Епілог Тиша в трьох частинах

Знову настала ніч. У шинку «Путь-камінь» запала тиша, і це була тиша в трьох частинах.

Першою частиною була порожня лунка тиша від того, чого не вистачало. Якби в повітці були коні, вони б розбили її на друзки тупанням і форканням. Якби там заночувала юрба чи бодай жменька відвідувачів, їхнє невпинне дихання й переплетене хропіння потихеньку розтопило б цю тишу, як теплий весняний вітерець. Якби там була музика… але ні, звісно, ніякої музики не було. Власне, нічого з цього там не було, а тому тиша залишалася.

Усередині «Путь-каменя» скрутився калачиком у глибокій постелі з солодким запахом чоловік. Він лежав у темряві з широко розплющеними очима, не рухаючись і чекаючи на сон. Таким чином він додавав до більшої, пустотілої тиші маленьку, злякану. Виходив своєрідний сплав, гармонія.

Помітити третю тишу було нелегко. Імовірно, послухавши годинку, її можна було б відчути в товстих кам’яних стінах порожньої зали та в пласкому сірому металі меча, що висів за шинквасом. Вона була в тьмяному світлі свічки, що наповнювало одну з кімнат нагорі рухливими тінями. Вона була в божевільних лініях зім’ятих спогадів, які лежали на письмовому столі кинуті, але не забуті. А ще вона була в руках чоловіка, який сидів там і завзято ігнорував сторінки, які колись давно написав і відкинув.

Цей чоловік мав по-справжньому руде волосся, полум’яно-руде. Очі в нього були темні й відсторонені, а рухався він зі стомленим спокоєм, який приходить із чималими знаннями.

«Путь-камінь» належав йому, так само, як і третя тиша. Так і годилося, бо це була найбільша тиша з трьох, яка огортала інші. Вона була глибока й широка, як кінець осені. Вона була важка, як великий обточений річкою камінь. Вона була терплячим звуком людини, що чекає власної смерті, схожим на той, який видає зрізана квітка.

Загрузка...