Ім’я вітру

Розділ дев’яносто перший Варто добиватися

Далі осінній семестр минав спокійно й розмірено. Фела мало-помалу познайомила мене з внутрішньою кухнею Архівів, і я весь свій вільний час переховувався там, намагаючись розкопати відповіді на тисячу своїх запитань.

Елодін займався тим, що теоретично можна було назвати викладанням, але зазвичай йому, здається, більше хотілося мене заплутати, ніж пролити хоч трохи справжнього світла на тему іменування. Я просувався вперед настільки непомітно, що часом замислювався, чи можна там узагалі просуватися вперед.

Той час, який я не проводив за навчанням або в Архівах, я проводив у дорозі до Імрі, кидаючи виклик дедалі ближчому зимовому вітру або шукаючи його ім’я. Ймовірність знайти Денну завжди була найвищою в «Еоліяні», а з погіршенням погоди я знаходив її там дедалі частіше. Коли випав перший сніг, мені вже зазвичай вдавалося зустрітися з нею в одному випадку з трьох.

На жаль, мені рідко вдавалося не розділити її ні з ким, оскільки вона майже завше мала якогось супутника. Як колись сказав Деох, вона була не з тих, хто багато часу проводить самотою.

І все ж я не переставав приходити. Чому? Бо щоразу, коли вона мене бачила, у ній спалахувало якесь світло, що на мить осявало її. Вона підскакувала, бігла до мене й хапала мене за руку. Тоді, сміючись, вела мене до свого столика й знайомила мене зі своїм новим кавалером.

Я пізнав більшість із них. Жоден з них не був досить добрим для неї, тому я їх зневажав і ненавидів. Вони, своєю чергою, ненавиділи й боялися мене.

Але ми були взаємно люб’язними. Незмінно люб’язними. Це була своєрідна гра. Він пропонував мені сісти, а я замовляв йому випивку. Ми розмовляли втрьох, а в нього повільно темніли очі, коли він бачив, як вона мені всміхається. Його губи стискалися, коли він слухав, як вона мимоволі сміється з моїх жартів, історій, пісень…

Вони завжди реагували однаково, намагалися якимись дрібницями доводити, що вона належить їм. Тримали її за руку, цілували, надто вже невимушено торкалися її плеча.

Вони трималися за неї з відчайдушною рішучістю. Деяким із них моя присутність була просто осоружною, вони вбачали в мені суперника. Але інші від початку боялися, бо дещо знали, і це можна було побачити в їхніх очах. Вони знали, що вона йде, а чому — не знали. Тому вони хапалися за неї, як моряки після кораблетрощі, що чіпляються за скелі, хоч і розбиваються об них на смерть. Мені їх було майже шкода. Майже.

Тож вони ненавиділи мене, і ця ненависть блищала в їхніх очах, коли Денна відверталася. Я зголошувався ще раз замовити випивку на всіх, але він наполягав на протилежному, а я милостиво погоджувався, дякував йому й усміхався.

«Я знаю її довше, — говорила моя усмішка. — Справді, ти побував у її обіймах, пізнав смак її вуст, відчув її тепло, а цього в мене не було ніколи. Але в ній є дещо призначене лише для мене. Ти не можеш цього торкнутися, хоч як ти старатимешся. А коли вона тебе покине, я нікуди не подінуся й викликатиму в неї сміх. У ній сяятиме моє світло. Вона вже давно забуде твоє ім’я, а я залишатимуся тут».

Їх було чимало. Вона проходила крізь них, як перо крізь вологий папір. Вона покидала їх засмученими. Або ж вони, розлютившись, кидали її, залишаючи по собі біль у серці, смуток, але аж ніяк не сльози.

Раз чи два сльози таки були. Але плакала вона не за втраченими чи покинутими чоловіками. Вона тихо плакала за самою собою, бо всередині неї було щось страшенно зболене. Я не розумів, що саме, а запитати не насмілювався. Натомість я просто казав, що міг, аби забрати її біль, і допомагав їй сховатися від світу.

Вряди-годи я обговорював Денну з Вілемом і Сіммоном. Вони як справжні друзі з майже однаковою частотою давали мені розумні поради та висловлювали щире співчуття.

Співчуття я високо цінував, але поради були гірше ніж безглуздими. Вони спонукали мене до правди, казали мені відкрити їй своє серце. Добиватися її. Писати для неї вірші. Надсилати їй троянди.

Троянди. Вони її не знали. Хоч я й ненавидів Денниних чоловіків, вони навчили мене того, чого я за інших обставин, може, і не навчився б ніколи.

— Ти просто не розумієш, — пояснював я Сіммонові якось по обіді, коли ми сиділи під флагштоком, — що чоловіки постійно закохуються в Денну. Ти знаєш, як при цьому почувається вона? Як це втомлює? Я — один з її нечисленних друзів. Я не буду ризикувати цим становищем. Я не кидатимуся до неї з обіймами. Вона цього не хоче. Я не буду одним із сотні зачарованих кавалерів, які зітхають за нею, як закохані вівці.

— Я просто не розумію, що ти в ній знайшов, — обережно промовив Сім. — Я знаю, що вона харизматична. Чарівна та все таке. Але, судячи з усього, вона досить… — він завагався, — …жорстока.

Я кивнув.

— Так і є.

Сіммон вичікувально поглянув на мене і врешті-решт сказав:

— Що? Ти не будеш її захищати?

— Ні. Слово «жорстока» добре їй підходить. Але я вважаю, що ти кажеш «жорстока», а думаєш про щось інше. Денна не зла, не підла й не зневажлива. Вона жорстока.

Сім відповів лише після тривалого мовчання.

— Я гадаю, що вона може бути і якоюсь такою, і жорстокою.

Добрий, чесний, лагідний Сім. У нього ніколи не виходило говорити погано про іншу людину — він лише натякав на погане. Навіть якщо це давалося йому важко.

Він поглянув на мене.

— Я поговорив із Совоєм. Він і досі її не забув. Розумієш, він же справді її кохав. Поводився з нею як із принцесою. Він би що завгодно для неї зробив. Але вона все одно його покинула, без жодного пояснення.

— Денна — істота дика, — пояснив я. — Як лань або літня буря. Якщо буря валить твій будинок або ламає дерево, ти ж не кажеш, що буря вчинила підло. Вона вчинила жорстоко. Вона діяла відповідно до своєї природи, і при цьому, на жаль, дещо постраждало. Те ж саме стосується Денни.

— Що таке лань?

— Олень.

— Наче ж правильно казати «олениця»?

— Лань — це самиця оленя. Дикого оленя. Знаєш, скільки користі з гонитви за дикою істотою? Жодної. Вона працює проти тебе. Вона відлякує лань. Можна лише спокійно залишатися на місці та сподіватися, що з часом лань прийде до тебе.

Сім кинув, але я здогадувався, що він насправді мене не зрозумів.

— Знаєш, що це місце раніше називали Залою Запитань? — промовив я, демонстративно змінюючи тему. — Студенти писали запитання на папірцях і пускали їх за вітром. Відповідь залежала від того, яким шляхом папірець відлітав з подвір’я. — Я вказав на проміжки між сірими будівлями, які показав мені Елодін. — Так. Ні. Можливо. Деінде. Скоро.

Подав голос дзвін на дзвіниці, і Сіммон зітхнув, відчуваючи, що вести цю розмову далі безглуздо.

— Ми сьогодні граємо в кутики?

Я кивнув. Коли він пішов, я сягнув рукою всередину плаща й витягнув записку, яку Денна залишила в моєму вікні. Неквапом її перечитав. Тоді обережно відірвав нижню частину аркуша, де вона підписалася.

Я склав вузеньку смужку паперу з Денниним ім’ям, скрутив її та випустив з руки, після чого її закрутив серед останніх осінніх листочків вічно присутній тут вітер.

Папірець затанцював над бруківкою. Він кружляв і кружляв, виписуючи такі безладні й розмаїті траєкторії, що мені годі було за ними встежити. Але хоч я й зачекав дотемна, вітер так і не поніс його геть. Коли я пішов, моє запитання ще блукало Домом Вітру, натякаючи на багато відповідей і не даючи жодної. Так. Ні. Можливо. Деінде. Скоро.

Зрештою, моя ворожнеча з Емброузом нікуди не поділася. Я щодня ходив як на голках, чекаючи, коли ж він помститься. Але минали місяці, а нічого не відбувалося. Отож я дійшов висновку, що він нарешті дістав добрий урок і тепер тримається на безпечній відстані від мене.

Звісно, я помилявся. Абсолютно, цілковито помилявся. Емброуз лише навчився вичікувати. Йому таки вдалося помститись, і ця помста заскочила мене зненацька і змусила піти з Університету.

Але це, як то кажуть, уже зовсім інша історія.