Ім’я вітру

Розділ вісімдесят сьомий Зима

— Він зовсім, зовсім божевільний, — сказав я Сіммонові й Вілемові того ж дня в «Еоліяні».

— Він — майстер, — тактовно відповів Сім. — І твій поручитель. А судячи з того, що ти нам розповів, тебе не відрахували саме завдяки йому.

— Я не кажу, що він — нерозумний, і я бачив, як він робить те, що я зовсім не можу пояснити. Але він усе одно геть не при своєму розумі. Він туманно розводиться про імена, слова й силу. Поки він це говорить, звучить непогано. Але насправді це нічого не означає.

— Годі жалітися, — промовив Сіммон. — Ти став ре’ларом раніше за нас обох, хоч у твого поручителя й не всі вдома. А ще тобі заплатили два витки срібла за те, що ти зламав Емброузу руку. Ти вийшов із води сухісіньким. Мені б хоч половину твого талану.

— Не зовсім сухісіньким, — заперечив я. — Мене все одно відшмагають.

— Що? — здивувався Сіммон. — Ти ж наче сказав, що виконання рішення затримали.

— Затримали моє відрахування, — пояснив я. — Не шмагання.

Сіммонові відвисла щелепа.

— Боже мій, чому?

— Зловживання, — стиха промовив Вілем. — Визнавши студента винним у зловживанні, його не можуть залишити зовсім безкарним.

— Так казав Елодін.

Я трохи випив. Потім випив ще.

— Мені байдуже, — з жаром промовив Сіммон. — Це варварство.

До останнього свого слова він долучив удар по столу кулаком, перекинувши свій келих і розливши на столі темну калюжу зі скатену.

— Холера. — Він зіп’явся на ноги й спробував руками зупинити напій, щоб не пролився на підлогу.

Я безпорадно сміявся до сліз і болю в животі. Відновивши нарешті дихання, я відчув, як з моїх грудей зник тягар.

— Я люблю тебе, Сіме, — серйозно заявив я. — Часом мені здається, ніби ти — єдина чесна людина, яку я знаю.

Він оглянув мене.

— Ти п’яний.

— Ні, це правда. Ти — хороша людина. Мені таким ніколи не стати.

Він позирнув на мене, ніби говорячи поглядом, що не розуміє, кепкую я з нього чи ні. Прийшла служниця з вологою ганчіркою, начисто витерла стіл і підпустила кілька шпильок. Сімові вистачило порядності зобразити сором за всіх нас.

Коли я повернувся в Університет, уже остаточно стемніло. Я ненадовго зайшов до шинку «В Анкера», щоб узяти кілька речей, а тоді видерся на дах Основи.

Я здивувався, побачивши, що на даху на мене попри чисте небо чекає Арі. Вона сиділа на низенькому цегляному комині, знічев’я розмахуючи голими ногами. Її волосся оточувало її крихітну фігурку легенькою хмаринкою.

Коли я наблизився, вона зіскочила й зробила маленький напівкрок убік, майже схожий на реверанс.

— Добрий вечір, Квоуте.

— Добрий вечір, Арі, — відповів я. — Як ти?

— Я — прекрасно, — твердо промовила вона, — а сьогодні прекрасна ніч.

Вона завела обидві руки за спину й перенесла вагу з однієї ноги на другу.

— Що ти мені сьогодні принесла? — запитав я.

Вона обдарувала мене своєю сонячною усмішкою.

— А що ти мені приніс?

Я витягнув з-під плаща вузьку пляшку.

— Я приніс тобі медового вина.

Вона взялася за пляшку обома руками.

— О, та це королівський подарунок. — Вона зачудовано подивилася на пляшку. — Тільки уяви собі, як від нього п’яніють бджілки. — Вона витягнула корок і понюхала його. — Що у ньому?

— Сонячне світло, — відповів я. — А ще — усмішка й запитання.

Вона піднесла шийку пляшки до вуха й широко всміхнулася мені.

— Запитання на дні, — пояснив я.

— Важке запитання, — сказала вона, а тоді простягнула мені руку. — Я принесла тобі перстень.

Він був виготовлений із теплого гладенького дерева.

— Яка від нього користь? — запитав я.

— Він береже таємниці, — промовила вона.

Я підніс його до вуха.

Арі серйозно захитала головою так, що довкола неї заметлялося волосся.

— Він їх береже, а не розповідає. — Вона підійшла до мене й узяла перстень, а тоді насунула його мені на палець. — Мати таємницю вже досить, — лагідно дорікнула вона мені. — Далі вже починається жадібність.

— Він мені підходить, — не без подиву зауважив я.

— Це ж твої таємниці, — сказала вона таким тоном, ніби пояснювала щось дитині. — Кому ще він би підійшов?

Арі відкинула волосся назад і ще раз зробила дивний напівкрок убік. Майже схожий на реверанс, майже схожий на малесенький танець.

— Я тут думала, чи прийдеш ти сьогодні зі мною повечеряти, Квоуте, — промовила вона з серйозним обличчям. — Я принесла яблук і яєць. А ще можу запропонувати чудове медове вино.

— Я був би радий повечеряти з тобою, Арі, — офіційно відповів я. — Я приніс хліба й сиру.

Арі чкурнула на подвір’я, а за кілька хвилин повернулася, принісши мені тендітну порцелянову чашечку. Налила нам обом медового вина й випила своє за кілька маленьких ковточків зі срібної жебрацької чашки, заледве більшої за наперсток.

Я сів на даху, і ми розділили їжу. У мене був великий буханець темного ячмінного хліба й кавалок твердого білого далонірського сиру. В Арі були стиглі яблука й півдюжини яєць у брунатних плямах, які вона якимось робом примудрилася зварити круто. Ми з’їли їх, присмачивши сіллю, яку я вийняв з кишені плаща.

Більшу частину вечері ми мовчали, просто насолоджуючись товариством одне одного. Арі сиділа, схрестивши ноги й випрямивши спину, а її волосся маяло на всі боки. Як завжди, завдяки її обережній делікатності ця імпровізована трапеза на даху скидалася на звану вечерю в якогось шляхтича.

— Вітер останнім часом заносив листя до Піднизу, — невимушено промовила Арі наприкінці трапези. — Крізь решітки й тунелі. Воно осідає у Дновині, тож там усе повсюди шурхотить.

— Справді?

Вона кивнула.

— А ще там оселилася мама-сова. Звила гніздо просто посеред Сірої Дюжини, сміливиця.

— Отже, вона — істота доволі рідкісна?

Арі кивнула.

— Однозначно. Сови мудрі. Обережні й терплячі. Мудрість виключає сміливість. — Вона трохи надпила зі своєї чашки, елегантно тримаючи її ручку великим і вказівним пальцями. — Тому з сов кепські герої.

Мудрість виключає сміливість. Після своїх недавніх пригод у Требоні я не міг не погодитись.

— Але ж ця схильна до пригод? До досліджень?

— О так, — підтвердила Арі з круглими очима. — Вона безстрашна. Морда в неї — як лихий місяць.

Вона знову наповнила свою крихітну срібну чашечку медовим вином, а решту вилила в мою чайну чашку. Перевернувши пляшку догори дриґом, вона стиснула губи та двічі різко дмухнула на її вершечок так, що вийшло протяжне гудіння.

— Де моє запитання? — поцікавилася вона.

Я завагався, не знаючи точно, як вона відреагує на моє прохання.

— Я тут думав, Арі… Ти не проти показати мені Підниз?

Арі відвела очі, раптом засоромившись.

— Квоуте, я гадала, що ти — джентльмен, — дорікнула вона, знічено смикаючи подерту спідницю. — Це ж треба — просити дівчину показати підниз!

Вона глянула вниз, і її личко сховалося за волоссям.

Я на мить затамував подих, ретельно обираючи наступні слова, щоб, бува, не налякати її й не загнати назад під землю. Поки я думав, Арі поглядала на мене крізь завісу волосся.

— Арі, — повільно вимовив я, — ти зі мною жартуєш?

Вона підняла очі й всміхнулася на весь рот.

— Так, — гордо заявила вона. — Хіба це не чудово?

Арі провела мене до Піднизу крізь важкі металеві ґрати на покинутому подвір’ї. Я дістав свою переносну лампу, щоб освітити наш шлях. В Арі було власне джерело світла, яке світилося м’яким синьо-зеленим сяйвом в її складених човником долонях. Мені було цікаво, що там у неї, але не хотілося випитувати в неї надто багато таємниць одночасно.

Попервах Підниз був саме таким, як я й очікував. Тунелі й труби. Труби для стічної води, звичайної води, пари та копальневого газу. Величезні чорні чавунні труби, якими могла б проповзти людина, маленькі яскраві латунні труби діаметром не більше вашого великого пальця. Там була величезна мережа кам’яних тунелів, які розгалужувались і з’єднувались під дивними кутами. Якщо в цьому місці й була якась логіка, то я її не вловив.

Арі швидко показала мені все, горда, як молода мати, і захоплена, як маленька дівчинка. Її ентузіазм був заразливим, і я невдовзі загубився в миттєвому захваті, геть забувши про те, чому саме я захотів дослідити тунелі. Ніщо так не тішить загадковістю, як таємниця на власному задньому дворі.

Ми спустилися трьома крученими сходами з кутого темно-сірого чавуну та опинилися в Сірій Дюжині. Там ми наче стояли на дні ущелини. Піднявши очі, я побачив, як далеко вгорі проникає крізь стічну решітку кволе місячне сяйво. Мама-сова зникла, проте Арі показала мені її гніздо.

Що глибше ми проникали, то дивнішим усе ставало. Круглі тунелі для стоку й труби зникли, а замість них з’явилися прямокутні коридори та засипані щебенем сходи. З іржавих петель звисали напівзогнилі дерев’яні двері, а ще там були напіврозвалені кімнати, в яких стояли запліснявілі столи та стільці. Хоча ми, як я здогадувався, перебували щонайменше на п’ятдесят футів під землею, в одній кімнаті було двоє закладених цеглою вікон.

Ще глибше ми ввійшли до Крізьдна, схожого на собор приміщення, такого великого, що найвищих точок стелі не сягало ні Аріне синє світло, ні моє червоне. Нас зусібіч оточували величезні стародавні машини. Деякі розвалилися на шматки: ламані шестерні, вищі за людину, крихкі від старості шкіряні паски, великі дерев’яні балки, які тепер вибухали білим грибком, здоровезні, як живопліт.

Інші машини були цілі, але зносилися за століття недогляду. Я підійшов до залізного блока завбільшки з фермерську хату й відламав від нього один клапоть іржі завбільшки в обідню тарілку. Під нею була лише іржа. Неподалік стояли три великі стовпи, вкриті шаром зеленої мідянки, який завдяки товщині нагадував мох. Чимало величезних машин були невпізнанними — здавалося, вони швидше розтанули, ніж заіржавіли. Але я побачив те, що колись могло бути водяним колесом, заввишки в три поверхи. Воно лежало в сухому каналі, що прірвою проходив посеред кімнати.

Я практично не уявляв собі, для чого могли бути потрібні ці машини. Чому ж вони не одне століття пролежали тут, глибоко під землею, я й гадки не мав. Здавалося…