Ім’я вітру

Розділ сімдесят перший Дивний потяг

Три хвилини по тому я рухався до дверей найближчої стайні.

Гарно вбраний шалдієць усміхнувся, коли я підійшов ближче, і вийшов уперед, щоб привітатися.

— Ах, юначе, — сказав він, простягнувши руку. — Мене звати Каерва. Можна запитати…

— Мені потрібен кінь, — відповів я, швидко потисши йому руку. — Здоровий, добре відпочилий і добре нагодований. Здатний промчати сьогодні стрімголов шість годин.

— Звісно, звісно, — промовив Каерва, потираючи руки й киваючи. — З Божої волі можливо все. Я був би радий…

— Послухайте, — урвав його я. — Я кваплюся, тож прелюдії ми опустимо. Я не буду вдавати байдужість. Ви не марнуватимете мій час, показуючи мені всіляких шкап. Не купивши коня протягом десяти хвилин, я піду й куплю його деінде. — Я подивився йому у вічі. — Льїнсатва?

Шалдієць жахнувся.

— Пане, коня в жодному разі не можна купувати з таким поспіхом. Ви б не стали обирати дружину за десять хвилин, а в дорозі кінь важливіший за дружину. — Він соромливо всміхнувся. — Навіть сам Бог не…

Я знов урвав його.

— Сьогодні коня купує не Бог, а я.

Худий шалдієць помовчав, збираючись із думками.

— Гаразд, — тихо сказав він, швидше самому собі, ніж мені. — Льїн, заходьте й подивіться, що в нас є.

Він провів мене довкола стаєнь до невеликого загону. Показав на коня майже в кінці огорожі.

— Надійнішого коня, ніж ця сіра кобила в яблуках, годі й шукати. Вона довезе вас…

Я не став його слухати та оглянув півдесятка шкап, які стояли собі за огорожею. Хоч у мене не було ні можливостей, ні причини тримати коня, я вмів розрізняти добрих і поганих коней, а жоден із побачених там і близько не міг задовольнити мої потреби.

Розумієте, мандрівні артисти надають величезної ваги коням, які тягнуть їхні фургони, і мої батьки не знехтували моєю освітою в цій сфері. Я вмів оцінити коня вже у вісім років, і це було добре. Містяни регулярно намагалися збути нам напівмертвих або замучених шкап, знаючи, що про свої помилки ми дізнаємося вже за багато миль від них. На людину, що продала сусідові якусь хвору, кульгаву коняку, чекали величезні неприємності, але яка шкода від того, щоб обманом продати таку брудному злодійкуватому ру?

Я, насупившись, повернувся до торговця.

— Ви щойно змарнували дві безцінні хвилини мого часу, тож я гадаю, що ви досі не зрозуміли моєї позиції в цьому питанні. Дозвольте висловитися якомога простіше. Мені потрібен швидкий кінь, готовий добряче сьогодні поскакати. За це я хутко заплачу твердою валютою, не скаржачись. — Я підняв однією рукою свій нещодавно обважнілий гаманець і потрусив ним, знаючи, що він здогадається: усередині дзвенить справжнє шалдійське срібло.

— Якщо ви продасте мені коня, який губитиме підкови, почне кульгати або лякатиметься тіні, я втрачу цінну можливість. Можливість, яку неможливо буде відшкодувати. Якщо так станеться, я не повернуся вимагати компенсації. Я не буду звертатися з заявою до констебля. Я цієї ж ночі повернуся пішки до Імрі й підпалю ваш будинок. Тоді, коли ви вибіжите з дверей будинку в нічній сорочці та ковпаку, я вб’ю вас, зварю й з’їм. Там-таки, на вашому газоні, на очах у всіх ваших сусідів.

Я кинув на нього абсолютно серйозний погляд.

— Ось таку ділову домовленість я пропоную, Каерво. Якщо вона вас не влаштовує, скажіть мені, і я піду в якесь інше місце. Або перестаньте підсовувати мені шкап і покажіть справжнього коня.

Низенький шалдієць поглянув на мене, швидше приголомшений, аніж нажаханий. Мені було видно, що він намагається прийняти цю ситуацію. Він, певно, вирішив, що я — або буйний божевільний, або син якогось могутнього шляхтича. Або й те, й інше.

— Чудово, — сказав він; з його голосу при цьому начисто зник увесь улесливий чар. — Ви говорите про важку їзду. Наскільки саме вона важка?

— Дуже важка, — відповів я. — Мені сьогодні треба подолати сімдесят миль. Ґрунтовими дорогами.

— Сідло й збруя вам теж знадобляться?

Я кивнув.

— Тільки не розкішні. Тільки не нові.

Він глибоко вдихнув.

— Добре, а скільки ви можете витратити?

Я хитнув головою й натужно всміхнувся.

— Покажіть мені коня й назвіть ціну. Волдський кінь цілком підійде. Якщо він дикуватий, але це означає, що йому нема куди дівати сили, я не буду заперечувати. Мені згодився б навіть гарний метис волдської породи або кхершаенський скаковий кінь.

Каерва кивнув і знову провів мене до широких дверей стайні.

— У мене справді є кхершаенець. Навіть чистокровний. — Він підкликав жестом одного зі стайничих. — Виведи нашого чорного панича, негайно.

Хлопчина помчав геть.

Торгівець повернувся до мене.

— Прекрасна тварина. Я трохи поїздив на ньому перед купівлею, просто для певності. Він у мене пробіг галопом цілу милю й майже не спітнів, хода в нього, як на мене, була цілком плавна, а я б не став брехати про це вашій світлості.

Я кивнув. Чистокровний кхершаенець ідеально підходив моїй меті. Їхня витривалість була легендарною, але й заплатити за такого доведеться чимало. Добре вишколений скаковий кінь коштував талантів із дванадцять.

— Скільки ви за нього просите?

— Я візьму дві марки рівно, — сказав він без запопадливості та лестощів у голосі.

Тейлу милосердний, двадцять талантів. За такі гроші в нього мали б бути срібні підкови.

— Я не налаштований на тривалий торг, Каерво, — коротко сказав я.

— Ви добре дали мені це зрозуміти, мій пане, — відказав він. — Я вам називаю свою чесну ціну. Ось. Ви побачите, чому.

Поспіхом вибіг хлопчина, який вів величезного, але елегантного коня. Він був щонайменше вісімнадцять п’ядей заввишки, мав горду голову й був чорним від носа до кінчика хвоста.

— Він обожнює біг, — промовив Каерва зі щирою ніжністю в голосі. Він провів рукою по гладенькій чорній шиї коня. — І погляньте-но на цей колір. Жодної блідої волосинки. Ось чому він коштує саме двадцять.

— Колір мене не цікавить, — байдужо промовив я, оглядаючи коня в пошуках ознак ушкоджень або старості. Нічого такого не було. Він був блискучий, молодий, сильний. — Мені просто треба швидко пересуватися.

— Розумію, — винувато сказав він. — Але я не можу просто не звертати уваги на колір. Якщо я зачекаю один-два витки, який-небудь панич заплатить лише за його розкішний вигляд.

Я знав, що це так.

— Він має ім’я? — запитав я, а тоді без поспіху наблизився до вороного коня, дозволив йому обнюхати мої руки та звикнути до себе. Поспіхом можна поторгуватись, але не подружитися з конем. Лише дурні квапляться скласти перше враження, маючи справу з норовливими молодими кхершаенцями.

— До нього ще не пристало жодне, — сказав торговець.

— Як тебе звати, хлопчику? — лагідно запитав я просто для того, щоб кінь звикнув до звучання мого голосу. Він обережно понюхав мою руку, стежачи за мною зблизька одним великим розумним оком. Він не відступив, але й, звісно, не почувався невимушено. Наближаючись до нього, я говорив без упину — сподівався, що від звучання мого голосу він розслабиться. — Ти заслуговуєш на гарне ім’я. Я б дуже не хотів, щоб якийсь панич, який дарма вважає себе дотепним, принизив тебе якимось жахливим іменем — Північ, Сажа, Хвостик, абощо.

Я підійшов ближче й поклав одну руку йому на шию. Його шкіра сіпнулася, але він не відсахнувся. Мені потрібно було впевнитися в його темпераменті так само, як і в його витривалості. Я не міг ризикувати, заскочивши на спину норовливому коневі.

— Хтось не надто розумний, можливо, назвав би тебе якось огидно — Смола або Бігун. Або якось пасивно — Вугликом. Боже збав, щоб ти став Чорнишем: такому принцові, як ти, це ім’я зовсім не личить.

Мій батько завжди розмовляв так з новими кіньми — довго, розмірено й заспокійливо. Гладячи його по шиї, я говорив без упину, не замислюючись над тим, що кажу. Коня слова не цікавлять — важливий тон голосу.

— Ти прибув здалеку. У тебе має бути горде ім’я, щоб люди не думали, ніби ти простий. Твій попередній господар був шалдійцем? — запитав я. — Ве ваналой. Ту теріам кета. Палан те?

Я відчув, як він трохи розслабився, почувши знайому мову. Я перейшов на другий бік від нього, не припиняючи ретельно його оглядати й дозволяючи йому звикнути до своєї присутності.

— Ту Кета? — запитав я його.

«Ти вуглинка?»

— Ту мане?

«Ти тінь?»

Я хотів сказати «присмерк», але не міг згадати, як це буде сіаруською. Я не став замовкати, а просто йшов далі, прикидаючись із усієї сили та водночас оглядаючи його копита в пошуках щербинок або тріщин.

— Ту Кет-Селган?

«Ти — перша ніч?»

Вороний велетень опустив голову й торкнувся мене носом.

— Тобі подобається, так? — промовив я зі смішком, розуміючи, що насправді він занюхав пакетик із сушеним яблуком, який я заховав в одній із кишень плаща. Важливо було те, що тепер він мене знає. Якщо він може спокійно буцати мене носом, випрошуючи їжу, то ми можемо достатньо порозумітися, щоб добряче поскакати один день.

— Здається, йому підходить ім’я Кет-Селган, — промовив я, повернувшись до Каерви. — Що ще мені варто знати?

Каерва неначе збентежився.

— Він трохи підскакує з правого боку.

— Трохи?

— Зовсім трохи. Можна припустити, що він також дещо схильний харапудитися з того боку, але я такого не бачив.

— Як він вишколений? На короткому поводі чи так, як заведено в мандрівних артистів?

— На короткому поводі.

— Добре. На цю оборудку у вас залишається одна хвилина. Тварина добра, але двадцять талантів я за неї не дам. — Я говорив із упевненістю в голосі, але без надії в серці. Цей кінь був чудовою твариною, і сама по собі його масть уже була варта щонайменше двадцяти талантів. Але я все одно хотів зробити все як годиться й сподівався збити ціну до дев’ятнадцяти. Так у мене принаймні залишаться гроші на їжу та житло після прибуття до Требона.

— Чудово, — сказав Каерва. — Шістнадцять.

Коли він так раптово знизив ціну, я не роззявив рота лише завдяки багаторічній сценічній підготовці.

— П’ятнадцять, — відрізав я з удаваним роздратуванням. — Разом із сідлом, збруєю та мішком вівса.

Я почав витягати гроші з гаманця, наче оборудку вже було завершено.

Неймовірно, але Каерва кивнув і наказав одному зі служників принести сідло та збрую.

Я відрахував гроші Каерві в руку, тим часом як його помічник осідлав вороного велетня. Шалдійцеві, здавалося, було ніяково дивитися мені у вічі.

Якби я не знав коней так добре, я б подумав, що мене обводять круг пальця. Може, коня вкрали або торговцеві вкрай потрібні гроші.

Хай там як, мені було байдуже, чому так сталося. Мало ж мені трохи пощастити. Найкращим же було те, що тепер я, можливо, зумію продати в Требоні коня та одержати невеликий прибуток. Чесно кажучи, я мав би продати його за першої нагоди, навіть собі в збиток. Стайня й корм для такого коня та догляд за ним обходилися б мені в один гріш на день. Я не міг собі дозволити не розлучатися з ним.

Я повісив дорожню торбу замість сакви, перевірив попругу та стремена, а тоді скочив Кет-Селганові на спину. Він трохи кинувся праворуч, щиро бажаючи вирватися на волю. Я його розумів. Я смикнув за повіддя, і ми поїхали.

Більшість проблем із кіньми абсолютно не пов’язані з самими кіньми. Вони виникають через невігластво вершника. Коней погано підковують, сідлають не так, як треба, кепсько годують, а тоді скаржаться, що їм продали трохи кульгаву, норовисту шкапу з провислою спиною.

Я знав коней. Батьки навчили мене їздити на них і піклуватися про них. Хоча більшість досвіду я здобув із кіньми міцніших порід, тяглових, а не скакових, я вмів швидко пересуватися на них за потреби.

Поспішаючи, більшість людей починає надто сильно й надто швидко підганяти коней. Вони виїздять стрімким чвалом, а тоді, щонайбільше за годину, залишаються сам на сам із кульгавим або напівмертвим конем. Так із кіньми поводяться лише невиправні покидьки.

Але якщо вже бути зовсім чесним, то я загнав би Кет-Селгана до смерті, якби це вчасно привело мене до Требона. Бувають моменти, коли я радо стаю покидьком. Я вкоротив би віку десятку коней, якби це допомогло мені дізнатися більше про чандріян і про те, чому вони вбили моїх батьків.

Але мислити так усе ж було безглуздо. Мертвим конем я б до Требона не доїхав. А от живим доїхав би.

Тож я спершу пустив Кет-Селгана доброю ступóю, щоб його розігріти. Йому кортіло піти швидше — він, мабуть, відчував мою нетерплячку, і в цьому не було б нічого поганого, якби мені треба було проїхати лише милю або три. Але він мав проїхати в мене щонайменше п’ятдесят, а може, й сімдесят миль, а це потребувало терпіння. Він скорився лише після того, як я двічі змусив його знову перейти на ступу.

За милю я ненадовго пустив його клусом. Хода в нього була плавною навіть для кхершаенця, але під час їзди клусом завжди трусить, і в мене розтягувався свіжий шов на боці. Ще приблизно за милю я перевів його на кентер. І тільки після того, як ми від’їхали від Імрі милі на три-чотири та вийшли на добру, пряму та пласку дорогу, я погнав його чвалом.

Нарешті діставши можливість побігти, він кинувся вперед. Сонце щойно перестало палити вранішню росу, і на наш оглушливий біг здіймали очі фермери, що жали пшеницю та ячмінь на полях. Кет-Селган був швидким — настільки швидким, що вітер шарпав мій плащ, витягнувши його за мною, наче прапор. Хоча я знав, що, напевно, маю досить драматичний вигляд, тягар на шиї мені швидко набрид, і я розстібнув плащ, а тоді засунув його в сакву.

Коли ми проїхали через гайок, я знову пустив Селгана клусом. Так він міг перепочити, а ще ми не ризикували врізатися в повалене дерево або повільний віз за поворотом. Коли ми виїхали на пасовисько й дорогу стало чітко видно, я знову підігнав його, і ми мало не полетіли.

За півтори години такої їзди Селган спітнів і почав важко дихати, але тримався краще за мене. Мої ноги геть ослабли й стали як гумові. Я був досить міцним і юним, але вже багато років не сидів у сідлі. Під час їзди верхи та ходіння використовуються різні м’язи, а їздити чвалом так само важко, як і бігти, якщо ви не хочете, щоб кожна миля давалася коневі вдвічі важче.

Скажу одне: я був радий новій смузі дерев. Я скочив із сідла й походив пішки, щоб дати нам обом заслужений перепочинок. Я розрізав навпіл одне яблуко й дав більшу половинку коневі. Як я здогадувався, ми подолали миль із тридцять, а сонце ще навіть не досягло зеніту.

— Це якраз легко, — сказав я коневі, лагідно погладжуючи йому шию. — Господи, ну ти й красунчик. Ти ж іще й половини сил не витратив, так?

Ми походили хвилин із десять, а тоді нам пощастило натрапити на струмочок, який перетинав дерев’яний міст. Я дозволив коневі попити цілу хвилину, а тоді відвів його, щоб він не обпився.

Тоді я знову виліз на коня й поволі, поступово, знову перевів його у чвал. Я гнувся над його шиєю, а тим часом у мене палали й боліли ноги. Стукіт його копит був неначе контрапунктом до протяжної пісні вітру, що постійно обпалювала мені вуха.

Перша халепа трапилася десь із годину по тому, коли нам довелося перетнути широкий потік. Він був аж ніяк не підступним, але я був змушений розсідлати коня й перенести все на другий берег, щоб нічого не намокло. Я не міг би їхати на ньому кілька годин, якби на ньому була мокра збруя.

На другому боці річки я обтер його ковдрою та знову осідлав. На це пішло півгодини, а отже, він уже не просто відпочив, а охолонув, тож мені довелось обережно його розігрівати: повільна ступа, клус, а тоді — кентер. Загалом той потік забрав у мене годину часу. Я побоювався, що, якщо нам трапиться ще один, у Селгана замерзнуть м’язи. У такому разі його б не перевів знову у чвал і сам Тейлу.

Годину по тому я проїхав невеличке містечко — можна сказати, церкву й корчму, що випадково опинилися поряд. Я зупинився достатньо надовго, щоб дати Селганові трохи попити з корита. Витягнув затерплі ноги та з тривогою поглянув на сонце.

Після цього полів і ферм почало ставати менше, а відстань між ними чимраз збільшувалася. Зарості дерев ставали дедалі густішими.

Дорога звузилася; тепер вона була в кепському стані — десь кам’яниста, а десь розмита. Тому ми йшли чимраз повільніше. Але, правду кажучи, багато сил на чвал уже не було ні в мене, ні в Кет-Селгана.

Врешті-решт ми дісталися ще одного потоку, який перетинав дорогу. Завглибшки він був щонайбільше фут із гаком. Його вода мала різкий неприємний запах, з якого я здогадався, що вгору за течією стояла чи то гарбарня, чи то очисний завод. Моста не було, і Кет-Селган поволі перетнув потік, сторожко ставлячи копита на кам’янисте дно. Я знічев’я замислився, чи приємно це — як тоді, коли занурюєш ноги у воду, проходивши цілісінький день.

Потік нас не надто сповільнив, але за наступні півгодини нам довелося перетнути його аж тричі, бо він звивався туди-сюди, перетинаючи дорогу. Це лише трохи заважало: завглибшки він був хіба що з півтора фута. Щоразу, коли ми його перетинали, їдкий запах води посилювався. Розчинники й кислоти. Якщо там не очисний завод, то принаймні копальня. Я тримав руки на повідді, готовий смикнути Селганову голову вгору, якщо він спробує попити, але він був надто розумний для цього.

Проскакавши чимало кентером, я вийшов на пагорб і поглянув униз, на перехрестя на дні невеличкої долини, порослої травою. Просто під дороговказом сидів мідник із парою віслюків. Один з віслюків був настільки нав’ючений торбами й вузликами, що здавалося, ніби він от-от перекинеться, а на другому, як не дивно, не було нічого. Він стояв край ґрунтової дороги й пасся, а біля нього була навалена невеличка гірка з краму.

Мідник із понурим виглядом сидів на невеличкому табуретику на узбіччі. Коли він побачив, як я спускаюся з пагорба, його обличчя пояснішало.

Під’їхавши ближче, я прочитав напис на дороговказі. На півночі був Требон. На півдні — Темфоллз. Наблизившись, я зупинив коня. Відпочити не завадило б ні Кет-Селганові, ні мені, а я до того ж не поспішав так сильно, щоб бути нечемним із мідником. Аж ніяк. Зрештою, цей хлоп міг підказати мені, скільки ще мені їхати до Требона.

— Здоров! — привітався він, поглянувши на мене та прикривши очі рукою. — Судячи з твого вигляду, хлопче, ти чогось хочеш. — Він був немолодий, лисуватий і мав кругле привітне обличчя.

Я засміявся.

— Я багато чого хочу, міднику, але не думаю, що бодай щось із цього є у ваших в’юках.

Він улесливо мені всміхнувся.

— Ну, ти тут не думай… — Він замовк і на мить задумливо опустив очі. Коли він знову поглянув мені у вічі, його обличчя ще було добрим, але стало серйознішим. — Послухай, синку, скажу тобі чесно. Моя осличка вдарилася переднім копитом об камінь і не може нести свій вантаж. Я мушу сидіти тут, поки мені хтось не допоможе.

— За звичайних обставин я був би дуже радий допомогти вам, міднику, — відповів я. — Але мені потрібно якнайшвидше дістатися Требона.

— Це не так уже й важко. — Він кивнув на північ, за пагорб. — До нього всього з півмилі. Якби вітер дув на південь, ти відчував би запах диму.

Я поглянув туди, куди він показав рукою, і побачив, як із-за пагорба здіймається дим із коминів. Я відчув величезне полегшення. Я доїхав, і від полудня заледве минула година.

Мідник повів далі.

— Мені треба до доків Івздауна. — Він кивнув на схід. — Я домовився про перевіз униз річкою та був би дуже радий встигнути на свій човен. — Він багатозначно оглянув мого коня. — Але мені знадобиться нова в’ючна тварина, щоб повезти крам…

Вочевидь, мені нарешті поталанило. Селган був чудовим конем, але тепер, коли я дістався Требона, він буде хіба що постійно витрачати мої обмежені ресурси.

Однак показувати бажання щось продати завжди нерозважливо.

— Цей кінь надто добрий, щоб його нав’ючувати, — сказав я, гладячи шию Кет-Селганові. — Він — чистокровний кхершаенець, і я можу вам сказати, що за все своє життя не бачив кращого коня.

Мідник скептично його оглянув.

— Він замучений, от що, — промовив він. — Уже й милі не проїде.

Я зіскочив із сідла, трохи заточившись: мої ослаблені ноги мало не підкосилися.

— Віддайте йому належне, міднику. Він сьогодні скакав аж від Імрі.

Мідник гигикнув.

— Брешеш ти непогано, хлопче, але тобі треба знати, де зупинитися. На завелику наживку риба не клює.

Я вжахнувся аж ніяк не вдавано.

— Вибачте, що не відрекомендувався як слід. — Я простягнув руку. — Мене звати Квоут, я — мандрівний артист, і я з едема ру. Я б ніколи, навіть у найбезнадійніший свій день, не збрехав би мідникові.

Мідник потис мені руку.

— Що ж, — промовив він, трохи вразившись, — щиро прошу пробачення в тебе та твоїх рідних. Когось із ваших рідко можна зустріти на дорозі самого. — Він критично оглянув коня. — Аж від Імрі, кажеш? — Я кивнув. — Це що, майже шістдесят миль? Нічогенька поїздочка… — Він поглянув на мене з багатозначною усмішкою. — Як твої ноги?

Я у відповідь усміхнувся на весь рот.

— Просто скажімо, що я буду радий знову піти на своїх двох. Гадаю, він витримає ще десять миль. Але про себе я так сказати не можу.

Мідник оглянув коня знову й різко зітхнув.

— Ну, як я вже казав, ти мені трохи підсобив. Скільки за нього хочеш?

— Ну… — заговорив я. — Кет-Селган — чистокровний кхершаенець, і забарвлення в нього, треба визнати, чудове. Він увесь чорний, без єдиної плямки. Без жодної білої волосинки…

Мідник розреготався.

— Беру свої слова назад, — заявив він. — Ти бездарно брешеш.

— Не розумію, що тут такого смішного, — дещо напружившись, промовив я.

Мідник кинув на мене дивний погляд.

— Ні, жодної білої волосинки. — Він кивком показав на круп Селгана. — Але якщо він вороний, то я — Орен Велсітер.

Я повернувся й побачив, що на лівій задній нозі в Кет-Селгана була добре помітна біла «шкарпетка» до середини гомілки. Отетерівши, я позадкував і придивився, нахилившись. Вона була не чисто білою, а радше блякло-сірою. Я відчув ледь помітний запах струмка, через який ми прохлюпотіли на останньому етапі своєї подорожі. Розчинники.

— От же ж падло шимівське, — промовив я, не вірячи власним очам. — Він продав мені пофарбованого коня.

— А його ім’я тобі нічого не підказало? — захихотів мідник. — «Кет-Селган»? Господи, хлопче, з тебе хтось посміявся.

— Його ім’я означає «присмерк», — вимовив я.

Мідник хитнув головою.

— У тебе з сіаруською біда. Це «Кет-Селем» — «перша ніч». А «Селган» означає «шкарпетка». Його звати Одна Шкарпетка.

Я згадав, як відреагував торговець кіньми, коли я обрав це ім’я. Не дивно, що він здавався таким спантеличеним. Не дивно, що він так швидко й легко збив ціну. Він гадав, що я знаю його маленьку таємницю.

Побачивши вираз мого обличчя, мідник розсміявся й поплескав мене по спині.

— Не панікуй, хлопче. Таке час від часу буває й з найкращими з нас. — Він відвернувся й заходився порпатись у своїх клунках. — Здається, у мене є річ, яка тобі сподобається. Дозволь запропонувати тобі оборудку. — Він розвернувся й показав щось чорне й скарлючене, наче плавник.

Я взяв це в нього й оглянув. Предмет був важкий і холодний на дотик.

— Шмат заліза зі шлаком? — запитав я. — У вас закінчилися чарівні боби?

Простягнувши другу руку, мідник показав шпильку. Він потримав її десь за п’ядь від себе, а тоді відпустив. Шпилька не впала, а різко повалилася на бік і прилипла до гладенького шматка чорного заліза.

Я вражено вдихнув.

— Приваб-камінь? Я такого ніколи не бачив.

— Формально це — Требон-камінь, — спокійно промовив він. — Він же ніколи не бував під Привабом, але ти не дуже-то й помилився. На шляху до Імрі є купа різних людей, які зацікавилися б цим красунчиком…

Перевертаючи його в руках, я неуважно кивнув. Я завжди хотів побачити тягни-камінь, ще з дитинства. Я відтягнув шпильку, відчувши її дивний потяг до гладенького чорного металу. Я зачудувався. Шматок зоряного заліза в моїй руці.

— Скільки він, по-вашому, коштує? — запитав я.

Мідник трохи облизав зуби.

— Ну, тут і зараз, він, як я гадаю, коштує приблизно стільки ж, скільки й один чистокровний кхершаенський в’ючний мул…

Я перевернув його в руці, відтягнув шпильку та відпустив її до каменя знову.

— Та от яка біда, міднику: щоб купити цього коня, я заборгував небезпечній жінці. Якщо я не продам його добре, мені буде непереливки.

Він кивнув.

— Узяти за шматок небесного заліза такого розміру менш ніж вісімнадцять талантів — це все одно що вирізати дірку у власному гаманці. Його купить якийсь ювелір або багатій, для якого він буде незвичним. — Він постукав себе по носі збоку. — Але якщо піти до Університету, то вийде ще вигідніше. Рукотворці дуже люблять приваб-камінь. Алхіміки теж. Якщо знайдеш когось у потрібному настрої, то одержиш більше.

Оборудка була добра. Манет розповідав мені, що приваб-камінь доволі цінний, а знайти його досить важко. Річ не лише в його гальванічних властивостях, а й у тому, що в таких шматках небесного заліза часто бувають домішки рідкісних металів. Я витягнув руку.

— Я готовий на це пристати.

Ми урочисто потиснули один одному руки, а по тому, щойно мідник потягнувся до повіддя, я запитав:

— А що ви дасте мені за його збрую й сідло?

Я трохи побоювався, що мідник може образитися через те, що я торгуюся за дрібниці, але він замість цього хитро всміхнувся.

— Оце розумничок, — захихотів він. — Мені до вподоби хлопці, які не бояться домагатися трохи більшого. А що б ти хотів? У мене є чудова вовняна ковдра. А може, гарний мотузок? — Він дістав моток мотузки з в’юків віслюка. — Мати при собі шматок мотузки завжди корисно. О, а як щодо цього? — Він розвернувся, тримаючи в руках пляшку, і підморгнув мені. — У мене є трохи чудового авеннського фруктового вина. Все це я дам тобі за спорядження твого коня.

— Запасна ковдра стала б мені в нагоді, — визнав я. Тоді мені спало дещо на думку. — А у вас немає якогось одягу приблизно мого розміру? Здається, останнім часом сорочки в мене довго не затримуються.

Старий зупинився, тримаючи в руках мотузок і пляшку вина, а тоді знизав плечима й заходився ритись у своїх в’юках.

— Чули щось про якесь весілля в цій місцевості? — запитав я. Мідники завжди тримають ніс за вітром.

— Мотенівське весілля? — Він відв’язав один із в’юків і заходився порпатися в іншому. — Дуже шкода тобі про це казати, але ти його пропустив. Воно вчора було.

Від його безтурботного тону в мене всередині все стиснулося. Якби там відбулася різанина, то мідник уже напевно почув би про це. У мене раптом з’явилася жахлива думка: я вліз у борг і пробіг половину шляху до гір, женучись за химерою.

— Ви там були? Там не було нічого дивного?

— Ось! — Мідник розвернувся й продемонстрував сорочку з простого сірого домотканого полотна. — Боюся, не бозна-яка краса, зате вона нова. Ну, відносно нова. — Він підніс її до моїх грудей, щоб оцінити розмір.

— Весілля… — підказав я.

— Що? Ой, ні. Мене там не було. Утім, як я розумію, подивитися там було на що. То була єдина Мотенова донька, і віддавали її як годиться. Кілька місяців до цього готувалися.

— Отже, ви не чули про жодні дивні події? — запитав я й відчув, як усередині мене щось обірвалося.

Він безпорадно знизав плечима.

— Я вже казав: мене там не було. Останні кілька днів я був біля чавуноливарного заводу. — Він кивнув на захід. — Торгував із робітниками та людом із високих скель. — Він постукав себе по скроні — так, ніби щойно дещо згадав. — О, згадав: у пагорбах я знайшов одну штукенцію. — Знову порившись у своїх тюках, він дістав пласку дебеленьку пляшку. — Якщо вино тобі не до вподоби, то, може, чогось трішки міцнішого?..

Я почав був хитати головою, а тоді зрозумів, що мені б увечері не завадило промити бік домашнім брандом.

— Можливо… — відповів я. — Залежно від того, що ви запропонуєте.

— Я ж чесний молодик, як і ти, — поважно сказав він. — Віддам тобі ковдру, обидві пляшки й моток мотузки.

— Ви щедрі, міднику. Але я замість мотузки й фруктового вина взяв би сорочку. Вони просто лежали б без діла в моїй торбі, а мені ще довго йти пішки.

Його обличчя дещо скисло, але він знизав плечима.

— Як хочеш, звісно. Ковдра, сорочка, бранд і три йоти.

Ми потиснули один одному руки, і я зголосився допомогти йому нав’ючити Кет-Селгана, бо мені щось підказувало, що я образив його, відмовившись від його попередньої пропозиції. Десять хвилин по тому він прямував на схід, а я попростував на північ, через зелені схили, до Требона.

Я був радий пройти останні півмилі власними силами, бо це допомогло мені розім’яти затерплі ноги й спину. Вийшовши на пагорб, я побачив, як унизу тягнеться Требон, який заховався в оточеній пагорбами западині. Містечко це було аж ніяк не велике — десь із сотню будівель на десятку звивистих немощених вулиць.

Подорожуючи з трупою в дитинстві, я навчився оцінювати міста. Майже так само оцінюють слухачів, граючи в корчмі. Там ставки, звісно, вищі: варто лише зіграти в корчмі не ту пісню — і виконавця можуть освистати, але якщо неправильно оцінити ціле місто, то може стати ще гірше.

Тож я оцінив Требон. Він стояв осторонь битого шляху й був наполовину шахтарським містечком і наполовину фермерським. Незнайомці навряд чи одразу викликали в місцевих підозру, але Требон був досить маленьким, щоб усі вони з першого погляду розпізнавали нетутешніх.

Побачивши, як люди встановлюють біля хат напханих соломою блукальців, я здивувався. Це означало, що Требон попри близькість до Імрі та Університету був по-справжньому провінційним поселенням. Якесь свято врожаю є в кожному місті, але зараз більшість людей задовольняється ватрою та пиятикою. Те, що требонці дотримувалися давніх народних традицій, означало, що вони були забобоннішими, ніж я очікував би за звичайних обставин.

Але мені все ж таки приємно було бачити блукальців. Мені до вподоби традиційні свята врожаю разом з усіма їхніми забобонами. Насправді вони — це своєрідний театр.

Найгарнішою будівлею в містечку була триповерхова тейлінська церква з добутого в каменоломні каменю. У цьому не було нічого дивного, але над парадними дверима церкви, високо над землею було прибито чи не найбільше залізне колесо, яке я коли-небудь бачив. Воно до того ж було зі справжнього заліза, а не просто з пофарбованого дерева. Колесо було десять футів заввишки і, певно, важило щонайменше тонну. За звичайних обставин таке видовище мене збентежило б, але оскільки Требон був шахтарським містечком, я вирішив, що це швидше вияв громадянської гордості, ніж фанатичної побожності.

Більшість інших будівель у містечку були приземкуватими, складалися з грубих колод і мали дахи з кедрового ґонту. Утім, шинок там був пристойний — двоповерховий, з оштукатуреними стінами та червоною черепицею на даху. Там неодмінно мала бути людина, яка знає про весілля більше.

Усередині було дуже мало людей; воно й не дивно, оскільки збір врожаю був у розпалі, а до смеркання ще лишалося п’ять-шість годин. Попростувавши до шинквасу, за яким стояв шинкар, я як міг зобразив обличчям тривогу.

— Перепрошую, — заговорив я. — Мені дуже соромно вас турбувати, але я шукаю одну людину.

Шинкар був темноволосим чолов’ягою, що постійно супився.

— І кого саме?

— Сюди поїхала на весілля моя двоюрідна сестра, — пояснив я, — а я почув, що там сталася якась біда.

На слові «весілля» насуплене шинкареве обличчя скам’яніло. Я відчув, як на мене не дивляться — зумисне не дивляться в мій бік — двоє чоловіків, які були біля шинквасу трохи далі. Отже, це було правдою. Сталося щось жахливе.

Я побачив, як шинкар потягнувся й тицьнув пальцями в шинквас. Лише за мить до мене дійшло, що він тримається за залізну голівку вбитого в дерево цвяха.

— Справи кепські, — коротко промовив він. — Мені б не хотілося щось про нього говорити.

— Прошу, — заблагав я з ноткою бентеги в голосі. — Я гостював у родичів у Темфоллзі, аж тут дійшла чутка, ніби щось сталося. Там усі зайняті — дожинають пшеницю, тож я пообіцяв, що піду й подивлюся, що там була за халепа.

Шинкар змірив мене поглядом. Простого роззяву він ще міг би прогнати, але він не міг відмовити мені в праві знати, що сталося з моєю родичкою.

— Нагорі є одна дівка, яка там була, — коротко сказав він. — Нетутешня. Може, твоя двоюрідна.

Свідок! Я відкрив рота, щоб поставити ще одне запитання, але він хитнув головою.

— Нічого про це не знаю, — твердо сказав він. — І знати не хочу. — Він повернувся й раптом заметушився довкола кранів на бочках із пивом. — Нагорі, у кінці коридору зліва.

Я пройшов залою й піднявся сходами. Я відчував, як тепер на мене вже не дивиться ніхто. З мовчання відвідувачів і тону шинкаря було очевидно: людина нагорі була не однією з тих багатьох, хто там був, вона була єдиною. Єдиною з тих, хто вижив.

Я дійшов до кінця коридору й постукав у двері. Спершу тихо, а тоді ще раз, гучніше. Повільно відчинив двері, щоб не наполохати того, хто сидить усередині.

За ними виявилася вузька кімната з вузьким ліжком. На ньому лежала повністю одягнена жінка; одна рука в неї була перев’язана. Голову вона повернула до вікна, тож мені було видно лише її профіль.

Але я все одно її впізнав. Денна.

Я, напевно, здійняв трохи шуму, тому що вона повернулася до мене. У неї округлились очі, і тут уже мову відібрало їй.

— Я чув, ти вскочила в якусь халепу, — безтурботно промовив я. — То й вирішив прийти на допомогу.

Її очі на мить округлились, а тоді примружилися.

— Брешеш, — сказала вона, іронічно скрививши губи.

— Брешу, — визнав я. — Але це гарна брехня. — Я зайшов на крок у кімнату й тихенько зачинив двері. — Якби я знав, то прийшов би.

— Поїхати, почувши звістку, може будь-хто, — зневажливо сказала вона. — А от прийти, не знаючи про біду, може тільки особлива людина.

Вона сіла й повернулася лицем до мене, звісивши ноги з ліжка.

Тепер, придивившись, я помітив, що в неї, крім пов’язки на руці, ще й синець на вилиці. Я наблизився до неї ще на крок.

— У тебе все гаразд? — запитав я.

— Ні, — відверто сказала вона. — Але могло б бути й набагато гірше, хай йому грець, — Вона повільно зіп’ялася на ноги, ніби не знаючи точно, наскільки твердо стоятиме. Зробила один-два сторожких кроки і, здається, більш-менш задовольнилася результатом. — Гаразд. Іти я можу. Вшиваймося звідси.