Ім’я вітру

Розділ одинадцятий Зв’язування заліза

Я сидів у фургоні Абенті ззаду. Це було чудове місце для мене: там зберігалася сотня пляшечок і згортків, воно було просякнуте тисячею запахів. Моєму юному розуму воно зазвичай видавалося цікавішим за візок мідника, але не сьогодні.

Попередньої ночі був сильний дощ, і дорога перетворилася на густе болото. Позаяк конкретного графіка трупа не мала, ми вирішили зачекати день або два, щоб дороги просохли. Таке бувало доволі часто, і саме тоді Бенові випадала ідеальна можливість удосконалити мою освіту. Тож я сидів за дерев’яним робочим столом у задній частині Бенового фургона та мучився через необхідність змарнувати день, слухаючи його лекції про те, що я вже розумію.

Мої думки, напевно, були очевидними, тому що Абенті зітхнув і сів біля мене.

— Не зовсім те, чого ти очікував, еге ж?

Я трохи розслабився, знаючи, що цей його тон віщує тимчасовий перепочинок від лекції. Він зібрав жменьку залізних драбів, які лежали на столі, та задумливо подзеленчав ними, не випускаючи з долоні.

Він поглянув на мене.

— Ти навчився жонглювати одразу? П’ятьма кульками одночасно? І ножами на додачу?

Згадавши, як це було, я трохи зашарівся. Тріп попервах не давав мені спробувати навіть із трьома кульками. Змусив мене жонглювати двома. Я навіть упустив їх кілька разів. Так і сказав Бенові.

— Отож, — відповів Бен. — Опануй цей фокус — і зможеш вивчити інший. — Я гадав, що він підведеться та повернеться до уроку, але цього не сталося.

Натомість він простягнув ту жменьку залізних драбів.

— Що ти про них знаєш? — Він побряжчав ними, тримаючи в руці.

— В якому розумінні? — запитав я. — З погляду фізики, хімії, історії…

— З погляду історії, — широко всміхнувся він. — Приголомши мене своїм розумінням історичних подробиць, Е’ліре. — Я вже якось питав його, що означає «Е’лір». Він заявив, що це означає «мудрий», але я в цьому сумнівався, бо бачив, як при цьому скривились його вуста.

— Колись давно люди, які…

— Наскільки давно?

Я з удаваною суворістю насупився на нього.

— Близько двох тисяч років тому. Кочовий народ, який блукав неподалік від гір Шалду, згуртувався під владою одного вождя.

— Як його звали?

— Гелдред. Його синами були Гелдім і Гелдар. Тобі зачитати весь його родовід чи переходити до суті? — Я гнівно подивився на нього.

— Вибачте, пане. — Бен випрямився та зобразив таку захоплену уважність, що ми обидва мимоволі всміхнулися на весь рот.

Я почав знову.

— Гелдред врешті-решт узяв під контроль передгір’я Шалду. Це означало, що він узяв під контроль і самі гори. Народ почав засівати землю, його кочовий спосіб життя був забутий, і він потроху почав…

— Ближче до суті, — попросив Абенті. Він кинув драби на стіл переді мною.

Я проігнорував його як зумів.

— Він контролював єдине велике та легкодоступне джерело металу на великій території, і невдовзі його представники також навчилися найбільш вправно обробляти ці метали. Вони скористалися цією перевагою та здобули чималі статки і владу.

До цього часу найпоширенішим способом торгівлі був бартер. Деякі великі міста створювали власну валюту, але за межами цих міст їхні гроші оцінювалися лише на вагу металу, з якого були зроблені. Металеві зливки краще підходили для бартеру, але цілі металеві зливки було незручно носити.

Бен блискучо зобразив вираз обличчя знудженого учня. Ефект трішечки псувало лише те, що він днів зо два тому знову спалив собі брови.

— Ти, сподіваюся, не будеш розводитися про переваги репрезентативної валюти?

Я глибоко вдихнув і вирішив не мучити Бена так сильно під час його лекцій.

— Колишні кочівники, які тепер звалися шалдим, першими запровадили стандартизовану валюту. Якщо порізати один невеличкий зливок на п’ять шматочків, виходять п’ять драбів. — Я заходився складати драби докупи — у два ряди по п’ять штук, — щоб унаочнити сказане. Вони скидалися на маленькі металеві зливки. — Десять драбів дорівнюють мідному йоту; десять йотів…

— Непогано, — втрутився Бен, сполохнувши мене. — Отже, ці два драби. — Він простягнув мені парочку драбів для огляду. — Вони могли б походити з одного зливка, так?

— Насправді їх, мабуть, викарбували окремо… — відчуваючи на собі сердитий погляд, я поступово замовк. — Звісно.

— Отже, їх і досі щось поєднує, так? — Він зиркнув на мене ще раз.

Я з цим не дуже погоджувався, але розумів, що його краще не перебивати.

— Так.

Він поклав обидві монети на стіл.

— Отже, якщо посунути один, має ворухнутись і другий, так?

Я погодився суто для годиться, а тоді простягнув руку, щоб посунути один. Але Бен перехопив мою руку й хитнув головою.

— Їм спершу треба нагадати. Власне кажучи, їх треба переконати.

Він дістав миску та вилив у неї тягучий згусток соснової живиці. Занурив у живицю один з драбів і приліпив до нього інший, вимовив кілька слів, які я не розпізнав, і поволі розділив монети; між ними потягнулися ниточки живиці.

Одну монету він поклав на стіл, а другу залишив у руці. Тоді пробурмотів щось іще та розслабився.

Він підняв руку, і драб на столі повторив його рух. Він покрутив рукою навсібіч, і брунатна залізячка заскакала в повітрі.

Він перевів погляд із мене на монету.

— Закон симпатії — один із найосновніших складників магії. Він твердить: що більше подібності між двома предметами, то сильніший симпатичний зв’язок. Що сильніший зв’язок, то легше їм впливати один на одного.

— Твоє визначення тавтологічне.

Він поклав монету. Спробував витерти живицю з рук ганчіркою, майже безуспішно, і його лекторська маска поступилася місцем широкій усмішці. Він замислився.

— Здавалося б, від цього жодної користі, чи не так?

Я невпевнено кивнув; каверзні запитання під час уроків аж ніяк не були рідкістю.

— Ти б волів замість цього навчитися кликати вітер? — Він хитро позирнув на мене. Пробурмотів якесь слово, і довкола нас зашурхотіла полотняна стеля фургона.

Я відчув, як по моєму обличчю розповзається хижий усміх.

— Кепсько, Е’ліре. — Його усміх теж був хижим і диким. — Перш ніж навчитися писати, треба завчити алфавіт. Перш ніж грати та співати, треба вивчити положення пальців на струнах.

Він дістав папірець і начеркав на ньому кілька слів.

— Штука в тому, щоб міцно тримати в голові алар. У їхній зв’язок потрібно вірити. Про їхній зв’язок потрібно знати. — Він передав папірець мені. — Ось фонетичний запис. Це називається «Симпатичне зв’язування паралельного руху». Попрактикуйся. — Старий, сивий, безбровий, він став нагадувати вовка ще більше, ніж до цього.

Він пішов мити руки. Я очистив розум за допомогою Кам’яного Серця. Невдовзі я дрейфував у морі безпристрасного спокою. Два шматочки металу я склеїв сосновою живицею. Закріпив у думках алар, віру в батіг, стосовно зв’язку між двома драбами. Проказав слова, розділив монети, промовив останнє слово і став чекати.

Ніякого припливу сили. Ніякого вибуху жару чи холоду. Мене не осяяв ясний промінь світла.

Я серйозно засмутився. Ну, наскільки можна було засмутитись у стані Кам’яного Серця. Я підняв монету, яку тримав у руці, а монета на столі піднялася подібно до неї сама собою. Це була магія — жодних сумнівів. Але я почувався доволі розчарованим. Я очікував… не знаю чого. Але не цього.

Решта того дня минула в експериментах із простим симпатичним зв’язуванням, якого навчив мене Абенті. Я дізнався, що пов’язати між собою можна майже все. Залізний драб і срібний талант, камінь і шматочок плоду, дві цеглини, грудку землі та одного з віслюків. Години за дві я зрозумів, що можна обійтись і без соснової живиці. Коли я запитав про це Бена, він зізнався, що вона — лише допоміжний засіб для концентрації. Здається, його здивувало те, що я здогадався про це сам.

Дозвольте мені дуже швидко розповісти про симпатію в загальних рисах, оскільки вам, напевно, знадобиться лише приблизне розуміння цих механізмів.

По-перше, енергію не можна створювати чи знищувати. Коли людина піднімає один драб, а другий здіймається зі столу, той, що в руці, здається таким важким, ніби людина підіймає обидва, тому що, у принципі, так і є.

Це теоретично. На практиці ж людині здається, що вона підіймає три драби. Ідеального симпатичного зв’язку не існує. Що більше несхожості між предметами, то більші втрати енергії. Вважайте, що це — все одно що акведук із течею, який тягнеться до водяного колеса. Добрий симпатичний зв’язок протікає дуже мало, і в ньому використовується більша частина енергії. У поганому зв’язку безліч дірок; дуже мало з тих сил, які на нього витрачають, ідуть на бажаний ефект.

Наприклад, я спробував пов’язати шматочок крейди зі скляною пляшкою води. Подібності між ними було дуже мало, тож, хоча пляшка води важила фунти зо два, коли я спробував підняти крейду, здалося, ніби я піднімаю шістдесят фунтів. Найкращий зв’язок на моїй пам’яті був між половинками гілки дерева, яку я переламав надвоє.

Після того як я осягнув цю маленьку часточку симпатії, Бен навчив мене інших. Десятка десятків симпатичних зв’язувань. Сотні маленьких хитрощів для направлення сили. Кожне з них було окремим словом у величезному словнику, який я тільки почав опановувати. Це доволі часто втомлювало, і це я ще не розповідаю вам про найскладніше.

Бен і надалі потроху навчав мене інших галузей знань — історії, арифметики та хімії. Проте я хапався за все, чого він міг навчити мене про симпатію. Своїми таємницями він ділився потроху, змушуючи мене довести, що я опанував одну, перш ніж розкрити мені іншу. Але я, здається, мав до цього хист, який значно перевершував мою природну схильність до засвоєння знань, тож чекати ніколи не доводилося довго.

Я не намагаюся натякнути, буцімто мій шлях завжди був рівним. Та ж цікавість, яка диктувала мені пристрасне бажання вчитися, також цілком регулярно доводила мене до біди.

Якось увечері, коли я розпалював батьківське багаття для готування їжі, мати помітила, що я наспівую віршик, який почув напередодні. Я не знав, що вона стоїть позаду мене, і вона підслухала, як я, стукаючи поліном об поліно, з відсутнім виглядом бубоню:

Перед цим я чув, як це наспівувала маленька дівчинка, граючись у скакалки. Ці рядки я чув лише двічі, але вони врізалися мені в пам’ять. Як і більшість дитячих віршиків, вони добре запам’ятовувалися.

Проте мати почула мене й підійшла до вогню.

— Що ти зараз сказав, сонечко? — Голос у неї був не гнівний, але я здогадувався, що вона все ж не була задоволена.

— Чув це у Фолловс, — спробував викрутитись я. Бігати кудись із міськими дітьми, як правило, було заборонено. «Недовіра швидко перетворюється на нелюбов, — казав мій батько новачкам нашої трупи, — тож у місті тримайтеся разом і будьте ввічливими». Я доклав у багаття кілька важкеньких хворостин і дав полум’ю їх облизати.

Мати якийсь час помовчала, і в мене вже з’явилася надія, що вона махне на це рукою, аж тут вона сказала:

— Негарно таке співати. Ти не замислювався, про що ця пісенька?

Насправді ні. У цілому цей віршик здавався абсурдним. Але подумки розібравши його, я помітив доволі очевидні сексуальні натяки.

— Оце зараз замислився. Раніше я про це не думав.

Її обличчя стало трохи лагіднішим, і вона опустила руку, щоб пригладити мені волосся:

— Завжди думай, що співаєш, сонечко.

Я начебто був у безпеці, але не втримався й запитав:

— А чим це відрізняється від деяких уривків «Хоч скільки він ждав»? Скажімо, того, де Фейн питає леді Періаль про її капелюх? «Я чув про нього від стількох чоловіків, що захотів його побачить і примірить». Цілком ясно, про що він говорить насправді.

Її вуста стиснулися в мене на очах; вона не гнівалася, проте й задоволеною не була. Тоді у виразі її обличчя щось змінилося.

— Скажи-но мені сам, у чому відмінність, — попросила вона.

Я ненавидів провокаційні запитання. Відмінність була очевидною: одне доведе мене до біди, а інше — ні. Я трохи зачекав, показуючи, що як слід замислився над цим питанням, а тоді хитнув головою.

Мати спритно опустилася на коліна перед вогнем, щоб зігріти руки.

— Відмінність у… принеси-но мені, будь ласка, триногу. — Вона м’яко мене підштовхнула, і я чкурнув до задка фургона, щоб дістати триногу, а вона тим часом вела далі: — Відмінність тут між словами, зверненими до людини, та словами про людину. Перші можуть бути нечемними, але друге — це завжди плітки.

Я приніс триногу й допоміг матері поставити її над вогнем.

— До того ж леді Періаль — лише персонаж. Леді Леклесс — реальна людина, з почуттями, які можна образити. — Вона підняла на мене погляд.

— Я не знав, — винувато оборонився я.

Мабуть, я набув достатньо жалюгідного вигляду, оскільки вона згребла мене в обійми й поцілувала:

— Не треба над цим плакати, сонечко. Просто ніколи не забувай обдумати свої дії. — Вона погладила мене по голові і сонячно всміхнулася. — Гадаю, ти міг би загладити провину як перед леді Леклесс, так і переді мною, якби знайшов трохи солодкої кропиви для сьогоднішньої печені.

Я був радий будь-якій можливості уникнути осуду та погратися в заростях дерев на узбіччі. Не встигла вона доказати, як я вже зник.

Також мені слід пояснити, що здебільшого я проводив з Абенті свій вільний час.

Від звичних обов’язків у трупі мене ніхто не звільняв. Я за потреби грав роль юного пажа. Допомагав розмальовувати декорації й шити костюми. Чистив коней увечері та гримів бляшаним листом за сценою, коли на сцені виникала потреба в громі.

Проте я не сумував за втраченим дозвіллям. Завдяки властивій усім дітям нескінченній енергії та властивій особисто мені невситимій жадобі знань наступний рік став чи не найщасливішим часом на моїй пам’яті.