Ім’я вітру

Розділ сімдесят дев’ятий Солодкі слова

Ми повернулися до пагорба з сірокаменями години за дві. Це сталося б швидше, якби в Денни не посилювався маніакальний стан: її надмірна енергійність швидше заважала, ніж допомагала. У неї легко розпорошувалась увага, і вона часто поривалася втекти, побачивши щось цікаве.

Ми перейшли той самий струмочок, який переходили раніше, і, хоча води в ньому було щонайбільше по кісточки, Денна наполягла, що нам потрібно скупатися. Я трохи обмився, а тоді відійшов на безпечну відстань і прослухав кілька не надто пристойних пісень у її виконанні. Також вона кілька разів досить відверто запросила мене зайти у воду разом з нею.

Я, безумовно, тримався осторонь. Людей, що користаються з жінок, які не повністю себе контролюють, називають по-різному, і жодне з цих слів мене ніколи не стосуватиметься.

Коли ми дісталися вершини пагорба з сірокаменями, я знайшов застосування надмірній енергійності Денни й послав її по хмиз, а сам тим часом виклав кострище, ще більше за попереднє. Що більше багаття, то швидше воно привабить дракуса.

Я сів біля цератового мішка й відкрив його. Від ґлею пішов землистий запах — солодкий, димний, як від перегною.

Денна повернулася на вершину пагорба та опустила оберемок хмизу.

— Скільки його тобі знадобиться? — спитала вона.

— Я ще не визначився, — відповів я. — Доведеться діяти навмання.

— Просто віддай йому весь, — запропонувала Денна. — Береженого Бог береже.

Я заперечно хитнув головою.

— Заходити так далеко не потрібно. Це б було звичайним марнотратством. До того ж рафінований ґлей — потужне знеболювальне. Ці ліки придалися б людям…

— …а тобі придалися б гроші, — закінчила Денна.

— Придалися б, — визнав я. — Але я, правду кажучи, більше думав про твою арфу. Ти в тій пожежі втратила ліру. Я знаю, як воно — не мати інструмента.

— Чув коли-небудь історію про хлопчика з золотими стрілами? — запитала Денна. — У дитинстві вона постійно мене бентежила. Щоб вистрілити в когось золотою стрілою, треба дуже сильно хотіти його вбити. Можна ж просто лишити собі золото й піти додому, так?

— Це, безперечно, новий погляд на цю історію, — промовив я й опустив погляд на мішок. Я здогадувався, що за таку кількість денерового ґлею аптекар заплатить щонайменше п’ятдесят талантів. А може, й цілу сотню, залежно від того, наскільки він рафінований.

Денна знизала плечима й попрямувала назад, до дерев, щоб набрати ще хмизу, а я заходився сушити собі голову над тим, скільки денеру може знадобитися, щоб отруїти п’ятитонну ящірку.

Це була кошмарна серія обґрунтованих здогадів, які ускладнювалися тим, що в мене не було можливості провести точні вимірювання. Почав я з крихти завбільшки з останню фалангу мого мізинця: стільки ґлею, як я здогадувався, насправді проковтнула Денна. Однак Денна з’їла чимало деревного вугілля, тож фактично доза була вдвічі меншою. У мене залишилася кулька чорного ґлею, трохи більша за горошину.

Але така його кількість могла лише викликати ейфорію в людської дівчини й надати їй сил. Я ж хотів убити дракуса. З цією метою я потроїв дозу, а тоді для певності потроїв її ще раз. Врешті-решт у мене вийшла кулька завбільшки з велику стиглу виноградину.

Як я здогадувався, дракус важив п’ять тонн або ж вісімсот стоунів. Деннину вагу я оцінив у вісім-дев’ять стоунів, для обережності — вісім. Отже, мені, щоб убити дракуса, була потрібна доза, у сто разів більша за цю виноградину. Я виліпив десять зернинок завбільшки з виноградину, а тоді зліпив їх докупи. Вийшла грудка завбільшки з абрикос. Я зліпив іще дев’ять кульок завбільшки з абрикос і поклав їх у дерев’яне відро, яке ми принесли з денерової плантації.

Денна принесла ще хмизу й зазирнула у відро.

— Це все? — запитала вона. — Здається, не дуже багато.

Вона мала рацію. Порівняно з величезною тушею дракуса це видавалося дрібничкою. Я пояснив, звідки взяв цю оцінку. Вона кивнула.

— Здається, цього більш-менш досить. Але не забувай, що він їсть дерева вже більше половини місяця. Він, мабуть, стійкий до цього.

Я кивнув і закинув у відро ще п’ять кульок завбільшки з абрикос.

— А ще він може бути міцнішим, ніж ти думаєш. Ґлей може діяти на ящірок інакше.

Я знову кивнув і додав у відро ще п’ять кульок. Далі, замислившись на мить, додав ще одну.

— Отже, у нас виходить двадцять одна, — пояснив я. — Гарне число. Три сімки.

— Привабити удачу на свій бік — це геть непогано, — погодилася Денна.

— А ще нам потрібно, щоб він помер швидко, — сказав я. — Так буде й людяніше щодо дракуса, і безпечніше для нас.

Денна поглянула на мене.

— Отже, подвоїмо дозу?

Я кивнув, і вона пішла назад у ліс, тим часом як я зліпив ще двадцять одну кульку й докинув їх у відро. Коли я саме скачував останню кульку, вона принесла ще хмизу.

Я вчавив ґлей у дно відра.

— Цього має бути більш ніж достатньо, — промовив я. — Така кількість офалуму миттєво вбила б усе населення Требона.

Ми з Денною поглянули на відро. У ньому лежало близько третини всього ґлею, який ми знайшли. Того, що лишилося в цератовому мішку, вистачило б, щоб купити Денні напіварфу, погасити мій борг перед Деві, та після цього все одно залишилося б стільки, що ми б могли спокійно жити кілька місяців. Я уявив собі, як куплю новий одяг, повний комплект нових струн для своєї лютні, пляшку авеннського фруктового вина…

Уявив собі, як дракус розпихає дерева, наче снопи пшениці, без жодних зусиль ламаючи їх своєю вагою.

— Треба подвоїти дозу знову, — сказала Денна, повторюючи мої власні думки, — просто щоб уже напевне.

Я вкотре її подвоїв, скачавши ще сорок дві кульки з ґлею, тим часом як Денна приносила все нові й нові оберемки хмизу.

Щойно я розпалив багаття, пішов дощ. Ми розвели багаття, більше за попереднє, сподіваючись, що яскравіший вогонь привабить дракуса швидше. Я хотів чимскорше повернути Денну до відносно безпечного Требона.

Нарешті я за допомогою знайденої сокири та шпагату справив неоковирну драбину. Вона була потворна, але скористатися нею було можна, і я притулив її збоку до арки з сірокаменів. Цього разу нам із Денною легко буде дістатися безпечного місця.

Вечеря в нас вийшла далеко не такою розкішною, як попереднього вечора. Ми обійшлися залишками мого коржа, який уже зачерствів, сушеним м’ясом й останніми картоплинами, запеченими на вогні.

Поки ми їли, я розповів Денні всю історію про пожежу в Промислі. Почасти річ була в тому, що я був юним, був хлопчиськом і відчайдушно хотів справити на неї враження, але мені також хотілося дати їй зрозуміти, що я пропустив наш обід через обставини, які геть від мене не залежали. Вона була ідеальною слухачкою — зосередила увагу й охала завжди, коли це було доречно.

Я вже не переймався її передозуванням. Після того як вона зібрала невеличку гірку з хмизу, її маніакальний стан вщух, і в неї почалася вдоволена, майже сонна апатія. Однак я знав, що від дії наркотику вона буде виснаженою й слабкою. Я хотів, щоб вона не ризикувала, а видужувала, лежачи в ліжку в Требоні.

Коли ми закінчили їсти, я підійшов туди, де сиділа вона, притулившись спиною до одного з сірокаменів. Я засукав рукави сорочки.

— Гаразд, я маю тебе оглянути, — з пафосом сказав я.

Вона ліниво всміхнулася мені з напівзаплющеними очима.

— А ти справді вмієш завоювати дівчину солодкими словами.

Я намацав її пульс у ямці на тендітній шиї. Він був повільний, але стабільний. Відчувши мій дотик, вона трохи відсахнулася.

— Лоскітно.

— Як ти? — запитав я.

— Втомилася, — промовила вона не зовсім чітким голосом. — Я втомилася, і мені трохи холодно…

Хоча це й не було несподіванкою, це все одно трохи дивувало, зважаючи на те, що всього за кілька футів від нас палала ватра. Я дістав зі своєї торби запасну ковдру й приніс їй. Денна закуталася.

Я близько нахилився до неї, щоб зазирнути у вічі. Зіниці в Денни досі були розширені й мляві, але не більше, ніж раніше.

Вона потягнулася вгору й поклала руку мені на щоку.

— У тебе таке миле обличчя, — промовила вона, замріяно дивлячись на мене. — Схоже на ідеальну кухню.

Я ледве втримався від усмішки. Ось він, делірій. Вона періодично впадатиме в нього, доки не знепритомніє від крайнього виснаження.

Якщо ви в тарбієнському провулку бачите, як хтось верзе якусь маячню, розмовляючи сам із собою, можливо, це насправді не божевільний, а просто солодкожер, який одурів від надмірної дози денеру.

— Кухню?

— Так, — підтвердила вона. — Усе пасує одне до одного, і цукорниця стоїть саме там, де треба.

— Як ти дихаєш? — запитав я.

— Нормально, — сказала вона. — Важкувато, але нормально.

Тут моє серце забилося трохи швидше.

— Що ти маєш на увазі?

— У мене проблеми з диханням, — пояснила вона. — Часом мені стискає груди, і я все одно що дихаю крізь пудинг. — Вона засміялася. — Я сказала «пудинг»? Я хотіла сказати «меляса». Наче крізь солодкий мелясовий пудинг.

Я поборов сильне бажання гнівно зауважити, що просив її сказати мені, якщо вона відчує, що в неї щось не так з диханням.

— Зараз дихати важко?

Вона байдужо знизала плечима.

— Я мушу послухати твоє дихання, — сказав я. — Але інструментів у мене тут немає, тож будь ласкава, розстебни трішки сорочку. Мені доведеться прикласти вухо до твоєї грудної клітки.

Денна закотила очі й розстебнула сорочку значно більше, ніж було необхідно.

— А оце вже щось новеньке, — лукаво промовила вона; до неї на мить повернувся звичний тон. — До такого зі мною ще ніхто не вдавався.

Я повернувся й притиснув вухо до її грудини.

— Як звучить моє серце? — запитала вона.

— Воно повільне, але сильне, — сказав я. — Хороше серце.

— Воно щось каже?

— Я нічого такого не чую, — відповів я.

— Прислухайся краще.

— Глибоко вдихни кілька разів і не розмовляй, — попросив я. — Мені треба послухати твоє дихання.

Я послухав. Зі швидким припливом повітря я відчув, як одна її грудь притиснулася до моєї руки. Денна видихнула, і я відчув, як її тепле дихання торкнулося мого карку. Я весь укрився сиротами.

Я уявив собі, як на мене несхвально дивиться Арвіл. Заплющив очі й спробував зосередитися на своїх діях. Вдих, видих — я все одно що слухав вітер між деревами. Вдих, видих — я чув ледь помітне потріскування, наче то зминали папір, наче хтось злегка зітхав. Але мокроти чи булькання не було.

— У тебе чудово пахне волосся, — промовила вона.

Я сів.

— Ти в порядку, — сказав я. — Неодмінно скажи мені, якщо стане гірше чи з’являться інші відчуття.

Вона люб’язно кивнула й замріяно всміхнулася.

Роздратувавшись через те, що дракус явно не поспішав до нас навідатися, я підкинув у вогонь ще хмизу. Поглянув на північні кручі, але в тьмяному світлі було видно лише обриси дерев і каменів.

Денна раптом засміялася.

— Я що, назвала твоє обличчя цукорницею чи що? — запитала вона, пильно дивлячись на мене. — Мене зараз узагалі можна зрозуміти?

— Це просто нетривалий делірій, — запевнив її я. — Ти кілька разів впадеш у нього, а тоді заснеш.

— Сподіваюся, тобі зараз так само весело, як і мені, — сказала вона, щільніше закутавшись у ковдру. — Це схоже на пухнастий сон, але не так тепло.

Я видерся драбиною на сірокамінь, на якому ми склали свої речі. Дістав із цератового мішка пригорщу денерового ґлею, відніс його донизу й кинув на край багаття. Він раптом зайнявся, і від нього пішов їдкий дим, який вітер поніс на північ і на захід, до невидимих круч. Хоч би дракус відчув цей запах і прибіг сюди.

— Я, як була зовсім мала, перехворіла на запалення легень, — промовила Денна без якоїсь особливої інтонації. — Ось чому в мене нездорові легені. Жахливо, коли часом не можеш дихати.

Денна вела далі, наполовину заплющивши очі; можна було подумати, ніби вона говорить до самої себе.

— У мене на дві хвилини зупинилося дихання, і я померла. Часом я думаю: може, це все якась помилка, може, я маю бути мертвою? Але якщо це не помилка, я, певно, тут не просто так. Але якщо причина справді є, то я не знаю, яка вона.

Вона, цілком імовірно, навіть не усвідомлювала, що говорить, а ще ймовірнішим було те, що більшість важливих ділянок її мозку вже заснула й уранці вона не пам’ятатиме нічого з того, що відбувається зараз. Не знаючи, як їй відповісти, я просто кивнув.

— Це — перше, що ти мені сказав. «Я просто думав, чому ти тут опинилася». Мої сім слів. Я вже дуже давно думаю про те ж саме.

Сонце, уже сховане за хмарами, нарешті сіло за західними горами. Коли краєвид зник у пітьмі, вершина нашого пагорбка стала схожою на острів у великому океані ночі.

Денна почала клювати носом сидячи; її голова повільно опускалася на груди, а тоді різко підіймалася. Я підійшов і простягнув руку.

— Ну ж бо, сюди скоро прийде дракус. Треба видертися на камені.

Вона кивнула й зіп’ялася на ноги, досі закутана в ковдри. Я пішов за нею до драбини, і вона повільно, незграбно видерлася на сірокамінь.

На камені, без вогню, було прохолодно. Цей холодок посилився, коли повз нас пронісся вітер. Я розклав одну ковдру на камені, і Денна сіла, закутана в другу. Холод, здавалося, трохи її збадьорив, і вона, затрусившись, незадоволено роззирнулася довкола.

— Клята курка. Ану йди вечеряти. Мені холодно.

— Я сподівався, що до цього часу встигну вкласти тебе в тепле ліжечко в Требоні, — зізнався я. — І ось що вийшло з мого блискучого плану.

— Ти завжди знаєш, де робиш, — не зовсім зв’язно сказала вона. — Такий зарозумілий, дивишся на мене своїми зеленими очима так, ніби я щось значу. То нічого, що в тебе є кращі справи. Досить того, що часом ти дістаєшся мені. Вряди-годи. Я знаю, що для мене це — уже щастя, що мені дістається хоч трішки тебе.

Вишукуючи на схилі поглядом ознаки наближення дракуса, я згідно кивнув. Ми посиділи ще трохи, вдивляючись у темряву. Денна трохи поклювала носом, а тоді знову випрямилася та переборола новий сильний дрож.

— Я знаю, що ти не думаєш про мене… — Вона поступово замовкла.

Людям під час делірію найкраще потурати, щоб вони, бува, не розбушувалися.

— Я постійно думаю про тебе, Денно, — запевнив я.

— Не поводься зі мною зверхньо, — сердито відказала вона, а тоді її голос знову пом’якшився. — Ти не думаєш про мене в такому плані. То не страшно. Але якщо тобі теж холодно, можеш сісти сюди та обняти мене. Трішечки.

Серце мені мало не вискочило з грудей, і я підійшов ближче, сів за нею та обійняв її обома руками.

— Добре, — промовила вона, розслабившись. — Я почуваюся так, ніби мені завжди було холодно.

Ми сиділи й дивилися на північ. Вона притулилася до мене; обіймати її було чудово. Я дихав неглибоко, бо не хотів її потурбувати.

Денна трохи заворушилась і пробурмотіла:

— Ти такий лагідний. Ніколи не нав’язуєшся… — Вона знову замовкла, притулившись до моїх грудей трохи сильніше. Тоді вона знову стрепенулася. — Ти міг би, ну, нав’язуватися більше. Трішечки більше.

Я сидів у тій пітьмі, тримаючи в обіймах її спляче тіло. Вона була м’яка й тепла, невимовно чарівна. Я ще ніколи не обіймав жінку. За кілька секунд у мене розболілася спина, що мусила витримувати не лише мою власну вагу, а й її. Почала терпнути нога. Її волосся лоскотало мені ніс. І все ж я не рухався, бо боявся зіпсувати це, найчудовішу мить свого життя.

Денна ворухнулась уві сні, а тоді почала ковзати вбік і різко прокинулася.

— Ляж, — сказала вона; її голос повернув собі колишню чистоту. Вона незграбно відклала ковдру вбік, щоб вона більше нас не розділяла. — Ну ж бо. Тобі ж, певно, теж холодно. Ти не священик, тож у халепу через це не потрапиш. У нас усе буде гаразд. Трішечки гаразду на цьому холоді.

Я обняв її обома руками, а вона накрила ковдрою нас обох.

Ми обоє лежали на боці, наче ложки в шухляді. Моя рука зрештою опинилася під її головою замість подушки. Вона зручно вмостилася, притулившись до мого тіла спереду, так легко й невимушено, ніби й мала там бути від початку.

Лежачи там, я усвідомив, що раніше помилявся: найчудовіша мить мого життя — зараз.

Денна заворушилася вві сні.

— Я знаю, що ти це не всерйоз, — чітко промовила вона.

— Що не всерйоз? — тихо запитав я. Голос у неї змінився — він уже не був сонним і втомленим. Я замислився, чи не розмовляє вона вві сні.

— Раніше… Ти сказав, що виведеш мене з ладу й змусиш мене їсти вугілля… Ти б ніколи мене не вдарив. — Вона трохи повернула голову. — Не вдарив би, так? Навіть для мого ж добра?

Я відчув, як моїм тілом проходить холодок.

— Ти про що?

Запала довга тиша, і я вже почав думати, що вона заснула, аж тут вона знову подала голос.

— Я тобі не все розповіла. Я знаю, що Ясен не загинув на фермі. Коли я йшла до вогню, він мене знайшов. Він повернувся й сказав, що всі загинули. Він сказав, що, якщо вцілію тільки я, у людей виникнуть підозри…

Я відчув, як у мені здіймається жорстокий, темний гнів. Я знав, що буде далі, але дав їй висловитися. Мені не хотілося це чути, але я знав, що їй потрібно комусь розповісти.

— Він зробив це не просто так, не з доброго дива, — сказала вона. — Він подбав про те, щоб я справді цього хотіла. Я знала, що, якщо я сама заподію це собі, вийде непереконливо. Він зробив так, щоб я справді хотіла цього від нього. Змусив мене попросити його мене вдарити. Просто для певності. І правильно зробив, — говорячи, вона зовсім не рухалася. — Навіть тоді вони гадали, що це якось пов’язано зі мною. Якби він цього не зробив, я б зараз, може, сиділа в тюрмі. Мене б повісили.

Мені запекло у животі.

— Денно, — сказав я. — Той, хто міг таке з тобою зробити… він не вартий твого часу. Ні секунди. Річ не в тому, що він — лише півбуханця. Він наскрізь прогнив. Ти заслуговуєш на краще.

— Хто знає, на що я заслуговую? — промовила вона. — Він не найкращий мій буханець. Він — єдиний вибір. Або він, або голод.

— У тебе є й інші варіанти, — сказав я, а тоді застряг, згадуючи свою розмову з Деохом. — Ти… у тебе є…

— У мене є ти, — замріяно промовила вона. В її голосі мені вчувалася тепла, сонна усмішка, як у дитини, яку вклали спати. — Ти будеш моїм темнооким відважним принцом і захищатимеш мене від свиней? Співатимеш мені? Забереш мене до високих дерев… — Вона поступово затихла.

— Так, — відповів я, але з того, як сильно вона навалилася мені на руку, здогадався, що вона нарешті заснула.