо великим, щоб його було добре видно. Навіть коли вона роздивилася зубчасті стіни й вежі, важко було повірити, що Твердиня Тіра була збудована, а не вирізьблена зі скелі.

— Створено з використанням Сили, — пробурмотіла Елейн. Вона теж витріщалася на Твердиню. — Сплетені потоки Землі, щоб витягти з неї каміння; Повітря, щоб доправити його з усіх куточків світу; Землі й Вогню, — щоб зібрати все це в одне ціле, без швів, стиків чи будівельного розчину. Атуан Седай каже, що зараз Вежа не змогла б таке зробити. Дивно, якщо врахувати ставлення до Сили високих лордів.

— Думаю, — тихо сказала Найнів, дивлячись на докерів, що метушилися навколо, — враховуючи це, нам не варто згадувати про ці речі вголос.

Елейн, схоже, розривалася між обуренням — вона говорила дуже тихо — і згодою; дочка-спадкоємиця погоджувалася з Найнів надто часто й охоче, і це дратувало Еґвейн.

Лише тоді, коли Найнів має рацію, неохоче зізналася вона собі. За жінкою, яка носить перстень чи якимось чином була пов’язана з Тар Балоном, тут будуть стежити. Босоногі докери у шкіряних жилетках не звертали на них жодної уваги. Вони квапилися носити тюки й ящики на власних спинах так само часто, як і на ношах. У повітрі висів сильний запах риби: наступні три доки обліпили маленькі рибальські човни, — такі ж, як і на картині в кабінеті Амерлін. Чоловіки без сорочок і босоногі жінки діставали кошики з рибою з човнів — гори сріблястих, бронзових і зелених рибин. Декотрі були таких кольорів, що їх Еґвейн навіть не очікувала побачити на рибі, як-от: яскраво-червоного, темно-синього, блискучого жовтого; деякі були зі смужками й плямами інших відтінків.

— Вона має рацію, Карило. Пам’ятай, чому ти Карила, — шепнула вона Елейн на вухо. Еґвейн не хотіла, щоб Найнів почула це визнання. Вираз обличчя Найнів не змінився, — але Еґвейн відчула хвилю вдоволення, що пішла від неї, немов жар з куховарської пічки.

Чорного жеребця Найнів тільки-но спустили на док; матроси принесли їхню збрую й просто кинули її на мокре каміння доку. Найнів подивилася на коней і вже розтулила рота — Еґвейн була переконана, аби сказати, щоб осідлали коней, — а тоді міцно стулила його, немовби це вартувало їй зусиль. Вона сильно смикнула косу. Ще до того, як остаточно забрали ремінь з-під коня, Найнів закинула на його спину пітник в блакитну смужку і розмістила поверх сідло з високою задньою лукою. Вона навіть не подивилася на своїх подруг.

Еґвейн не особливо прагнула зараз їхати верхи — погойдування на коні її шлунок міг сприйняти, як похитування на «Змієшийці» — однак вигляд цих брудних вулиць був досить переконливим. У неї було цупке взуття, — але вона не хотіла відчищати з нього грязюку чи притримувати свої спідниці під час ходьби. Дівчина швидко закинула сідло на Імлу й заскочила на спину коня, розгладжуючи спідниці, перш ніж зрозуміла, що багно, можливо, вже й не така страшна річ. Трохи роботи з голкою на «Змієшийці» — цього разу все робила Елейн; дочка-спадкоємиця чудово вміла шити — і їхні сукні були зручно розділені для їзди верхи.

На мить обличчя Найнів зблідло, — коли вона заскочила на коня, а її жеребець вирішив побрикатися. Вона зціпила зуби, міцно тримаючи віжки, й невдовзі взяла його під контроль. Після того, як вони повільно проїхали повз склади, вона змогла заговорити.

— Ми повинні з’ясувати, де Ліандрін та інші*— так, щоб вони не дізналися, що їх шукають. Упевнена, вони знають, що ми вирушили за ними—чи принаймні хтось із нас, — але вони не повинні дізнатися, що ми вже тут, поки вже не буде занадто пізно для них. — Вона глибоко зітхнула. — Зізнаюсь, я не думала, як це зробити. Поки що. Хтось із вас має якісь пропозиції?

— Мисливець за злодіями, — сказала Елейн без вагань.

Найнів наморщила носа.

_Маєш на увазі когось на зразок Гюріна? — спитала Еґвейн. — Але ж він служив королю. Хіба мисливці за злодіями тут не служать високим лордам?

Елейн кивнула, — і на мить Еґвейн навіть позаздрила шлунку дочки-спадкоємиці.

__Саме так. Проте мисливці за злодіями не такі, як гвардія королеви чи тіренські захисники Твердині. Вони служать правителю; проте люди, яких пограбували, інколи платять їм, щоб повернути вкрадене. Іноді вони беруть гроші за пошук людини. Принаймні у Кеймліні. Думаю, в Тірі все так само.

— Тоді ми винаймемо кімнати в корчмі, — сказала Еґвейн, — і попросимо господаря знайти для нас мисливця за злодіями.

— Не в корчмі, — сказала Найнів так само твердо, як направляла жеребця; здавалося, вона взагалі не випускала коня з-під контролю. За мить вона пом’якшила свій тон. — Принаймні Ліандрін знає нас, і ми мусимо припустити, що інші — теж. Вони точно стежитимуть за корчмами, шукаючи того, хто пішов по сліду, який вони залишили по собі. Я хочу зачинити їхню пастку в них перед носом, — але без нас усередині неї. Ми не зупинимося в корчмі.

Еґвейн не захотіла потішити її своїм запитанням.

— Тоді де? — Елейн насупила брови. — Якби я викрила себе — і змусила б усіх повірити в це в такому одязі та без почту—нас радо прийняли б майже у всіх знатних Домах, а особливо в самій Твердині — між Кеймліном і Тіром добрі стосунки; але вони не зможуть це замовчати. Усеньке місто знатиме про все ще до ночі. Не можу вигадати нічого, крім корчми, Найнів. Хіба ти надумаєш зупинитися десь на фермі, за містом, — але так ми ніколи їх не знайдемо.

Найнів подивилася на Еґвейн.

— Я знатиму, коли побачу те, що мені потрібно. Дай мені огледітися.

Похмурий погляд Елейн перемістився з Найнів на Еґвейн — і повернувся назад.

— «Не відрізай собі вуха, якщо не подобаються сережки», — пробурмотіла вона.

Еґвейн присвятила всю свою увагу вулиці, якою вони їхали. Нехай мене спалять, якщо вона думає, що мені хочеться дізнатися!

Вулиці були малолюдними — порівняно з вулицями Тар Балона. Можливо, всіх відлякувала грязюка. Повз проїжджали вози і фургони, більшість з яких тягли воли з широкими рогами; перевізники йшли, тримаючи довгі прути з якогось світлого ребристого дерева. Не було жодної карети чи паланкіна. Тут також у повітрі висів запах риби; безліч людей квапливо несли на спинах велетенські кошики з рибою. Крамниці тут, здавалося, не процвітали; у дворах не було товарів, і Еґвейн рідко бачила, щоб туди хтось заходив. На будівлях висіли вивіски — голка кравця та рулон тканини, ніж та ножиці, ткацький станок і таке інше, — але фарба на більшості з них потріскалася. Вивіски кількох незаповнених корчем були в такому ж поганому стані. Маленькі будиночки з оббитими дахами з черепиці чи ш тіснилися між корчмами й крамницями. Принаймні ця частина Тц. бідною. І, судячи з облич перехожих, мало хто через це переймавсь кудись ішли, працювали, — але здебільшого просто опустили руки. Jbu дехто підіймав голову, щоб подивитися на трьох дівчат, які їхали верхи там, де всі йшли пішки.

Чоловіки носили мішкуваті бриджі, зазвичай прив’язані до кісточок. Лиш деякі з них носили каптани, —довгі темні одежини, що обтискали руки й груди та були вільніші нижче від попереку. Більшість чоловіків ходили у полуботках, меншість — у чоботях, але найчастіше — босоніж. Багато хто взагалі не носив каптанів чи сорочок, а їхні бриджі підтримував широкий пасок, інколи кольоровий, і часто — брудний. У декого були широкі конічні брилі, а хтось носив набакир тканинні кашкети. Жіночі сукні закривали шию майже до самого підборіддя, а подоли діставали до кісточок. Жінки часто вбирались у короткі фартухи світлих кольорів, інколи по два чи три, кожен — менший за нижній; більшість з них мали такі ж солом’яні капелюхи, як і чоловіки, фарбовані в тон фартуха.

Еґвейн придивилася до однієї жінки — і зрозуміла, як ті, хто носив взуття, боролися з грязюкою. Жінка мала невеличкі дерев’яні платформи, прив’язані до підошви, що підвищували її над багном на дві долоні; складалося таке враження, ніби жінка крокувала твердою землею. Еґвейн стала помічати й інших людей, що носили такі платформи, — як чоловіків, так і жінок. Деякі жінки теж були босоногі, але їх було не так багато, як босих чоловіків.

Вона замислилася над тим, у якій крамниці могли б продавати такі платформи, аж раптом Найнів розвернула свого чорного коня вниз провулком, між довгим вузьким двоповерховим будинком і гончарною крамницею з кам’яними стінами. Еґвейн перезирнулася з Елейн — дочка-спадкоємиця знизала плечима — і тоді вони поїхали за нею. Еґвейн не знала, куди Найнів їде і чому — і вона б запитала в неї про це, але не хотіла відділятися від Елейн.

Провулок вивів їх до маленького заднього двору, оточеного будинками. Найнів вже зіскочила з коня й прив’язала його до смоківниці, де жеребець не міг дістатися зелені, що росла в овочевому городику, який займав половину двору. На землі лінією було викладено каміння, що утворювало стежку до чорного ходу. Найнів стала перед дверима і постукала.

— Що це? — спитала Еґвейн неохоче. — Чому ми зупинилися тут?

— А ти не бачиш зілля перед вікном? — Найнів знову постукала.

— Зілля? — спитала Елейн.

— Мудриня, — сказала їй Еґвейн, коли спустилася з коня і прив’язала його поруч із чорним. Ґайдін — не найкраще ім’я для коня. Невже вона думає, що я не знаю, кого вона має на увазі? — Найнів знайшла Мудриню, чи Шукачку, чи як вони їх тут називають.

Жінка прочинила двері й підозріло визирнула назовні. Спершу Еґвейн здалося, що жінка товста, але потім вона повністю відчинила двері. Вона, звісно, була дебела, — але коли рухалася, видно було м’язи. На вигляд вона була сильною, як майстриня Лугган, а дехто в Емондовому Лузі вважав Елсбет Лугган майже такою ж сильною, як і її чоловік. Це не було правдою, — але й не було також брехнею.

— Чим можу допомогти? — сказала жінка з тим самим акцентом, що й у Амерлін. її сиве волосся спадало густими кучерями з обох боків голови, а три її фартухи мінилися різними відтінками зеленого: кожен трохи темніший від попереднього, але навіть і найтемніший був світлим. — Котра з вас потребує мене?

— Я, — сказала Найнів. — Мені потрібно щось від нудоти. І, можливо, одній з моїх компаньйонок також. Якщо ми потрапили в правильне місце.

— Ви не тіренки, — сказала жінка. — Можна було здогадатися по вашому одязі ще до того, як ви заговорили. Я матінка Ґунна. Мене також називають Мудрою жінкою, але я вже надто стара, щоб на це відзиватися. Заходьте, — я дам вам щось від шлунка.

У неї була чиста невеличка кухня з мідними горщиками, розвішаними по стіні, а зі стелі звисали сухі трави й ковбаси. Кілька високих шаф зі світлого дерева мали дверцята з вирізьбленою на них якоюсь високою травою. Стіл був вичищений мало не до білини, а спинки крісел прикрашені різьбленими квітами. Горщик з рибним супом варився на кам’яній пічці, а чайник з носиком якраз закипів. Еґвейн з радістю помітила, що камін не горів; пічка й так сильно гріла, хоча здавалося, що матінка Ґунна цього не помічала. Тарілки вишикувалися на камінній полиці, а весь інший посуд був акуратно складений на полицях з обох сторін. Підлогу, схоже, тільки-но підмели.

Матінка Ґунна зачинила за ними двері, і, коли вона рушила кухнею до шаф, Найнів спитала:

— Який чай ви мені дасте? З ланцелиста? Чи з блакитного зілля?

— Який у мене буде. — Матінка Ґунна потягнулася до шафи й дістала якусь кам’яну банку. — Оскільки останнім часом я не мала змоги збирати трави, я заварю тобі білоболотний лист.

— Не чула про такий, — повагом сказала Найнів.

— Він діє так само, як ланцелист, але має гіркуватий присмак, — хоча на це мало хто звертає увагу.

Огрядна жінка висипала висушені й подрібнені листки в блакитний чайник й віднесла його до каміна, щоб додати гарячої води. — Значить, ти теж займаєшся ремеслом? Сідайте. — Вона вказала на стіл рукою, у якій тримала дві сині скляні чашки, котрі взяла з полиці. — Сідайте й поговоримо. Кого ще нудить?

— Яв нормі, — побіжно кинула Еґвейн, коли сіла в крісло. — Тебе нудить, Кирило? — Дочка-спадкоємиця з певним роздратуванням похитала головою.

— Неважливо. — Сива жінка налила чашку темної рідини для Найнів, а тоді сіла навпроти. — Я зробила достатньо для двох. Чай з білоболотника зберігається довше від солоної риби. Він лікує краще, чим довше настоюється, — але й стає гіркішим. Пий стільки, щоб заспокоївся шлунок, — і скільки витримає твій язик. Пий, дівчино. — За мить вона наповнила ДРУГУ чашку й зробила ковток. — Бачиш? Він не зашкодить.

Найнів піднесла свою чашку до рота й після першого ж ковтка невдо-волено пирхнула. Коли вона поставила чашку на стіл, її обличчя набуло спокійного виразу.

— Можливо, трохи гіркуватий. Скажіть, матінко Ґунно, довго нам ще доведеться миритися з цим дощем і грязюкою?

Старша жінка насупилася, невдоволено оглядаючи всіх трьох дівчат, а потім зупинила погляд на Найнів.

— Я не Шукачка Вітрів з Морського народу, дівчино, — тихо сказала вона. — Якби я могла передбачати погоду, то швидше б сунула собі під сукню срібну щуку, аніж визнала б це. Захисники вважають, що це — витівки, котрі нагадують Айз Седай. Тож ти займаєшся ремеслом, чи не так? Схоже, у вас була тривала подорож. Що використовують від втоми? — раптом різко спитала вона.

— Напій із плоскозілля, — спокійно сказала Найнів, — або корінь анді-лею. Якщо вже ви ставите питання, — то що ви дасте, аби полегшити пологи?

Матінка Ґунна пирхнула.

— Прикладу гарячі рушники, дитино, і, можливо, дам трохи білого фенхеля, якщо пологи особливо важкі. Жінці більше й не потрібно, — хіба ще заспокійлива рука. Ти не можеш вигадати питання, на яке б не відповіла дружина фермера? Що б ти дала від болю в серці? Смертельно небезпечного.

— Порошок цвіту ґендин на язик, — твердо сказала Найнів. — Якщо в жінки гострий біль у животі, й вона блює кров’ю, — що тоді?

Вони напосіли одна на одну, немовби випробовуючи, і все швидше й швидше перекидалися питаннями та відповідями. Інколи допит трохи сповільнювався, — коли одна з них говорила про рослину, яку друга знала під іншою назвою; проте потім вони знову набирали швидкість, сперечаючись про переваги настоянок над чаями, мазей над припарками, про те, в яких випадках ті кращі від інших. Поступово всі запитання змістилися на зілля й коріння, про які знала, пригадуючи назви, лише вона одна. Еґвейн це починало дратувати.

— Після того, як ти даси йому кістков’яз, — продовжувала матінка Ґунна, — потрібно загорнути зламану кінцівку в рушник, змочений водою, де ти варила козиний цвіт, — пам’ятай, лише синій! — Найнів нетерпляче кивнула, — і якомога гарячіший. Одна порція козиних квітів до десяти води, не слабше. Заміни рушник, коли він вже перестане парувати, й продовжуй так протягом всього дня. Кістки зрощуватимуться вдвічі швидше, аніж якби ти застосувала лише кістков’яз, і будуть удвічі міцнішими.

— Я запам’ятаю це, — сказала Найнів. — Ви згадували використання кореня овечого язика від очного болю. Я ніколи не чула...

Еґвейн не витримала більше.

— Мериїм, — перебила вона, — ти справді вважаєш, що тобі коли-небудь знадобляться ці знання? Ти більше не Мудриня, — чи ти забула?

— Я нічого не забула, — відрізала Найнів. — Пам’ятаю часи, коли ти так само прагнула дізнатися щось нове, як і я.

— Матінко Ґунно, — ввічливо сказала Елейн, — що б ви зробили, якби дві дівчини не могли перестати сваритися?

Сива жінка стисла вуста й спохмурніла, дивлячись на стіл.

— Зазвичай, — чоловіки це чи жінки, — я раджу їм залишатися подалі одне від одного. Це найкраще працює. І це найлегше.

— Зазвичай? — спитала Елейн. — А якщо з якоїсь причини вони не можуть окремо? Наприклад, вони сестри.

— У мене є спосіб зупинити сварки, — повагом сказала жінка. — Я не закликаю спробувати, але дехто приходить до мене по це. — Еґвейн здалося, що в кутиках її рота промайнула посмішка. — Я беру срібну марку з кожної жінки. І по дві — з чоловіків, бо з ними більше метушні- Дехто купить будь-що, якщо воно коштує достатньо.

— Але які ліки? — спитала Елейн.

— Я прошу привести із собою іншого скандаліста, — того, з яким у людини виникають суперечки. Обидва очікують, що я приборкаю язик іншого.

Еґвейн мимоволі слухала. їй здавалося, що Найнів теж зосередила увагу на жінчиній розповіді.

— Коли вони мені заплатять, — продовжувала матінка Ґунна, згиняючи важку руку, — я виводжу їх надвір й засовую їхні голови в дощову бочку, — доки вони не погоджуються припинити суперечку.

Елейн вибухнула сміхом.

— Думаю, я могла зробити щось подібне й сама, — сказала Найнів аж надто жваво. Еґвейн сподівалася, що її вираз обличчя не схожий на вираз Найнів.

— Я не здивуюся, якщо це так. — Матінка Ґунна тепер широко всміхалася. — я кажу їм, що наступного разу, якщо почую, що вони сварилися, то зроблю це безкоштовно, — але тоді це буде вже річка. Дивовижно, але ці ліки часто спрацьовували, — особливо для чоловіків. І ще цікавіше те, як це вплинуло на мою репутацію. З якихось причин люди, яких я так лікувала, не розповідали деталей іншим, — тож по ліки приходили щомісяця. Якщо ви достатньо дурні, щоб з’їсти болотяну рибу, то не розповідатимете про це усім довкола. Думаю, ніхто з вас не має бажання витратити срібну марку.

— Гадаю, ні, — сказала Еґвейн і подивилася на Елейн, коли та знову зайшлася сміхом.

— Добре, — мовила сива жінка. — Ті, кого я лікую від сварок, зазвичай уникають мене, Як колючок, що заплуталися в їхніх сітях, — доки вони не захворюють по-справжньому. А мені приємна ваша компанія. Більшість тих, хто приходять зараз, хочуть чогось, що б допомогло забрати погані сни, — і вони дуже засмучуються, коли мені нема чого їм дати. — На мить вона спохмурніла, потираючи скроні. — Приємно бачити три обличчя, які не мають такого вигляду, наче хочуть кинутися в річку й потонути. Якщо ви затримаєтеся в Тірі, приходьте знову. Дівчина назвала тебе Мериїм? Я Аїліуїн. Наступного разу ми поговоримо про добрий чай Морського народу, — а не той, який скручує язика. Світло, як же я не люблю смак біло-болотника; болотяна риба і та солодша на смак. Взагалі, якщо у вас є зараз час, я заварю тремалкінзького чорного. Скоро й вечеря буде. У мене лише хліб, суп і сир, — але ласкаво прошу. .

— Було б чудово, Аїлгуїн, — сказала Найнів. — Взагалі... Аїлгуїн, якщо у вас є вільна спальня, я хотіла б винайняти її для нас трьох.

Повновида жінка оглянула їх, але ні слова не відповіла. Підвівшись, вона сховала банку з білоболотником до трав’яної шафи, тоді дістала з іншої червоний чайник і мішечок. Лише коли вона заварила тремалкінзький чорний, поставила на стіл чотири чисті чашки й миску з медовими стільниками та з олов’яними ложками, а тоді сіла в крісло, то заговорила.

— У мене три порожні спальні нагорі: усі мої доньки повиходили заміж. Мій чоловік, нехай Світло осяє його, зник у штормі в Кігтях Дракона двадцять років тому. Можете не думати про платню, якщо я дозволю вам тут залишитися. Якщо, Мериїм.

Розмішуючи мед у чаї, вона знову розглядала їх.

— Що може переконати вас? — тихо спитала Найнів.

Аїлгуїн продовжувала помішувати, наче забула про чай.

— Три молоді жінки приїхали на добрих конях. Я не багато знаю про коней, але ці мені на вигляд схожі на тих, якими їздять лорди й леді. Ти, Мериїм, стільки знаєш про ремесло, що могла б повісити трави на своєму вікні — чи повинна була б обрати, де це зробити. Я ніколи не чула, щоб хтось практикував десь далеко від місць, де народився, проте ваша вимова свідчить про те, що ви приїхали здаля. — Вона подивилася на Елейн. — Такий колір волосся трапляється в небагатьох місцях. Судячи з твоєї вимови, це Андор. Дурні чоловіки завжди балакають про те, щоб знайти золотоволосу дівчину з Андору. Все, що я хочу знати, — це чому ви тут? Тікаєте від чогось? Чи женетеся за чимось? Тільки ви не схожі на злодійок, — і я ніколи не чула, щоб три дівчини гналися за чоловіком разом. Тож скажіть мені — чому, і, якщо мене це влаштує, я віддам вам кімнати. Якщо хочете заплатити, — купіть трохи м’яса зараз чи пізніше. М’ясо дороге, відколи торгівля з Кайреном припинилася. Але спершу — чому, Мершм.

— Ми шукаємо дещо, Аїлгуїн, — сказала Найнів. — Точніше, декого.

Еґвейн намагалася бути незворушною і сподівалася, що це в неї виходить так само добре, як у Елейн, яка сьорбала чай так, наче слухала розмову про сукні. Еґвейн не думала, що темні очі Аїлгуїн Ґунни могли щось пропустити.

— Вони дещо вкрали, Аїлгуїн, — продовжувала Найнів, —у моєї матері. І скоїли вбивство. Ми тут, щоб вчинити правосуддя.

— Спали мою душу, — сказала жінка,—у вас що, немає чоловіків? Чоловіки мало на що здатні, — хіба переносити тяжкі речі, бовтатися під ногами більшість часу — ну, ще для поцілунків і всілякого такого — однак, якщо потрібно битися чи спіймати злодія, я кажу — нехай вони цим займаються. Андор такий же цивілізований, як і Tip. А ви — не аїльки.

— Окрім нас, більше ніхто цього не зробить, — сказала Найнів. — Ті, хто могли би бути замість нас, — убиті.

Три мертві Айз Седай, подумала Еґвейн. Вони не могли бути з Чорної Аджі. Однак якби їх не вбили, Амерлін не могла б їм довіряти. Вона намагається дотримуватися Трьох Клятв, але ходить по краю.

— Ааа, — сумно сказала Аїлгуїн. — Вони вбили ваших чоловіків? Братів чи батьків? — Щоки Найнів почервоніли, й старша жінка хибно розтлумачила це. — Ні, не кажи мені, дівчино. Я не хочу витягувати старе горе. Нехай воно лежить на дні, поки не розтане. Тихо, тихо, заспокойся.

Еґвейн стрималася, щоб не пирхнути гидливо.

— Я маю сказати це, — сказала Найнів напружено. Її обличчя все ще було червоним. — Ці вбивці й злодії — Друзі Морока. Вони жінки, але такі ж небезпечні, як і будь-які мечники, Аїлгуїн. Якщо ви розмірковуєте, чому ми не поселилися в корчмі, — то у цьому й причина. Вони можуть знати, що ми женемося за ними, і стежитимуть за нами.

Аїлгуїн відмахнулася від усього.

— З чотирьох найнебезпечніших людей, яких я знала, — дві жінки, котрі ніколи не носили щось більше від ножа, і лише один чоловік-мечник. Стосовно Друзів Морока... Мериїм, коли ти будеш у моєму віці, то знатимеш, що Лжедракони небезпечні; що крилатки небезпечні; акули небезпечні, і раптові шторми з півдня; однак Друзі Морока — дурні. Мерзенні дурні, але дурні. Морок ув’язнений там, де Творець засадив його, і жодні Поторочі — чи риби-ікла, якими лякають дітей, — не визволять його. Дурні не лякають мене, допоки не керують човном, у якому я пливу. Гадаю, у вас немає доказів, які ви могли б надати захисникам Твердині? Лиш ваше слово проти їхнього?

Хто такі Поторочі? подумала Еґвейн. І що це зариби-ікла?

Ми матимемо докази, коли знайдемо їх, — сказала Найнів. — У них є речі, які вони вкрали, — і ми можемо описати їх. Це все — прадавні предмети, які мають цінність лише для нас та няптих друзів.

Ви можете здивуватися, скільки коштують старі речі, — сухо сказала Аїлгуїн. Минулого року старий Люес Мулан виловив своїми сітями три миски й чашку із каменя серця в Кігтях Дракона. Тепер замість мороки з рибою він володіє торговим судном, що плаває вгору по ріці. Старий дурень навіть не знав, що виловив, поки я не сказала йому. Дуже ймовірно, що там їх було й більше, але Люес не зміг згадати, де саме це було. Я не уявляю, як йому взагалі вдавалося ловити рибу. Половина рибальських човнів у Тірі спускалася вниз річкою місяцями після того, намагаючись витягти квендіяр, а не ронку чи камбалу. На деяких були навіть лорди, які показували, де кидати сіті. Ось якими цінними можуть бути старі речі, якщо вони достатньо давні. Тепер я розумію, що вам потрібен чоловік, — і я знаю тільки одного, що може допомогти.

— Хто він? — швидко спитала Найнів. — Якщо ви маєте на увазі лорда, одного з високих лордів, — то в нас немає доказів, доки ми не знайдемо їх.

Аїлгуїн сміялася, аж поки не захрипла.

— Дівчино, ніхто з Маулу не знайомий з високим лордом чи взагалі з якимось лордом. Болотяна риба не водиться поруч зі срібнобокою. Я приведу вам найнебезпечнішого чоловіка, якого знаю, — той, що не мечник, але з них двох найбільш небезпечний. Джюлін Сандар — мисливець за злодіями. Найкращий серед них. Не знаю, як в Андорі, — але тут мисливець за злодіями буде працювати на вас чи на мене так само, як би працював на лорда чи торговця, і візьме меншу платню. Джюлін знайде вам тих жінок, якщо їх можна знайти, і принесе вам ваші речі; тож вам не потрібно буде й підступати до тих Друзів Морока.

Найнів невпевнено погодилася, і Аїлгуїн прив’язала платформи — які вона називала колодками — до свого взуття і поспішила надвір. Еґвейн спостерігала за тим, як вона йшла, крізь кухонне вікно: повз коней, за ріг, по провулку вгору.

— А ти вчишся, як бути Айз Седай, Мериїм, — сказала вона, коли відвернулася від вікна. — Маніпулюєш людьми так само добре, як Морейн.

Обличчя Найнів зблідло. Елейн рушила через кімнату й ляснула Еґвейн по обличчю. Еґвейн отетеріла й лише кліпала очима.

— Ти зайшла надто далеко, — різко сказала золотоволоса дівчина. — Надто. Ми мусимо зживатися разом — або разом помремо! А ти сказала Аїлгуїн своє справжнє ім’я? Найнів сказала їй, що могла: що ми шукаємо Друзів Морока. І це було достатнім ризиком — пов’язувати нас із Друзями Морока. Вона сказала їй, що вони небезпечні; вбивці. Чи ми повинні були сказати, що вони — Чорні Айз Седай? У Тірі? Ти б ризикнула всім, розраховуючи, що Аїліуїн збереже таємницю?

Еґвейн боязко потерла щоку. У Елейн важка рука.

— Мені не подобається так чинити.

— Знаю, — зітхнула Елейн. — Які мені. Але ми мусимо.

Еґвейн знов розвернулася до вікна й дивилася на коней. Я знаю, що мусимо. Але мені все одно це не подобається.