Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят перший Дьоготь і бляха

На початку мого другого семестру Кілвін дозволив мені вивчати сиґалдрію. Декого це здивувало, але аж ніяк не в Промислі, де я вже показав себе старанним працівником і наполегливим учнем.

Кажучи просто, сиґалдрія — це набір знарядь для спрямовування сил. Наче затверділа симпатія.

Наприклад, якщо на одній цеглині викарбувати руну «уле», а на другій — руну «дох», цеглини завдяки цим двом рунам приліпляться одна до одної так, наче їх скріпили будівельним розчином.

Але не все так просто. Насправді ці дві руни руйнують цеглини силою свого притягання. Щоб запобігти цьому, на кожній цеглині також слід викарбувати руну «ару». «Ару» — це руна глини, і завдяки їй два шматки глини чіпляються один до одного, що вирішує цю проблему.

Щоправда, «ару» та «дох» несумісні. Не та в них форма. Для сумісності до них потрібно додати кілька рун зв’язку, «ґеа» та «те». Далі для рівноваги потрібно також викарбувати «ґеа» та «те» на другій цеглині. Тоді цеглини чіпляються одна до одної, не тріскаючись.

Але тільки в тому разі, якщо цеглини виготовлені з глини. Більшості цегли це не стосується. Отже, загалом доцільніше перед обпаленням підмішувати до керамічного матеріалу цеглини залізо. Звісно, це означає, що замість «ару» потрібно використати «фер». Тоді треба поміняти місцями «те» і «ґеа», щоб кінці з’єдналися…

Як бачите, будівельний розчин скріплює цеглу простіше й надійніше.

Сиґалдрію я вивчав під проводом Каммара. Цей одноокий чоловік у шрамах був Кілвінові за сторожа. Лише зумівши довести йому впевнене володіння сиґалдрією, можна було перейти до дуже умовного учнівства в одного з більш досвідчених рукотворців. Їм потрібно було допомагати з роботами, а вони натомість показували тонкощі ремесла.

Рун було сто дев’яносто сім. Це було все одно що вивчати нову мову, от тільки там було майже двісті незнайомих літер, і дуже часто слова доводилося вигадувати самотужки. Більшість студентів Каммар погоджувався пропускати далі щонайменше за місяць навчання. Деякі студенти витрачали цілий семестр.

На все це від початку до кінця в мене пішло сім днів.

Чому?

По-перше, у мене була мотивація. Інші студенти могли дозволити собі навчатися без поспіху. Видатки їм покривали батьки або покровителі. Я ж мусив підкорювати Промисел швидко, щоб здобути можливість заробляти гроші, працюючи над власними роботами. Тепер моїм основним пріоритетом уже була навіть не плата за навчання, а Деві.

По-друге, я був геніальним. Та й геніальність то була неабияка. Я був надзвичайно геніальним.

І нарешті мені пощастило. Ось і все.

Я пройшов строкатими дахами Основи з лютнею на спині. Були тьмяні, хмарні сутінки, але я вже знав дорогу. Знаючи, що на червону черепицю чи сірий шифер ступати небезпечно, я тримався дьогтю й бляхи.

Десь під час перебудови Основи одне з її подвір’їв опинилося в цілковитій ізоляції. Його можна було дістатися, лише вилізши у високе вікно в одній лекційній залі або видершись на дах і злізши з вузлуватої яблуні.

Я прийшов туди, щоби повправлятись у грі на лютні. На моєму ліжку в Гніздах було незручно. Мало того, що з цього боку річки музику вважали легковажною, я ще й нажив би собі нових ворогів, якби грав, поки мої товариші по кімнаті намагалися поспати чи повчитися. Тож я приходив туди. Там було ідеально, затишно, та й жив я зовсім недалеко.

Живоплоти там уже здичавіли, а серед моріжку буяли бур’яни та квітучі рослини. Але під яблунею стояла лавка, що ідеально підходила для моїх потреб. Зазвичай я приходив пізно ввечері, коли Основа вже була замкнена й покинута. Але сьогодні був теден, а це означало, що, якщо я швидко повечеряю, у мене буде майже година між уроком Елкси Дала й роботою в Промислі. Досить часу, щоб повправлятися в музиці.

Однак, діставшись подвір’я того вечора, я побачив світло у вікнах. Сьогодні Брандер затягнув лекцію.

Тож я залишився на даху. Вікна лекційної зали були зачинені, тож було малоймовірно, що мене почують.

Я притулився спиною до комина, що стояв неподалік, і почав грати. Хвилин за десять світло згасло, але я вирішив залишитися там, де був, а не гайнувати час на спуск.

Коли я дограв до середини «Тіма Десять Кранів», сонце виглянуло з-за хмар. Дах залило золоте світло, що перелилося за край даху, освітивши вузеньку ділянку подвір’я внизу.

Тоді я й почув звук. Раптове шурхотіння, наче то злякалась якась тваринка на подвір’ї. Але далі пролунало щось інше, такий звук, якого б не видала білка чи кролик у живоплоті. Це був різкий звук, грюкіт із металевими нотками — ніби хтось упустив важкий залізний лом.

Я припинив грати, але напівзакінчена мелодія ще звучала у мене в голові. Там, унизу, слухає якийсь інший студент? Я вклав лютню у футляр, а тоді підійшов до краєчку даху та глянув униз.

Я нічого не побачив через товстий живопліт, який займав більшу частину східного кінця подвір’я. Якийсь студент виліз крізь вікно?

Призахідне сонце швидко гаснуло, і поки я зліз із яблуні, більша частина подвір’я вже опинилася в тіні. Тут я бачив, що високе вікно зачинене — крізь нього ніхто не пройшов. Хоча темніло швидко, цікавість узяла гору над обережністю, і я поліз до живоплоту.

Місця там було чимало. Подекуди живопліт був майже пустотілий, був зеленим панциром із живого гілля, що залишало досить місця, щоб можна було зручно сісти. Я запам’ятав, що в цьому місці буде добре спати, якщо мені наступного семестру не вистачить грошей на ліжко в Гніздах.

Хоч і сутеніло, мені було видно, що крім мене, там більше нікого немає. Будь-якій істоті, більшій за кролика, тут було б ніде сховатися. У тьмяному світлі я також не помітив нічого, що могло б видати той металевий звук.

Мугикаючи нав’язливий приспів «Тіма Десять Кранів», я проповз до іншого кінця живоплоту. Лише вилізши з іншого боку, я помітив решітку каналізації. Схожі решітки я бачив по всьому Університету, але ця була старішою і більшою. Власне, якщо її прибрати, то крізь утворений отвір могла б пролізти людина.

Я невпевнено схопив рукою один холодний металевий прут і потягнув. Важка решітка повернулася на петлі й піднялася дюйми на три, а тоді зупинилася. Через тьмяне світло мені не було видно, чому вона не йде далі.

Я потягнув сильніше, але не зрушив її з місця. Врешті-решт я здався й впустив її назад. Вона видала різкий звук із металевими нотками. Ніби хтось упустив важкий залізний лом.

Тоді мої пальці намацали те, чого не помітили очі, — хитросплетіння борозенок, які вкривали поверхню прутів. Я придивився і впізнав деякі з рун, які вивчав у Каммара, — «уле» і «дох».

Тут до мене дійшло. Приспів «Тіма Десять Кранів» раптом поєднався з рунами, які я вивчав у Каммара останні кілька днів.

Я не встиг просунутися далі, бо пролунав шостий дзвін. Цей звук вирвав мене з задуми. Але коли я простягнув руку, щоб не впасти, вона торкнулася не листя з багном. Вона торкнулася круглого, твердого й гладенького предмета — зеленого яблука.

Я вийшов із живоплоту й попрямував до північно-західного кутка, де росла яблуня. На землі не було жодного яблука. Для цього було зарано. Ба більше, залізна решітка була на протилежному боці маленького подвір’я. Воно не могло відкотитися так далеко. Швидше за все, його принесли.

Не знаючи напевне, що й думати, але знаючи, що я спізнився на вечірню зміну в Промислі, я видерся на яблуню, підібрав свою лютню й поквапився до Кілвінової майстерні.

Тієї ж ночі я поклав на музику решту рун. На це пішло кілька годин, але коли я закінчив, у мене в голові ніби з’явилася довідкова таблиця. Наступного дня Каммар влаштував мені вичерпний двогодинний іспит, і я його склав.

На наступному етапі навчання в Промислі я став учнем Манета, старого студента зі скуйовдженим волоссям, з яким я познайомився у свої перші університетські дні. Манет навчався в Університеті вже майже тридцять років, і всі знали його як вічного е’ліра. Але хоч у Манета й було таке звання, як у мене, він мав більше практичного досвіду роботи в Промислі, ніж будь-який десяток вищих за званням студентів разом узятих.

Манет був терплячим й уважним. Він навіть нагадував мені мого колишнього вчителя, Абенті. От тільки Абенті блукав світом, як невгамовний мідник, а Манет, як усі знали, понад усе бажав залишитися в Університеті до кінця життя, якщо йому це вдасться.

Манет почав з малого, навчивши мене простих формул з тих, які потрібні для двічі зміцненого скла й теплових воронок. Під його опікою я вивчав рукотворство так само швидко, як і все інше, і невдовзі ми взялися за складніші роботи, на кшталт тепложерів і симпатичних ламп.

Рукотворчі роботи дійсно високого рівня, на кшталт симпатичних годинників або гвинтокрутів, досі були мені недоступними, але я знав, що це — лише питання часу. На жаль, усе вказувало на те, що часу було обмаль.