Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят восьмий Імена для початку

Було б добре сказати, що наші очі зустрілись і я спокійно підійшов до неї. Було б добре сказати, що я всміхався й говорив про приємне римованими двовіршами з чітко вивіреним розміром, наче сміливий принц із якоїсь чарівної казки.

На жаль, життя рідко складається за такими ретельно виписаними сценаріями. Насправді я просто стояв. Це була Денна, дівчина, з якою я дуже давно познайомився в Рьонтовій валці.

Якщо подумати, відтоді минуло лише півроку. Не так багато, якщо слухати про це історію, але в житті півроку — дуже великий термін, особливо для молодої людини. А ми обоє були дуже молодими.

Я помітив Денну, коли вона долала останню сходинку перед третім рівнем «Еоліяна». Очі вона опустила, а її обличчя було задумливим, майже сумним. Вона повернулася й пішла до мене, не відриваючи очей від підлоги, не бачачи мене.

За ці місяці вона змінилася. Якщо раніше вона була гарненькою, то тепер вона була ще й гарною. Можливо, різниця полягала лише в тому, що на ній замість дорожнього одягу, в якому я побачив її вперше, на ній була довга сукня. Але сумнівів не було: це — Денна. Я навіть впізнав перстень на її пальці, срібний і з блідо-блакитним каменем.

Відколи наші дороги розійшлися, я переховував у потаємному куточку свого серця дурнуваті ніжні думки про Денну. Я вже думав про те, щоб вирушити до Аніліна й вистежити її, ще раз випадково перестріти її на дорозі, про те, що вона може приїхати до Університету, шукаючи мене. Але в глибині душі я знав, що ці думки — дитячі вимрійки, та й усе. Я знав правду: я її більше ніколи не побачу.

Але вона була тут, а я був до цього зовсім не готовий. Вона взагалі згадає мене, незграбного хлопчину, якого знала кілька днів колись давно?

Опинившись за якийсь десяток футів від мене, Денна підняла очі та побачила мене. Її обличчя посвітлішало, наче хтось вставив у неї свічку й вона засяяла світлом цієї свічки. Вона помчала до мене та подолала відстань між нами за три радих, жвавих кроки.

Якусь мить здавалося, ніби вона готова кинутися мені в обійми, але в останню мить вона відступилася, кинувши погляд на людей, що сиділи довкола нас. За півкроку її радісний біг навпростець перетворився на стримане привітання на відстані витягнутої руки. Це в неї вийшло граційно, але їй усе одно довелося витягнути руку та спертися на мої груди, щоб, бува, не повалитися на мене через раптову зупинку.

Тоді вона усміхнулася мені. Ця усмішка була теплою, милою й сором’язливою, наче квітка, що розпускається. Вона була привітною, чесною й дещо зніченою. Коли вона всміхнулася мені, я відчув…

Зізнаюся чесно: я не уявляю собі, як це можна описати. Збрехати було б легше. Я міг би вкрасти слова з сотні історій для такої звичної брехні, що ви проковтнули б її цілком. Я міг би сказати, що в мене підкосилися ноги. Що мені сперло дихання в грудях. Але це було б неправдою. Моє серце не загупало, не зупинилося й не тьохнуло. Таке, кажуть, буває в історіях. Дурість. Перебільшення. Маячня. Та все ж таки…

Вийдіть надвір у перші дні зими, після першого заморозку. Знайдіть озерце, укрите льодом, ще свіжим, новеньким і прозорим, наче скло. Біля берега лід вас витримає. Ковзніть далі. Ще далі. Врешті-решт ви знайдете таке місце, де його поверхня ледве витримає вашу вагу. Там ви й відчуєте те, що відчув я. Крига ламається у вас під ногами. Опустіть погляд — і побачите, як льодом розбігаються білі тріщини, схожі на божевільне складне павутиння. Він не видає жодного звуку, але підошвами ви відчуваєте раптові різкі вібрації.

Ось що сталося, коли Денна мені всміхнулася. Я не хочу сказати, що відчув себе так, ніби опинився на крихкому льоду, який ось-ось трісне піді мною. Ні. Я сам відчув себе льодом, раптом розбився, а від того місця в мене на грудях, де вона мене торкнулася, розбіглися тріщини. Я втримався лише тому, що всі мої кавалки — тисяча кавалків — тяжіли один до одного. Я боявся, що, ворухнувшись, розпадуся на шматки.

Можливо, досить сказати, що мене полонила усмішка. І хоча це звучить по-казковому, це дуже близько до істини.

Мені ніколи не було важко зі словами. Власне, навіть навпаки: мені часто буває надто вже легко висловитися відверто, і це викликає проблеми. Однак там, перед Денною, я був надто приголомшений, щоб заговорити. Я не сказав би до пуття жодного слова навіть заради власного порятунку.

Я над цим і не думав, але мені згадалися всі придворні манери, в яких мене намуштрувала мати. Я невимушено потягнувся й міцно взяв Денну за простягнуту руку, так, ніби вона запропонувала її мені. Тоді відступив на півкроку й ґречно вклонився на три чверті. Водночас вільною рукою я взявся за край свого плаща й прибрав його за спину. Це був улесливий поклон, чемний, але не офіційний до абсурду, і цілком доречний у такому громадському місці.

Що далі? Традиція вимагала поцілувати руку, але який поцілунок тут доречний? В Атурі просто кивають над рукою. Шалдійські дами, такі, як лихварська донька, з якою я побалакав перед цим, очікували легкого доторку до кісточок пальців і звуку поцілунку. У Модеґу заведено взагалі притискати губи до зовнішнього боку власного великого пальця.

Але ми були в Союзі, а іноземного акценту в Денни наче не було. Отже, простий поцілунок. Я обережно притиснув губи до тильного боку її долоні на один швидкий вдих. Її шкіра була теплою й трохи пахла вересом.

— До ваших послуг, моя пані, — сказав я, випростався й відпустив її руку. Я вперше в житті зрозумів істинне призначення подібних офіційних привітань. Вони забезпечують сценарій на такі випадки, коли людина геть не знає, що їй казати.

— Моя пані? — трохи здивовано повторила Денна. — Чудово, якщо ти наполягаєш. — Вона однією рукою взялася за свою сукню й зробила реверанс; якимось робом він у неї вийшов граційним, насмішкуватим і грайливим водночас. — Твоя пані, — почувши її голос, я зрозумів: мої здогади слушні. Вона — моя Алойн.

— Що ти робиш тут, у третьому колі, сам? — Вона швидко оглянула балкон-півмісяць. — Ти дійсно сам?

— Був сам, — відповів я. Тоді, коли більш нічого на думку вже не спало, я процитував рядок із пісні, яка ще була свіжою в моїй пам’яті.— «І раптом Алойн біля мене стоїть».

Їй було приємно це чути, і вона всміхнулася.

— Як це — раптом? — спитала вона.

— Я мало не запевнив себе в тому, що ти вже пішла.

— Я була готова це зробити, — лукаво промовила Денна. — Дві години чекала, коли ж прийде мій Сав’єн. — Вона трагічно зітхнула й скоса поглянула вгору, наче статуя святої. — Нарешті, сповнившись відчаю, я вирішила, що цього разу Алойн може знайти його й до біса історію. — Вона пустотливо всміхнулася.

— «Тож ми були як ледь освітлені кораблі вночі», — процитував я.

— «…ішли поряд, але геть не помічаючи одне одного», — закінчила Денна.

— «Падіння Фелварда», — сказав я з чимось трохи схожим на повагу. — Небагато людей знають цю п’єсу.

— А я не з багатьох людей, — промовила вона.

— Я більше ніколи цього не забуду, — схилив я голову з утрируваною пошаною. Вона насмішкувато пирхнула. Я проігнорував це і продовжив серйознішим тоном. — Навіть не знаю, як подякувати тобі за те, що допомогла мені сьогодні.

— Не знаєш? — перепитала вона. — Оце так халепа. А може, спробуєш здогадатись, як мені подякувати?

Не думаючи, я потягнувся до коміра свого плаща й відстібнув свою свиріль таланту.

— Хіба що отак, — промовив я і простягнув свиріль їй.

— Я… — Денна завагалася, будучи дещо шокованою. — Невже ти серйозно?..

— Без тебе я б її не здобув, — відповів я. — А в мене більш нічого цінного немає, якщо тобі не потрібна моя лютня.

Деннині темні очі оглянули моє лице так, ніби вона не могла зрозуміти, кепкую я чи ні.

— Не думаю, що свиріль можна комусь віддавати…

— Насправді можна, — сказав я. — Станчіон згадував, що, якщо я її загублю або комусь віддам, мені доведеться здобути нову. — Я взяв її за руку, розчепив її пальці, а тоді поклав срібну свиріль їй на долоню. — Це означає, що я можу чинити з нею так, як мені заманеться, а мені тепер заманулося віддати її тобі.

Денна витріщилася на свиріль у себе в руці, а тоді зосереджено поглянула на мене, так, ніби досі не помічала. Я на мить до болю чітко усвідомив, який вигляд маю. Плащ у мене був геть зношений, і навіть у найкращому своєму вбранні я був мало не обідранцем.

Вона знов опустила погляд і неквапливо зімкнула руку довкола свирілі. Тоді поглянула на мене з непроникним обличчям.

— Мені здається, що ти можеш бути чудовою людиною, — сказала вона.

Я вдихнув, але Денна заговорила першою.

— Однак, — промовила вона, — це надто велика подяка. Недоречно велика плата за те, що я тобі допомогла. Так я заборгувала б тобі. — Вона взяла мене за руку й вклала свиріль назад у неї. — Я б воліла, щоб ти був мені зобов’язаний. — Раптом вона широко всміхнулася. — Так ти ще будеш мені щось винен.

Зала помітно стихла. Я спантеличено роззирнувся довкола, бо забув, де перебував. Денна приклала палець до губ і показала за перекладину, на сцену внизу. Ми наблизилися до краю і, поглянувши вниз, побачили білобородого старого, що саме відкривав футляр для інструмента дивної форми. Побачивши, що він тримає в руках, я здивовано охнув.

— Що то таке? — запитала Денна.

— Це стара придворна лютня, — пояснив я, нездатний приховати зачудування в голосі. — Я її ще й не бачив ніколи.

— Це лютня? — Деннині губи беззвучно заворушилися. — Я нарахувала двадцять чотири струни. Як вона взагалі працює? Це ж більше, ніж у деяких арф.

— Такими їх робили багато років тому, до появи металевих струн, перш ніж струни навчилися натягувати на довгому грифі. Це неймовірно. У цій лебединій шиї більше ретельного конструювання, ніж у будь-яких трьох соборах. — На моїх очах старий прибрав бороду, щоб не заважала, і влаштувався на стільці. — Я тільки сподіваюся, що він настроїв її, перш ніж вийти на сцену, — тихо додав я. — Інакше нам доведеться чекати ще годину, поки він буде вовтузитися з кілками. Мій батько казав, що менестрелі в давнину, щоб пограти дві хвилини на старій придворній лютні, два дні закріплювали струни й дві години настроювали інструмент.

Старий узгодив струни одну з одною за якихось п’ять хвилин. Опісля він почав грати.

Мені соромно в цьому зізнаватись, але про пісню я не пам’ятаю нічого. Хоч я ніколи не бачив і тим паче не чув придворну лютню, мені надто сильно паморочилося в голові від думок про Денну, щоб я усвідомив щось іще. Ми сперлися на перила поруч одне з одним, і я краєчком ока позирав на неї.

Вона не зверталася до мене на ім’я і не згадувала про нашу попередню зустріч у Рьонтовій валці. Отже, вона мене не пам’ятала. Гадаю, те, що вона могла забути обідраного хлопчину, якого знала всього кілька днів під час подорожі, не бозна-яка дивовижа. Однак це все одно було дещо неприємно, тому що я з радістю згадував про неї не один місяць. Однак згадати про це зараз, не виставивши себе дурнем, було неможливо. Краще вже розпочати все спочатку й сподіватися, що з другого разу я запам’ятаюся краще.

Я й незчувся, як пісня закінчилася, і я енергійно заплескав у долоні, щоб компенсувати свою неуважність.

— Коли ти перед цим виконав приспів двічі, я вирішила, що ти помилився, — сказала мені Денна, коли оплески вщухли. — Мені не вірилося, що ти справді хочеш, щоб із тобою заспівала незнайома людина. Я таке бачила тільки де-небудь біля ватри вночі.

Я знизав плечима.

— Мені всі торочили, що саме тут грають найкращі музиканти. — Я широко змахнув в її бік однією рукою. — Я вирішив, що хтось та й знатиме цю партію.

Вона вигнула брову.

— Це було дуже ризиковано, — промовила вона. — Я чекала, поки замість мене подасть голос хтось інший. Заспівати сама я трохи побоювалася.

Я спантеличено подивився на неї.

— Чому? У тебе чудовий голос.

Вона скорчила беззахисно-соромливе личко.

— До цього я чула цю пісню лише двічі. Я не була впевнена, що згадаю її повністю.

— Двічі?

Денна кивнула.

— І вдруге я її почула всього виток тому. Одна парочка зіграла її на званій вечері, на якій я побувала в Ейтнії.

— Ти серйозно? — перепитав я, не вірячи своїм вухам.

Вона нахилила голову назад, а тоді вперед, ніби її спіймали на брехні з добрими намірами. Темне волосся впало їй на обличчя, і вона байдужо прибрала його.

— Ну, добре, гадаю, я таки трохи чула, як та пара репетирувала перед самісінькою вечерею…

Я хитнув головою — мені ледве в це вірилося.

— Це просто чудово. Там же страх яка складна гармонія. А запам’ятати всі слова… — Якусь мить я мовчки чудувався, хитаючи головою. — У тебе неймовірний слух.

— Ти не перший чоловік, який це каже, — іронічно промовила Денна. — Але ти, можливо, перший, хто сказав це, дивлячись власне на мої вуха. — Вона кинула багатозначний погляд униз.

Я вже відчув, як почав страшенно шарітись, аж тут почув у нас за спинами знайомий голос.

— Ось ти де!

Повернувшись, я побачив Совоя, свого високого красивого друга й спільника в змові на вищій симпатії.

— Ось я де, — озвався я, здивувавшись тому, що він став мене шукати. Ще більше мене здивувало те, що йому стало нахабства урвати мене під час особистої розмови з дівчиною.

— Ось де ми всі. — Совой усміхнувся мені, підійшов ближче й невимушено обняв Денну за талію. Він удавано насупився на неї. — Я тут прочісую нижчі рівні, намагаючись допомогти тобі знайти твого співця, а ви тим часом стоїте тут удвох і мило балакаєте.

— Ми випадково зустрілися, — пояснила Денна, поклавши руку на його долоню, яка лежала в неї на боці. — Я знала, що ти повернешся бодай по випивку… — Вона кивнула на столик неподалік, на якому стояла лише пара келихів для вина.

Вони повернулися разом і пішли під руку назад до свого столика. Денна озирнулася на мене через плече та якось ворухнула бровами. Я поняття зеленого не мав, що означає цей порух.

Совой прикликав мене туди, помахавши рукою, і підсунув незайнятий стілець, щоб мені було де сісти.

— Мені аж не віриться, що там, унизу, виступав ти, — зізнався він мені. — Я гадав, що впізнав твій голос, але… — Він показав рукою на найвищий рівень «Еоліяна». — Хоча третє коло — це затишне місце для усамітнення юних закоханих, вигляд на сцену звідси міг би бути й дещо кращим. Я не знав, що ти граєш. — Він обняв Денну за плечі довгою рукою й зблиснув своєю чарівною блакитноокою усмішкою.

— Час від часу, — безтурботно відповів я, сівши.

— Тобі пощастило, що я вирішив, що сьогодні нам треба розважитися в «Еоліяні», — промовив Совой. — Інакше тобі б акомпанували тільки відлуння та цвіркуни.

— Тоді я тобі винен, — сказав я йому, шанобливо кивнувши.

— Відшкодуй мені цей борг, узявши Сіммона в партнери, як ми наступного разу гратимемо в кутики, — попросив він. — Тоді саме тобі дістанеться фант, коли той безвідповідальний малий засранець оголосить високу карту, маючи лише парочку.

— Гаразд, — погодився я. — Хоч для мене це й тяжко. — Я повернувся до Денни. — А як щодо тебе? Я перед тобою у великому боргу — як мені його сплатити? Проси що хочеш — і ти це отримаєш, якщо я буду в змозі це забезпечити.

— Що завгодно з того, що ти в змозі забезпечити, — грайливо повторила вона. — То що ж ти можеш, окрім того, що граєш так добре, що, почувши тебе, заридав би й Тейлу зі своїми янголами?

— Гадаю, я міг би зробити що завгодно, — невимушено відповів я. — Якби ти мене про це попросила.

Вона засміялася.

— Небезпечно казати таке жінці, — зауважив Совой. — Особливо цій. Вона пошле тебе по листок зі співучого дерева, що росте на іншому кінці світу.

Вона відкинулася назад на стільці й кинула на мене небезпечний погляд.

— Листок зі співучого дерева, — задумливо протягнула вона. — Це було б непогано. А ти приніс би мені такий?

— Приніс би, — сказав я й з подивом усвідомив, що це так.

Вона ніби замислилася над цим, а тоді грайливо хитнула головою.

— Я б не могла відправити тебе в таку далеку мандрівку. Доведеться мені відкласти сплату боргу на потім.

Я зітхнув.

— Отже, я залишаюся тобі винним.

— О ні! — вигукнула вона. — Ще один тягар на серці мого Сав’єна…

— Мені так важко на серці через те, що я, можливо, ніколи не дізнаюся твого імені. Я міг би й далі подумки називати тебе Фелуріян, — промовив я. — Але це могло б спричинити прикру плутанину.

Вона кинула на мене оцінний погляд.

— Фелуріян? Це б могло мені сподобатись, якби я не думала, що ти брешеш.

— Брешу? — обурено перепитав я. — Побачивши тебе, я найперше подумав: «Фелуріян! Що я накоїв? Лестощі рівних мені були марною тратою часу. Якби ж то повернути час, що згаяв я нікчемно, — я б, може, і зумів його провести недаремно й зігрітися у світлі, що сія незгірш за денне».

Вона всміхнулася.

— І крадеш, і брешеш. Це ти вкрав із третього акту «Деоніки».

Вона ще й «Деоніку» знала?

— Є таке, — спокійно визнав я. — Але це не робить ці слова неправдивими.

Вона всміхнулася Совоєві, а тоді знову повернулася до мене.

— Лестощі — це, звісно, чудово, але ними ти мого імені не здобудеш. Совой згадував, що ти ідеш у ногу з ним в Університеті. Отже, ти знаєшся з темними силами, які краще не чіпати. Якщо я надам тобі своє ім’я, ти дістанеш жахливу владу наді мною. — Вуста в неї були серйозні, але її усмішку було видно біля кутиків очей і в нахилі голови.

— Це — щира правда, — сказав я так само серйозно. — Але я запропоную тобі домовленість. Натомість я надам тобі своє ім’я. Тоді я сам опинюся під твоєю владою.

— Так ти продав би мені мою ж сорочку, — відповіла вона. — Совой знає твоє ім’я. Якщо вважати, що він іще не повідомив його мені, я з легкістю могла б довідатись його в Совоя.

— А й справді, — докинув Совой, якому наче полегшало на серці від того, що ми згадали про його присутність. Він узяв її за руку й поцілував тильний бік її долоні.

— Він може назвати тобі моє ім’я, — зневажливо відказав я. — Але він не може надати його тобі — це можу зробити тільки я. — Я поклав одну руку на стіл. — Моя пропозиція в силі: моє ім’я за твоє. Пристанеш на неї? Чи я завжди буду змушений вважати тебе Алойн і ніколи — тобою?

Її очі заграли.

— Чудово, — сказала вона. — Утім, я спершу дізнаюся твоє.

Я нахилився вперед і жестом попросив її зробити те ж саме. Вона відпустила Совоєву руку й повернула до мене вухо. Я з належним пафосом прошепотів своє ім’я їй на вухо.

— Квоут.

Вона трохи пахла квітами (як я здогадувався, це були якісь парфуми), але під цими пахощами відчувався її власний запах, як від зеленої трави, як від вільної дороги після легенького весняного дощику.

Тоді вона відкинулася назад і неначе замислилася над ним.

— Квоут, — нарешті промовила вона. — Тобі личить. Квоут. — Її очі блищали так, ніби вона приховувала якусь таємницю. Вона вимовила його повільно, наче смакуючи, а тоді кивнула сама собі. — Що воно означає?

— Воно означає багато чого, — сказав я, старанно зображаючи голосом Таборліна Великого. — Але тобі не вдасться так просто відвернути мою увагу. Я заплатив, і тепер ти маєш владу наді мною. Надаси мені своє ім’я, яким я міг би тебе кликати?

Вона всміхнулася й знову нахилилася вперед. Я зробив так само. Повернувши голову вбік, я відчув, як мене злегка торкнулося пасмо її волосся, що вибилося з зачіски.

— Даянн, — її тепле дихання пір’їнкою торкнулося мого вуха. — Даянн.

Ми обоє відкинулися назад. Я не говорив більше нічого, і вона підштовхнула мене:

— Ну?

— Я його отримав, — запевнив я її. — І впевнений у ньому так само, як і у власному імені.

— То вимов його.

— Я його збережу, — усміхнено запевнив її я. — Такі дарунки не слід тринькати просто так.

Вона поглянула на мене.

Я скорився.

— Даянн, — промовив я. — Даянн. Тобі теж личить.

Ми якийсь час дивились одне на одного, а тоді я помітив, що Совой не зовсім тактовно на мене витріщається.

— Мені треба донизу, — сказав я й хутко підвівся. — Мушу зустрітися з важливими людьми. — Я подумки скривився від неоковирності цих слів, щойно вимовив їх, але мені не спало на думку менш неоковирного способу забрати їх назад.

Совой підвівся й потис мені руку, без сумніву, дуже бажаючи мене позбутися.

— Ти сьогодні був молодцем, Квоуте. Побачимось.

Я повернувся й побачив, що Денна теж стоїть. Вона поглянула мені у вічі й усміхнулася.

— Я теж надіюся з тобою побачитися. — Вона простягнула руку.

Я нагородив її найкращою своєю усмішкою.

— Надія є завжди. — Я хотів, щоб ця репліка видалася дотепною, та її слова, здавалося, стали грубими, ледве вилетівши з моїх вуст. Треба було йти, поки я не виставив себе ще більшим віслюком. Я хутко потис їй руку. Вона була дещо прохолодною на дотик. М’якою, тендітною й сильною. Цілувати її я не став, оскільки Совой був моїм другом, а друзі так не чинять.