Ім’я вітру

Розділ тридцять восьмий Симпатія в Основі

Основа була найстарішою будівлею в Університеті. Багато століть вона повільно розросталася в усіх напрямках, розповзаючись і поглинаючи менші будівлі та подвір’я. Вона скидалася на зухвалий архітектурний лишайник, який намагався зайняти якомога більшу площу.

Не загубитися в цьому місці було важко. У коридорах були якісь дивні повороти, несподівані глухі кути або ж вони довго тягнулися, петляючи та в’ючись навсібіч. Перехід з одного приміщення до іншого цілком міг зайняти двадцять хвилин, навіть якщо розділяло їх усього п’ятдесят футів. Досвідченіші студенти, звісно, знали коротші шляхи — через які майстерні та лекційні зали пройти, щоб дістатися туди, куди треба.

Щонайменше одне подвір’я було повністю ізольоване, і дістатися туди можна було, лише пролізши у вікно. Ходили чутки про приміщення, які замурували зовсім, деякі — зі студентами всередині. За чутками, їхні привиди ночами ходили коридорами, оплакуючи свою доленьку та скаржачись на їжу в Їдальні.

Моє перше заняття проводилося в Основі. На щастя, товариші по кімнаті попередили мене, що в Основі важко зорієнтуватися, тож я, хоч і загубився, все ж таки прийшов завчасно.

Знайшовши нарешті залу, в якій мало відбутися моє перше заняття, я з подивом виявив, що вона схожа на невеличкий театр. Сидіння здіймалися напівкруглими ярусами довкола невеличкої сцени на помості. У подібних закладах виступала моя трупа у відносно великих містах. Мені стало легше від цієї думки, коли я знайшов собі місце ззаду.

Дивлячись, як інші студенти мало-помалу заходять до зали, я аж кипів від захвату. Усі були старші за мене щонайменше на кілька років. Поки театр наповнювався збентеженими студентами, я пригадав перші тридцять симпатичних зв’язувань. Загалом нас було душ, мабуть, із п’ятдесят, і зала була заповнена приблизно на три чверті. Дехто мав при собі пера й папір, а також книжки в палітурках, які можна було підкладати під папір. У декого були воскові таблички. Я не приніс із собою нічого, але це мене не надто турбувало. Я завжди мав чудову пам’ять.

Майстер Гемм увійшов до зали, почимчикував до сцени та став за великим кам’яним робочим столом. Завдяки темній мантії майстра він справляв сильне враження, і всього за кілька секунд шепіт і вовтузня студентів у театрі затихли.

— Отже, ви хочете бути арканістами? — розпочав він. — Хочете такої магії, про яку чули в казочках на ніч. Слухали пісні про Таборліна Великого. Ревучі стіни вогню, чарівні персні, плащі-невидимки, мечі, що ніколи не тьмяніють, зілля для польотів. — Він гидливо захитав головою. — Ну, якщо ви шукаєте саме цього, можете йти просто зараз, оскільки цього ви тут не знайдете. Цього не існує.

Тут усередину зайшов студент, зрозумів, що спізнився, і хутенько сів на порожнє місце. Утім, Гемм його помітив.

— Привіт, радий, що ти вирішив прийти. Як тебе звати?

— Ґел, — збентежено сказав хлопчина. — Вибачте. У мене були певні труднощі…

— Ґеле, — урвав його Гемм. — Чому ти сюди прийшов?

Ґел на мить роззявив рота, а тоді здобувся на слова:

— Заради основ симпатії?

— Я не схвалюю запізнень на свої заняття. На завтра можеш підготувати доповідь про розробку симпатичного годинника, його відмінності від попередніх, менш стабільних годинників, у яких використовувався гармонічний рух, а також його вплив на пунктуальність.

Хлопчина закрутився на місці.

— Так, пане.

Гемма ця реакція, судячи з усього, задовольнила.

— Чудово. Отже, що таке симпатія?

Вбіг іще один хлопчина, який тримав книжку у твердій палітурці. Він був юний, тобто, судячи з вигляду, був щонайбільше на два роки старший за мене. Гемм зупинив його, перш ніж він устиг сісти.

— Привіт, — мовив він із надмірною ввічливістю. — А ти хто?

— Безіл, пане. — Хлопчина незграбно зупинився в проході. Я його впізнав. Підгледів його співбесіду під час вступу.

— Безіле, ти, бува, не з Іллу родом? — запитав Гемм, хитро всміхаючись.

— Ні, пане.

— А-а-а-а, — протягнув Гемм з удаваним розчаруванням. — Я чув, що іллійські племена визначають час за сонцем, а тому не мають справжнього уявлення про пунктуальність. Однак, зважаючи на те, що ти не іллієць, я не бачу для тебе жодної причини запізнюватись. А ти?

Безіл якусь мить беззвучно поворушив ротом, неначе бажаючи якось виправдатись, а тоді, напевно, передумав.

— Я теж не бачу, пане.

— Добре. На завтра можеш підготувати доповідь про іллійський місячний календар у порівнянні з точнішим, цивілізованим атурським календарем, з яким ти вже маєш бути знайомий. Сідай.

Безіл, не промовивши жодного слова, звалився на місце неподалік, як побитий собака.

Гемм остаточно забув про лекцію й почав чигати на наступного запізнілого студента. Тож коли цей студент невпевнено зайшов до приміщення, у залі панувала напружена тиша.

Це була дівчина років вісімнадцяти. Свого роду рідкість. В Університеті на одну жінку припадає близько десяти чоловіків.

Коли вона ввійшла до зали, Гемм якось пом’якшав. Він швидко піднявся сходами, щоб із нею привітатись.

— Ах, моя люба. Мені раптом стало приємно, що ми ще не розпочали сьогоднішню дискусію. — Він узяв її під лікоть і провів до першого вільного місця на кілька сходинок нижче.

Від такої уваги вона явно знітилася.

— Вибачте, майстре Гемм. Основна будівля більша, ніж я гадала.

— Не турбуйтеся, — добродушно промовив Гемм. — Ви тут, і це головне. — Він запопадливо допоміг їй розкласти папір і чорнило, а вже тоді повернувся на сцену.

Коли він опинився там, почало здаватися, що він, можливо, таки проведе лекцію. Але він, перш ніж розпочати, знову поглянув на дівчину.

— Вибачте, панно. — Вона була єдиною жінкою в залі. — Я повівся дуже нечемно. Як вас звати?

— Рія.

— Рія — це скорочене від Ріян?

— Так. — Вона всміхнулася.

— Ріян, схрестіть, будь ласка, ноги.

Прохання було висловлене таким серйозним тоном, що жоден зі студентів навіть не захихотів. Ріян зі спантеличеним виглядом схрестила ноги.

— Тепер, коли ворота пекла зачинено, — промовив Гемм своїм звичним, грубішим тоном, — можна й починати.

І він почав, не звертаючи на неї уваги до кінця лекції. І цим, на мою думку, ненавмисне зробив їй ласку.

Ці дві з половиною години тягнулися довго. Я уважно слухав, весь час сподіваючись, що він дійде до того, чого я не навчився в Абенті. Але нічого такого не було. Я швидко усвідомив: Гемм справді розповідає про основи симпатії, але робить це на дуже, дуже примітивному рівні. На цьому занятті я жахливо змарнував час.

Після того як Гемм відпустив студентів, я спустився сходами та впіймав його, коли він саме виходив крізь нижчі двері.

— Майстре Гемм?

Він повернувся до мене.

— А, так, наш диво-хлопчик. Я й не зрозумів, що ти на моєму занятті. Я ж розповідав не надто швидко для тебе?

Мені вистачило розуму не відповідати на це чесно.

— Ви дуже чітко виклали основні засади, пане. Основи, про які ви згадали сьогодні, стануть добрим фундаментом для інших студентів. — Дипломатія дуже важлива для мандрівного артиста.

Почувши мій гаданий комплімент, він трохи надувся, а тоді придивився до мене ретельніше.

— Інших студентів? — перепитав він.

— Боюся, що я вже знайомий з основами, пане. Я знаю три закони та чотирнадцять висновків. А також перші дев’яносто…

— Так, так, зрозуміло, — урвав мене він. — Наразі я доволі зайнятий. Ми можемо поговорити про це завтра, перед заняттям. — Він повернувся й хутко пішов геть.

Півбуханця краще, ніж жодного, тож я знизав плечима та попрямував до Архівів. Якщо вже мені не вдасться навчитися чогось на лекціях Гемма, то можна спокійно братися за самоосвіту.

Коли я ввійшов до Архівів цього разу, там за письмовим столом сиділа молода жінка. Вона була приголомшливою красунею з довгим темним волоссям і чистими ясними очима. Звісно, це було значно краще за Емброуза.

Коли я підійшов до столу, вона всміхнулася.

— Як тебе звати?

— Квоут, — відповів я. — Син Арлідена.

Вона кивнула й заходилася гортати облікову книгу.

— А тебе? — запитав я, щоб заповнити тишу.

— Фела, — промовила вона, не підіймаючи очей. Тоді кивнула самій собі й постукала по книзі. — Ось ти, проходь.

З передпокою вели двоє подвійних дверей, одні з табличкою «СХОВИЩЕ», другі — з табличкою «ФОЛІАНТИ». Не знаючи, яка між ними різниця, я попрямував до дверей із табличкою «СХОВИЩЕ». Саме цього мені й було треба. Сховище книжок. Величезні гори книжок. Нескінченні полиці з книжками.

Я вже поклав руки на ручки дверей, аж тут мене зупинив Фелин голос.

— Вибач. Ти ж тут уперше, так?

Я кивнув, не відпускаючи ручки. Я був дуже близько. Що ж станеться тепер?

— До сховища допускаються лише члени Аркануму, — винувато пояснила Фела. Вона підвелася та, обійшовши стіл, наблизилася до других дверей. — Ось, дай-но покажу тобі.

Я неохоче відпустив ручки дверей й рушив за нею.

Вона обома руками відчинила одну половину важких дерев’яних дверей, за якими відкрилася велика зала з високою стелею, заставлена безліччю довгих столів. По всій залі розбрівся десяток студентів, які читали. Зала була добре освітлена десятками симпатичних ламп.

Фела нахилилася до мене й заговорила тихим голосом.

— Це головна читальна зона. Тут ти знайдеш усі потрібні томи, що використовуються в більшості основних курсів. — Вона притримала двері ногою, щоб не зачинилися, і показала на довгу ділянку з полицями біля однієї стіни, де стояло кілька сотень томів. Я ще ніколи не бачив стільки книжок в одному місці.

Фела тихо вела далі.

— Тут тихе місце. Говорити можна хіба що пошепки. — Я вже помітив, що в залі панувала майже неприродна тиша. — Якщо знадобиться книжка, якої тут немає, можеш подати запит за столом. — Вона показала на нього. — Там знайдуть книжку й принесуть тобі.

Я повернувся, щоб запитати її, і лише тоді усвідомив, як близько вона стоїть. Те, що я не помітив, що одна з найпривабливіших жінок Університету стоїть менш ніж за шість дюймів від мене, добре показує, наскільки я закохався в Архіви.

— Скільки часу зазвичай потрібно, щоб знайшли книжку? — тихенько запитав я, намагаючись не витріщатися на неї.

— По-різному буває. — Вона закинула довге чорне волосся за плече. — Часом у нас більше роботи, ніж в інших. Декому краще вдається знаходити потрібні книжки. — Вона знизала плечима, і трохи її волосся впало назад і злегка торкнулося моєї руки. — Зазвичай не більше години.

Я кивнув. Мені було сумно, що я не можу дослідити всі Архіви, але я все одно радів, що потрапив усередину. Знов-таки, півбуханця — це краще, ніж жодного.

— Дякую, Фело.

Я зайшов усередину, а вона відпустила двері в мене за спиною.

Утім, всього за мить вона пішла за мною.

— І ще одне, наостанок, — тихо промовила вона. — Тобто це просто очевидно, але ти ж тут зараз уперше… — Обличчя в неї було серйозне. — Книжки з цієї зали не виносять. Із Архівів не виносять нічого.

— Звісно, — сказав я. — Зрозуміло.

Я й не знав.

Фела всміхнулася й кивнула.

— Я просто хотіла впевнитися. Кілька років тому в нас був один молодик, який звик виносити книжки з батькової книгозбірні. До того я ще ніколи не бачила, щоб Лоррен супився, і не чула, щоб він говорив гучніше, ніж пошепки. Але коли він упіймав того хлопчину на вулиці з однією зі своїх книжок… — Вона захитала головою так, ніби й не сподівалася пояснити, що вона побачила.

Я спробував уявити собі високого, похмурого майстра розгніваним і не зміг.

— Дякую за попередження.

— Немає за що.

Фела вийшла назад до передпокою.

Я підійшов до столу, який вона мені показала.

— Як мені замовити книжку? — тихенько запитав я канцеляра за ним.

Він показав мені великий журнал. Часом траплялися запити на книжки з конкретними назвами чи авторами, але в решті випадків ішлося про більш узагальнені запити на відомості. Мені впав у око один запис: «Безіл — Іллійський місячний календар. Історія атурського календаря». Я оглянув залу й побачив, як хлопчина, що був на занятті в Гемма, зігнувся над книжкою, роблячи нотатки.

Я написав: «Квоут — Історія чандріян. Повідомлення про чандріян та їхні ознаки: чорні очі, синє полум’я тощо».

Далі я пішов до полиць і заходився оглядати книжки. Одну чи дві я впізнав завдяки своїй науці в Бена. У залі було тихо — лише раз у раз шкрябало перо об папір чи хтось ледь чутно, наче то пташка махала крилом, перегортав сторінку. Тиша видавалася мені не підозрілою, а дивовижно втішною. Згодом я дізнався, що це місце за могильну тишу прозвали «Склепом».

Врешті-решт мені в око впала книжка під назвою «Шлюбні ігри дракуса звичайного», і я поніс її до одного зі столів для читання. Я взяв її, тому що на обкладинці був витиснений доволі елегантний дракон, але почавши читати, я виявив, що то — компетентне дослідження кількох поширених міфів.

Я вже дійшов до середини вступного розділу, який пояснював, що міф про дракона, швидше за все, виник завдяки набагато простішому дракусові, аж тут біля мого ліктя з’явився канцеляр.

— Квоут?

Я кивнув, і він передав мені невеличку книжечку в палітурці з блакитної тканини.

Розгорнувши її, я миттєво розчарувався. Це була збірка історій про фей. Я прогортав її, сподіваючись відшукати щось корисне, але вона була повна солодкавих пригодницьких історій, покликаних розважати дітей. Ви такі знаєте: сміливі сирітки обводять чандріян круг пальця, здобувають багатства, одружуються з принцесами та живуть довго й щасливо.

Я згорнув книжку. Почасти цього я й очікував. Поки чандріяни не перебили моїх рідних, я теж вважав, що вони — всього-на-всього персонажі дитячих казок. Такий пошук нічого мені не дасть.

Підійшовши до письмового столу, я надовго замислився, а тоді записав у книзі запитів ще один рядок: «Квоут — Історія Ордену амірів. Походження амірів. Практики амірів». Досягши кінця рядка, я замість почати новий зупинився й поглянув на канцеляра, що сидів за столом.

— Я, у принципі, візьму що завгодно про амірів, — промовив я.

— Ми зараз трохи зайняті, — відповів він, показавши на залу. З моменту мого прибуття зайшло ще з десяток студентів. — Але ми винесемо вам що-небудь, тільки-но з’явиться така можливість.

Я повернувся до свого столу й знову погортав дитячу книжку, а тоді покинув її, зацікавившись бестіарієм. Цього разу чекати довелося значно довше, і я вже читав про дивну літню сплячку Сусквініяна, коли відчув легкий дотик до плеча.

Я повернувся, думаючи, що побачу канцеляра з повними руками книжок чи, може, це підійшов привітатися Безіл. На превеликий свій подив, я побачив, що наді мною височіє у своїх темних шатах майстер Лоррен.

— Ходімо, — тихо промовив він і жестом наказав мені йти за собою.

Не знаючи, в чому може бути річ, я рушив за ним із читальної зали. Ми пройшли за столом канцеляра, подолали сходовий марш та опинились у невеличкій безликій кімнатці зі столом і двома стільцями. В Архівах було безліч таких кімнаток, комірок-читалень, у яких члени Аркануму могли посидіти на самоті й повчитися.

Лоррен поклав на стіл книгу запитів із Фоліантів.

— Я помітив твій запит, коли допомагав одному з канцелярів-новачків у виконанні обов’язків, — пояснив він і запитав: — Ти цікавишся чандріянами та амірами?

Я кивнув.

— Це пов’язане з завданням, яке тобі дав хтось із викладачів?

Я на мить замислився, чи не розповісти йому правду. Про те, що сталося з моїми батьками. Про ту історію, яку я чув у Тарбієні.

Але Манетова реакція на мою згадку про чандріян показала мені, якою це буде дурістю. Я не вірив у чандріян, поки не побачив їх на власні очі. Якби хтось заявив, що їх бачив, я подумав би, що ця людина божевільна.

У найкращому разі Лоррен подумав би, що я сам не свій; у найгіршому — що я дурне дитя. Раптом я гостро усвідомив, що стою в одному з наріжних каменів цивілізації й розмовляю з Майстром-Архівістом Університету.

Так я зміг подивитися на все по-новому. Оповідки старого з якоїсь корчми в Доках раптом видалися дуже далекими й незначущими.

Я хитнув головою.

— Ні, пане. Я лише задовольняю власну цікавість.

— Я дуже поважаю цікавість, — промовив Лоррен без якоїсь особливої інтонації. — Можливо, я зумію дещо задовольнити твою. Аміри належали до церкви в ті часи, коли Атурська імперія ще була сильною. Їхнім кредо було «Іваре Енім Еуґе», що приблизно перекладається як «заради вищого блага». Вони були рівною мірою мандрівними лицарями та вершителями правосуддя. Вони мали суддівські повноваження й могли виступати суддями як у релігійних, так і у світських судах. Усі вони тією чи іншою мірою були вільні від дії закону.

Більшу частину цього я вже знав.

— Але звідки вони взялися? — запитав я. Наблизитися до згадки про історію Скарпі ще більше я не насмілився.

— Вони пішли від мандрівних суддів, — пояснив Лоррен. — Людей, які ходили від містечка до містечка, приносячи верховенство права до малих атурських містечок.

— Отже, вони з’явилися в Атурі?

Він поглянув на мене.

— А де ще їм було з’явитися?

Я не міг змусити себе розповісти йому правду: через оповідку одного старого мені спало на думку, що походження амірів, можливо, значно давніше за Атурську імперію. І я сподівався, що вони, можливо, є десь на світі зараз.

Лоррен сприйняв моє мовчання як відповідь.

— Ось тобі порада, — лагідно сказав він. — Аміри — драматичні постаті. В юності ми всі граємося в амірів і б’ємося мечами з вербових лозин. Потяг до таких історій звичайний для хлопчиків. — Він зазирнув мені в очі. — Однак чоловік, арканіст, має зосереджуватися на сьогоденні. Він має займатися практичними речами.

Говорячи далі, він не відривав погляду від моїх очей.

— Ти юний. Багато хто судитиме про тебе лише за цим. — Я вдихнув, але він підняв руку. — Я не звинувачую тебе в потуранні хлопчачій примсі. Я раджу тобі уникати того, що скидається на хлопчачу примху. — Він пильно глянув на мене; його обличчя було як завжди спокійним.

Я згадав, як зі мною поводився Емброуз, і кивнув, відчуваючи, як мої щоки паленіють.

Лоррен дістав перо й закреслив кількома штрихами єдиний рядок, записаний мною в обліковій книзі.

— Я дуже поважаю цікавість, — сказав він. — Але інші мислять не так, як я. Я б не хотів побачити, як твій перший семестр без потреби ускладнює щось подібне. Передбачаю, що тобі буде доволі важко й без цієї необов’язкової мороки.

Я схилив голову, почуваючись так, ніби якимось робом засмутив його.

— Зрозумів. Дякую, пане.