Ім’я вітру

Розділ вісімдесят четвертий Раптова буря

Кінець кінцем я знайшов Денну так, як знаходжу завжди, — зовсім випадково.

Я квапливо йшов, думаючи про купу інших речей, і раптом, завернувши за ріг, вимушено зупинився, щоб не врізатися в неї.

Ми обоє постояли там із півсекунди отетерілі та німі. Побачивши її, я був приголомшений, хоча вже не один день вишукував її обличчя в кожній тіні й у вікнах кожної карети. Я пам’ятав форму її очей, але не їхню вагу. Їхню темряву, але не їхню глибину. Від її близькості мені вибило дух із грудей, неначе мене раптом глибоко занурили у воду.

Я провів не одну годину, уявляючи собі, якою може вийти ця зустріч. Я тисячу разів розіграв цю сцену в голові. Я боявся, що Денна буде відстороненою, холодною. Що вона відцурається мене через те, що я лишив її саму в лісі. Що вона мовчатиме й понуро страждатиме від болю. Я побоювався, що вона заплаче, прокляне мене чи просто розвернеться й піде.

Денна радісно мені всміхнулася.

— Квоуте! — Вона схопила мою руку й стиснула її обома долонями. — Я за тобою скучила. Де ти був?

Мене попустило.

— Ой, ну, знаєш. То там, то тут. — Я безтурботно змахнув рукою. — Повсюди.

— Ти нещодавно кинув мене на мілині, — сказала вона, глянувши на мене з удаваною серйозністю. — Я все чекала, але приплив так і не почався.

Я вже приготувався пояснити все Денні, аж тут вона показала на чоловіка, що стояв біля неї.

— Вибачте за нечемність. Квоуте, це — Лентарен. — Я його перед цим навіть не помітив. — Лентарене, це — Квоут.

Лентарен був високий і худорлявий. М’язистий, гарно вбраний і породистий. Він мав підборіддя, яким пишався б муляр, і рівні білі зуби. Він був схожий на відважного принца з казок. Від нього відгонило грішми.

Він невимушено, привітно мені всміхнувся.

— Радий знайомству, Квоуте, — промовив він із граційним напівпоклоном.

Я відповів йому поклоном суто рефлекторно, усміхнувшись найчарівнішою своєю усмішкою.

— До ваших послуг, Лентарене.

Я знову повернувся до Денни.

— Нам найближчим часом треба буде пообідати разом, — безтурботно промовив я й трішечки вигнув одну брову, питаючи: «Це пан Ясен?» — У мене для тебе є кілька цікавих історій.

— Звісно. — Вона злегка хитнула головою, кажучи мені: «Ні». — Ти пішов, не встигнувши закінчити останню. Я була страшенно незадоволена, пропустивши кінець. Навіть засмучена.

— О, ти вже чула таке сто разів, — промовив я. — Відважний принц убиває дракона, але втрачає скарб і дівчину.

— Ах, яка трагедія. — Денна опустила погляд. — Не той кінець, на який я сподівалася, але, гадаю, я й не чекала на більше.

— Якби вона на цьому закінчувалася, це було б по-своєму трагічно, — визнав я. — Але насправді все залежить від того, як на неї дивитися. Я волію вважати, що ця історія напрошується на досить життєствердне продовження.

Дорогою прогуркотіла карета, і Лентарен зійшов з її шляху, при цьому ненароком злегка торкнувшись Денни. Вона бездумно взяла його за руку.

— Зазвичай мені не до смаку історії з продовженням, — сказала вона; її обличчя негайно стало серйозним і непроникним. Тоді вона знизала плечима й всміхнулася мені ледь помітним кривим усміхом. — Але я, звісно, уже змінювала свою думку з таких питань. Можливо, ти змусиш мене передумати.

Я показав на футляр із лютнею, який носив на ремінці через плече.

— Я досі майже щовечора граю в Анкера, може, ти захочеш прийти…

— Я прийду. — Денна зітхнула й поглянула на Лентарена. — Ми вже запізнюємося, чи не так?

Він, примружившись, глянув на сонце й кивнув.

— Так. Але ще можемо встигнути за ними, якщо поквапимося.

Вона знову повернулася до мене.

— Вибач, але в нас запланована прогулянка верхи.

— Я б ні за що не став вас затримувати, — промовив я і люб’язно відступив убік, щоб не загороджувати їм шляху.

Ми з Лентареном ґречно кивнули один одному.

— Я скоро тебе знайду, — сказала вона, повернувшись у мій бік, коли вони пройшли повз мене.

— Уперед. — Я кивнув туди, куди вони прямували. — Щоб я вас не затримував.

Я дивився їм услід, а вони тим часом ішли брукованими вулицями Імрі. Разом.

Коли я прийшов, на мене вже чекали Віл та Сім. Вони встигли влаштуватися на лаві, з якої добре було видно фонтан перед «Еоліяном». Довкола статуй німф, за якими гнався сатир, здіймалися струмені води.

Я поклав свій футляр із лютнею біля лави й машинально відкинув його кришку, подумавши, що моїй лютні, можливо, не завадить трохи погріти струни на сонечку. Я й не сподіваюся, що ви це зрозумієте, якщо ви не музикант.

Коли я сів біля них, Віл дав мені яблуко. Подвір’ям легко пронісся вітер, і струмені води з фонтана на моїх очах заворушилися на вітрі, наче серпанкові фіранки. На бруківці танцювали по колу кілька червоних кленових листків. Я дивився, як вони скачуть і крутяться, виписуючи в порожнечі дивні складні траєкторії.

— Я так розумію, ти нарешті знайшов Денну? — спитав за якийсь час Вілем.

Я кивнув, не відводячи очей від листя. Мені зовсім не хотілося щось пояснювати.

— Я здогадався, бо ти якийсь тихий, — сказав він.

— Зустріч минула кепсько? — обережно запитав Сім.

— Усе вийшло не так, як я сподівався, — відповів я.

Вони з розумінням кивнули, і на мить знову запала тиша.

— Я тут думав про те, що ти нам розповів, — промовив Віл. — Про те, що сказала твоя Денна. В її історії є дірка.

Ми з Сімом зацікавлено поглянули на нього.

— Вона сказала, що шукає свого покровителя, — зауважив Вілем. — Вона подорожувала з тобою, шукаючи його. Але згодом вона сказала, ніби знає, що він у безпеці, бо він… — Віл багатозначно завагався, — …зустрівся з нею, коли вона поверталася до підпаленої ферми. Тут дещо не сходиться. Нащо їй було на нього полювати, якщо вона знала, що він у безпеці?

Я про це не замислювався. Не встиг я вигадати якусь відповідь, як Сіммон хитнув головою.

— Вона просто вигадала привід для того, щоб побути з ним, — сказав він таким тоном, ніби це було ясно як день.

Вілем трохи насупився.

Сім перевів погляд з мене на нього й назад, явно здивований необхідністю пояснювати свої слова.

— Це ж очевидно: ти їй небайдужий, — промовив він і заходився загинати пальці. — Вона знаходить тебе в Анкера. Вона приходить по тебе того вечора в «Еоліяні», коли ми п’ємо. Вона вигадує привід кілька днів повештатися з тобою в глушині…

— Сіме, — роздратовано відповів я, — якби їй це було цікаво, я зміг би відшукати її більш ніж один раз за місяць пошуків.

— Це логічна помилка, — радо зауважив Сім. — Хибний причиновий зв’язок. Це лише доводить, що ти кепсько її шукаєш або ж її важко знайти. А не те, що їй нецікаво.

— Ба більше, — зауважив Вілем, перейшовши на бік Сіммона, — оскільки вона знаходить тебе частіше, видається ймовірним, що вона, ймовірно, проводить у пошуках тебе чимало часу. Відстежити тебе нелегко. Це вказує на інтерес.

Я згадав про записку, яку вона мені залишила, і на мить уявив собі, що Сім може мати рацію. Я відчув, як у моїх грудях зажевріла квола надія, і згадав ту ніч, коли ми лежали на сірокамені.

Тоді я згадав, що тієї ночі Денна була сама не своя через делірій. А ще згадав Денну під ручку з Лентареном. Згадав високого, гарного, багатого Лентарена та всіх інших незліченних чоловіків, які могли запропонувати їй щось вартісне. Щось більше за гарний голос і мужню відвагу.

— Ти знаєш, що я маю рацію! — Сіммон прибрав волосся з очей і по-хлопчачому розсміявся. — Тут ти не викрутишся! Вона явно втратила від тебе голову. А ти просто безголовий, тож ви — чудова пара.

Я зітхнув.

— Сіме, я задоволений дружбою з нею. Вона — чудова людина, і я радію зустрічам з нею. Ось і все. — Я говорив із належною безжурною байдужістю в голосі, щоб Сім повірив мені на слово й наразі облишив цю тему.

Сім на мить поглянув на мене, а тоді махнув на це рукою.

— Якщо так, — промовив він, змахнувши шматочком курятини, — то Фела постійно про тебе торочить. Вважає тебе шикарним хлопцем. А ще ж ти їй життя врятував. Я не сумніваюся, що з нею в тебе є шанси.

Я знизав плечима, стежачи за траєкторіями, які вітер описував у струменях фонтана.

— Знаєш, що нам треба… — Сім зупинився посеред фрази, витріщившись на щось поза мною; його обличчя раптом стало непроникним.

Я обернувся, щоб побачити, на що він дивиться, і побачив, що мій футляр для лютні спорожнів. Моя лютня зникла. Я дико роззирнувся довкола, готовий підскочити на ноги й кинутися на її пошуки. Але потреби в цьому не було: за кілька футів від нас стояв Емброуз із кількома своїми приятелями. В одній руці він недбало тримав мою лютню.

— Ох, Тейлу милосердний, — промимрив за мною Сіммон. А тоді додав на звичайній гучності: — Ану віддай, Емброузе.

— Тихо, е’ліре, — гарикнув Емброуз. — Це не твоє діло.

Я звівся на ноги, не зводячи очей з нього та зі своєї лютні. Я звик думати, що Емброуз вищий за мене, але підвівшись, зрозумів, що наші очі на одному рівні. Емброуз, виглядало, теж трохи здивувався.

— Віддай її мені, — промовив я та простягнув руку. З подивом побачив, що вона не тремтить. Зате я тремтів усередині — наполовину зі страху, наполовину з люті.

У мені водночас намагалися говорити дві частини мого «я». Перша кричала: «Прошу, нічого з нею не роби. Це не має повторитися. Не ламай її. Прошу, поверни її. Не тримай її так за гриф». Друга моя половина скандувала: «Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу», — наче щедро плюючись кров’ю.

Я зробив крок уперед.

— Віддай її мені. — Мій голос дивував мене самого звучанням — беземоційним і пласким. Пласким, як моя простягнута долоня. Я вже перестав тремтіти всередині.

Якусь мить він помовчав: щось у моєму тоні заскочило його зненацька. Я відчував його розгубленість: я поводився не так, як він очікував. Було чути, як у мене за спиною затамували подих Вілем і Сіммон. За спиною в Емброуза мовчали, раптом втративши впевненість, його приятелі.

Емброуз посміхнувся й вигнув брову.

— Але ж я написав для тебе пісню, а їй потрібен акомпанемент.

Він грубо взявся за лютню й забренькав пальцями по струнах, не дбаючи ані про ритм, ані про мелодію. Дехто зупинився на нього подивитись, а він тим часом заспівав:

На той час біля нас зупинилося вже чимало перехожих, які всміхались і сміялися, споглядаючи маленький виступ Емброуза. Збадьорившись, Емброуз енергійно вклонився.

— Співають усі! — крикнув він, піднявши руки, наче диригент оркестру, і замахавши моєю лютнею, як паличкою.

Я зробив ще крок уперед.

— Поверни її, бо вб’ю, — тоді я говорив абсолютно серйозно.

Усе знову затихло. Зрозумівши, що йому не вдасться роздраконити мене так, як хотілося, Емброуз удав байдужість.

— У деяких людей немає почуття гумору, — промовив він, зітхнувши. — Лови.

Він кинув інструмент мені, але лютні кидати не можна. Вона незграбно крутнулася в повітрі, а коли я спробував її вхопити, у руках у мене опинилася порожнеча. Мені геть байдуже, незграбним він був чи жорстоким. Моя лютня вдарилася корпусом об бруківку й гучно розкололася.

Це нагадало мені жахливий звук, який видала лютня мого батька, коли я розтрощив її власним тілом у вимазаному сажею тарбієнському провулку. Я нагнувся, щоб її підняти, а вона застогнала, як поранена тварина. Емброуз напівобернувся до мене, і я побачив, як його обличчя сяє втіхою.

Я відкрив рота, щоб завити, закричати, проклясти його. Але з моєї горлянки вирвалося щось інше, слово, якого я не знав і не міг згадати.

Далі я чув лише одне — звук вітру. Він увірвався на подвір’я з ревом раптової бурі. Карета, що стояла неподалік, ковзнула вбік бруківкою, а коні в її запрягу перелякано стали дибки. У когось із рук вирвалися ноти й промайнули повз нас дивною блискавкою. Я мимоволі вийшов на крок уперед. Вітер штовхнув усіх. Усіх, окрім Емброуза, який полетів на землю так, наче його вразила Божа рука.

Тоді все знову стихло. Папери падали, кружляючи, як осіннє листя. Люди ошелешено роззиралися довкола; волосся в них було розпатлане, а одяг втратив охайність. Кілька людей хитались, опираючись бурі, що вже зникла.

Мені боліло горло. Моя лютня розбилася.

Емброуз ледве зіп’явся на ноги. Він незграбно тримав руку збоку, а з голови в нього текла кров. Коли він глянув на мене, я ненадовго, але щиро насолодився диким, спантеличеним страхом у його погляді. Я замислився, чи не крикнути на нього ще раз: мені було цікаво, що тоді станеться. Повернеться вітер? Його поглине земля?

Я почув злякане кінське іржання. З «Еоліяна» та інших будівель довкола подвір’я висипалися люди. Музиканти наполохано роззиралися довкола, і всі одночасно говорили.

— …це було?

— …ноти розсипалися. Допоможи мені, поки вони не…

— …це зробив. Он він стоїть, з рудим…

— …демона. Демона вітру й…

Я спантеличено роззирався довкола, нічого не кажучи, доки мене не підхопили Вілем та Сіммон.

— Ми не знали, куди його вести, — сказав Кілвінові Сіммон.

— Розкажіть мені все це знову, — спокійно попросив Кілвін. — Але хай цього разу говорить тільки один. — Він показав на Вілема. — Постарайся говорити чітко й до ладу.

Ми були в Кілвіновому кабінеті. Його двері були зачинені, а вікна запнуті фіранками. Вілем заходився пояснювати, що сталося. Прискорившись, він перейшов на сіаруську. Кілвін регулярно кивав йому з задумливим виразом обличчя. Сіммон напружено слухав, час від часу вставляючи слово чи два.

Я сидів на табуреті неподалік. Мені паморочилося в голові від спантеличення та не до кінця сформульованих запитань. Горло мені поболювало. Тіло втомилось і сповнилося кислого адреналіну. Якась частина мене посеред усього цього, глибоко всередині моїх грудей палала гнівом, як палає червоним жаром вуглинка в кузні. Мене оточувало велике заціпеніння, неначе мене повністю вкрили десятидюймовим шаром воску. Квоута не було — було тільки спантеличення, гнів і заціпеніння, що їх огортало. Я був як горобчик під час бурі, не мав змоги знайти надійну гілку й зачепитися за неї. Не мав змоги опанувати свій незграбний політ.

Вілем уже майже закінчив своє пояснення, аж тут до кабінету, не стукаючи й не питаючи дозволу, зайшов Елодін. Вілем замовк. Я мигцем поглянув на Майстра-Іменувача, а тоді знову поглянув на розтрощену лютню, яку тримав у руках. Перевернувши її, я порізав собі палець одним з її гострих країв. Я отетерів, а тим часом на ньому зібралася кров і капнула на підлогу.

Елодін став просто переді мною, не завдавши собі клопоту поговорити з кимось іще.

— Квоуте!

— Він нездоровий, майстре, — промовив Сіммон пискливим від тривоги голосом. — Геть отупів. Зовсім не говорить. — Я, хоч і чув слова, знав, що вони мають значення, навіть знав їхні значення, зовсім не міг їх зрозуміти.

— Гадаю, він стукнувся головою, — докинув Вілем. — Дивиться на людину, а в очах порожньо. У нього очі як у собаки.

— Квоуте! — повторив Елодін. Коли я не відповів і не підняв очей від лютні, він потягнувся вперед і злегка підняв моє підборіддя так, щоб я подивився йому в очі. — Квоуте.

Я кліпнув.

Він подивився на мене. Його темні очі трохи привели мене до тями. Сповільнили бурю в мені.

— Аерлевседі, — промовив він. — Скажи це.

— Що? — запитав Сіммон десь далеко на задньому плані. — Вітер?

— Аерлевседі, — терпляче повторив Елодін, уп’явшись поглядом темних очей мені в обличчя.

— Аерлевседі, — отетеріло проказав я.

Елодін, заспокоївшись, ненадовго заплющив очі. Ніби намагався вловити ледь чутну музику, яку спокійно ніс вітерець. Не бачачи його очей, я почав кудись відпливати. Я опустив очі на розбиту лютню в руках, але він, перш ніж мій погляд опинився надто далеко, знову взяв мене за підборіддя й підняв моє обличчя.

Його очі зустрілися з моїми. Отетеріння зникло, але в голові в мене досі вирувала буря. Тоді Елодінові очі змінилися. Він перестав дивитися на мене й подивився у мене. Інакше я це описати не можу. Він зазирнув углиб мене, не у мої очі, а крізь мої очі. Його погляд проникнув у мене й закріпився в мене в грудях. Він неначе занурив у мене обидві руки, намацуючи форму моїх легень, рух мого серця, жар мого гніву, траєкторію бурі, що бушувала в мені.

Він нахилився вперед, і його губи злегка торкнулися мого вуха. Я відчув його дихання. Він заговорив… і буря вщухла. Я знайшов місце для приземлення.

Є така гра, до якої рано чи пізно вдаються всі діти. Розкидаєш руки, а тоді крутишся й крутишся, дивлячись, як розмиваються обриси світу. Попервах це дезорієнтує, але якщо покрутитися ще досить довго, світ повертається до звичайного стану, і в голові вже не паморочиться від кружляння, хоч світ довкола й розпливається.

Тоді зупиняєшся, і світ незграбно повертається до звичайної форми. Запаморочення вражає блискавично, усе хитається, рухається. Світ довкола нахиляється.

Ось що сталося, коли Елодін зупинив бурю в мене в голові. Раптом я, відчуваючи страшне запаморочення, скрикнув і підняв руки, щоб не впасти набік, не впасти вгору, не впасти всередину. Я відчув, як мене підхопили чиїсь руки, мої ноги втрапили між ніжки табурета, і я почав падати.

Це було страшно, але це минулося. Коли я оговтався, Елодіна вже не було.