Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят четвертий Місце для горіння

— У тебе сьогодні інший вигляд, — зауважив Сіммон. Вілем буркнув на знак згоди.

— Я почуваюсь інакше, — визнав я. — Добре, але інакше.

Ми втрьох здіймали куряву на дорозі до Імрі. День був теплий і сонячний, і ми особливо не квапилися.

— Ти здаєшся… спокійним, — продовжив Сіммон і провів рукою крізь волосся. — Якби ж то я був усередині таким спокійним, як ти зовні.

— Якби ж то я був усередині таким спокійним, як зовні, — пробурмотів я.

Сіммон не став здаватися.

— Ти здаєшся міцнішим. — Він скривився. — Ні. Ти здаєшся… стисненим.

— Стисненим? — Від напруги з мене вирвався смішок, і я ще трохи розслабився. — Як людина може здаватися стисненою?

— Просто здаватися стисненою. — Він знизав плечима. — Як гвинтова пружина.

— Річ у тому, як він тримається, — пояснив Вілем, порушивши звичне для себе задумливе мовчання. — Стоїть прямо, не гне шию, плечі розправив. — Для наочності він показував рукою в бік відповідних частин тіла. — Ідучи, він торкається землі всією стопою. Не стає навшпиньки, ніби готовий побігти, чи на п’яти, ніби готовий завагатися. Він ступає твердо, заявляючи права на відповідну ділянку землі.

Мені на мить стало незручно — я спробував поспостерігати за самим собою, а такі спроби завжди марні.

Сіммон скоса на нього глянув.

— Дехто знається з Маріонеткою, еге ж?

Вілем знизав плечима, наче погоджуючись, і пожбурив камінець у дерева край дороги.

— Що це за Маріонетка, про яку ви постійно говорите? — запитав я, почасти для того, щоб відвернути увагу від себе. — Знаєте, я ж ось-ось помру від невиліковної цікавості.

— Уже хто-хто, а ти б точно від неї помер, якби це було можливо, — заявив Вілем.

— Він проводить більшу частину свого часу в Архівах, — невпевнено промовив Сім, знаючи, що торкається болючої теми. — Вас важко було б познайомити, тому що… розумієш…

Ми дісталися Кам’яного мосту, стародавньої арки з сірого каменя, що перетинала річку Ометі між Університетом та Імрі. З Кам’яним мостом, який був понад двісті футів завдовжки та вигинався на шістдесят із лишком метрів у найвищій своїй точці, було пов’язано більше історій і легенд, аніж із будь-яким іншим визначним місцем Університету.

— Плюнь на щастя, — наполегливо порадив Вілем, коли ми пішли вгору, та так і вчинив. Сіммон зробив те саме, плюнувши вбік із дитячим ентузіазмом.

Я мало не сказав: «Щастя тут ні до чого». Це були слова майстра Арвіла, які той уже понад тисячу разів строго повторив у Медиці. Якусь хвилину я смакував їх на кінчику язика, вагаючись, а тоді все ж таки плюнув.

«Еоліян» стояв у серці Імрі, його парадні двері виходили на бруковану центральну площу міста. Там були лави, кілька квітучих дерев і мармуровий фонтан, який оббризкував водою статую сатира, що гнався за групкою напіводягнених німф. Їхня спроба втекти здавалася щонайбільше символічною. Довкола походжали гарно вбрані люди, майже третина з них несли якісь музичні інструменти. Я нарахував щонайменше сім лютень.

Коли ми наблизилися до «Еоліяна», придверник трохи підняв крислатого капелюха й злегка вклонився. Він був щонайменше шість із половиною футів на зріст, сильно засмаглий і м’язистий.

— З вас один йот, паничу, — усміхнувся він, і Вілем передав йому монету.

Тоді він із тією ж сонячною усмішкою повернувся до мене. Поглянувши на мій футляр для лютні, він вигнув брову.

— Приємно бачити нове обличчя. Знаєш правила?

Я кивнув і передав йому йот.

Він повернувся й показав рукою вглиб.

— Бачиш шинквас? — Важко було не помітити п’ятдесят футів червоного дерева, що огинали віддалений кінець зали. — Бачиш те місце, де його віддалений кінець повертає до сцени? — Я кивнув. — Бачиш того, хто сидить на табуреті? Якщо зважишся попробуватися на свиріль, то поговорити треба буде з ним. Звати його Станчіон.

Ми одночасно відвернулися від зали. Я насунув лютню вище на плече.

— Дякую… — Я зупинився, не знаючи, як звати придверника.

— Деох. — Він знову розслаблено всміхнувся.

Відчувши раптовий порив, я простягнув руку.

— «Деох» означає «пити». Дозволите мені замовити вам випивку згодом?

Він нагородив мене довгим поглядом, а тоді засміявся. Це був нестримний, радісний сміх, який вискочив просто з його грудей. Він привітно потис мені руку.

— Цілком можливо.

Деох відпустив мою руку й зазирнув мені за спину.

— Сіммоне, це ти його до нас привів?

— Насправді це він мене привів. — Сіммона моя нетривала розмова із придверником, здається, збентежила, але я й гадки не мав, чому. — Не думаю, що його насправді взагалі можна кудись відвести. — Він передав Деохові йот.

— Я готовий у це повірити, — відповів Деох. — У ньому є щось таке, що мені подобається. Він трішки схожий на фейрі. Сподіваюся, він нам сьогодні зіграє.

— Я теж на це сподіваюся, — промовив я, і ми зайшли всередину.

Я якомога спокійніше оглянув «Еоліян». Зі стіни навпроти вигнутого шинквасу з червоного дерева виходила висока кругла сцена. Кілька закручених сходів вели на другий рівень, дуже подібний до балкона. Над ним було видно менший третій рівень, більше схожий на високу антресоль довкруж зали.

Довкола столів по всій залі стояли табурети й стільці. У стінних нішах ховалися лави. Симпатичні лампи впереміш зі свічками забезпечували залу природним освітленням, не псуючи повітря димом.

— Ну, це було ловко, — роздратовано промовив Сіммон. — Тейлу милосердний, перш ніж знову вдатися до якихось фокусів, постарайся мене попередити.

— Що таке? — запитав я. — Те, що було з придверником? Сіммоне, ти полохливий, як юна повія. Він був привітний. Мені він сподобався. Що поганого в тому, щоб запропонувати йому випити?

— Деох володіє цим закладом, — різко промовив Сіммон. — І його просто бісить, коли музиканти до нього підлизуються. Два витки тому він викинув звідси одну людину, яка спробувала дати йому чайові. — Він зміряв мене довгим поглядом. — Буквально викинув. Мало у фонтан не влучив.

— Ой, — сказав я, по-справжньому шокований. Крадькома позирнув на Деоха, поки той балакав із кимось біля дверей. Побачив, як напружилися й розслабилися товсті м’язи в його руці, коли він показав нею назовні. — Гадаєш, він засмутився? — спитав я.

— Ні. У тому й заковика.

До нас підійшов Вілем.

— Якщо ви перестанете чубитись і підете до столика, я оплачу випивку першим, льїн?

Ми пройшли до вибраного Вілемом столика неподалік від того місця, де сидів біля шинквасу Станчіон.

— Чого хочете випити? — запитав Вілем, коли ми з Сіммоном посідали і я зручно вмостив футляр із лютнею на четвертому стільці.

— Меду з корицею, — промовив Сіммон, майже не замислюючись.

— Дівка, — дещо несхвально промовив Вілем і повернувся до мене.

— Сидру, — сказав я. — Безалкогольного сидру.

— Дві дівки, — заявив він і пішов до шинквасу.

Я кивнув на Станчіона.

— А він що? — запитав я Сіммона. — Я гадав, що заклад належить йому.

— Їм обом. Станчіон порядкує тут музикою.

— Чи є щось таке, що мені варто про нього знати? — запитав я: мало не зазнавши катастрофи з Деохом, я стривожився ще більше.

Сіммон хитнув головою.

— Кажуть, він сам по собі доволі веселий, але я з ним ніколи не розмовляв. Не роби дурниць, і все має бути гаразд.

— Дякую, — саркастично відповів я, а тоді відсунув стілець від столика й підвівся.

Станчіон мав середню статуру та був одягнений у гарне темно-зелене з чорним вбрання. Він мав кругле бородате обличчя й невелике черевце — мабуть, помітне лише тому, що він сидів. Він усміхнувся й змахом руки, в якій тримав височезний кухоль, покликав мене вперед.

— Здоров був, — весело промовив він. — Здається, у тебе чималі сподівання. Гратимеш у нас сьогодні? — Він задумливо підняв брову. Тепер, опинившись ближче, я помітив, що Станчіонове волосся мало тьмяний, несміливий рудий відтінок, який ховався за невигідного освітлення.

— Сподіваюся зіграти, пане, — відповів я. — Щоправда, я збирався трохи зачекати.

— О, звісно. Ми ніколи й нікому не даємо випробувати свій талант, поки сонце не сяде. — Він зупинився, щоб попити, а коли він повернув голову, я побачив, що в нього з вуха звисає золота свиріль.

Зітхнувши, він радісно витер рота зовнішнім боком рукава.

— То на чому ти граєш? На лютні? — Я кивнув. — Знаєш хоч приблизно, чим будеш нас чарувати?

— Залежить від ситуації, пане. Хтось останнім часом грав «Пісню про сера Сав’єна Траліярда»?

Станчіон підняв брову й прокашлявся. Пригладивши бороду вільною рукою, він сказав:

— Ну… ні. Хтось спробував її кілька місяців тому, але забагато на себе взяв. Пропустив кілька аплікатур, а тоді розгубився. — Він хитнув головою. — Простіше кажучи, ні. Останнім часом — ні.

Він надпив зі свого кухля ще раз і задумливо ковтнув, а тоді знову заговорив.

— Більшість людей вважає, що може продемонструвати свій талант менш складною піснею, — обережно промовив він.

Я вловив у його словах негласну пораду й не образився. «Сер Сав’єн» — найскладніша пісня, яку я коли-небудь чув. Зі всієї трупи на цю пісню вистачало вправності лише моєму батькові, а на моїй пам’яті він виконував її перед слухачами лише рази чотири чи п’ять. Вона була недовгою — хвилин п’ятнадцять, але ці п’ятнадцять хвилин вимагали швидкої, точної роботи пальцями, завдяки якій за правильного виконання лютня співала двома голосами одночасно, виконуючи і мелодію, і гармонію.

Це було складно, але цілком реально для будь-якого вправного лютніста. Однак «Сер Сав’єн» був баладою, а вокальна партія в ньому була контр-мелодією з іншим музичним розміром. Це було складно. Якщо пісня виконувалася добре й куплети по черзі співали чоловік і жінка, пісню ще більше ускладнювала контр-гармонія жіночої партії в приспівах. Якщо це виконують добре, від цього серце крається. На жаль, мало які музиканти могли б спокійно виступати посеред такої пісенної бурі.

Станчіон зробив іще один добрячий ковток зі свого кухля й витер бороду рукавом.

— Сам співаєш? — поцікавився він. Він явно був трохи схвильований, хоч і натякнув мені перед цим на небезпеку. — Чи привів когось заспівати разом з тобою? Один із тих хлопців, з якими ти прийшов, кастрат?

Я ледве втримався від сміху, уявивши собі Вілема в ролі сопрано, і хитнув головою.

— У мене немає друзів, здатних її заспівати. Я збирався виконати приспів після третього куплету двічі, щоб дати комусь можливість вступити з партією Алойн.

— Як мандрівний артист, так? — Він серйозно на мене подивився. — Синку, я насправді не маю права таке казати, але ти дійсно хочеш попробуватися на свиріль із людиною, з якою ніколи не репетирував?

Я ще більше впевнився в тому, що він усвідомлює, наскільки важко мені буде.

— Скільки свирілей тут сьогодні буде? Приблизно?

Він ненадовго замислився.

— Приблизно? Вісім. Може, з десяток.

— Отже, швидше за все, буде щонайменше три жінки, які вже здобули таланти?

Станчіон кивнув, зацікавлено дивлячись на мене.

— Ну… — повільно заговорив я. — Якщо те, що всі мені казали, є правдою, якщо свиріль можна здобути лише справжньою майстерністю, то одна з цих жінок знатиме партію Алойн.

Станчіон зробив ще один довгий повільний ковток, дивлячись на мене з-за вінця свого кухля. Врешті-решт поставивши його, він забув витерти собі бороду.

— А ти гордий, еге ж? — відверто спитав він.

Я оглянув залу.

— А хіба це не «Еоліян»? Я чув, що тут гордість приносить срібло й грає золото.

— Мені це подобається, — ледь чутно промовив Станчіон. — Грає золото. — Він грюкнув кухлем по шинквасу, так, що з нього здійнявся невеличкий фонтанчик якоїсь пінистої рідини. — Трясця, хлопче, я сподіваюся, що ти й справді такий вправний, яким явно себе вважаєш. Мені б тут не завадила ще одна людина з Іллієновим вогнем. — Щоб показати двозначність своїх слів, він провів рукою крізь власне руде волосся.

— Я сподіваюся, що цей заклад такий добрий, яким його, вочевидь, усі вважають, — серйозно відповів я. — Мені потрібне місце для горіння.

— Він тебе не викинув, — пожартував Сіммон, коли я повернувся до столика. — Отже, гадаю, вийшло не так кепсько, як могло б.

— На мою думку, вийшло добре, — байдужо озвався я. — Але я не впевнений.

— Як це ти можеш не знати? — запротестував Сіммон. — Я бачив, як він сміявся. Це ж має бути добрим знаком.

— Необов’язково, — заперечив Вілем.

— Я намагаюся згадати все, що йому сказав, — зізнався я. — Часом мої вуста просто починають говорити, а мій розум встигає за ними не одразу.

— Так часто буває, еге ж? — запитав Вілем, несподівано й спокійно всміхнувшись.

Від їхніх теревенів я почав розслаблятися.

— Дедалі частіше, — зізнався я, всміхнувшись від вуха до вуха.

Ми пили й жартували про всякі дрібниці, обговорювали чутки про майстрів і нечисленних студенток, які привертали нашу увагу. Ми говорили про те, хто в Університеті нам подобається, але більше часу приділили роздумам про те, хто й чому нам не подобається і як би ми цьому зарадили, якби дістали таку можливість. Така вже людська природа.

Тож час минав, і «Еоліян» поволі заповнювався. Сіммон піддався на Вілемові кпини й почав пити скатен, міцне чорне вино з підніжжя гір Шалду, яке частіше називають «вирви-хвіст».

У Сіммонові його дія проявилася майже одразу — він став гучніше сміятися, ширше всміхатися й соватися на стільці. Вілем залишався мовчазним. Наступного разу випивку замовив я, обравши для всіх нас по великому кухлю звичайного сидру. Побачивши, як набурмосився Вілем, я сказав йому, що, якщо я сьогодні здобуду талант, то наллю йому море вирви-хвоста аж до дому, але якщо хтось із них нап’ється до того, я особисто його віддухопелю й кину в річку. Вони помітно заспокоїлись і почали вигадувати непристойні куплети для «Мідника-гарбаря».

Тут я полишив їх і віддався власним думкам. Передусім мені думалося про те, що до негласної поради Станчіона, можливо, варто дослухатись. Я спробував згадати ще якісь пісні, які міг би виконати — досить складні, щоб показати мою майстерність, але досить прості, щоб залишити мені простір для творчості.

До реальності мене повернув Сіммонів голос.

— Чуєш, ти ж добре римуєш… — насів він на мене.

Я пригадав останній уривок їхньої розмови, до якої сяк-так прислухався.

— Спробуй «у тейлінській рясі», — байдуже запропонував я. Я надто сильно нервував, щоб пояснювати, що одним із пороків мого батька була схильність до похабних лімериків.

Вони радісно захихотіли собі під носа, тим часом як я спробував обрати іншу пісню для виконання. Я так і не досяг особливого успіху — мою увагу знову відвернув Вілем.

— Що таке?! — гнівно поцікавився я. Тоді перехопив Вілемів порожній погляд; такий буває в нього тільки тоді, коли він бачить щось, що йому дуже не подобається.

— Що таке? — повторив я, тепер уже спокійніше.

— Людина, яку ми всі знаємо й любимо, — похмуро відповів він і кивнув на двері.

Я не бачив жодного знайомого обличчя. «Еоліян» був майже повний, і на самому лише першому поверсі тупцялися сто з лишком людей. Крізь відчинені двері я побачив, що надворі вже настала ніч.

— Він стоїть до нас спиною. Крутить голову своїми огидними чарами прегарній молодій дамі, яка його, вочевидь, не знає… праворуч від круглого пана в червоному, — спрямував мою увагу Вілем.

— Сучий син, — промовив я, надто приголомшений, щоб вилаятися як слід.

— А я завжди вважав, що родовід у нього свинський, — сухо відказав Вілем.

Сіммон роззирнувся довкола, кліпаючи по-совиному.

— Що? Хто тут?

— Емброуз.

— Яйця Господні, — проказав Сіммон і зігнувся над столом. — Тільки того мені й треба. Ви там ще не помирилися?

— Я готовий дати йому спокій, — заперечив я. — Але він щоразу, коли мене бачить, здається, не може втриматися від того, щоб знову мене скубнути.

— Для суперечки потрібні двоє, — зауважив Сіммон.

— Дідька лисого, — процідив я у відповідь. — Мені начхати, чий він там син. Не буду я падати лапками догори, наче якесь боязливе щеня. Якщо йому вистачить дурості, аби торкнутися мене хоч пальцем, то я начисто відгризу йому той палець. — Я вдихнув, щоб заспокоїтись, і спробував говорити розважливо. — Рано чи пізно він навчиться мене не чіпати.

— Ти міг би просто не звертати на нього уваги, — порадив Сіммон, заговоривши напрочуд тверезо. — Просто не піддавайся на його провокації, і він доволі швидко від цього втомиться.

— Ні, — серйозно заперечив я, дивлячись Сіммонові у вічі. — Ні, не втомиться. — Сіммон мені подобався, але часом він бував страшенно наївним. — Тільки-но йому здасться, що я слабкий, він накинеться на мене удвічі лютіше, ніж напередодні. Знаю я таких.

— А ось і він, — зауважив Вілем і невимушено поглянув убік.

Емброуз побачив мене, ще не діставшись нашого боку зали. Ми зустрілися поглядами, і стало очевидно, що він не очікував побачити мене тут. Він сказав щось одному зі своїх усюдисущих лизоблюдів, і вони пішли крізь юрбу в іншому напрямку, щоб зайняти столик. Він спершу поглянув на мене, потім на Вілема, на Сіммона, на мою лютню, а тоді знову на мене. Опісля він повернувся й пішов до столика, який зайняли його приятелі. Перш ніж сісти, він глянув у мій бік.

Мене бентежило те, що він не всміхався. Раніше він завжди всміхався мені — надміру сумно, як у пантомімі, і з насмішкою в очах.

Тоді я побачив те, що збентежило мене ще більше. Він ніс із собою дебелий прямокутний футляр.

— Емброуз грає на лірі? — запитав я невідомо в кого.

Вілем знизав плечима. Сіммон зніяковів.

— Я думав, що ти знаєш, — кволо промовив він.

— Ти вже бачив його тут? — запитав я. Сім кивнув. — Він грав?

— Та ні, декламував. Поезію. Він декламував і ніби пощипував ліру. — Сіммон нагадував кролика, готового щомиті побігти.

— Він здобув талант? — похмуро поцікавився я. Тоді я вирішив: якщо Емброуз належить до цієї компанії, то я не хочу мати з нею нічого спільного.

— Ні, — писнув Сіммон. — Він пробувався на нього, але… — Він поступово замовк, а його погляд став якимось дикуватим.

Вілем поклав долоню мені на руку й зробив заспокійливий жест. Я глибоко вдихнув, заплющив очі та спробував розслабитися.

Мало-помалу до мене дійшло, що це зовсім не має значення. Щонайбільше це підіймає сьогоднішні ставки. Емброуз ніяк не зможе перешкодити мені заграти. Він буде змушений дивитись і слухати. Слухати, як я граю «Пісню про сера Сав’єна Траліярда», бо тепер питання про те, що я сьогодні виконуватиму, уже не стояло.

Веселощі того вечора почалися з одного музиканта з талантом із натовпу відвідувачів. Він мав при собі лютню й показав, що може грати незгірш за будь-якого едема ру. Друга його пісня, якої я ще ніколи не чув, була навіть кращою.

Після перерви хвилин у десять на сцену покликали заспівати ще одного музиканта з талантом. Цей мав при собі очеретяну свиріль і грав на ній краще за всіх, кого я коли-небудь чув. Далі він заспівав проникливу хвалебну пісню в мінорній тональності. Жодного інструмента — лише його високий чистий голос, який здіймався та тік, як звуки тієї свирілі, на якій він грав перед цим.

Я з радістю усвідомив, що вправність музикантів із талантами цілком відповідає чуткам, які про неї ходили. Але при цьому відповідним чином посилилася й моя тривога. Поряд із майстерністю є місце лише майстерності. Якби я вже не вирішив зіграти «Пісню про сера Сав’єна Траліярда» суто заради насмішки, мене б переконали ці виступи.

Опісля минуло ще хвилин п’ять-десять. Я зрозумів, що Станчіон спеціально робить перерви для того, щоб дати слухачам можливість походити й пошуміти між піснями. Цей чолов’яга знав своє діло. Я замислився, чи не був він колись мандрівним артистом.

Далі відбулося перше випробування за ніч. Станчіон вивів на сцену й відрекомендував слухачам бородатого чоловіка років тридцяти. Він грав на флейті. Добре грав. Він зіграв дві невеликі пісні, які я знав, і ще одну, якої я не знав. Грав він загалом хвилин, може, з двадцять і зробив лише одну невеличку помилку, яку я розчув.

Після оплесків флейтист залишався на сцені, тим часом як Станчіон походжав між відвідувачами, збираючи їхні думки. Хлопчина-служник приніс флейтистові склянку води.

Зрештою Станчіон повернувся на сцену. Зала затихла, тим часом як власник закладу наблизився до флейтиста й урочисто потис йому руку. У музиканта витягнулося обличчя, проте він здобувся на хворобливий усміх і кивок слухачам. Станчіон вивів його зі сцени і замовив якийсь напій у високому кухлі.

Наступною випробувала свій талант молода жінка, багато вбрана й золотоволоса. Після того як Станчіон її відрекомендував, вона проспівала одну арію таким дзвінким і чистим голосом, що я на якийсь час забув про свою тривогу й загубився в її пісні. Кілька секунд я, забувшись, тільки те й робив, що слухав.

Вона скінчилася надто швидко, залишивши мені по собі біль у грудях і легке пощипування в очах. Сіммон трохи пошмигав носом і присоромлено потер собі обличчя.

Тоді вона заспівала другу пісню, акомпануючи собі на напіварфі. Я напружено стежив за нею, і, зізнаюся, не лише через її музичне обдарування. Її волосся було схоже на стиглу пшеницю. Я бачив ясну блакить її очей, сидячи футів за тридцять від неї. Вона мала гладенькі руки й маленькі тендітні долоні, які швидко торкалися струн. А дивлячись, як вона тримає між ногами свою арфу, я мимоволі задумався про… ну, про те, про що без упину думає кожен п’ятнадцятирічний хлопчисько.

Голос у неї був так само чарівний, як і перед цим; серце від нього аж боліло. На жаль, її гра не могла до нього дорівнятися. Посередині своєї другої пісні вона взяла не ті ноти, запнулася й встигла виправитися до кінця свого виступу.

Цього разу пауза з обходом Станчіона була довшою. Він подолав усі три рівні «Еоліяна» і поговорив з усіма: молодими й старими, музикантами й немузикантами.

Емброуз у мене на очах перехопив погляд жінки на сцені й нагородив її однією з тих усмішок, які мені видаються масними, а жінкам — надзвичайно чарівними. Далі він перевів погляд з неї на мій столик, і ми зустрілися поглядами. Його усмішка згасла, і ми на одну довгу мить просто оторопіло витріщились один на одного. Жоден з нас не став глузливо всміхатися чи промовляти якісь образливі дурнички на адресу іншого. Та все ж за ці кілька хвилин наша ворожнеча, що вже ледь жевріла, повністю відродилася. Хто з нас відвів очі першим, я точно сказати не можу.

Позбиравши думки майже п’ятнадцять хвилин, Станчіон знову вийшов на сцену. Він наблизився до золотоволосої жінки та взяв її за руку так само, як і попереднього музиканта. Її обличчя витягнулося майже так само, як і його. Станчіон вивів її зі сцени й замовив їй, як я здогадався, втішний кухоль.

Майже одразу після цього провалу вийшов ще один музикант із талантом, який грав на скрипці — і грав чудово, як і ті двоє, що виступили перед ним. Далі Станчіон вивів на сцену старшого чоловіка, так, наче той пробувався на талант. Проте оплески, якими його зустріли, явно вказували на те, що він не менш популярний за будь-якого з музикантів із талантом, які грали до нього.

Я штурхнув Сіммона.

— Хто це? — запитав я, поки сивобородий чолов’яга настроював свою ліру.

— Треп, — пошепки відповів мені Сіммон. — Власне кажучи, граф Треп. Він постійно тут грає, вже не перший рік. Видатний покровитель мистецтв. На свиріль не пробується вже багато років. Тепер він просто грає. Усі від нього в захваті.

Треп заграв, і я одразу зрозумів, чому він так і не здобув свиріль. Поки він щипав ліру, його голос потріскував і тремтів. Ритм у нього безладно коливався, і важко було сказати, чи не взяв він фальшиву ноту. Пісню, яка доволі відверто викривала особисті вподобання одного місцевого шляхтича, він явно склав сам. Але хоч вона й не відзначалася класичною художньою цінністю, я мимоволі почав сміятися разом з усіма іншими відвідувачами.

Коли він закінчив, пролунали громові оплески; дехто ще й загупав по столах або затупав ногами. Станчіон вийшов просто на сцену й потис графові руку, але Треп, здавалося, геть не засмутився. Ведучи його вниз, до шинквасу, Станчіон жваво поплескав його по спині.

Час настав. Я підвівся й узяв свою лютню.

Вілем ляснув мене по руці, а Сіммон усміхнувся мені на весь рот, намагаючись не показувати, що його мало не вивертає від дружньої тривоги. Я мовчки кивнув кожному з них і пішов до порожнього місця Станчіона в кінці шинквасу, там, де він вигинався в бік сцени.

Я помацав срібний талант у себе в кишені, товстий і важкий. Щось нераціональне в мені хотіло його втримати, залишити на потім. Але я знав: ще кілька днів — і з одного-єдиного таланту мені не буде жодної користі. Зі свиріллю таланту я міг би утримувати себе, граючи в місцевих шинках. Якщо мені пощастить привернути до себе увагу якогось покровителя, то я зможу заробити достатньо, щоб і сплатити борг Деві, і оплатити навчання. Тут я мусив ризикнути.

Станчіон неквапом повернувся на своє місце біля шинквасу.

— Я піду наступним, пане. Якщо не заперечуєте. — Я сподівався, що по мені не видно, наскільки я схвильований. Через піт на долонях я ледве втримував у руках футляр із лютнею.

Він усміхнувся мені й кивнув.

— Добре оцінюєш юрбу, хлопче. Вона саме дозріла для сумної пісні. Ще збираєшся зіграти «Сав’єна»?

Я кивнув.

Він сів і трохи випив.

— Ну, тоді просто дай їм кілька хвилин — хай заспокоються й закінчать свої розмови.

Я кивнув і притулився до шинквасу. Цей час я витратив на турботи про те, над чим не мав жодної влади. Один з кілків моєї лютні тримався неміцно, а грошей, щоб його полагодити, у мене не було. На сцені ще не було жодної жінки з талантом. Подумавши про те, що та рідкісна ніч, коли серед музикантів із талантами в «Еоліяні» були тільки чоловіки або жінки, які не знали партії Алойн, могла припасти саме на сьогодні, я серйозно збентежився.

Здавалося, минуло зовсім трохи часу, коли Станчіон підвівся й запитливо підняв брову, дивлячись на мене. Я кивнув і взяв свій футляр із лютнею. Раптом він видався мені страшенно обшарпаним. Ми разом зійшли сходами нагору.

Щойно моя нога торкнулася сцени, зала майже повністю затихла. Водночас занепокоєння мене полишило — його спалила увага відвідувачів. Так зі мною було завжди. Поза сценою я хвилююся й пітнію. На сцені я спокійний, як безвітряна зимова ніч.

Станчіон закликав усіх розглянути мою кандидатуру на здобуття таланту. У його словах було щось заспокійливе, ритуальне. Коли він показав на мене, звичних уже оплесків не було — тільки вичікувальна тиша. Я негайно побачив себе таким, яким мене мали бачити слухачі. Не вишукано вбраним, як інші — власне, майже обідраним. Юним, майже дитиною. Я відчував, як їх вабить до мене цікавість.

Я дав їй посилитися, без поспіху відкриваючи свій побитий уживаний футляр і дістаючи свою побиту вживану лютню. Я відчув, як загострилася їхня увага, коли вони побачили негарний інструмент. Тихенько взяв кілька акордів, а тоді торкнувся кілків, трішечки її настроюючи. Узяв ще кілька легеньких акордів на спробу, послухав і кивнув самому собі.

Через освітлення, що падало на сцену, решта зали з того місця, де сидів я, здавалася тьмяною. Глянувши вперед, я побачив безліч очей — здавалося, тисячу. Сіммон і Вілем, Станчіон біля шинквасу. Деох біля дверей. Коли я побачив, як за мною з загрозливістю тліючої вуглини стежить Емброуз, у мене злегка затріпотіло щось у животі.

Відвернувшись від нього, я побачив бороданя в червоному, графа Трепа, літню пару, що трималася за руки, гарну темнооку дівчину…

Мої слухачі. Я всміхнувся їм. Усмішка привабила їх іще більше, і я заспівав.

Я зачекав, поки юрбою слухачів прокотиться хвиля шепоту. Ті, хто знав цю пісню, тихенько охали собі під носа, тим часом як ті, хто її не знав, питали в сусідів, через що здійнявся такий шум.

Я підніс руки до струн і знову привернув увагу слухачів до себе. Зала застигла, і я почав грати.

Музика виходила з мене легко, моя лютня була наче другим голосом. Я змахнув пальцями — і лютня стала ще й третім голосом. Я співав гордим, потужним голосом Сав’єна Траліярда, найвидатнішого з амірів. Слухачі колихалися під дією музики, наче трава на вітрі. Я співав партію сера Сав’єна й відчував, як слухачі починають мене любити й боятися.

Я настільки звик репетирувати цю пісню самостійно, що мало не забув виконати приспів після третього куплету двічі. Але таки згадав в останню мить, облившись при цьому холодним потом. Цього разу я співав і водночас вдивлявся в натовп слухачів, сподіваючись наприкінці почути, як моєму голосу відповідає якийсь інший.

Я дійшов до кінця приспіву перед першим куплетом Алойн. Енергійно взяв перший акорд і зачекав; його звук почав стихати, так і не викликавши ніякого голосу з зали. Я спокійно дивився на слухачів і чекав. Щосекунди мені ставало дедалі легше, але це відчуття боролося в мені з чимраз більшим розчаруванням.

Тоді на сцену виплив якийсь голос, ніжний, як дотик пір’їнки, і заспівав…

Вона співала партію Алойн, а я — партію Сав’єна. У приспівах її голос кружляв, переплітаючись і змішуючись із моїм. Почасти мені хотілося відшукати її серед глядачів, знайти обличчя жінки, разом з якою я співав. Я один раз спробував це зробити, але поки я шукав обличчя, яке могло пасувати до спокійного, подібного до місячного світла голосу, що відповідав моєму голосу, мої пальці схибили. Втративши увагу, я взяв неправильну ноту, і в музиці з’явилася фальш.

Невеличка помилка. Я зціпив зуби й зосередився на грі. Відсунув свою цікавість на задній план і схилив голову, щоб дивитися на свої пальці, ретельно стежачи за тим, щоб вони не послизнулися на струнах.

І ми співали! Її голос лився розтопленим сріблом, а мій голос луною відповідав йому. Сав’єн співав важкі, потужні рядки, схожі на гілки старезного дуба, тим часом як Алойн була справжнім соловейком і стрімко кружляла довкола його гордого віття.

Тепер я майже не зважав на слухачів, майже не зважав на піт на своєму тілі. Я настільки заглибився в музику, що не міг би сказати, де закінчувалася вона й починалася моя кров.

Але вона таки закінчилася. Кінець настав за два куплети до фіналу пісні. Я взяв початковий акорд Сав’єнового куплету й почув пронизливий звук, який висмикнув мене з музики, наче рибу з глибокої води.

Порвалася одна струна. Вона репнула високо на грифі лютні й від напруги вдарила мене по долоні з тильного боку — так, що лишилася тоненька яскрава кривава риска.

Я отетеріло витріщився на неї. Вона не мала порватися. Жодна з моїх струн не була настільки зношена, щоб порватись. Але це сталося, і коли затихли останні ноти музики, я відчув, як слухачі заворушилися. Вони почали пробуджуватися від сну наяву, який я зіткав для них із ниток пісні.

У тиші я відчув, як усе це руйнується; слухачі прокидалися, не додивившись сон до кінця, і всі мої труди було знищено, згайновано. А тим часом у мені палала пісня. Пісня. Пісня!

Не відаючи, що я роблю, я повернув пальці на струни й заглибився у себе. У минуле, коли в мене на руках були кам’яні мозолі, а музика давалася мені легко, як дихання. У той час, коли я грав «Вітер перевертає листок» на лютні з шістьма струнами.

І я заграв. Спершу повільно, а тоді, коли мої руки згадали, уже швидше. Я зібрав розтріпані нитки пісні та обережно заново зіткав з них те, чим вони були за мить до цього.

Вийшло неідеально. Таку складну пісню, як «Сер Сав’єн», неможливо ідеально зіграти на шести струнах замість семи. Але вона була цілісною, а поки я грав, слухачі зітхали, ворушилися й мало-помалу поверталися під владу чарів, які я створив для них.

Я ледве усвідомлював їхню присутність, а за хвилину зовсім про них забув. Я силкувався зберегти два голоси лютні на додачу до власного голосу, і мої пальці спершу танцювали, потім бігли, а тоді миготіли на струнах. Далі я, хоч і стежив за ними, забув про них, забув про все, крім необхідності закінчити пісню.

Залунав приспів, і Алойн заспівала знову. Для мене вона була не людиною й навіть не голосом — вона була лише частиною пісні, що виривалася з мене вогнем.

А тоді вона завершилася. Піднявши голову, щоб поглянути на залу, я все одно що виринув із води, щоб вдихнути повітря. Я отямився й зрозумів, що з моєї руки точиться кров, а моє тіло вкрите потом. Тоді мене приголомшило, наче удар кулаком у груди, закінчення пісні, як це буває завжди, незалежно від того, де чи коли я її слухаю.

Я сховав обличчя в долонях і заридав. Не за порваною струною лютні й не через можливий провал. Не через пролиту кров і поранену руку. Я плакав навіть не за хлопчиною, який багато років тому в лісі навчився грати на лютні з шістьма струнами. Я плакав за сером Сав’єном та Алойн, за втраченим, віднайденим і знову втраченим коханням, плакав через жорстокість долі та людську дурість. І тому я на якийсь час загубився в скорботі, не усвідомлюючи нічого.