Ім’я вітру

Розділ шістдесят четвертий Дев’ять у вогні

Наступного дня мені пощастило дістатися до Імрі. Потім, оскільки так уже сталося, що я опинився в тому районі, я зазирнув до «Дубового весла».

Імена «Денна» та «Даянн» власникові були незнайомі, але там винаймала кімнату юна гарна темноволоса дівчина на ім’я Дінна. Тоді її там не було, але якби я зволив лишити якусь записку… Я відхилив його пропозицію, утішившись тим, що, позаяк тепер я знаю, де живе Денна, знайти її буде відносно легко.

Однак протягом наступних двох днів мені так і не пощастило застати Денну в «Дубовому веслі». На третій день його власник повідомив мене, що Денна пішла посеред ночі, забравши всі свої речі й не сплативши рахунок. Зазирнувши до кількох обраних навмання корчем і не знайшовши її, я пішов назад до Університету, не знаючи, хвилюватися мені чи дратуватися.

Ще три дні та ще п’ять марних походів до Імрі. Про неї не чули жодних новин ані Деох, ані Треп. Деох сказав мені, що такі зникнення в її природі та що шукати її так само безглуздо, як і кликати кицьку. Я знав, що це добра порада, але зігнорував її.

Я сидів у Кілвіновому кабінеті, намагаючись видаватися спокійним, тим часом як величезний кудлатий майстер крутив у руках мою симпатичну лампу. Це був мій перший одноосібний проект у ролі рукотворця. Я відливав пластини та шліфував лінзи. Я заправив випромінювач, не отруївшись миш’яком. А найважливішим було те, що окремі деталі перетворилися на справну переносну симпатичну лампу саме завдяки моєму алару та моїй хитромудрій сиґалдрії.

Якщо Кілвін схвалить готову роботу, він продасть її, а я отримаю частину грошей як комісійні. Що ще важливіше, я стану повноправним рукотворцем, нехай і зовсім зеленим. Мені довірять виконання власних робіт із великим ступенем свободи. Це був чималий крок уперед в ієрархії Промислу, крок до звання ре’лара і, що ще важливіше, фінансової свободи.

Нарешті він підняв очі.

— Гарно зроблено, е’ліре Квоуте, — сказав він. — Але конструкція нетипова.

Я кивнув.

— Я вніс кілька змін, пане. Якщо ви її ввімкнете, то побачите…

Кілвін видав притишений звук, який міг бути як веселим смішком, так і роздратованим гарчанням. Він поклав лампу на стіл та обійшов кімнату, загасивши всі лампи, крім однієї.

— Знаєш, скільки симпатичних ламп за ці роки вибухнуло в мене в руках, е’ліре Квоуте?

Я ковтнув і хитнув головою.

— Скільки?

— Жодної, — серйозно промовив він. — Тому що я завжди обережний. Я завжди цілковито впевнений в тому, що тримаю в руках. Ти маєш навчитися терпіння, е’ліре Квоуте. Секунда в задумі варта дев’яти у вогні.

Я опустив очі й спробував видатися достатньо присоромленим.

Кілвін простягнув руку й загасив єдину лампу, що залишилася, тож у кабінеті запанувала майже цілковита темрява. Настала пауза. Тоді з ручної лампи на стіну пролилося характерне червонясте світло. Це світло було дуже тьмяним — навіть одна свічка горіла б яскравіше.

— Вимикач має кілька положень, — швидко пояснив я. — Власне, це більше реостат, ніж вимикач.

Кілвін кивнув.

— Хитро. Більшість не морочиться з цим, працюючи над такою маленькою лампою, — світло стало яскравішим, тоді потьмяніло, а тоді знову стало яскравішим. — Сама по собі сиґалдрія наче непогана, — повільно сказав Кілвін, поставивши лампу на стіл. — Але фокус у твоєї лінзи недосконалий. Розсіювання дуже мале.

Так і було. Замість того, щоб освітити все приміщення, як звичайні лампи, моя лампа відкрила невелику його частину — кут робочого столу та половину великої грифельної дошки, що стояла під стіною. Решта кабінету залишилася в темряві.

— Це спеціально, — відповів я. — Є такі ліхтарі, з опуклим склом.

Від Кілвіна було видно хіба що темний силует по той бік столу.

— Мені про таке відомо, е’ліре Квоуте. — У його голосі була помітна докірлива нотка. — Їх широко використовують для недобрих справ. Таких справ, до яких не мають докладати рук арканісти.

— Я думав, ними користуються моряки, — промовив я.

— Ними користуються хатні злодії, — серйозно відказав Кілвін. — А також шпигуни та інший люд, який воліє приховувати свої справи в нічній пітьмі.

Моя неясна тривожність раптово загострилася. Перед цим я вважав, що ця зустріч — майже формальність. Я знав, що я — вправний рукотворець, кращий за багатьох із тих, хто працював у Кілвіновій майстерні значно довше. Тепер я несподівано збентежився: можливо, я припустився помилки й змарнував майже тридцять годин, які пропрацював над лампою, не кажучи вже про цілий талант власних грошей, які вклав у матеріали.

Кілвін якось незрозуміло загарчав і буркнув щось собі під ніс. Півдесятка олійних ламп по всій кімнаті заблимали знову, наповнивши приміщення природним світлом. Я зачудувався тим, як невимушено майстер виконав шестибічне зв’язування. Звідки він дістав для цього енергію, я навіть не здогадувався.

— Просто всі першого разу роблять симпатичну лампу, — сказав я, щоб заповнити тишу. — Усі й завжди наслідують одну й ту саму стару схему. Я хотів зробити дещо інше. Я хотів побачити, чи можу я зробити щось нове.

— Сподіваюся, що ти хотів саме продемонструвати власну надзвичайну кмітливість, — сухо промовив Кілвін. — Ти не лише бажав завершити своє учнівство вдвічі швидше, ніж зазвичай, — ти хотів принести мені лампу власної вдосконаленої конструкції. Будьмо відвертими, е’ліре Квоуте. Виготовивши цю лампу, ти спробував показати, що ти кращий за пересічного учня, чи не так? — При цьому Кілвін поглянув просто на мене, і з його погляду на мить зникла властива йому розсіяність.

Я відчув, як у мене пересохло в роті. За кудлатою бородою Кілвіна та сильним акцентом, з яким він говорив атурською, ховався розум, схожий на діамант. Чому це я вирішив, ніби можу безкарно йому збрехати?

— Звісно, я хотів вас вразити, майстре Кілвін, — зізнався я, опустивши погляд. — Я гадав, що це навіть не обговорюється.

— Не підлещуйся, — сказав він. — Фальшивою скромністю мене не вразити.

Я підняв очі та розправив плечі.

— Тоді, майстре Кілвін, я найкращий. Я швидше навчаюся. Я сумлінніше працюю. Руки в мене моторніші. Розум допитливіший. Однак я також сподіваюся, що ви це знаєте й самі, без мене.

Кілвін кивнув.

— Так уже краще. І ти маєш рацію, я справді це знаю. — Він заходився вмикати й вимикати лампу, спрямовуючи її на різні предмети в кабінеті. — І, правду кажучи, я неабияк вражений твоєю майстерністю. Лампа зроблена охайно. Сиґалдрія в ній досить хитромудра. Гравірування точні. Тонка робота.

Почувши його компліменти, я зашарівся від задоволення.

— Але рукотворство — це не просто майстерність, — промовив Кілвін, поклавши лампу й розчепіривши величезні долоні обабіч неї. — Я не можу продати цю лампу. Вона кінець кінцем потрапила б до рук не тим, кому треба. Якби хатнього злодія спіймали з таким знаряддям, це погано позначилося б на всіх арканістах. Ти завершив учнівство й відзначився майстерністю. — Я трохи розслабився. — Але твоя розсудливість у ширшому розумінні досі викликає певні сумніви. Гадаю, саму лампу ми розтопимо на метали.

— Ви розтопите мою лампу? — Я працював над лампою цілий виток і витратив майже всі гроші, які мав, на купівлю матеріалів. Я розраховував одержати добрий прибуток, коли Кілвін її продасть, але тепер…

Кілвін був невблаганний.

— Ми всі зобов’язані підтримувати репутацію Університету, е’ліре Квоуте. Такий предмет не в тих руках кепсько позначився б на всіх нас.

Я вже спробував вигадати якийсь спосіб його переконати, аж тут він махнув мені рукою, женучи до дверей.

— Піди повідом Манетові свою добру новину.

Засмутившись, я вийшов у майстерню, де мене зустріла безліч звуків: сотня рук жваво довбала дерево, била камінь і кувала метал. У повітрі добре відчувався запах травильних кислот, розпеченого заліза й поту. Я помітив Манета в кутку, де він вкладав кахлі в піч. Я зачекав, доки він не зачинив дверцята й не відступився, витираючи піт із чола рукавом сорочки.

— Як усе минуло? — запитав він. — Ти пройшов чи мені доведеться тримати тебе за руку ще семестр?

— Я пройшов, — без інтересу відповів я. — Ти правильно думав про ті зміни. Він був не в захваті.

— Я ж тобі казав, — нагадав він без особливого самовдоволення. — Не забувай, що я пробув тут довше за будь-яких десятьох студентів разом узятих. Коли я кажу тобі, що майстри в душі консерватори, я не просто плещу язиком. Я це знаю. — Манет ліниво провів пальцями крізь розпатлану сиву бороду, вдивляючись у теплові хвилі, що відкочувалися від цегляної печі. — Здогадуєшся, чим займатимешся тепер, коли ти сам собі господар?

— Я думав, чи не зарядити партію випромінювачів для синіх ламп, — сказав я.

— Це приносить добрі гроші, — неквапливо промовив Манет. — Тільки ризиковано.

— Ти ж знаєш, що я обережний, — запевнив його я.

— Ризик є ризик, — наполіг Манет. — Навчав я років із десять тому одного хлопаку — як же його звали?.. — трохи постукавши себе по голові, він знизав плечима. — Він трохи схибив. — Манет різко клацнув пальцями. — Але цього досить. Він добряче обпікся і втратив кілька пальців. Рукотворець із нього після цього був не бозна-який.

Я поглянув на інший кінець майстерні й побачив Каммара з одним оком і лисою головою в шрамах.

— Зрозуміло, — подивившись на банку зі шліфованого металу, я стривожено стиснув руки. День чи два після Кілвінової демонстрації люди біля нього нервували, але невдовзі він став звичайнісіньким обладнанням. Насправді ж через необачність у Промислі можна було померти в десять тисяч різних способів. Просто так уже вийшло, що кістяний дьоготь став найновішим і найзахопливішим знаряддям самогубства.

Я вирішив змінити тему.

— Можна запитання?

— Ну, давай, смали, — озвався він і кинув погляд на піч неподалік. — Зрозумів? «Смали»!

Я закотив очі.

— Чи сказав би ти, що знаєш Університет краще за всіх?

Він кивнув.

— Краще за всіх серед нині живих. Знаю всі його брудні секретики.

Я трохи притишив голос.

— То чи зміг би ти, якби захотів, увійти до Архівів так, щоб ніхто про це не дізнався?

Манет примружив очі.

— Зміг би, — сказав він, — але не робив би цього.

Я почав щось говорити, але він урвав мене з досить очевидним роздратуванням.

— Послухай, хлопчику мій, ми про це вже говорили. Просто потерпи. Потрібно зачекати ще, поки Лоррен охолоне. Минув усього семестр чи що…

— Минуло вже півроку!

Він хитнув головою.

— Тобі здається, що це довго, лише тому що ти молодий. Повір мені, Лоррен добре про це пам’ятає. Просто посправляй враження на Кілвіна ще десь із семестр, а тоді попроси його закинути за тебе добре слівце. Повір мені. Це спрацює.

Я якомога виразніше похнюпився.

— Ти міг би просто…

Він невблаганно захитав головою.

— Ні. Ні. Ні. Я тобі не покажу. Я тобі не розповім. Я не намалюю тобі мапи. — Вираз його обличчя пом’якшився, і він поклав руку мені на плече, явно намагаючись трохи компенсувати свою категоричну відмову. — Тейлу з тобою, нащо ж так поспішати? Ти молодий. У тебе купа часу. — Він тицьнув у мене пальцем. — Але якщо тебе відрахують, то назавжди. А саме це станеться, якщо ти проберешся до Архівів і тебе там застукають.

Я зажурено опустив плечі.

— Гадаю, ти маєш рацію.

— Саме так, я маю рацію, — промовив Манет і повернувся до печі. — А тепер біжи собі. Ти мене от-от до виразки доведеш.

Я пішов геть, гарячково думаючи про Манетові поради й про те, про що він обмовився під час нашої розмови. Загалом, як я знав, його поради були слушними. Якщо я добре поводитимуся семестр чи два, то здобуду доступ до Архівів. Це був безпечний, простий шлях до того, чого я хотів.

На жаль, я не міг дозволити собі терплячості. Я до болю чітко усвідомлював, що, якщо я не знайду способу досить швидко заробити великі гроші, цей семестр стане для мене останнім. Ні. Терпіння — це для мене не варіант.

Виходячи, я зазирнув у Кілвінів кабінет і побачив, як Кілвін сидить за робочим столом, знічев’я вмикаючи та вимикаючи мою лампу. Його обличчя знову стало відстороненим, і я не сумнівався, що його мозок, подібний до величезної машини, був зайнятий думками про півдесятка різних речей одночасно.

Щоби привернути його увагу, я постукав по одвірку.

— Майстре Кілвін.

Він не повернувся до мене.

— Так?

— А чи не можна купити лампу мені? — запитав я. — З нею я міг би читати ночами. Зараз я ще витрачаюся на свічки. — Я ненадовго замислився, чи не заламати руки, але вирішив цього не робити. Надто вже це мелодраматично.

Кілвін добряче замислився. Знову ввімкнув лампу, яку тримав у руці, і вона тихенько клацнула.

— Творіння власних рук купити не можна, — сказав він. — Час і матеріали, які пішли на нього, належали тобі.

Він простягнув її мені.

Я ввійшов до кабінету, щоб її взяти, але Кілвін відсмикнув руку й поглянув мені в очі.

— Я мушу чітко сказати одне, — серйозно продовжив він. — Її не можна ні продавати, ні здавати в оренду. Навіть тому, кому ти довіряєш. Загубившись, вона врешті-решт опиниться не в тих руках, і хтось почне нишпорити з нею в темряві, займаючись чимось нечесним.

— Даю вам слово, майстре Кілвін. Нею не буде користуватися ніхто, крім мене.

Ідучи з майстерні, я постарався зберегти нейтральний вираз обличчя, проте в душі я широко, задоволено всміхався. Манет сказав мені саме те, що мені треба було знати. До Архівів був ще один шлях. Потаємний шлях. Якщо він існує, я можу його знайти.