Ім’я вітру

Розділ сорок третій Мерехтливий шлях

Пожвавішавши від збуджувальної дії налруту й майже не відчуваючи болю, я дістався Архівів. Будучи тепер членом Аркануму, я міг спокійно досліджувати Сховище, а на це я чекав усе життя.

І навіть краще: якщо я тільки не проситиму про допомогу канцелярів, в облікових книгах Архівів не з’явиться жодних записів. Це означало, що я можу шукати відомості про чандріян й амірів, скільки заманеться, і ніхто, навіть Лоррен, зовсім не муситиме знати про мої «дитячі» заняття.

Опинившись у червонястому світлі Архівів, я побачив, що за столом на вході сидять і Емброуз, і Фела. Сумнівне щастя, якщо це взагалі було щастям.

Емброуз, хилячись до неї, говорив щось притишеним голосом. У неї був відверто збентежений вигляд жінки, яка знає, що ввічливою відмовою тут нічого не добитись. Одна його рука лежала в неї на коліні, тим часом як друга огорнула спинку її крісла, а долоня цієї руки лежала в неї на шиї. Він хотів, щоб це видавалося ніжним і лагідним, але вона напружилася всім тілом, наче перелякана олениця. Насправді ж він тримав її там, як тримають собаку за карк, щоб не втік.

Коли за мною з грюкотом зачинилися двері, Фела підняла очі, зустрілася зі мною поглядом, а тоді позирнула вниз і вбік, соромлячись свого становища. Наче вона щось накоїла. Я надто часто бачив цей погляд на вулицях Тарбієна. Він розпалив у мені давній гнів.

Я підійшов до столу, здіймаючи більше шуму, ніж потрібно. На другому кінці столу лежали перо та чорнило, а також заповнений на три чверті папірець, на якому щось переписували та закреслювали. Судячи з усього, Емброуз намагався скласти вірша.

Я дістався краю столу й постояв якусь мить. Фела роззиралася навсібіч, уникаючи мене та Емброуза. Вона збентежено совалася в кріслі, але явно не бажала влаштовувати сцену. Я демонстративно прокашлявся.

Емброуз, насупившись, глянув за плече.

— Ти жахливо обираєш час для візитів, е’ліре. Зайди пізніше. — Він відвернувся знову, ігноруючи мене.

Я пирхнув і перехилився через стіл, вигнувши шию так, щоб поглянути на аркуш паперу, який він там залишив.

— Я жахливо обираю час? Я тебе благаю, у тебе ж тут тринадцять складів у рядку. — Я постукав по аркушу пальцем. — І тут не ямб. Узагалі не знаю, чи є тут хоч якась метрика.

Він повернувся до мене знову з сердитим виразом обличчя.

— Стеж за язиком, е’ліре. Того дня, коли я прийду до тебе по допомогу в поезії…

— …у тебе буде дві години вільного часу, — сказав я. — Дві довгі години, і це тільки для початку. «Тож чи може так скромний дрізд пізнати власний шлях?» Ну, я навіть не знаю, з чого тут починати критику. Це ж практично самопародія.

— Що ти знаєш про поезію? — буркнув Емброуз, не завдавши собі клопоту розвернутись.

— Я впізнаю кульгавий вірш на слух, — відповів я. — Але цей навіть не кульгає. У шкутильганні є ритм. А тут швидше хтось падає зі сходів. Нерівних сходів. Із вигрібною ямою внизу.

— Це ламаний ритм, — відказав він зарозумілим та ображеним тоном. — Я б і не сподівався, що ти зрозумієш.

— Ламаний? — Я розреготався, не повіривши власним вухам. — Гадаю, якби я побачив коня з настільки жахливо «поламаною» ногою, я б забив його, щоб не мучився, а тоді спалив його нещасний труп, щоб місцеві пси, бува, його не погризли й не здохли.

Емброуз нарешті розвернувся обличчям до мене, і при цьому йому довелося прибрати праву руку з Фелиного коліна. Це вже було наполовину перемогою, але друга його рука залишалася в неї на шиї, зображаючи невимушену ласку, а насправді — утримуючи її в кріслі.

— Я думав, що ти, можливо, зайдеш сьогодні, — промовив він із холодною веселістю. — Тому вже перевірив облікову книгу. Тебе в списках поки що немає. Доведеться тобі вдовольнитися Фоліантами або прийти згодом, коли книги вже буде доповнено.

— Не ображайся, та чи не міг би ти перевірити ще раз? Мені не надто віриться в грамотність людини, яка намагається заримувати «шлях» із «полях». Не дивно, що тобі, аби жінки це слухали, доводиться утримувати їх силоміць.

Емброуз напружився, а його рука зісковзнула зі спинки крісла та опустилася на його бік. Його обличчя виражало чистісінький гнів.

— Як станеш старшим, е’ліре, то зрозумієш: те, що чоловік і жінка роблять разом…

— Що? Усамітнившись у передпокої Архівів? — Я обвів рукою все довкола нас. — Тіло Господнє, це ж не якийсь там бордель. А вона, якщо ти не помітив, студентка, а не якийсь там латунний цвях, який можна довбати скільки завгодно за власні гроші. Якщо вже хочеш нав’язувати себе жінці, май совість і займайся цим у провулку. Принаймні тоді вона вирішить, що через це можна кричати.

Емброузове обличчя налилося гнівним рум’янцем, а голос до нього повернувся далеко не одразу.

— Ти геть нічого не знаєш про жінок.

— Принаймні в цьому ми можемо погодитися, — невимушено сказав я. — Власне, саме тому я й прийшов сьогодні. Хотів пошукати деякі відомості. Знайти одну-дві книжки на цю тему. — Я добряче стукнув двома пальцями по обліковій книзі. — Тож знайди моє ім’я й впусти мене.

Емброуз рвучко розгорнув книгу, знайшов потрібну сторінку й розвернув книгу до мене.

— Ось. Якщо зможеш відшукати своє ім’я в цьому списку, порпайся у Сховищі, скільки заманеться. — Він напружено всміхнувся. — А як ні, то приходь на здоров’я ще раз десь за виток. На той час у нас уже, напевно, усе доповнять.

— Я попросив майстрів надіслати записку на випадок якогось непорозуміння у зв’язку з моїм прийняттям до Аркануму, — промовив я і задер сорочку через голову, щоб показати йому широкі пов’язки, якими була вкрита моя спина. — Можеш прочитати з цієї відстані чи мені підійти ближче?

Емброуз недвозначно замовк, тож я опустив сорочку та повернувся до Фели, геть не звертаючи уваги на нього.

— Пані канцелярко, — звернувся я до неї з поклоном. Дуже легким поклоном, оскільки вклонитися низько мені не дозволяла спина. — Будьте ласкаві, допоможіть мені знайти книжку про жінок. Кращі за мене наказали мені ознайомитися з цією вкрай делікатною темою.

Фела ледь помітно всміхнулася й трохи розслабилася. Її поза лишалася напруженою та вимушеною навіть після того, як Емброуз прибрав руку. Я здогадався, що вона знає темперамент Емброуза досить добре, аби розуміти: якщо вона відсахнеться та збентежить його, він згодом змусить її поплатитися за це.

— Не знаю, чи є в нас щось таке.

— Я б задовольнився посібником для початківців, — з усмішкою сказав я. — Я добре усвідомлюю, що не знаю про них геть нічого, тож мої знання розширило б усе що завгодно.

— Щось із малюнками? — сплюнув Емброуз.

— Якщо наш пошук опуститься до цього рівня, я неодмінно звернуся до тебе, — промовив я, не дивлячись у його бік. Я усміхнувся Фелі. — Можливо, бестіарій, — лагідно сказав я. — Я чув, що вони — дивовижні створіння, дуже відрізняються від чоловіків.

На обличчі Фели розквітла усмішка, і вона стиха розсміялася.

— Гадаю, можна щось пошукати.

Емброуз кинув на неї злий погляд.

Вона заспокійливо махнула рукою в його бік.

— Усі знають, що він в Арканумі, Емброузе, — промовила вона. — Що поганого станеться, якщо просто його впустити?

Емброуз гнівно на неї витріщився.

— Чому б тобі не побігти до Фоліантів і не вдати з себе милу дівчинку «принеси-подай»? — холодно сказав він. — Тут я можу впоратися самотужки.

Фела незграбно підвелася з-за столу і, узявши книжку, яку намагалася перед цим читати, попрямувала до Фоліантів. Я волію думати, що вона, відчинивши двері, з полегшенням кинула на мене вдячний погляд. Але, можливо, це в мене просто розігралася уява.

Коли двері за нею зачинилися, у залі ніби стало трохи темніше. І я кажу це не в переносному значенні. Світло й справді неначе потьмяніло. Я подивився на розвішані по всій залі симпатичні лампи, думаючи, що` не так.

Але за мить мою спину поволі почав охоплювати жар, і до мене дійшло, що відбувається. То вивітрювався налрут.

Більшість сильних знеболювальних має серйозні побічні ефекти. Тенасін інколи викликає марення або непритомність. Лацилій отруйний. Офалум викликає сильну залежність. Менка, мабуть, найсильніша з усіх, але її недарма називають «диявольським коренем».

Налрут не такий сильний, як вони, але значно безпечніший. Це легке знеболювальне, що також стимулює та звужує судини, завдяки чому кров із мене не юшила, мов із заколотого кабана, коли мене відшмагали. А найкращим є те, що він не має великих побічних ефектів. Однак якусь ціну доводиться сплачувати завжди. Коли налрут вивітрюється, настає фізичне та психічне виснаження.

Хай там як, я прийшов туди побачити Сховище. Тепер я був членом Аркануму й не збирався йти, не побувавши всередині Архівів. Я з рішучим виразом обличчя повернувся до столу знову.

Емброуз зміряв мене довгим оцінним поглядом, а тоді важко зітхнув.

— Гаразд, — промовив він. — Як щодо домовленості? Ти мовчиш про те, що сьогодні побачив, а я порушу правила і впущу тебе, хоч тебе й нема в книзі офіційно. — Він видавався дещо знервованим. — Як тобі таке?

Доки він говорив, я відчував, як слабшає збуджувальний ефект налруту. Моє тіло здавалося важким і втомленим, думки ставали дедалі лінивішими та в’язкішими. Я підняв обидві руки, щоб потерти обличчя, і скривився: з цим порухом я різко потягнув за шви, що вкривали мою спину.

— Чудово, — ледве вимовив я.

Емброуз розгорнув одну з облікових книг і зітхнув, перегортаючи сторінки.

— Оскільки ти зараз уперше побуваєш у самих Архівах, тобі доведеться сплатити збір за Сховище.

У мене в роті з’явився дивний лимонний присмак. Про такий побічний ефект Бен не говорив ніколи. Він відвертав увагу, і за мить я усвідомив, що Емброуз вичікувально на мене дивиться.

— Що?

Він якось дивно на мене глянув.

— Збір за Cховище.

— Раніше такого не було, — відповів я. — Коли я ходив до Фоліантів.

Емброуз подивився на мене як на ідіота.

— Тому що це збір за Сховище. — Він знову поглянув на облікову книгу. — Зазвичай його вносять на додачу до плати за перший семестр навчання в Арканумі. Але оскільки ти перескочив одразу, тобі доведеться подбати про це зараз.

— Скільки це? — запитав я, намацуючи гаманець.

— Один талант, — сказав він. — І платити справді потрібно перед входом. Правила є правила.

Після оплати ліжка в Гніздах від моїх грошей залишилося трохи більше таланта. Я гостро усвідомлював, що мені треба накопичувати ресурси, щоб зібрати грошей на навчання в наступному семестрі. Щойно я втрачу можливість платити, мені доведеться залишити Університет.

Та це все одно була невелика ціна за те, про що я мріяв більшу частину життя. Я витягнув з гаманця талант і віддав його.

— Записуватися треба?

— Ніяких офіційних процедур, — відказав Емброуз, відчинивши шухлядку й витягнувши невеличкий металевий диск. Одурманений побічними ефектами налруту, я лише за мить зрозумів, що це таке. Це була переносна симпатична лампа.

— У Сховищі немає освітлення, — спокійно пояснив Емброуз. — Там надто багато простору, а ще воно згодом почало б шкодити книжкам. Ручна лампа коштує півтора таланти.

Я завагався.

Емброуз кивнув самому собі й ніби замислився.

— Дуже багато людей у перший семестр залишається з вітром у кишенях. — Він сягнув у нижчу шухляду й заходився там ритися. — Ручна лампа коштує півтора таланта, і я з цим нічого вдіяти не можу. — Він дістав чотиридюймову воскову свічку. — Але свічки коштують усього один півгріш.

Півгріш за свічку — це було просто чудово. Я дістав гріш.

— Візьму дві.

— Ця в нас остання, — швидко відповів Емброуз. Перш ніж сунути її мені в руку, він нервово роззирнувся довкола. — Ось що я тобі скажу. Можеш узяти її задарма. — Він усміхнувся. — Просто нікому не кажи. Це буде нашою маленькою таємницею.

Я з неабияким подивом узяв свічку. Судячи з усього, я перед цим налякав його своєю пустою погрозою. Або це, або цей грубий бундючний шляхетський синок не був і наполовину таким гадом, яким я його вважав.

Емброуз якнайшвидше загнав мене до Сховища, не залишивши мені часу, щоб запалити свічку. Коли в мене за спиною зачинилися двері, довкола стало чорно, як у мішку, — тільки слабенький промінчик червонястого симпатичного світла обрамляв двері за мною.

Позаяк сірників у мене з собою не було, довелося вдатися до симпатії. За звичайних обставин я міг би зробити це миттєво, але мій стомлений від налруту розум був майже не спроможний на потрібну концентрацію. Я зціпив зуби, закріпив у думках алар, а за кілька секунд відчув, як у мене холонуть м’язи: я видобув із власного тіла досить тепла, щоб ґніт свічки запалав непевним полум’ям.

Книжки.

Оскільки вікон, які пропускали б сонячне світло, не було, у Сховищі панувала цілковита темрява, яку порушувало лише м’яке світло моєї свічки. Кудись у пітьму тягнулися незліченні полиці книжок. Книжок було більше, ніж я міг би оглянути за цілий день. Більше, ніж я міг би прочитати за все життя.

Повітря було прохолодним і сухим. Воно пахло старою шкірою, пергаментом і забутими таємницями. Я знічев’я замислився, як у будівлі без вікон зберігають таке свіже повітря.

Зігнувши долоню перед свічкою, я пішов мерехтливим шляхом між полицями, насолоджуючись моментом і всотуючи все. Полум’я моєї свічки колихалося, і на стелі дико витанцьовували тіні.

На той час налрут уже остаточно вивітрився. Моя спина пульсувала болем, а думки були наче свинцеві, ніби в мене був сильний жар чи я сильно вдарився потилицею. Я знав, що не читатиму довго, але все одно не зміг примусити себе піти так швидко. Я ж через стільки всього пройшов, щоб сюди дістатись.

Я безцільно провештався десь із чверть години, обстежуючи все. Виявив кілька невеличких кам’яних кімнаток з важкими дерев’яними дверима та столами всередині. Вони явно були створені як місце, в якому невеличка компанія могла зустрітися та поговорити, не порушуючи бездоганну тишу Архівів.

Я знайшов сходи, які вели як униз, так і вгору. В Архівах було шість поверхів, але я не знав, що вони тягнуться ще й під землю. Наскільки вони проникали вглиб? Скільки десятків тисяч книжок чекали в мене під ногами?

Я навряд чи можу описати, наскільки втішно було в тій прохолодній тихій пітьмі. Я був цілковито задоволений, загубився серед нескінченних книжок. Я знав, що тут містяться відповіді на всі мої запитання, десь тут вони на мене чекають, і тому почувався в безпеці.

Двері з чотирма пластинами я знайшов абсолютно випадково.

Вони були виготовлені з цільної сірої кам’яної брили того ж кольору, що й навколишні стіни. Їхня рама була завширшки вісім дюймів, також була сірою й також складалася з одного суцільного шматка каменю. Двері й рама були так щільно підігнані одне до одного, що в шпаринку між ними не можна було б просунути й шпильки.

Вони не мали петель. Не мали ручки. Не мали ні віконця, ні рухомої панелі. З оздоб на них були тільки чотири тверді мідні пластини. Вони були втоплені у двері, а ті — у раму, що була втоплена в стіну довкола себе. Можна було провести рукою впоперек дверей і майже не відчути їхніх обрисів.

Попри те, що їм явно не вистачало всього цього, ця величезна сіра брила однозначно була дверима. Просто була дверима. У центрі кожної мідної пластини був отвір, і хоча форма в цих отворів була незвична, це явно були замкові шпарини. Двері стояли нерухомо, як гора, тихі й байдужі, як море безвітряної днини. Ці двері були не для того, щоб їх відчиняли. Ці двері мали лишатися зачиненими.

Посередині дверей, між бездоганно чистими мідними пластинами, у камені було глибоко вирізано слово: «ВАЛАРІТАС».

В Університеті були й інші замкнені двері, місця, де зберігалося дещо небезпечне, де спали давні забуті таємниці — мовчазні й заховані. Двері, відчиняти які було заборонено. Двері, через пороги яких не переступав ніхто, ключі від яких було або знищено, або втрачено; або ж ці ключі також були десь під замком заради безпеки.

Але всі вони меркнули в порівнянні з дверима з чотирма пластинами. Я поклав долоню на прохолодну гладеньку поверхню дверей і штовхнув, усупереч усьому сподіваючись, що від мого дотику вони, можливо, розчахнуться. Але вони були міцні й нерухомі, як сірокамінь. Я спробував зазирнути в отвори в мідних пластинах, але у світлі своєї єдиної свічки не зміг побачити нічого.

Мені так кортіло потрапити всередину, що я аж відчував це бажання на смак. Мабуть, те, що я опинився всередині Архівів, в оточенні безлічі секретів, а мене все одно тягнуло до єдиних замкнених дверей, які я знайшов, свідчить про те, що в моєму характері є дещо нездорове. Можливо, вишукувати сховане — це людська природа. Можливо, це просто моя природа.

Саме тоді я побачив, що між полицями до мене наближається червоне стійке світло симпатичної лампи. До цього я не бачив в архівах жодних ознак інших студентів. Я відступив на крок і зачекав, думаючи, що треба запитати того, хто йде, що за цими дверима. Що означає «Валарітас».

Червоне світло розрослося, і я побачив, як за ріг завернули двоє канцелярів. Вони зупинились, а тоді один з них кинувся туди, де стояв я, вихопив у мене з рук свічку і, гасячи її, облив мені руку гарячим воском. Його обличчя не могло б виразити більшого жаху, навіть якби він побачив, що я несу нещодавно відтяту голову.

— Що ти тут робиш із відкритим вогнем? — поцікавився він; я ніколи не чув такого гучного шепоту. Він притишив голос і помахав на мене вже загашеною свічкою. — Обпалене тіло Господнє, що з тобою таке?

Я потер гарячий віск на тильному боці долоні. Спробував чітко подумати в тумані болю та виснаження. «Ну, звісно, — додумався я, згадавши, як посміхався Емброуз, пхаючи свічку мені до рук і проштовхуючи мене у двері.— «Наша маленька таємниця». Звісно. Я мав знати».

Один із канцелярів вивів мене зі Сховища, тим часом як другий побіг по майстра Лоррена. Коли ми опинилися на вході, Емброуз примудрився зобразити спантеличення й шок. Він переграв, але в нього вийшло достатньо переконливо для канцеляра, який мене супроводжував.

— Що він тут робить?

— Ми побачили, як він вештався, — пояснив канцеляр. — Зі свічкою.

— Що? — обличчя Емброуза набуло відверто наляканого виразу. — Ну, я його не записував, — промовив Емброуз. Він хутко розгорнув одну з облікових книг. — Гляньте. Подивіться самі.

Перш ніж хто-небудь встиг сказати щось іще, до зали примчав Лоррен. Його обличчя, зазвичай спокійне, було лютим і безжальним. Я відчув, як мене кинуло в холодний піт, і згадав, що писав Теккам у своєму «Богоявленні»: «Є три речі, яких бояться всі мудреці: море під час бурі, ніч без місяця та гнів лагідної людини».

Лоррен забовванів над вхідним столом.

— Поясни, що це таке, — звернувся він до канцеляра, що стояв неподалік. Його голос аж бринів гнівом.

— Ми з Мікою побачили мерехтливе світло у Сховищі й пішли подивитися, чи немає в когось проблем із лампою. Ми знайшли його біля південно-східних сходів з оцим, — канцеляр продемонстрував свічку. Під лютим Лорреновим поглядом у нього трохи затрусилася рука.

Лоррен повернувся до столу, за яким сидів Емброуз.

— Як так вийшло, ре’ларе?

Емброуз безпорадно підняв руки.

— Він зайшов раніше, а я його не пускав, бо його не було в книзі. Ми якийсь час чубилися, і більшу частину сварки бачила Фела. — Він подивився на мене. — Врешті-решт я сказав йому, що йому доведеться піти. Він, напевно, прошмигнув, коли я пішов у підсобку по чорнило. — Емброуз знизав плечима. — Чи, може, прослизнув повз стіл у Фоліантах.

Я стояв там ні в сих ні в тих. Невеличка часточка мого розуму, не обтяжена страшною втомою, була зайнята диким болем, який охопив мою спину.

— Це… це не так. — Я поглянув на Лоррена. — Він мене впустив. Він відіслав Фелу, а тоді впустив мене.

— Що? — Емброуз витріщився на мене з роззявленим ротом, йому на мить відібрало мову. Хоч як він мені не подобався, мушу визнати, що грав він майстерно. — Ну заради Бога, нащо мені це робити?

— Я ж зганьбив тебе перед Фелою, — відповів я. — А ще він продав мені свічку. — Я хитнув головою, намагаючись її очистити. — Ні, віддав мені її.

Обличчя Емброуза виражало крайній подив.

— Погляньте на нього. — Він засміявся. — Цей малий гівнюк п’яний абощо.

— Мене щойно відшмагали! — заперечив я. Мій голос видався пронизливим мені самому.

— Годі! — прокричав Лоррен, височіючи над нами стовпом гніву. Почувши його голос, канцеляри зблідли.

Лоррен відвернувся від мене й злегка, зневажливо махнув рукою в бік столу.

— Ре’лара Емброуза офіційно відсторонено за недбале виконання обов’язків.

— Що? — Цього разу обурення в голосі Емброуза не було вдаваним.

Лоррен насупився на нього, і Емброуз закрив рота. Повернувшись до мене, він сказав:

— Е’лірові Квоуту заборонено доступ до Архівів. — Він різко змахнув долонею.

Я спробував подумати, що можу сказати на свій захист.

— Майстре, я не хотів…

Лоррен кинувся на мене. Його обличчя, досі надзвичайно спокійне, було сповнене такого холодного, страшного гніву, що я мимоволі відступив від нього на крок.

— Ти хочеш? — заговорив він. — Мене не цікавлять твої бажання, е’ліре Квоуте, незалежно від того, був ти введений в оману чи ні. Має значення лише одне — те, що ти зробив насправді. Твоя рука тримала вогонь. Ти й винен. Цей урок має засвоїти кожна доросла людина.

Я опустив погляд на свої ноги, відчайдушно намагаючись збагнути, що ж мені сказати. Які докази я можу надати. Коли Лоррен вийшов із зали, мої свинцеві думки й досі ледь-ледь ворушилися.

— Не розумію, чому мене треба карати за його дурість, — буркнув Емброуз іншим канцелярам, тим часом як я тупо попрямував до дверей. Я здуру розвернувся й подивився на них. Його обличчя було серйозним; він ретельно його контролював.

Але його очі виражали неймовірну втіху, так і сміялися.

— Чесно кажучи, хлопче, — звернувся він до мене, — я не знаю, що ти там собі думав. У члена Аркануму наче ж мало б бути більше розуму.

Я пішов до Їдальні; поки я туди чалапав, мої думки повільно ворушилися. Я незграбно опустив розписку на їжу на потьмянілу бляшану тацю й узяв порцію парового пудингу, ковбаску та трохи звичної квасолі. Кілька разів тупо оглянув залу, доки не помітив Сіммона з Манетом, які, як завжди, сиділи в північно-східному кутку зали.

Ідучи до столу, я привернув чимало уваги. Воно й не дивно, бо відколи мене прив’язали до флагштока й публічно відшмагали, минуло заледве дві години. Я чув, як хтось прошепотів:

— …коли його шмагали, крові не було. Я там був. Ані краплинки.

Звісно, це спрацював налрут. Він урятував мене від кровотечі. Тоді це видавалося чудовою ідеєю. Тепер це видавалося дріб’язковим і дурним. Емброузові ніколи б не вдалося надурити мене з такою легкістю, якби мій підозріливий від природи розум не сп’янів. Не сумніваюся, що я знайшов би якийсь спосіб пояснити все Лорренові, якби мислив нормально.

Діставшись віддаленого кутка зали, я усвідомив правду. Я проміняв свій доступ до Архівів на сяку-таку лиху славу.

Однак робити було нічого — можна було тільки взяти від цього якнайбільше. Якщо після цієї катастрофи я здобув лише певну репутацію, то треба буде докласти всіх зусиль, щоб її покращити. Я пройшов залою до Сіммона з Манетом і поставив на стіл їжу з гордо піднятою головою.

— Немає ж ніякого збору за Сховище, так? — тихо спитав я, опустившись на своє місце й постаравшись не скривитися від болю в спині.

Сім невиразно на мене глянув.

— Збору за Сховище?

Манет зареготав у миску з квасолею.

— Я вже кілька років такого не чув. Коли я працював канцеляром, ми видурювали в першачків по грошику за користування Архівами. Називали це збором за Сховище.

Сім кинув на нього несхвальний погляд.

— Це жахливо.

Манет, обороняючись, виставив руки перед обличчям.

— Ми просто трішечки веселилися, нікому не шкодячи. — Манет оглянув мене. — То це тому в тебе таке понуре обличчя? Хтось забрав у тебе мідяк?

Я хитнув головою. Я не збирався оголошувати, що Емброуз видурив у мене цілий талант.

— Вгадайте, кому щойно заборонили доступ до Архівів, — серйозно промовив я, відірвавши від свого хліба скоринку й кинувши її у квасолю.

Вони безтямно на мене витріщилися. За мить Сіммон висловив очевидну здогадку.

— Гм-м-м… тобі?

Я кивнув і почав їсти квасолю. Справжнього голоду я не відчував, але сподівався, що трохи їжі в шлунку може допомогти мені позбутися млявості після налруту. До того ж я просто не міг знехтувати можливістю поїсти.

— Тебе відсторонили в перший же день? — перепитав Сіммон. — Так вивчати цей твій фольклор про чандріян буде набагато важче.

Я зітхнув.

— Можна й так сказати.

— На який термін він тебе відсторонив?

— Він сказав «заборонено доступ», — відповів я. — Ні про який крайній термін він не говорив.

— Заборонено доступ? — Манет поглянув на мене. — Він уже років дванадцять не забороняв нікому доступ. Що ж ти накоїв? Посцяв на книжку?

— Мене побачили всередині зі свічкою кілька канцелярів.

— Тейлу милосердний. — Манет поклав виделку; його обличчя вперше стало серйозним. — Старий Лор, певно, розлютився.

— Саме так — розлютився, — підтвердив я.

— Що на тебе найшло, що ти пішов туди з відкритим полум’ям? — запитав Сіммон.

— Я не міг дозволити собі ручну лампу, — пояснив я. — Тож канцеляр, який сидів за столом, дав мені замість неї свічку.

— Не може бути, — вимовив Сім. — Жоден канцеляр не став би…

— Стривай, — сказав Манет. — Він був темноволосий? Гарно вдягнений? Із суворими бровами? — Він утрирувано насупився.

Я стомлено кивнув.

— Емброуз. Ми вчора познайомились. Я йому одразу не сподобався.

— З ним важко не зустрітись, — обережно промовив Манет, кинувши багатозначний погляд на тих, хто сидів довкола нас. Я помітив, що багато хто спокійно слухає нашу розмову.

— Хтось мав попередити тебе, що від нього слід триматися подалі, — додав він уже тихіше.

— Матінко Божа, — вимовив Сіммон. — От з ким не треба влаштовувати розбірок…

— Що ж, вони вже почалися, — сказав я. Я почав мало-помалу вертатися до свого звичного стану — у голові трохи проясніло, а втома дещо спала. Чи то зникали побічні ефекти налруту, чи то мій гнів поволі розвіював імлу виснаження. — Він дізнається, що я можу помірятися силами з найкращими. Він пошкодує, що взагалі зі мною зустрівся, а тим більше — що вліз у мої справи.

Сіммон, здається, трохи збентежився.

— Дуже не раджу погрожувати іншим студентам, — промовив він зі смішком, ніби намагаючись обернути мої слова на жарт. А тоді він сказав уже тихіше: — Ти не розумієш. Емброуз — спадкоємець баронства у Вінтасі. — Завагавшись, він поглянув на Манета. — Господи, з чого тут узагалі почати?

Манет нахилився вперед і теж заговорив тихішим голосом.

— Він не з тих шляхтичів, які ошиваються тут семестр чи два, а тоді їдуть. Він тут уже кілька років, довчився до ре’лара. І він не якийсь там сьомий син. Він первісток-спадкоємець. А його батько — один із дванадцяти наймогутніших людей у всьому Вінтасі.

— Насправді він шістнадцятий за знатністю, — спокійно виправив Сім. — Є королівська родина, принци-регенти, Мейр Алверон, герцогиня Саміста, Акулеус і Мелуан Леклесси… — Він поступово замовк під гнівним поглядом Манета.

— У нього є гроші, — просто сказав Манет. — І друзі, яких можна купити за гроші.

— І люди, які хочуть домогтися ласки його батька, — додав Сіммон.

— Суть у тому, — серйозно промовив Манет, — що йому краще не переходити дороги. Ще коли Емброуз був тут перший рік, йому не догодив один алхімік. Емброуз викупив його борг у лихваря в Імрі. Коли хлопака не зміг заплатити, його кинули в боргову в’язницю. — Манет розірвав надвоє шматочок хліба й недбало намастив його маслом. — Коли рідні його витягнули, у нього вже був туберкульоз легень. Хлопака геть змарнів. До навчання так і не повернувся.

— А майстри просто взяли й допустили це? — запитав я.

— Усе ж цілком законно, — пояснив Манет притишеним досі голосом. — Емброуз усе ж таки був не настільки дурний, щоб викупити його борг особисто. — Манет зневажливо змахнув рукою. — За нього це зробив хтось інший, але він подбав про те, щоб усі знали, що за цим стоїть він.

— А ще була Табета, — похмуро сказав Сім. — Вона здійняла бучу через те, що Емброуз обіцяв на ній оженитися. Вона просто зникла.

Це, звісно, пояснювало, чому Фела так не хотіла його образити. Я заспокоїв Сіма жестом.

— Я нікому не погрожую, — безневинно промовив я таким тоном, щоб було легко почути всякому, хто нас слухав. — Я просто цитую один зі своїх улюблених літературних творів. Це з четвертого акту «Деоніки». Там Тарсус говорить:

Біля нас на мить запанувала приголомшена тиша. Вона поширилась Їдальнею трохи далі, ніж я очікував. Вочевидь, я недооцінював кількість наших слухачів. Я знову зосередив увагу на їжі й вирішив тимчасово викинути це з голови. Я втомився, мені було боляче, і я не надто хотів мати того дня ще якийсь клопіт.

— Ці відомості тобі поки що не знадобляться, — тихо сказав Манет після тривалої тиші. — Тобі ж заборонено доступ до Архівів і все таке. Однак мені здається, що тобі краще знати… — Він збентежено прокашлявся. — Купувати ручну лампу не треба. Їх просто виписують за столом і повертають, коли все закінчують. — Він поглянув на мене так, ніби його тривожило, як я можу відреагувати на цю інформацію.

Я стомлено кивнув. Раніше я мав рацію. Емброуз не був і наполовину таким гадом, яким я його вважав. Він був удесятеро гіршим.