Ім’я вітру

Розділ двадцять перший Підвал, хліб і відро

Щойно минув обідній час. Правильніше сказати, обідній час щойно минув би, якби я мав що поїсти. Я жебракував у Купецькому кільці й поки що здобув за день два копняки (один від констебля, один від найманця), три стусани (два від фургонників, один від моряка), один новий лайливий вислів про малоймовірну анатомічну конфігурацію (теж від моряка), а також бризки слини від малосимпатичного літнього чоловіка без чітко визначеного заняття.

А ще — один залізний шим. Щоправда, це я більше списував на закони ймовірності, ніж на якусь людську доброту. Навіть сліпа свиня вряди-годи знаходить жолудь.

Я прожив у Тарбієні вже майже місяць і напередодні вперше спробував щось украсти. Це був не бозна-який початок. Мене спіймали тоді, як я запустив руку в кишеню різника. За це я дістав такий сильний удар у скроню, що цього дня відчував запаморочення, коли намагався швидко підводитись або рухатись. Аж ніяк не зацікавившись крадіжками після першої спроби, я вирішив, що цього дня жебракуватиму. У цьому плані день вийшов посереднім.

Мені скрутило живіт від голоду, а черствий хліб, якого можна було б купити на один шим, мене б не порятував. Я вже замислився, чи не піти на іншу вулицю, аж тут побачив, як якийсь хлопчина підбіг до молодшого жебрака на протилежному боці. Вони трохи збуджено поговорили, а тоді дременули.

Звісно, я пішов за ними, продемонструвавши бліду тінь своєї колишньої цікавості. До того ж те, що змусило їх посеред дня покинути людний ріг вулиці, у будь-якому разі мало бути вартим мого часу. Може, тейлінці знову роздають хліб. Або перекинувся віз із фруктами. Або констеблі когось вішають. На це мені варто витратити півгодини часу.

Я йшов звивистими вулицями слідом за хлопчаками, поки не побачив, як вони завернули за ріг і побігли сходами до підвалу згорілої будівлі. Я зупинився: бліду іскру моєї цікавості загасив здоровий глузд.

За мить вони вийшли; кожен ніс по шматку плаского темного хліба. Я подивився, як вони пробрели повз мене, сміючись і штурхаючи один одного. Менший, щонайбільше шестирічний, побачив, що я на них дивлюсь, і помахав рукою.

— Ще є трохи, — гукнув він із повним ротом хліба. — Але краще поквапся.

Мій здоровий глузд раптово передумав, і я сторожко попрямував донизу. Там, де сходи закінчувалися, було кілька прогнилих дощок — усе, що лишилося від поламаних дверей. Усередині я побачив короткий коридор, який виходив у тьмяно освітлену кімнату. Повз мене пропхалася, не піднявши очей, маленька дівчинка. Вона теж міцно тримала шматок хліба.

Я переступив через розбиті шматки дверей і опинився в студеній вологій темряві. За десяток кроків я почув тихий стогін, від якого закляк на місці. Звук був майже тваринний, але слух підказував мені, що виходив він з людської горлянки.

Я не знаю, чого очікував, але знайшов я дещо зовсім інше. Горіли дві наповнені риб’ячим жиром старезні лампи, що відкидали на темні кам’яні стіни нечіткі тіні. У кімнаті було шість ліжок, і всі були зайняті. Двоє дітей, ще майже немовлят, лежали під однією ковдрою на кам’яній підлозі, а ще одна дитина скрутилася калачиком у купі ганчір’я. Хлопчина мого віку сидів у темному кутку, притиснувши голову до стіни.

Один із хлопчиків трохи ворухнувся на ліжку, неначе уві сні. Але цей порух був якийсь неправильний. Надто вже натужний, надто вже напружений. Я придивився й побачив, що там насправді. Він був прив’язаний до ліжка. Вони всі були прив’язані.

Він наліг на мотузки й видав той звук, який я почув у коридорі. Тепер він був чіткішим. Це був протяжний жалісний крик.

— А-а-а-а-а-а-а-ба-а-а-а-а-а-а.

Якусь мить мені думалося лише про всі почуті в житті історії про герцога Ґібеанського. Про те, як він і його люди двадцять років викрадали й мучили людей, поки не втрутилася церква і не поклала цьому край.

— Що, що, — пролунав голос із іншої кімнати. Голос мав дивну інтонацію, наче він насправді нічого не питав.

Хлопчина на ліжку смикнувся, вириваючись зі своїх пут.

— А-а-а-а-бе-е-е-е.

Крізь двері пройшов чоловік, який витирав руки об довгу пошарпану одіж.

— Що, що, — повторив він тим самим непитальним тоном. Голос у нього був старий і дещо втомлений, але передусім терплячий. Терплячий, як важкий камінь або мати-кішка в поводженні з кошенятами. Не той голос, якого я чекав від такої людини, як герцог Ґібеанський.

— Що, що. Тихо, тихо, Тані. Я нікуди не подівся, просто відійшов. Тепер я тут. — Його ноги тьопали по голій кам’яній підлозі. Він був босий. Я відчув, як мене повільно покидає напруга. Хоч що тут відбувалося, це й близько не видавалося таким моторошним, як я спершу подумав.

Побачивши, що чоловік наближається, хлопчина перестав налягати на мотузки.

— І-і-і-а-а, — промовив він і потягнув за мотузки, які його стримували.

— Що? — тепер це вже було запитанням.

— І-і-і-а-а.

— Гм-м-м? — старий роззирнувся довкола і вперше побачив мене. — Ох. Здоров, — знову поглянув на хлопчика на ліжку. — Ну хіба ти сьогодні не розумничок? Тані покликав мене, бо в нас відвідувач! — обличчя Тані розпливлось у широчезній посмішці, і він різко, гугняво захекав. Хоча звук вийшов зболеним, було ясно, що він сміється.

Повернувшись до мене, босоногий чолов’яга сказав:

— Я тебе не впізнаю. Ти тут уже бував?

Я хитнув головою.

— Ну, у мене є трохи хліба, йому всього два дні. Якщо принесеш мені води, можеш узяти його стільки, скільки можеш з’їсти. — Він подивився на мене. — Все гаразд?

Я кивнув. Окрім ліжок, у кімнаті з урядження були тільки стілець, стіл і відкрита бочка біля одних із дверей. На столі лежали стосом чотири великі круглі хлібини.

Він теж кивнув, а тоді обережно попрямував до стільця. Ішов він боязко, неначе йому було боляче ставити ноги.

Діставшись стільця та опустившись на нього, він показав на бочку біля дверей.

— За дверима є насос і відро. Спішити не тре, тут тобі не перегони. — Говорячи, він із відсутнім виглядом схрестив ноги й заходився терти одну босу стопу.

«Неефективний кровообіг, — подумала та частина мене, яка вже давно лишалася без діла. — Підвищений ризик інфекції та помітний дискомфорт. Ноги треба піднімати, масажувати та обтирати теплою настоянкою вербової кори, камфори та маранти».

— Не набирай у відро забагато. Я не хочу, щоб ти нашкодив собі чи нахлюпав. Там і без того досить мокро. — Він повернув стопу на підлогу та нагнувся, щоб підібрати одного з малих, який неспокійно заворушився на ковдрі.

Наповнюючи бочку, я крадькома поглядав на чолов’ягу. Волосся він мав сиве, але попри це та повільну нездорову ходу, він був не дуже старий. Мав років із сорок, а може, і трохи менше. На ньому була довга одіж, стільки разів перелатана й перештопана, що я й не здогадувався, який колір і фасон вона спершу мала. Він був майже такий само обірваний, як і я, зате чистіший. Тобто не зовсім чистий, а просто чистіший за мене. Це було неважко.

Звали його Трапіс. Він не мав у що вдягнутися, крім тієї латаної одежини. Майже весь час, коли не спав, він проводив у тому вогкому підвалі, доглядаючи безнадійних людей, з якими не хотів мати клопоту більше ніхто. Здебільшого це були маленькі хлопчики. Декому, як-от Тані, доводилося обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили собі чи не викотилися з ліжка. Іншим, як-от Джаспінові, який за два роки до цього збожеволів від гарячки, доводилось обмежувати рухи, щоб вони не нашкодили іншим.

Паралітики, каліки, нерухомі, зсудомлені — до всіх них Трапіс виявляв однакову нескінченну терплячість. Я жодного разу не чув, щоб він скаржився, абощо, навіть на босі ноги, які завжди були розпухлими і, напевно, постійно завдавали йому болю.

Він по змозі допомагав нам, дітям, давав трохи поїсти, коли мав зайві харчі. Щоб заробити якусь дрібницю, ми носили воду, мили йому підлогу, виконували доручення й тримали немовлят, щоб вони не плакали. Ми робили все, про що він просив, а коли харчів не було, ми завжди могли попити води, побачити втомлену усмішку та зустрітися з тим, хто дивився на нас як на людей, а не тварин у лахмітті.

Часом здавалося, ніби Трапіс сам-один намагався піклуватися про всіх безнадійних створінь у нашому куточку Тарбієна. У відповідь ми любили його з таким мовчазним завзяттям, дорівнятися до якого можуть хіба що тварини. Якби хтось коли-небудь здійняв руку на Трапіса, його з виттям розірвали б на криваві кавалки посеред вулиці сто дітей.

Ті перші кілька місяців я частенько заходив до його підвалу, а потім, з плином часу, дедалі менше. Трапіс і Тані були чудовим товариством. Жоден з нас не відчував потреби багато говорити, і це чудово мені підходило. Але інші вуличні діти неймовірно діяли мені на нерви, тож заходив я нечасто, лише тоді, коли страшенно потребував допомоги, або тоді, коли мав чим поділитися.

Попри те, що я бував там нечасто, приємно було знати, що в місті є таке місце, де мене не копатимуть, не ганятимуть і не обплюють. Коли я був на дахах сам-один, добре було знати, що на світі є Трапіс і підвал. Це була майже домівка, до якої можна повертатися. Майже.