Ім’я вітру

Розділ тридцять третій Море зірок

Я повернувся на Гуртоправську площу з дорожньою торбою на одному плечі. У ній лежав запасний одяг, буханець дорожнього хліба, трохи в’яленого м’яса, бурдюк з водою, голка з ниткою, кремінь і кресало, пера й чорнило. Словом, усе, що розумна людина бере з собою в подорож про всяк випадок.

Однак найбільше серед своїх покупок я пишався темно-синім плащем, який купив у шматяра всього за три йоти. Він був теплий, чистий і, якщо я не помилився в здогадах, мав до мене лише одного власника.

Тут дозвольте мені сказати ось що: у дорозі добрий плащ вартий більше за все інше майно разом узяте. Якщо вам ніде спати, він може стати вам за постіль і ковдру. Він прикриватиме вашу спину від дощу, а очі — від сонця. Якщо ви людина розумна, під ним можна ховати всіляку цікаву зброю, а якщо ні, то не зовсім усіляку.

Але поза всім цим залишаються ще два аргументи на користь плаща. По-перше, мало що може вразити більше за добряче зношений плащ, який злегка здіймається у вас за спиною на вітерці. А по-друге, у найкращих плащах є безліч маленьких кишеньок, до яких я відчуваю непоясненний і непереборний потяг.

Як я вже казав, це був добрий плащ, і таких кишеньок у ньому було кілька. У них я заховав нитку й віск, трохи сушенини з яблук, кресало, скляну кульку в маленькій шкіряній торбинці, вузлик солі, гачкову голку й кишку.

Я твердо вирішив витратити всі свої союзні гроші, які ретельно збирав, а тверду шалдійську валюту приберегти на дорогу. Грошики можна було спокійно витрачати тут, у Тарбієні, але шалдійські гроші були твердою валютою будь-де на світі.

Коли я прийшов, там відбувались останні гарячкові приготування. Рьонт обходив фургони, як неспокійна тварина, перевіряючи все знову й знову. Рета наглядала за робітниками, винагороджуючи строгим поглядом і швидким слівцем усе, що робилося не так, як хотілося їй. На щастя, на мене не звертали уваги, поки ми не поїхали з міста, до Університету.

Минала миля за милею, і з моїх плеч ніби повільно зникав величезний тягар. Я радів, відчуваючи землю крізь взуття, радів смаку повітря, тихому шуму вітру в яровій пшениці на полях. Я зрозумів, що широко всміхаюся без причини — хіба що від щастя. Ми, ру, не такі люди, щоб так довго сидіти на одному місці. Я глибоко вдихнув і мало не розсміявся.

Дорогою я тримався самотою, бо не звик до товариства. Рьонт і найманці самі не хотіли мене чіпати. Деррік час від часу жартував зі мною, але загалом вважав мене надто стриманим як на свій смак.

Отже, залишалась інша пасажирка, Денна. Ми заговорили лише тоді, коли майже закінчилася їзда першого дня. Я їхав разом з одним із найманців і з відсутнім виглядом здирав кору з вербової лозини. Поки мої пальці працювали, я оглядав її обличчя збоку, захоплюючись обрисами підборіддя, вигином між шиєю та плечем. Я замислився, чому ця дівчина їде сама. Поки я роздумував, вона повернулася до мене й помітила, що я на неї витріщився.

— Про що думаєш? — запитала Денна, пригладивши неслухняне пасмо волосся.

— Я просто думав, що ти тут робиш, — не зовсім чесно відповів я.

Вона всміхнулася, продовживши дивитися мені у вічі.

— Брехун.

Я скористався давнім сценічним трюком, щоб не зашарітися, якомога байдужіше знизав плечима та опустив погляд на лозину, яку обдирав. За кілька хвилин я почув, як вона повернулася до розмови з Ретою. Зрозумів, що відчуваю якесь дивне розчарування.

Після того як ми отаборилися, коли вже варився обід, я почав знічев’я тинятися довкола фургонів, роздивляючись вузли, якими втримував на місці свій вантаж Рьонт. Почув, як у мене за спиною хтось ступає, а повернувшись, побачив, що наближається Денна. У мене в животі все перевернулось, я коротко вдихнув і видихнув, щоб опанувати себе.

Вона зупинилася за десяток футів від мене.

— Уже зрозумів? — спитала вона.

— Прошу?

— Чому я тут. — Вона лагідно всміхнулася. — Розумієш, більшу частину свого життя я роздумувала про те ж саме. Гадала, якщо в тебе є якісь думки… — Вона кинула на мене сповнений надії погляд.

Я хитнув головою, надто невпевнений у ситуації, щоб знайти в ній щось кумедне.

— Мені лише вдалось здогадатися, що ти кудись прямуєш.

Вона серйозно кивнула.

— Я теж здогадалася лише про це. — Денна зупинилася й поглянула на коло виднокраю, що нас оточувало. Вітер підхопив її волосся, і вона пригладила його назад. — Ти, бува, не знаєш, куди я прямую?

Я відчув, як на моєму обличчі поволі почала з’являтись усмішка. Це було дивно. Я вже розучився всміхатися.

— А ти хіба не знаєш?

— Маю певні підозри. Наразі думаю, що до Аніліна. — Хитнувшись, вона стала навшпиньки, а тоді повернулася, ставши на всю стопу. — Але я вже помилялася.

Нашу розмову урвала тиша. Денна опустила погляд на свої руки й заходилася крутити перстень у себе на пальці. Я мигцем побачив срібло й світло-блакитний камінь. Раптом вона опустила руки по боках і глянула на мене.

— А ти куди прямуєш?

— До Університету.

Вона вигнула брову, видавшись при цьому старшою на десять років.

— Так упевнено. — Дівчина всміхнулася й раптом помолодшала навспак. — Як воно — знати, куди ти прямуєш?

Вигадати якусь відповідь я не зміг, але мене звільнила від потреби в ній Рета, яка покликала нас вечеряти. Ми з Денною разом пішли до ватри.

Початок наступного дня минув у коротких незграбних залицяннях. Я був дуже зацікавлений, але не хотів видатися надто надокучливим, тому поволі обійшов круг Денни, перш ніж знайти-таки якийсь привід побути з нею.

Дівчина натомість почувалася цілком невимушено. Решту дня ми провели, наче давні друзі, жартуючи й розповідаючи історії. Я показував різні види хмар і розповідав, яку погоду вони віщують. Вона показала, яку вони мають форму: троянда, арфа, водоспад.

Так минув день. Згодом, коли було кинуто жереб, щоб дізнатися, кому коли стояти на варті, нам із Денною випали перші дві зміни. Не обговорюючи цього, ми провели чотири години на варті разом. Розмовляючи тихо, щоб не побудити інших, ми сиділи біля самісінького вогнища й не пильнували майже нічого, крім одне одного.

Третій день був приблизно такий самий. Ми приємно провели час — не в тривалій розмові, а здебільшого роздивляючись пейзаж і говорячи все, що раптом спадало на думку. Тоді ми зупинилися на ніч у придорожньому шинку, в якому Рета купила корму для коней і ще деяких припасів.

Рета пішла спочивати рано, і її чоловік теж; вона сказала кожному з нас, що домовилася з шинкарем про нашу вечерю й постіль. Перша була незлецька й складалася з шинки та картопляного супу зі свіжим хлібом із маслом. Друга була в стайнях, але це все одно значно краще за те, до чого я звик у Тарбієні.

У загальній залі чулося димом, потом і розлитим пивом. Коли Денна запитала, чи не хочу я прогулятись, я зрадів. Надворі панувала тепла тиша безвітряної весняної ночі. Ми розмовляли, неквапом пробираючись крізь невеликі лісові зарості за шинком. За якийсь час ми прийшли до широкої галявини довкола ставка.

Край води стояло два путь-камені: їхня поверхня виблискувала сріблом на чорному тлі неба та води. Один стояв прямо, наче палець, який тицяє в небо. Другий лежав плазом, входячи у воду коротким кам’яним хвилерізом.

Поверхню води не тривожив навіть легенький вітерець. Тож коли ми видерлися на повалений камінь, зірки було видно у двох місцях: що вгорі, те й унизу. Ми неначе сиділи посеред моря зірок.

Ми проговорили кілька годин, до пізньої ночі. Жоден з нас не згадував про своє минуле. Я відчував: є дещо таке, про що вона воліла б не говорити, а судячи з того, як Денна старалася не розпитувати мене, вона, думаю, здогадувалася про те ж саме. Натомість ми говорили про самих себе, про приємні вимрійки й про неможливе. Я показував на небо й називав їй зорі та сузір’я. Вона розповідала мені про них історії, яких я ще ніколи не чув.

Мій погляд завжди повертався до Денни. Вона сиділа біля мене, охопивши руками коліна. Шкіра в неї сяяла ясніше за місяць, очі були більшими за небо, глибшими за воду й темнішими за ніч.

До мене поволі стало доходити, що я вже неймовірно довго мовчки на неї витріщаюся. Загубився в думках, загубився в спостереженні за нею.

Проте на її обличчі не було видно ні образи, ні насмішкуватості. Майже здавалося, що дівчина вивчає обриси мого обличчя, що вона чекає.

Я захотів узяти її за руку. Захотів легенько погладити її по щоці кінчиками пальців. Захотів сказати їй, що до неї я три роки не бачив нічого прекраснішого. Що варто мені лишень побачити, як вона позіхає, прикривши рота тильним боком долоні, як мені спирає дух. Що через солодку мелодію її голосу я часом не вловлюю сенсу її слів. Я захотів сказати, що якщо вона буде зі мною, то у мене чомусь завжди все буде гаразд.

Тієї бездиханної миті я мало не запитав її. Я відчув, як запитання рветься з моїх грудей. Пам’ятаю, як я вдихнув, а тоді завагався: що я можу сказати? «Тікай зі мною»? «Лишайся зі мною»? «Приїдь до Університету»? Ні. В грудях у мене раптом стиснулася холодним кулаком упевненість. Що я можу в неї спитати? Що я можу запропонувати? Нічого. Хоч що я сказав би, це прозвучало б як дурість, дитяча фантазія.

Я закрив рота й глянув на воду. За кілька дюймів від мене те ж саме зробила Денна. Я відчував її тепло. Вона пахла дорожнім пилом, медом, а ще — так, як пахне повітря за кілька секунд до сильного літнього дощу.

Жоден з нас не заговорив. Я заплющив очі. Її близькість була найсолодшим і найгострішим враженням у моєму житті.