Ім’я вітру

Розділ п’ятдесятий Торги

Імрі лежав трохи більше ніж за дві милі від Університету, на східному боці річки Ометі. Позаяк від Тарбієна до нього було лише два дні їзди швидкою каретою, там оселилося безліч заможних шляхтичів, політиків і придворних. Він був розташований у зручній близькості до центру врядування Союзом, водночас будучи достатньо далеко від запаху гнилої риби, гарячого дьогтю та блювотиння п’яних моряків.

Імрі був центром мистецтв. Там були музиканти, драматурги, скульптори, танцюристи й ті, хто займалися сотнею інших, менших мистецтв, навіть найнижчим з них усіх — поезією. Артисти приїздили до Імрі, тому що в ньому було те, чого найбільше потребує кожен митець, — вдячна, заможна аудиторія.

Корисною для Імрі була й близькість до Університету. Доступ до каналізації та симпатичних ламп підвищував якість повітря в місті. Знайти якісне скло було просто, тож вікна та дзеркала були повсюди. Окуляри й інші шліфовані лінзи були дорогі, але легкодоступні.

Однак ці два міста недолюблювали одне одного. Більшості мешканців Імрі не подобалася думка про те, що тисяча умів грається з темними силами, які краще не чіпати. Послухавши пересічних громадян, можна було з легкістю забути, що в цій частині світу вже майже триста років не палили арканістів.

Заради справедливості слід згадати, що Університет також ставився до простих мешканців Імрі з чимось схожим на презирство: там вони вважалися самозакоханими та розбещеними. Мистецтва, що так високо цінувалися в Імрі, люди з Університету вважали легковажними. Про студентів, які йшли з Університету, часто казали, що вони «пішли за річку», натякаючи на те, що уми, надто слабкі для науки, мусять задовольнятися несерйозними заняттями мистецтвами.

І по суті, по обидва боки річки жили лицеміри. Студенти Університету жалілися на легковажних музикантів і дурноголових акторів, а тоді ставали в чергу, щоб платити за виступи. Мешканці Імрі скаржилися, що за дві милі від них хтось займається неприродними мистецтвами, але коли обвалювався акведук чи хтось раптово захворював, вони хутко кликали інженерів і лікарів, які здобули освіту в Університеті.

Загалом ішлося про тривале та напружене перемир’я, під час якого обидві сторони жалілися, водночас неохоче терплячи одна одну. Від цих людей усе ж таки була певна користь — тільки не хотілося б, щоб ваша донька вийшла за такого заміж…

Оскільки Імрі був таким центром музики та театру, можна було б подумати, ніби я проводив там чимало часу, але це було надзвичайно далеко від істини. Я побував там лише один раз. Вілем і Сіммон відвели мене до шинку, в якому грало троє вправних музикантів — лютніст, флейтист і барабанщик. Я замовив за півгріш маленьке пиво й розслабився, щиро сподіваючись приємно провести вечір із друзями…

Але в мене не вийшло. За якихось кілька хвилин після того, як залунала музика, я мало не втік із зали. Я дуже сильно сумніваюся, що вам вдасться зрозуміти, чому, але гадаю, що мушу це пояснити, аби мене можна було хоч якось зрозуміти.

Я просто не міг перебувати поруч із музикою й бути до неї непричетним. Це було все одно що дивитись, як моя кохана жінка ділить ложе з іншим чоловіком. Ні. Не те. Це нагадувало…

Це нагадувало солодкожерів, яких я бачив у Тарбієні. Ґлей денера, звісно, був суворо заборонений законом, але в більшості районів міста цим не переймалися. Ґлей продавали загорнутим у навощений папір, наче льодяники чи ірис. Його жування викликало ейфорію. Щастя. Задоволення.

Та за кілька годин людина, що його жувала, починала труситися, відчайдушно жадаючи ще, і що довше людина його споживала, то страшнішою ставала ця жага. Якось я бачив у Тарбієні юну дівчину, щонайбільше шістнадцятирічну, з характерними для безнадійно залежних запалими очима та неприродно білими зубами. Вона випрошувала солодкого в якогось моряка, що дражнився, тримаючи його так, щоб вона не дотягнулася. Він сказав їй, що вона одержить солодке, якщо роздягнеться догола й потанцює для нього — там-таки, на вулиці.

Вона так і зробила. Їй було байдуже, хто може це побачити, байдуже, що на носі було Середзим’я і що вона стояла в чотиридюймовому снігу. Вона стягнула з себе одяг і відчайдушно затанцювала; її тонкі кінцівки були блідими й трусилися, а рухи були жалюгідними й поривчастими. Далі, коли моряк розсміявся й хитнув головою, вона впала на коліна в сніг і почала випрошувати й ридати, гарячково хапаючись за його ноги, обіцяючи йому що завгодно, що завгодно…

Отак я почувався, дивлячись, як грають музиканти. Для мене це було нестерпно. Щоденна відсутність музики була схожа на зубний біль, який став для мене звичним. Жити так було можна. Але я не міг стерпіти, коли тим, чого я хотів, розмахували в мене перед носом.

Тож я уникав Імрі, доки проблема з оплатою другого семестру навчання не погнала мене на другий берег річки. Я довідався, що про позику за яких завгодно скрутних обставин можна просити Деві.

Тож я пройшов Кам’яним мостом через Ометі та попрямував до Імрі. Туди, де провадила свої справи Деві, вів провулок і вузькі сходи до тераси за м’ясною крамницею. Ця частина Імрі нагадувала мені Надбережжя в Тарбієні. Через настирливий сморід згірклого жиру з м’ясної крамниці я радів, що дме прохолодний осінній вітерець.

Перед важкими дверима я завагався й поглянув на провулок. Лише одна мить — і дороги назад не буде. Лихвар-шалдієць міг притягнути того, хто не виплатив йому позику, до суду. Ґелет просто зробив би так, щоб його або побили, або пограбували, або і те, й інше водночас. Це було нерозважливо. Я грався з вогнем.

Але кращих варіантів у мене не було. Я глибоко вдихнув, розправив плечі й постукав у двері.

Я витер спітнілі долоні об плащ, сподіваючись, що, коли я тиснутиму руку Деві, вони будуть відносно сухими. У Тарбієні я дізнався, що з такими людьми найкраще триматися спокійно та самовпевнено. Вони працювали, користаючись із чужих слабкостей.

Я почув, як відтягли важкий засув, а тоді двері відчинилися. За ними стояла молода дівчина з худорлявим обличчям, обрамленим прямим солом’яним волоссям. Вона всміхнулася мені, мила, як новенький ґудзик.

— Слухаю.

— Я шукаю Деві, — промовив я.

— Ти її знайшов, — невимушено сказала вона. — Заходь.

Я ввійшов усередину, а вона зачинила за собою двері, повернувши на місце засув. Кімната не мала вікон, але добре освітлена й наповнена запахом лаванди, який приємно було відчути після смороду в провулку. На стінах шпалери, але зі справжніх меблів — лише невеличкий письмовий стіл, книжкова полиця та велике ліжко з балдахіном, прикрите запнутими завісами.

— Прошу, — вимовила вона, показавши на стіл. — Сідай.

Вона влаштувалася за столом, склавши руки на його поверхні. Побачивши, як вона тримається, я спробував заново оцінити її вік. Я неправильно подумав про неї через її мініатюрність, але вона все одно мала щонайбільше двадцять із хвостиком років, а цього я аж ніяк не очікував.

Деві мило на мене кліпнула.

— Мені потрібна позика, — зізнався я.

— Може, спершу назвеш своє ім’я? — Вона всміхнулася. — Моє ти вже знаєш.

— Квоут.

— Справді? — Вона вигнула брову. — Я дещо про тебе чула. — Вона оглянула мене з голови до п’ят. — Я гадала, що ти вищий на зріст.

«Я міг би сказати те саме». Ця ситуація вибила мене з рівноваги. Я був готовий до м’язистого зарізяки та торгів, повних майже неприхованих погроз і бравади. Я не знав, що й думати про це усміхнене тендітне створіння.

— А що ти чула? — запитав я, щоб не мовчати. — Сподіваюся, нічого поганого.

— І добре, і погане. — Вона усміхнулася на весь рот. — Але нудного не чула.

Я склав руки, щоб не ворушити ними.

— То як саме ми вчинимо?

— А ти не любиш балачок, еге ж? — промовила вона й уривчасто, розчаровано зітхнула. — Ну, гаразд, одразу до діла. Скільки тобі потрібно?

— Усього один талант чи щось таке, — сказав я. — Власне кажучи, вісім йотів.

Вона серйозно захитала головою; її солом’яне волосся загойдалося туди-сюди.

— Боюся, я так не можу. Мені невигідно давати півгрошові позики.

Я насупився.

— А скільки тобі вигідно?

— Чотири таланти, — відповіла вона. — Це мінімум.

— А відсотки?

— П’ятдесят відсотків раз на два місяці. Отже, якщо ти хочеш позичити якнайменше, наприкінці семестру вийде два таланти. Можеш, якщо захочеш, погасити борг повністю, сплативши шість. Але поки я не отримаю весь основний борг, доведеться щосеместру платити по два таланти.

Я кивнув, не надто дивуючись. Навіть найзахланніший лихвар правив би десь учетверо менше.

— Але я сплачуватиму відсотки за гроші, які мені насправді не потрібні.

— Ні, — відповіла вона, серйозно поглянувши мені у вічі. — Ти сплачуватимеш відсотки за гроші, які взяв у позику. Такі умови.

— Як щодо двох талантів? — запитав я. — Тоді наприкінці…

Деві урвала мене, замахавши руками.

— У нас тут не торгуються. Я просто повідомляю тебе про умови позики. — Деві винувато всміхнулася. — Вибач, що я не роз’яснила цього одразу.

Я подивився на неї, звернув увагу на її плечі, на те, як вона дивилася мені у вічі.

— Гаразд, — покірно сказав я. — Де підписуватися?

Вона дещо спантеличено на мене глянула, злегка наморщивши лоба.

— Не треба нічого підписувати. — Вона відкрила шухляду й витягнула з неї маленьку брунатну пляшечку зі скляним корком. Поклала біля неї на стіл довгу шпильку. — Лише трохи крові.

Я сидів на стільці, заклякши та опустивши руки.

— Не турбуйся, — заспокоїла вона мене. — Шпилька чиста. Мені потрібно всього три добрі краплі.

До мене нарешті повернувся голос.

— Ти, певно, жартуєш.

Деві схилила голову набік, і один краєчок її рота вигнувся в ледь помітному усміху.

— Ти що, не знав? — здивовано промовила вона. — Рідко хто приходить сюди, не знаючи всього.

— Не можу повірити, що хтось реально… — Я замовк, бо мені забракло слів.

— Не всі, — пояснила вона. — Зазвичай я веду справи зі студентами та колишніми студентами. Люд із цього боку річки подумав би, що я — якась відьма, демониця, чи ще якусь таку маячню. Члени ж Аркануму чудово знають, навіщо мені потрібна кров і що я можу з нею зробити.

— Ти теж членкиня Аркануму?

— Колишня, — відповіла вона, її усміх дещо зблякнув. — Перш ніж піти, я стала ре’ларом. Я знаю достатньо, щоб добратися до людини коли заманеться, маючи трохи її крові. Я можу прикінчити тебе де завгодно.

— Зокрема, — промовив я, не вірячи своїм вухам і думаючи про воскову ляльку Гемма, яку я зліпив на початку семестру. То було лише волосся. З кров’ю зв’язок виходив значно ефективнішим. — Ти могла б мене вбити.

Вона відверто на мене поглянула.

— Ти страшенно тупий як на нову зірку Аркануму. Подумай про це як слід. Чи займалася б я цим далі, якби регулярно вдавалася до зловживань?

— Майстри про це знають?

Вона розсміялася.

— Тіло Господнє, та звісно, що ні. Констебль, єпископ і моя мати теж не знають. — Вона показала на свої груди, а тоді на мене. — Знаю я й знаєш ти. Зазвичай цього досить, щоб забезпечити добрі робочі стосунки між нами.

— А що буває не зазвичай? — спитав я. — Що, як наприкінці семестру в мене не буде для тебе грошей? Що тоді?

Вона безтурботно розвела руками.

— Тоді ми про щось домовимось. Як розумні люди. Може, ти на мене попрацюєш. Розповіси мені якісь таємниці. Надаватимеш мені якісь послуги. — Вона всміхнулася та повільно, хтиво мене оглянула, сміючись із мого зніяковіння. — Якщо ж стане зовсім кепсько й ти виявиш надзвичайне небажання співпрацювати, я б, мабуть, змогла продати комусь твою кров, щоб відшкодувати собі збитки. Вороги є в усіх. — Вона невимушено знизала плечима. — Але в мене ситуація ще ніколи не опускалася до такого рівня. Зазвичай загрози досить, щоб люди поводилися правильно.

Вона побачила вираз мого обличчя, і в неї трохи згорбилися плечі.

— Та ну тебе, — лагідно сказала вона. — Ти прийшов сюди, очікуючи, що побачиш якогось товстошийого ґелета з побитими суглобами пальців. Ти був готовий укласти угоду з людиною, готовою розмалювати тебе в десяток різних кольорів пекла, якщо ти спізнишся на день. Мій спосіб кращий. Простіший.

— Це божевілля, — промовив я й зіп’явся на ноги. — Аж ніяк.

З обличчя Деві зникла веселість.

— Опануй себе, — сказала вона, явно дратуючись дедалі сильніше. — Ти поводишся, наче якийсь фермер, який думає, ніби я норовлю купити його душу. Це ж лише трішки крові, щоб я могла тримати тебе під ковпаком. Це як застава. — Вона заспокійливо змахнула обома руками, ніби розгладжуючи повітря. — Гаразд, ось що я тобі скажу. Я дозволю тобі позичити половину від мінімуму, — вичікувально поглянула на мене. — Два таланти. Так легше?

— Ні, — відказав я. — Вибач, що згайнував твій час, але я так не можу. Тут поблизу є ще якісь ґелети?

— Звісно, — холодно промовила вона. — Але я не відчуваю особливого бажання розголошувати подібну інформацію. — Вона насмішкувато схилила голову набік. — До речі, сьогодні ж запалок, так? Хіба тобі не потрібно оплатити навчання до завтрашнього полудня?

— Тоді я знайду на це гроші сам, — різко вимовив я.

— Я й не сумніваюся — ти ж такий розумничок. — Деві відмахнулася від мене тильним боком долоні. — Іди собі на здоров’я. Згадай Деві добрим словом за два місяці, коли якийсь головоріз буде вибивати зубки з твого милого ротика.

Пішовши від Деві, я, стривожений і роздратований, почав блукати вулицями Імрі, намагаючись дати раду своїм думкам. Намагаючись зрозуміти, як можна впоратися з моєю проблемою.

Шанси погасити позику в два таланти в мене були чималі. Я сподівався, що скоро дістану підвищення в Промислі. Діставши дозвіл на роботу над власними проектами, я міг би почати заробляти по-справжньому. Треба було лише достатньо довго повчитися. Це було лише питанням часу.

Ось що я насправді брав у позику — час. Іще один семестр. Хто знає, які можливості можуть відкритися протягом наступних двох місяців?

Але навіть намагаючись умовити себе на це, я усвідомлював правду. Це була погана ідея. Так я напрошувався на проблеми. Я переборю свою гординю та подивлюся, чи не може Віл, Сім або Совой позичити мені необхідні вісім йотів. Я зітхнув, подумки прирікаючи себе на сон надворі та пошуки їжі на смітниках протягом семестру. Принаймні гірше, ніж у Тарбієні, зараз бути не може.

Я вже приготувався вертатися до Університету, аж тут стривожені кроки привели мене до вікна ломбарду. Я відчув давній біль у пальцях…

— Скільки коштує семиструнна лютня? — поцікавився я. Я й досі не пам’ятаю, як увійшов до того ломбарду.

— Чотири таланти рівно, — радісно промовив власник. Я здогадувався, що він або недавно на цій роботі, або п’яний. Лихварі в ломбардах веселими не бувають, навіть у таких багатих містах, як Імрі.

— Ех, — зітхнув я, не намагаючись приховати розчарування. — Можна на неї глянути?

Він передав її мені. Дивитися там не було на що. Текстура в дерева була нерівна, лак — шерехатий і в подряпинах. Лади в неї були зроблені з кишки й вкрай потребували заміни, але це мало мене хвилювало, оскільки зазвичай я все одно грав без ладів. Корпус був із рожевого дерева, отже, звучала вона явно не надто делікатно. Але з іншого боку, рожеве дерево краще чути в людній пивниці — воно перекриває гомін балачок. Я постукав по корпусу пальцем, і він лунко загудів. Міцний, але несимпатичний. Я заходився настроювати лютню, щоб мати можливість потримати її трохи довше.

— Можливо, я зіб’ю ціну аж до трьох і п’яти, — сказав чоловік за рундуком.

Я нашорошив вуха, бо вловив дещо в його голосі, а саме відчай. Мені спало на думку, що в місті, повному шляхти та заможних музикантів, негарна, вживана лютня, можливо, продається не надто добре. Я хитнув головою.

— Струни старі.

Насправді з ними все було гаразд, але я сподівався, що він цього не знає.

— Це так, — погодився він, і я впевнився в його невігластві, — але струни дешеві.

— Мабуть, — із сумнівом промовив я. Задумавши дещо, я настроїв кожну струну трішечки невлад з іншими. Взяв акорд і прислухався до скреготливого звуку. Кисло, задумливо поглянув на гриф лютні.

— Гадаю, що гриф міг тріснути. — Я взяв мінорний акорд, який прозвучав ще менш привабливо. — Вам тут не вчувається тріщина? — Я взяв його знову, уже завзятіше.

— Три і два? — з надією спитав він.

— Це не для мене, — відповів я, ніби виправляючи його. — Це для мого меншого брата. Той малий негідник ніяк від мене не відчепиться.

Я вдарив по струнах ще раз і скривився.

— Може, я й не надто люблю малого, але я недостатньо жорстокий, щоб купити йому лютню з зіпсованим грифом. — Я зробив багатозначну паузу. Не почувши нічого, я зробив йому підказку. — Тим паче за три і два.

— Три рівно? — з надією в голосі спитав він.

Здавалося, ніби я тримаю лютню невимушено, недбало. Але в глибині душі я вчепився в неї з таким завзяттям, що аж суглоби на пальцях побіліли. Я аж ніяк не сподіваюся, що ви це зрозумієте. Перебивши мою трупу, чандріяни повністю знищили ту родину та домівку, яку я знав. Але коли в Тарбієні розтрощили батькову лютню, у певному розумінні було ще гірше. Це було все одно що втратити кінцівку, око, життєво важливий орган. Без своєї музики я блукав Тарбієном роками, напівживий, як скалічений ветеран чи ходячий мрець.

— Послухайте, — відверто звернувся я до нього. — Можу дати вам два і два. — Я витягнув гаманець. — Або берете ці гроші, або хай ця потворна штука припадає пилом на високій полиці наступні десять років.

Я поглянув йому у вічі, намагаючись не показувати обличчям, наскільки сильно вона мені потрібна. Я зробив би що завгодно, аби залишити цю лютню собі. Я танцював би голяка в снігу. Я схопився б за його ноги, трусячись і божеволіючи, обіцяючи йому що завгодно, що завгодно…

Я відрахував два таланти й два йоти, майже всі гроші, які назбирав, щоб оплатити навчання в цьому семестрі, і поклав їх перед ним. Кожна монета, коли я притискав її до столу, різко дзенькала.

Він зміряв мене довгим поглядом. Я клацнув ще одним йотом і став чекати. І чекати. Коли він нарешті простягнув руку до грошей, його обличчя набуло такого змученого виразу, який я звик бачити на обличчях ломбардників.

Деві відчинила двері й усміхнулася.

— Ну, що ж, я справді не думала, що побачу тебе ще раз. Заходь.

Вона взяла двері на засув і підійшла до свого столу.

— Втім, не можу сказати, що я розчарована. — Вона глянула через плече й зблиснула бісівською усмішкою. — Я дуже сподівалася трохи попрацювати з тобою. — Вона сіла. — Отже, два таланти?

— Власне, краще чотири, — відповів я. Рівно стільки, скільки мені вистачить на навчання та ліжко в Гніздах. Я міг би спати надворі у вітер і дощ. Моя лютня заслуговувала на краще.

— Чудово, — промовила вона й витягнула пляшечку та шпильку.

Кінчики пальців були мені потрібні цілими, тож я вколов собі тильний бік долоні й зачекав, доки повільно зберуться й попадають у маленьку брунатну пляшечку три крапельки крові. Простягнув її Деві.

— Давай, кидай туди і шпильку.

Я так і зробив.

Деві обтерла корок від пляшечки і вставила його в її шийку.

— Хитромудрий клейчик від твоїх друзів із-за річки, — пояснила вона. — Так я не зможу відкрити пляшечку, не розбиваючи її. Погасивши свій борг, ти отримаєш її назад цілою й зможеш спати спокійно, знаючи, що я нічого не залишила собі.

— Якщо в тебе немає розчинника, — зауважив я.

Деві придивилася до мене.

— Ти не надто довірливий, чи не так? — Вона попорпалася в шухляді, дістала трохи сургучу й заходилася нагрівати його над лампою на столі. — У тебе немає печатки, персня абощо? — запитала вона, розмазавши сургуч на корку пляшечки.

— Якби в мене були коштовності, які можна продати, мене б тут не було, — відверто сказав я і притиснув до сургучу свій великий палець. Від нього залишився впізнаваний слід. — Але цього має вистачити.

Деві надряпала якийсь номер на боці пляшечки діамантовою голкою, а тоді дістала папірець. Написала щось, а потім обмахала його рукою, чекаючи, поки він обсохне.

— Можеш прийти з цим до будь-якого лихваря з будь-якого боку річки, — бадьоро пояснила вона, передаючи його мені. — Приємно мати з тобою справу. Заходь іще.

До Університету я пішов із грішми в гаманці, а плече мені приємно обтяжувала лютня на ремінці. Вона була вживана, негарна, і за неї я віддав чимало — і гроші, і кров, і душевний спокій.

Я любив її як дитину, як дихання, як власну правицю.