Ім’я вітру

Розділ шістдесят третій Ходіння й розмови

Вілем і Сіммон уже давно їли обід, коли я прийшов на наше звичне місце у дворі.

— Вибачте, — сказав я, поставивши свою лютню на бруківку біля лави. — Надто довго торгувався.

Я ходив на другий бік річки, щоб купити одну драхму ртуті та мішечок морської солі. Остання обійшлася мені дорого, але тепер я нарешті не турбувався про гроші. Якщо фортуна мені усміхнеться, то скоро мене підвищать у Промислі, а це означало, що моїм фінансовим негараздам невдовзі настане кінець.

На закупах в Імрі я також цілком випадково пройшовся повз той шинок, в якому зупинилася Денна, але її там не було, як не було і в «Еоліяні» та в тому парку, де ми зупинилися поговорити минулого вечора. Та я все одно був у чудовому настрої.

Я схилив футляр зі своєю лютнею набік й відкрив його, щоб сонце нагріло нові струни й допомогло їм розтягнутися. Тоді всівся на кам’яну лаву під флагштоком поруч із двома своїми друзями.

— То де ти був учора ввечері? — надміру невимушено поцікавився Сіммон.

Лише тоді я згадав, що ми планували минулого вечора зустрітися з Фентоном і пограти в кутики. Коли я побачив Денну, ці плани геть-чисто вилетіли в мене з голови.

— О Господи, Сіме, вибач. Як довго ви на мене чекали?

Він зиркнув на мене.

— Вибач, — повторив я, сподіваючись, що по мені видно, яким винуватим я почуваюся. — Я забув.

Сім усміхнувся на весь рот, не переймаючись цим.

— Не страшно. Здогадавшись, що ти не з’явишся, ми пішли до «Бібліотеки» пити й дивитися на дівчат.

— Фентон бісився?

— Лютував, — спокійно промовив Вілем, нарешті вступивши в розмову. — Заявив, що намне тобі вуха, як побачить наступного разу.

Сімова усмішка стала ще ширшою.

— Він обізвав тебе дурноголовим е’ліром, який не поважає вищих за себе.

— Говорив дещо про твоє походження та статевий потяг до тварин, — сказав Вілем із серйозним обличчям.

— «…у тейлінській рясі!» — проспівав Сіммон із повним ротом. Тоді розсміявся й почав задихатись. Я постукав його по спині.

— Де ти був? — запитав Вілем, поки Сім намагався відновити дихання. — Анкер казав, що ти пішов завчасно.

Чомусь я зрозумів, що не хочу говорити про Денну.

— Зустрів одну людину.

— Важливішу за нас? — запитав Вілем з відвертістю, яку можна було сплутати з сухим гумором або осудом.

— Дівчину, — зізнався я.

Він підняв одну брову.

— Ту, за якою ти бігав?

— Ні за ким я не бігав, — заперечив я. — Вона мене знайшла в Анкера.

— Добрий знак, — промовив Вілем.

Сіммон мудро кивнув, а тоді глянув із грайливим блиском в очах.

— То ви виконували якусь музику? — Він штурхнув мене ліктем і заворушив бровами вгору-вниз. — Маленький дуетик?

Вигляд у нього був надто абсурдний, щоб я на це образився.

— Ніякої музики. Вона просто хотіла, щоб хтось провів її додому.

— Провів її додому? — багатозначно повторив він, знову заворушивши бровами.

Цього разу це не так мене розвеселило.

— Надворі було темно, — серйозно пояснив я. — Я просто провів її назад до Імрі.

— Ой, — розчаровано промовив Сім.

— Ти рано пішов від Анкера, — повільно проказав Віл. — А ми прочекали годину. Хіба на дорогу до Імрі та назад тобі треба дві години?

— Ми довго йшли, — визнав я.

— Довго — це скільки? — запитав Сіммон.

— Кілька годин. — Я глянув убік. — Шість.

— Шість годин? — перепитав Сім. — Слухай, мені здається, що я маю право дізнатися трохи більше, бо ж останні два витки слухав, як ти торочиш про неї.

Я дещо наїжачився.

— Я не торочу. Ми просто йшли, — сказав я. — Розмовляли.

Сім у цьому явно сумнівався.

— Ой, та ну тебе. Шість годин?

Вілем торкнувся Сіммонового плеча.

— Він каже правду.

Сіммон позирнув на нього.

— Чому ти так вирішив?

— Коли він бреше, його слова здаються щирішими.

— Якщо ви обидва помовчите хвилинку, я розповім вам усе. Згода? — Вони кивнули. Я опустив погляд на руки, намагаючись зібратися з думками, але вони ніяк не хотіли впорядковуватися. — Ми пішли довгою дорогою до Імрі, на якийсь час зупинилися на Кам’яному мості. Зайшли до парку за містом. Посиділи біля річки. Говорили ми… та, у принципі, ні про що. Про те, де побували. Про пісні… — Я зрозумів, що верзу казна-що, і стулив пельку. Далі я підбирав слова обережно. — Я думав, чи не зробити щось іще, а не тільки йти й говорити, але… — Я зупинився. Я й гадки не мав, що сказати.

Якусь мить вони обидва мовчали.

— Оце так, — зачудувався Вілем. — Могутній Квоут, звойований жінкою.

— Якби я тебе не знав, я подумав би, що ти злякався, — не зовсім серйозно промовив Сіммон.

— Та ти правильно сказав: я злякався, — тихо відповів я, знервовано витираючи руки об штани. — Ти б теж злякався, якби зустрівся якось із нею. Я тільки й можу, що сидіти тут, замість побігти до Імрі в надії побачити її у вітрині крамниці або проминути її, переходячи вулицю. — Я непевно всміхнувся.

— То вперед. — Сіммон усміхнувся й злегка штовхнув мене. — Полотном дорога. Якби я знав таку жінку, я б не сидів тут і не обідав з такими, як оце ви. — Він прибрав волосся з очей і знову штовхнув мене вільною рукою. — Уперед.

Я не зрушив із місця.

— Це не так легко.

— У тебе нічого не буває легко, — пробурчав Вілем.

— Звісно, це так легко, — засміявся Сіммон. — Піди розкажи їй дещо з того, що тільки-но розповів нам.

— Атож, — озвався я з похмурим сарказмом. — Якби ж то це було так просто, все одно що заспівати. До того ж я не знаю, чи захотіла б вона це почути. Вона особлива… Навіщо їй я?

Сіммон щиро поглянув на мене.

— Вона пішла тебе шукати. Ти їй явно для чогось потрібен.

На мить запала тиша, і я поквапився змінити тему, поки є можливість.

— Манет дозволив мені розпочати свій особистий проект.

— Уже? — Сім тривожно на мене глянув. — А Кілвін на це погодиться? Він недолюблює всякі хитрощі.

— Ні до яких хитрощів я не вдавався, — заперечив я. — Я просто швидко навчаюся.

Вілем весело пирхнув, а Сім заговорив, поки ми з ним не встигли затіяти суперечку.

— Що ти робитимеш у цьому проекті? Симпатичну лампу?

— Усі роблять лампи, — сказав Вілем.

Я кивнув.

— Я хотів зробити щось інше, можливо, гвинтокрут, але Манет сказав мені теж робити лампу. — На дзвіниці вибило четверту. Я зіп’явся на ноги й підібрав футляр із лютнею, готовий попрямувати на заняття.

— Ти маєш їй сказати, — промовив Сіммон. — Якщо дівчина тобі подобається, її треба про це повідомити.

— І як це тобі допомогло? — відповів я, роздратувавшись через те, що саме Сім насмілюється давати мені поради щодо стосунків. — Як часто з точки зору статистики ця стратегія приносила свої плоди у твоєму величезному досвіді?

Вілем демонстративно поглянув убік, тим часом як ми з Сімом гнівно витріщились один на одного. Я відвів очі першим, почуваючись винним.

— До того ж мені й казати нічого, — промимрив я. — Мені подобається проводити з нею час, а тепер я знаю, де вона живе. Отже, я зможу знайти її, коли піду шукати.