Ім’я вітру

Розділ двадцять третій Охоплене вогнем колесо

Я до кінця тієї ночі сидів у своєму таємному місці, а наступного дня прокинувся пізно і зрозумів, що моє тіло здерев’яніло, ставши тугим вузлом болю. Позаяк у мене ще була їжа і трохи вина, я залишився там, де був, замість того, щоб ризикувати падінням, спробувавши злізти на вулицю.

Стояв день без сонця і з вологим вітром, який, здавалося, віяв без упину. Під покров навислого даху залітав мокрий сніг. Комин за мною був теплий, але цього було не досить, щоб по-справжньому висушити мою ковдру чи знищити студену вологу, якою був просякнутий мій одяг.

З вином і хлібом я впорався швидко, а після того більшу частину свого часу обгризав індичі кістки й намагався зігріти сніг у порожній флязі з-під вина, щоб його можна було пити. Ні те, ні інше особливої користі не принесло, і врешті-решт я наївся брудного снігу, від якого мені залишилися дрижаки й смак дьогтю в роті.

Попри ушкодження я по обіді занурився в сон, а прокинувся пізно ввечері, наповнений пречудовим теплом. Я відсунув ковдру й відкотився від надміру вже розігрітого комина, а тоді прокинувся майже на світанку, з дрижаками й змоклий до нитки. Почувався я дивно — у голові паморочилось, і я неначе сп’янів. Я знову зіщулився біля комина й до кінця дня то поринав у неспокійний гарячковий сон, то виринав з нього.

Я не пам’ятаю, як зліз із даху, марячи в гарячці, майже скалічений. Не пам’ятаю, як пройшов три чверті милі крізь Жировик і Ящики. Пам’ятаю лише, як полетів сходами, що вели до Трапісового підвалу, міцно стискаючи в руці свій гаманець із грішми. Лежачи там, тремтячи й пітніючи, я почув негучне тьопання його босих ніг по каменю.

— Що, що, — лагідно промовив він, піднявши мене. — Тихо, тихо.

Трапіс доглядав мене, поки довгі дні моєї гарячки не закінчилися. Він кутав мене в ковдри, годував, а коли стало очевидно, що моя гарячка не мине сама собою, він купив на принесені мною гроші гірко-солодкі ліки. Він пильнував, щоб моє обличчя й руки залишалися вологими й холодними, водночас бурмочучи своє терпляче, лагідне «Що, що. Тихо, тихо», тим часом як я кричав, без упину марячи померлими батьками, чандріянами та чоловіком із порожніми очима.

Прокинувся я холодним і з ясною головою.

— А-а-а-аку-у, — голосно промовив прив’язаний до ліжка Тані.

— Що, що. Тихо, тихо, Тані, — озвався Трапіс, поклавши одного з немовлят і взявши іншого. Малий по-совиному роззирався довкола великими темними очима, але, здавалося, не міг тримати голову. У кімнаті було тихо.

— А-а-а-а-а-а-аку-у, — знову сказав Тані.

Я спробував прокашлятися.

— На підлозі біля тебе стоїть чашка, — сказав Трапіс, погладивши по голівці немовля, яке тримав.

— А-А-А-А-А-А-К-К-К-К-У-У-У-У-Е-Е! — заревів Тані; його крик перемежався дивним напівоханням. Цей гамір збудив кількох інших дітей, які неспокійно завовтузилися в ліжках. Старший хлопчик, який сидів у кутку, притиснув руки до скронь і застогнав. Він заходився хитатися вперед-назад, попервах несильно, а далі — чимраз енергійніше, так, що, нахиляючись уперед, стукався головою об голе каміння стіни.

Трапіс опинився біля хлопчика, перш ніж він устиг заподіяти собі якусь реальну шкоду. Він обняв хлопчину, який хитався, обома руками.

— Тихо, тихо, Лоні. Тихо, тихо. — Хлопчикове хитання сповільнилось, але не припинилось остаточно. — Тані, ти ж надто розумний, щоб так шуміти. — Голос у нього був серйозний, але не суворий. — Чому ти колобродиш? Лоні міг би й нашкодити собі.

— И-и-б-а-а, — тихо вимовив Тані. У його голосі я, здається, вловив нотку жалю.

— Здається, він хоче казку, — сказав я, здивувавшись, що подав голос.

— А-а-а-а, — сказав Тані.

— То ти її хочеш, Тані?

— А-а-а-а.

На мить запала тиша.

— Я не знаю казок, — зізнався він.

Тані вперто мовчав далі.

«Якусь казку знають усі, — подумав я. — Усі знають хоч одну».

— А-а-а-а-а-а-ку-у!

Трапіс оглянув тиху кімнату, неначе шукаючи виправдання.

— Ну, — знехотя промовив він. — Давненько в нас уже не було казочок, чи не так? — Він опустив погляд на хлопчину, якого тримав у обіймах. — Хочеш казку, Лоні?

Лоні відчайдушно закивав на знак згоди, мало не врізавши Трапісові по щоці потилицею.

— Будеш гарно поводитися, посидиш тихенько, щоб я зміг розповісти казку?

Лоні майже негайно перестав гойдатися. Трапіс повільно прибрав руки й відступив. Після довгого погляду на хлопчика, коли він пересвідчувався, що той не нашкодить собі, Трапіс обережно повернувся до свого стільця.

— Ну, — тихенько пробурмотів він собі під носа, зігнувшись і піднявши малого, якого був відклав. — Чи є казка про мене? — говорив він дуже тихо, дивлячись у великі очі дитини. — Ні. Ні, нема. Чи можу я згадати якусь? Гадаю, що мав би.

Якусь довгу мить він посидів, мугикаючи щось дитині, яку тримав на руках, із задумливим виразом обличчя.

— Так, звісно. — Він випрямився, не встаючи зі стільця. — Готові?

Давно те діялося. Ще тоді, як ми всі й не народилися. І наші батьки теж іще не народилися. Давно те діялося. Може… може, чотириста років тому. Ні, більше. Мабуть, тисячу років тому. Але, може, і зовсім не так давно.

У світі були кепські часи. Люди були голодні й недужі. Були голодні мори та великі пошесті. Було в той час багато воєн та іншої погані, бо зупинити це було нікому.

Але найгіршим у ті часи було те, що землею ходили демони. Деякі з них були малі й капосні; ці істоти пошкоджували ноги коням і псували молоко. Але було чимало й гірших.

Були такі демони, які ховалися в людських тілах і доводили людей до хвороб чи божевілля, але й ці були не найстрашніші. Були демони, схожі на великих звірів, які ловили та їли людей живцем, поки ті ще кричали, але й ці були не найстрашніші. Були такі демони, які крали в людей шкури й носили їх як одіж, але навіть вони не були найстрашнішими.

Був один демон, який стояв вище за інших. Енканіс, захланна пітьма. Хоч де він ходив, його обличчя приховували тіні, а скорпіони, які його жалили, помирали від зарази, якої торкалися.

А тим часом Тейлу, який створив світ і який над усім панує, стежив за світом людей. Він побачив, що демони з нас потішаються, убивають нас і з’їдають наші тіла. Декого він рятував, але зовсім небагатьох. Бо Тейлу справедливий і рятує тільки достойних, а в ті часи мало хто робив щось навіть для власного добра, не кажучи вже про добро інших.

Через це Тейлу був нещасний. Бо він створив світ таким, щоб людям було добре на ньому жити. Але його церква прогнила. Церковники крали в бідарів і не жили за законами, які він дав…

Ні, зачекайте. Церкви ще не було, і священиків теж не було. Тільки чоловіки й жінки, і дехто з них знав, хто такий Тейлу. Але навіть вони були погані, тож коли вони кликали Господа Тейлу на поміч, він не відчував бажання їм допомагати.

Але за багато років спостережень та очікування Тейлу побачив жінку, чисту серцем і духом. Звалася вона Періаль. Мати виховала її так, що вона знала Тейлу, і вона шанувала його, як тільки дозволяло її жалюгідне становище. Хоч їй самій жилося тяжко, Періаль молилася лише за інших, а за себе — ніколи.

Тейлу довгі роки стежив за нею. Він бачив, що життя в неї важке, сповнене нещасть і мук від рук демонів і лихих людей. Але вона ніколи не проклинала його ім’я й не переставала молитись, а до інших людей ставилася лише з добром і повагою.

Тож якось пізно вночі Тейлу прийшов до неї уві сні. Він став перед нею, весь неначе зроблений з вогню чи сонячного світла. Він прийшов до неї у величі й запитав її, чи знає вона, хто він такий.

— Звісно, — відповіла вона. Розумієте, вона сприймала це дуже спокійно, бо гадала, ніби їй просто сниться щось дивне. — Ти — Господь Тейлу.

Він кивнув і запитав її, чи знає вона, чому він до неї прийшов.

— Ти зробиш щось для моєї сусідки Дебори? — запитала вона. Бо саме за неї Періаль молилася, перш ніж лягти спати. — Ти накладеш руку на її чоловіка Лозеля і зробиш його кращим? Неправильно він з нею поводиться. Чоловік ніколи не має здіймати руку на жінку — хіба тільки з любові.

Тейлу знав її сусідів. Він знав, що вони — лихі люди, які чинять лихі справи. У тому селі лихими були всі, крім неї. Лихими були всі на світі. Так він їй і сказав.

— Дебора була зі мною дуже люб’язною й доброю, — відказала Періаль. — Та й навіть Лозель, який мені байдужий, усе одно мій сусід.

Тейлу сказав їй, що Дебора проводить час у ліжках багатьох різних чоловіків, а Лозель щодня п’є, навіть у жалобок. Ні, зачекайте — ніяких жалобків іще не було. Але він усе одно пив дуже багато. Часом він розлючувався настільки, що бив жінку так, що вона аж не могла ні стояти, ні хоч закричати.

Якийсь час у своєму сні Періаль мовчала. Вона знала, що Тейлу каже правду, але Періаль була аж ніяк не дурна, хоч і чиста серцем. Вона вже підозрювала, що її сусіди займаються тим, про що розповів Тейлу. Навіть тепер, знаючи напевне, вона все одно переймалася сусідами.

— Ти їй не допоможеш?

Тейлу сказав, що в тій парі чоловік і дружина — гідна кара одне одному. Вони були лихі, а лихих слід карати.

Періаль висловилася чесно, можливо, тому що гадала, ніби вона снить, але, можливо, вона сказала б те саме, якби не спала, бо Періаль говорила від щирого серця.

— Вони не винні, що світ — це постійний важкий вибір, голод і самотність, — мовила вона. — Що можна очікувати від людей, коли з ними сусідять демони?

Але Тейлу, хоч і почув її мудрі слова на власні вуха, сказав їй, що людство лихе, а лихих слід карати.

— Гадаю, ти дуже мало знаєш про те, як воно — бути людиною, — заявила вона. — А я б усе одно допомогла їм, якби могла, — рішучо сказала вона йому.

— І ТИ ЇМ ДОПОМОЖЕШ, — відповів Тейлу, простягнув руку й поклав її Періаль на серце. Коли він її торкнувся, їй здалося, ніби вона — величезний золотий дзвін, який щойно видзвонив свою першу ноту. Розплющила очі й усвідомила, що це — не звичайний сон.

Тим-то вона й не здивувалася, коли довідалася, що вагітна. За три місяці вона народила досконалого темноокого хлопчика. Вона назвала його Менда. Наступного дня після свого народження Менда вже міг повзати. За два дні — ходити. Періаль здивувалась, але не збентежилась, оскільки знала, що це дитя — дар Божий.

Однак Періаль була мудрою. Вона знала, що люди можуть цього не зрозуміти. Тож вона тримала Менду біля себе, а коли до неї приходили в гості друзі й сусіди, завертала їх.

Але так могло тривати зовсім недовго, бо в маленькому містечку таємниць не буває. Народ знав, що Періаль незаміжня. І хоча діти, народжені поза шлюбом, у ті часи були повсюди, дітей, які досягали зрілості менш ніж за два місяці, було небагато. Народ боявся, що вона, може, спала з демоном і що її дитя — це дитя демона. У ті темні часи таке аж ніяк не було нечуваним, і люди боялися.

Тож у перший день сьомого витка всі зібралися докупи й попрямували до крихітної хатинки, де Періаль жила сама з сином. Вів їх місцевий коваль, який звався Ренґен.

— Покажи нам хлопця, — заволав він. Але з хати не пролунало жодної відповіді. — Винось хлопця й покажи нам, що він — просто людська дитина.

У хаті все одно було тихо, і хоча їх було багато, ніхто не хотів заходити до оселі, в якій може сидіти демонове дитя. Тож коваль знову прокричав:

— Періаль, винось малого Менду, бо інакше спалимо твою хату разом з тобою.

Двері відчинились, і вийшов чоловік. Жоден із них його не впізнав, бо Менда, хоч і вийшов з утроби всього сім витків тому, на вигляд був як сімнадцятирічний юнак. Був він статечний і високий, із вугільно-чорним волоссям і очима.

— Це я — той, кого ви вважаєте Мендою, — сказав він потужним і водночас глибоким голосом. — Чого ви від мене хочете?

Від звуку його голосу Періаль у хатині аж охнула. Менда не лише вперше в житті заговорив — вона впізнала в його голосі той самий голос, який говорив із нею вві сні кілька місяців тому.

— Це як — ми вважаємо тебе Мендою? — спитав коваль, міцно тримаючи свій молот. Він знав, що бувають демони, які зовні скидаються на людей або носять людські шкури, наче костюми, так, як людина може ховатися під овечою шкурою.

Дитя, що не було дитям, заговорило знову.

— Я — син Періаль, але я не Менда. І я не демон.

— Тоді торкнися заліза мого молота, — сказав Ренґен, бо знав, що всі демони бояться двох речей — холодного заліза й чистого вогню. Він простягнув свій важкий ковальський молот. Молот трусився в нього в руках, але ніхто через це не подумав про нього погано.

Той, хто не був Мендою, вийшов уперед і поклав обидві руки на залізну головку молота. Нічого не сталося. Періаль, спостерігаючи за цим у дверях хати, розридалася, бо вона, хоч і довіряла Тейлу, частково по-материнськи турбувалася за сина.

— Я не Менда, хоч мати й назвала мене так. Я — Тейлу, пан над усім. Я прийшов звільнити вас від демонів і від зла у власних серцях. Я — Тейлу, син самого себе. Хай лихі почують мій голос і затремтять.

І вони таки затремтіли. Але дехто з них відмовився повірити. Вони називали його демоном і погрожували йому. Говорили з переляку жорстокі слова. Дехто кидався камінням і проклинав його, та ще й плювався в нього та його матір.

Тоді Тейлу розлютився і, може, повбивав би їх усіх, але Періаль кинулася вперед і поклала руку йому на плече, стримуючи його.

— Чого ще тобі сподіватися? — тихо запитала вона його. — Від людей, які сусідять із демонами? Навіть найкращий пес кусатиметься, як його вдосталь поштурхати.

Тейлу подумав над її словами і зрозумів, що вона мудра. Тож він поглянув з-над своїх рук на Ренґена, зазирнув йому вглиб серця та сказав:

— Ренґене, сину Енґена, ти маєш коханку, якій платиш за те, щоб вона з тобою спала. До тебе приходять працювати, а ти дуриш цих людей або крадеш у них. А ще ти голосно молишся, та не віриш. Я, Тейлу, створив світ і наглядаю за всіма, хто тут живе.

Почувши це, Ренґен поблід і впустив молот на землю. Бо те, що сказав Тейлу, було правдою. Тейлу поглянув на всіх чоловіків і жінок, які там були. Зазирнув у їхні серця й заговорив про те, що побачив. Усі вони були лихі, такі лихі, що Ренґен був серед них одним із найкращих.

Тоді Тейлу провів у дорожній багнюці лінію — так, щоб вона пролягла між ним і всіма, хто прийшов.

— Ця дорога — як звивистий шлях життя. Є дві стежки, і йдуть вони пліч-о-пліч. Кожен з вас уже мандрує з того боку. Ви мусите обрати. Залишитися на своїй стежці чи перейти на мою.

— Але ж дорога одна й та сама, чи не так? Вона все одно веде до одного місця, — зауважив хтось.

— Так.

— Куди веде дорога?

— До смерті. Усі життя закінчуються смертю, крім одного. Такий порядок.

— То яке тоді значення має, з якого боку людина? — це все питав Ренґен. Він був великим чолов’ягою, одним із небагатьох, хто був вищий за темноокого Тейлу. Але все, що він побачив і почув за останні кілька годин, його вразило. — Що з нашого боку дороги?

— Біль, — сказав Тейлу голосом, жорстким і холодним, як камінь. — Кара.

— А з твого боку?

— Зараз — біль, — сказав Тейлу таким самим голосом. — Зараз — кара, за все, що ви накоїли. Цього не уникнути. Але тут є і я, це мій шлях.

— Як мені перейти?

— Пошкодуй, покайся та перейди до мене.

Ренґен переступив через риску і став біля свого Бога. Тоді Тейлу нахилився й підняв молот, який впустив коваль. Але замість віддати його Тейлу вдарив ним Ренґена, наче батогом. Один раз. Другий. Третій. А від третього удару Ренґен повалився на коліна, схлипуючи й волаючи від болю. Але після третього удару Тейлу відклав молот і вкляк, поглянувши Ренґенові в обличчя.

— Ти перейшов першим, — сказав він — тихо, так, щоб почув тільки коваль. — Це було сміливо, це було важко. Я тобою пишаюся. Ти вже не Ренґен, тепер ти — Верет, творець шляху. — Опісля Тейлу обняв його обома руками, і його дотик забрав у Ренґена, який тепер був Веретом, чимало болю. Але не весь, бо Тейлу не збрехав, коли сказав, що кари не уникнути.

Вони переходили одне за одним, і Тейлу збивав їх одного за одним з ніг молотом. Але після того як кожен чи кожна з них падали, Тейлу вклякав і говорив з ними, даючи нові імена та частково зцілюючи їхні болі.

У багатьох чоловіках і жінках ховалися демони, які тікали з криками, коли їх торкався молот. Із цими людьми Тейлу говорив трохи довше, але врешті-решт завжди обіймав їх, і всі вони були вдячні. Дехто з них танцював, радіючи, що звільнився від таких страховищ усередині.

Врешті-решт по інший бік від риски залишилося семеро. Тейлу тричі запитав їх, чи перейдуть вони, і вони тричі відмовилися. Після третього запитання Тейлу перескочив через риску й сильно вдарив кожного з них — так, що вони попадали на землю.

Але не всі вони були людьми. Коли Тейлу вдарив четвертого, пролунав звук, який видає залізо під час гартування, і запахло горілою шкірою. Бо четвертий чоловік узагалі був не людиною, а демоном у людській шкурі. Коли це відкрилося, Тейлу схопив демона і зламав його голіруч, прокляв його ім’я та відправив його назад, до зовнішньої пітьми, домівки його кодла.

Ті троє, що залишилися, дозволили позбивати себе з ніг. Демонів серед них не було, але демони втекли з тіл деяких людей, які падали. Упоравшись, Тейлу не став говорити з тими шістьма, які не перейшли, і не вкляк, щоб обняти їх і подбати про їхні рани.

Наступного дня Тейлу взявся доробляти розпочате. Він ходив від поселення до поселення, пропонуючи кожному селу на своєму шляху той самий вибір, який дав раніше. Завжди виходило одне й те саме: дехто переходив, дехто залишався, деякі люди взагалі виявлялися демонами, а таких він знищував.

Але був один демон, який уникав Тейлу. Енканіс, чиє обличчя повністю ховалося в тіні. Енканіс, чий голос врізався в людський розум ножем.

Хоч де Тейлу зупинявся, щоб запропонувати людям обрати шлях, виявлялося, що Енканіс був там зовсім недавно — нищив посіви й отруював криниці. Енканіс, який підбурював людей убивати одне одного і крав дітей з ліжок уночі.

Коли минуло вже майже сім років, Тейлу обійшов увесь світ. Він вигнав демонів, які нас мучили. Усіх, окрім одного. Енканіс бігав на свободі й трудився за тисячу демонів, руйнуючи та плюндруючи все на своєму шляху.

Тож Тейлу гнався, а Енканіс тікав. Невдовзі Тейлу відділяв від демона один виток шляху, потім — два дні, потім — півдня. Нарешті він підійшов так близько, що відчував холодний слід Енканіса й помічав ті місця, яких він торкався руками й ногами, бо вони були позначені студеним чорним інеєм.

Знаючи, що за ним женуться, Енканіс прийшов до великого міста. Володар Демонів прикликав свою силу, і місто було зруйноване. Він зробив це, сподіваючись, що Тейлу затримається й він зможе втекти, але Бродячий Бог зупинився лише для того, щоб призначити священиків, які б піклувалися про людей зруйнованого міста.

Енканіс тікав шість днів і зруйнував шість великих міст. Але на сьомий день Тейлу підійшов до нього, перш ніж Енканіс зумів застосувати свою силу, і сьоме місто було врятоване. Саме тому сім — щасливе число, і саме тому ми веселимося в кенін.

Тепер Енканіс опинився в тяжкому становищі та зосередив усі думки на втечі. Але на восьмий день Тейлу не зупинився, щоб поспати чи поїсти. І тому наприкінці повалка Тейлу спіймав Енканіса. Скочив на демона і вдарив його своїм ковальським молотом. Енканіс упав каменем, але молот Тейлу розбився й залишився лежати в поросі на дорозі.

Тейлу ніс обм’якле демонове тіло цілісіньку ніч, а на ранок дев’ятого дня прийшов до міста Атура. Побачивши, як Тейлу несе непритомного демона, люди подумали, що Енканіс мертвий. Але Тейлу знав, що той так просто не помре. Його не можна було вбити звичайним клинком або ударом. Не можна було втримати за ґратами в жодній камері.

Тож Тейлу відніс Енканіса до кузні. Наказав принести заліза, і люди поприносили все, яке тільки мали. Тейлу, хоч і не відпочив перед цим і не мав навіть ріски в роті, трудився до кінця дев’ятого дня. Десятеро чоловіків орудували міхами, а Тейлу кував велике залізне колесо.

Тейлу працював усю ніч, а коли його на ранок десятого дня торкнулися перші промені світла, він ударив по колесу востаннє і воно було готове. Колесо було повністю виготовлене з темно-сірого чавуну й вище за людину. Воно мало шість спиць, кожна з яких була грубшою за держак молота, а всередині його обода могла розкинути руки людина. Важило воно як сорок чоловіків і було холодне на дотик. Ім’я його звучало жахливо, і його ніхто не міг вимовити.

Тейлу зібрав людей, які за цим стежили, та обрав серед них священика. Тоді загадав їм викопати в середмісті велику яму, п’ятнадцять футів завширшки та двадцять футів завглибшки.

Коли сонце зійшло, Тейлу поклав демонове тіло на колесо. Ледве торкнувшись заліза, Енканіс заворушився вві сні. Але Тейлу міцно прикував його до колеса ланцюгами, з’єднавши ланки молотом і закріпивши надійніше за будь-який замок.

Опісля Тейлу відступив, і всі побачили, як Енканіс знову совається, ніби його тривожить неприємний сон. Тоді він здригнувсь і прокинувся остаточно. Енканіс напружився, рвучи ланцюги; коли він налягав на них, його тіло вигиналося вгору. Торкаючись його шкіри, залізо неначе штрикало його ножами, голками та цвяхами, пекло його, як мороз, жалило, як укуси сотні мух. Енканіс заборсався на колесі й завив, тим часом як залізо пекло його, кусало й морозило.

Тейлу ці звуки видавалися солодкою музикою. Він ліг на землю біля колеса та заснув глибоким сном, оскільки дуже стомився.

Коли він прокинувся, був вечір десятого дня. Енканіс і досі був прив’язаний до колеса, проте більше не вив і не пручався, наче тварина в пастці. Тейлу нагнувся і з великим зусиллям підняв один край колеса, а тоді поставив його, притуливши до дерева, яке росло неподалік. Щойно він наблизився, Енканіс заходився клясти його мовами, яких не знав ніхто, дряпатися й кусатися.

— Ти сам це на себе накликав, — сказав Тейлу.

Тієї ночі було святкування. Тейлу послав людей зрубати десяток вічнозелених дерев і розпалити ними багаття на дні глибокої ями, яку вони вирили.

Усю ніч городяни танцювали й співали довкола розпаленого вогню. Вони знали, що останнього та найнебезпечнішого демона на світі нарешті спіймано.

І всю ніч Енканіс висів на своєму колесі та спостерігав за ними, нерухомий, мов змія.

Коли настав ранок одинадцятого дня, Тейлу пішов до Енканіса втретє й востаннє. Демон мав змучений і здичавілий вигляд. Шкіра в нього була жовтувато-бліда, а кістки випирали під шкірою. Але сила й досі огортала його темною мантією, ховаючи його обличчя в тіні.

— Енканісе, — промовив Тейлу. — Це твоя остання можливість заговорити. Зроби це, бо я знаю, що це тобі під силу.

— Пане Тейлу, я не Енканіс, — тієї короткої миті голос у демона був жалюгідний, і всім, хто його почув, стало його шкода. Але опісля пролунав такий звук, наче гартували залізо, а колесо задзвеніло, як залізний дзвін. У відповідь на цей звук Енканісове тіло зболено вигнулось, а тоді безвільно повиснуло на зап’ястках, тим часом як дзвін колеса затих.

— Без витівок, темний. Не бреши, — суворо промовив Тейлу; очі в нього були темні й тверді, як залізо колеса.

— А що тоді? — прошипів Енканіс; говорив він так, наче шкрябав каменем по каменю. — Що? Побий тебе вража сила, що ти від мене хочеш?

— Твоя дорога дуже коротка, Енканісе. Але ти ще можеш обрати, з якого боку йти.

Енканіс засміявся.

— Даси мені такий вибір, який даєш худобі? Тоді так, я перейду на твій бік шляху, шкодую та ка…

Колесо ще раз задзвеніло, протяжно, глибоко, як великий дзвін. Енканіс знову завзято кинувся на ланцюги, і звук його крику струсив землю та потрощив каміння на півмилі в усіх напрямках.

Коли звуки колеса й крик ущухли, Енканіс повиснув на ланцюгах, задихаючись і трусячись.

— Я ж казав тобі не брехати, Енканісе, — сказав Тейлу без жодного жалю.

— Тоді мій шлях! — заверещав Енканіс. — Я не шкодую! Якби я знову міг зробити вибір, я б тільки побіг з іншою швидкістю. Твої люди — як худоба, якою годуються такі, як я! Так тебе й перетак, якби ти дав мені півгодини, я б такого наробив, що ці нещасні селяни з вибалушеними очима знавісніли б зі страху. Я пив би кров їхніх дітей і купався б у жіночих сльозах. — Він, може, сказав би ще щось, але дихання йому швидко забракло: він налягав на ланцюги, які його утримували.

— Отже, — заговорив Тейлу та наблизився до колеса. Якусь мить здавалося, що він обійме Енканіса, проте він лише тягнувся до залізних спиць колеса. Тоді, напружившись, Тейлу підняв колесо над головою. Поніс його, витягнувши руки вгору, до ями, та й закинув туди Енканіса.

Вогонь живився десятком вічнозелених дерев усю довгу ніч. Полум’я згасло рано вранці, залишивши по собі глибоке кострище з похмурим вугіллям, яке виблискувало від легкого дотику вітру.

Колесо впало плазом; Енканіс опинився вгорі. Воно приземлилося серед моря іскор і попелу та вгрузло в розжарене вугілля на кілька дюймів. Енканіса тримало над вугіллям залізо, яке пекло, кусало й морозило його.

Хоча сам вогонь Енканіса не торкався, жар був такий сильний, що його одяг почорнів і почав кришитися, не спалахуючи. Демон пручався, намагаючись визволитися з пут, а колесо від цього ще більше вгрузало у вугілля. Енканіс кричав, бо знав, що від вогню чи заліза можуть гинути навіть демони. А ще він, попри свою могутність, був спутаний і горів. Він відчував, як під ним розжарюється метал колеса, обвуглюючи плоть його рук і ніг. Енканіс кричав, і хоча шкіра в нього задиміла й почала чорніти, його обличчя ще ховалося в тіні, яка здіймалася від нього, наче язик дедалі тьмянішого полум’я.

Потім Енканіс затих; лишився тільки один звук — шипіння поту й крові, що скапували з напружених демонових кінцівок. На одну довгу мить усе завмерло. Енканіс наліг на ланцюги, якими був прип’ятий до колеса, і здавалося, ніби він налягатиме доти, доки його м’язи не відірвуться і від кісток, і від сухожилків.

Далі пролунав різкий звук, наче зламався якийсь дзвін, і демонова рука відірвалася від колеса. Ланки ланцюга, уже розпечені полум’ям, полетіли вгору й попадали, димлячи, до ніг тих, хто стояв над ним. Було чути лише раптовий дикий сміх Енканіса — наче то розбивалося скло.

Мить — і звільнилася друга демонова рука, але більше він зробити не встиг: Тейлу кинувся в яму та приземлився з такою силою, що аж залізо задзвеніло. Тейлу схопив демона за руки і притиснув їх назад до колеса.

Енканіс вражено й люто закричав, бо, хоч його і прип’яли назад до палаючого колеса і хоча він відчував, що сила Тейлу більша за міцність ланцюгів, які він порвав, демон побачив, що Тейлу охоплений полум’ям.

— Дурню! — завив він. — Ти помреш тут зі мною. Відпусти мене — і житимеш. Відпусти мене — і я тобі більше не докучатиму, — колесо ж не задзвеніло, бо Енканіс і справді був наляканий.

— Ні, — відказав Тейлу. — Твоя кара — смерть. Ти її приймеш.

— Дурню! Безголовий! — Енканіс заборсався, але марно. — Якщо ти палатимеш разом зі мною, то помреш так, як я!

— Усе — попіл і попелом стане, тому й ця плоть запалає. Але я — Тейлу. Син самого себе. Батько самого себе. Я був раніше й буду потому. Якщо мене й приносити в жертву, то лише мені самому. А якщо в мені буде потреба і якщо покликати мене, то я прийду знову, щоб судити й карати.

Тож Тейлу не відпустив його від палаючого колеса, і ніякі демонові погрози чи крики не зворушили його ні на йоту. Отак Енканіс і покинув світ, а з ним покинув світ Тейлу, який був Мендою. Вони обидва згоріли дощенту в Атурі. Саме тому тейлінські священики носять одіння попелясто-сірого кольору. І завдяки цьому ми знаємо, що Тейлу любить нас, стежить за нами та оберігає від…

Трапіс зупинив свою оповідь: Джаспін завив і почав вириватися зі своїх пут. Я тишком-нишком повернувся до непритомного стану, щойно відпала потреба зосереджуватися на історії.

Після того мене почала мучити підозра, яка так і не покинула мене остаточно. Чи не був Трапіс тейлінським священиком? Одіж його була подертою і брудною, але колись давно вона могла мати відповідний сірий колір. Подекуди його оповідь була неоковирною, він затинався, але інколи вона була величною і розкішною, неначе він зачитував її з якихось віддалених куточків пам’яті. Може, то була пам’ять про проповіді? Або читання з «Книги Шляху»?

Я так і не запитав. І хоча протягом наступних місяців часто зупинявся біля Трапісового підвалу, я більше не чув, щоб він розповідав якусь історію.