Ім’я вітру

Розділ двадцять четвертий Самі тіні

Я не припиняв навчатися до кінця перебування в Тарбієні — щоправда, більшість тамтешніх моїх уроків були болючими й неприємними.

Я навчився жебракувати. Це було дуже практичним застосуванням акторської майстерності з дуже складною аудиторією. Виходило в мене добре, але грошей у Надбережжі було негусто, а порожня миска для милостині — це холодна голодна ніч.

Шляхом небезпечних спроб і помилок я довідався, як правильно розрізати гаманці й вичищати кишені. Особливо добре мені вдавалось останнє. Мені швидко виказували свої таємниці найрізноманітніші замки й засуви. Мої вправні пальці знайшли собі таке застосування, до якого батьки чи Абенті не додумалися б ніколи.

Я навчився тікати від будь-якої людини з неприродно білою посмішкою. Ґлей дерева денер повільно відбілює зуби, тож якщо солодкожер доживає до того часу, коли його зуби остаточно біліють, він, цілком імовірно, уже продав усе своє майно, яке можна було продати.

У Тарбієні безліч небезпечних людей, але нікому з них не дорівнятися до солодкожера, сповненого відчайдушного прагнення скуштувати ще ґлею. Вони готові вбити людину за пару грошів.

Я навчився справляти сам собі черевики з ганчір’я. Справжні черевики стали для мене мрією. Перші два роки здавалося, ніби моїм ногам весь час холодно, вони порізані або й те, й інше. Але на третій рік мої стопи стали як стара шкіра, і я міг годинами бігати босоніж грубою бруківкою міста й геть її не відчувати.

Я навчився ні від кого не очікувати допомоги. У поганих районах Тарбієна крик про допомогу приваблює хижаків, наче запах крові, який несе вітром. Я спав на даху, зручно влаштувавшись у своєму потаємному місці на стику трьох дахів. З глибокого сну мене збудив звук грубого сміху й гупання ніг у провулку піді мною.

Лункі кроки припинилися, судячи зі звуку, порвався одяг, а тоді знову пролунав сміх. Я, прослизнувши на край даху, опустив погляд на провулок. Побачив кількох дебелих хлопців, майже чоловіків. Вони були одягнені, як я — саме ганчір’я та бруд. Їх було душ із п’ять, а може, й шість. Вони зникали в тінях і виходили з них так, наче й самі були тінями. Груди в них важко здіймалися від бігу, і мені на даху було чути їхнє дихання.

Посеред провулка була жертва гонитви — маленький хлопчик, щонайбільше восьмирічний. Один зі старших хлопців утримував його. Оголена шкіра малого виблискувала блідістю в місячному світлі. Знову, судячи зі звуку, порвався одяг, і хлопчик видав притишений крик, який закінчився здавленим схлипом.

Інші дивилися й перемовлялися притишеними завзятими голосами; на обличчях у них був жорстокий голодний вищир.

Мене вже кілька разів ганяли вночі. За кілька місяців до того ще й зловили. Глянувши вниз, я з подивом побачив у себе в руці важкий шматок червоної черепиці, готовий до кидка.

Тут я зупинився, озирнувся на своє потаємне місце. У мене там була ганчір’яна ковдра й півбуханця хліба. Тут були сховані мої гроші на чорний день — вісім залізних грошів, які я відклав на той час, як не таланитиме. А найціннішою там була Бенова книжка. Тут я був у безпеці. Навіть якщо я влучу в одного з них, усі решта опиняться на даху за дві хвилини. Тоді, навіть якщо я врятуюся, мені буде нікуди йти.

Я опустив шматок черепиці. Повернувся до місця, що стало моєю домівкою, і скрутився калачиком у затишній ніші під навислим дахом. Зіжмакав обома руками ковдру та зціпив зуби, намагаючись відмежуватися від приглушеного гомону розмови, що перемежався грубим сміхом і тихим безнадійним риданням знизу.