Ім’я вітру

Розділ сорок шостий Вічно мінливий вітер

Як виявилося, знайти Елодіна було важко. Він мав кабінет у Порожнині, але, судячи з усього, ніколи ним не послуговувався. Зазирнувши до Відділу облікових книг і списків, я дізнався, що він викладає лише один курс — малоймовірну математику. Однак це аж ніяк не допомогло його відстежити, бо облікова книга стверджувала, що заняття з неї відбуваються «зараз» і «всюди».

Врешті-решт я абсолютно випадково помітив його на іншому боці велелюдного подвір’я. Він був одягнений у чорну мантію майстра, а це бувало доволі рідко. Я саме прямував до Медики на спостереження, але вирішив, що краще вже спізнитися на заняття, ніж втратити можливість поговорити з ним.

Коли я сяк-так пробрався крізь полуденний натовп і наздогнав його, ми вже були на північному кінці Університету і йшли широкою ґрунтовою дорогою, яка вела до лісу.

— Майстре Елодін, — заговорив я, кинувшись до нього. — Я сподівався, що зможу з вами поговорити.

— Яке жалюгідне сподіваннячко, — промовив він, не зупиняючись і не дивлячись у мій бік. — Цілься вище. Юнак має аж палати від високих стремлінь.

— Тоді я сподіваюся вивчати іменування, — заявив я і порівнявся з ним.

— Надто високо, — байдужо заявив він. — Спробуй ще. Щось посередині. — Ґрунтова дорога вигнулася, і будівель Університету позаду нас не стало видно за деревами.

— Сподіваюся, ви візьмете мене до себе в учні? — спробував я ще раз. — І навчите мене того, що вважатимете за потрібне?

Елодін різко зупинився й повернувся до мене.

— Гаразд, — погодився він. — Піди знайди мені три соснові шишки. — Він з’єднав великий і вказівний пальці в коло. — Отакі завбільшки, не щербаті. — Він сів просто посеред дороги та змахнув рукою, ніби відганяючи мене. — Уперед. Поквапся.

Я чкурнув у навколишні зарості дерев. Хвилин за п’ять я знайшов три такі соснові шишки, як було потрібно. На дорогу я повернувся скуйовджений і в подряпинах від ожини. Елодіна ніде не було видно.

Я дурнувато роззирнувся навколо, тоді вилаявся, кинув шишки й побіг дорогою на північ. Наздогнав я його доволі швидко, бо він просто безцільно походжав, роздивляючись дерева.

— То що ти дізнався? — запитав Елодін.

— Що ви хочете, щоб вам дали спокій?

— Ти дуже кмітливий. — Він театрально розкинув руки та проказав: — Урок добіг кінця! Добігла кінця моя цілковита опіка над е’ліром Квоутом!

Я зітхнув. Якби я пішов негайно, я ще міг би встигнути на заняття в Медиці, але щось мені підказувало, що це може бути своєрідним випробуванням. Можливо, Елодін просто пересвідчувався в тому, що мені по-справжньому цікаво, перш ніж узяти мене в учні. Так воно й буває зазвичай у казках: юнак має довести свою відданість старому відлюдникові в лісі, перш ніж той візьме його під крило.

— Не відповісте на кілька запитань? — поцікавився я.

— Відповім, — погодився він і підняв руку, загнувши великий і вказівний пальці. — На три запитання. Якщо ти згоден після цього дати мені спокій.

Я на мить замислився.

— Чому ви не хочете мене навчати?

— Тому що з едема ру виходять надзвичайно погані учні, — безцеремонно заявив він. — У них добре виходить зубрити, але вивчення іменування вимагає такої самовідданості, якою рідко відзначаються такі обідранці, як ти.

Я так сильно й швидко розлютився, що навіть відчув, як мене залило краскою. Спершу запалало обличчя, а тоді — груди та руки. Стало дибки волосся на руках.

Я глибоко вдихнув.

— Шкода, що ваш досвід спілкування з ру вийшов не зовсім ідеальним, — обережно промовив я. — Дозвольте вас запевнити, що…

— О Боги, — зітхнув із відразою Елодін. — Ти ще й підлиза. Тобі не вистачає сили духу та міцності тестикул, щоб у мене навчатися.

У мені закипіли різкі слова. Я постарався їх не вимовити. Він намагався мене спровокувати.

— Ви не кажете мені правди, — промовив я. — Чому ви не хочете мене навчати?

— Тому ж, чому не хочу цуценя! — крикнув Елодін, замахавши руками в повітрі, як фермер, що намагається зігнати ворон із поля. — Тому що ти замалий на зріст, щоб бути іменувачем. У тебе надто зелені очі. Пальців не стільки, скільки треба. Повертайся, коли підростеш і знайдеш годящу пару очей.

Ми довго витріщались один на одного. Врешті-решт він знизав плечима й пішов знову.

— Гаразд. Я покажу тобі чому.

Ми пішли дорогою на північ. Елодін рухався без поспіху, підіймаючи камінці й закидаючи їх поміж дерев. Він підстрибував, зриваючи листя з низьких гілок, а його мантія майстра при цьому дурнувато здіймалася. Одного разу він зупинився й майже півгодини простояв нерухомий і напружений, витріщаючись на папороть, яка повільно гойдалася на вітрі.

Але я вперто тримав язика за зубами. Я не питав: «Куди ми йдемо?» чи: «На що ви дивитесь?» Я знав сотню історій про маленьких хлопчиків, які гайнували запитання чи бажання через власну балакучість. У мене лишалося два запитання, і я збирався мати з них якийсь зиск.

Врешті-решт ми вийшли з лісу, і дорога обернулась на стежку, що вела широчезною галявиною до величезного особняка. Він був більший за Рукотворню, мав елегантні обриси, дах із червоної черепиці, високі вікна, арочні двері та стовпи. Були там фонтани, квіти, живоплоти…

Але щось було зовсім не так, як треба. Що ближче ми підходили до воріт, то сильніше я сумнівався, що це — маєток якогось шляхтича.

Можливо, щось таке було в оформленні садів або ж річ була в тому, що паркан із кутого заліза, який оточував галявини, був майже десять футів заввишки і, як підказувало мені досвідчене злодійське око, на нього неможливо було видертися.

Двоє чоловіків із серйозними очима відчинили ворота, і ми пішли стежкою далі, до парадних дверей. Елодін поглянув на мене.

— Уже чув про Гавань?

Я хитнув головою.

— Вона має й інші імена: Кубло, Черепниця…

Університетська божевільня.

— Вона величезна. Як… — Я замовк, не вимовивши запитання.

Елодін усміхнувся на весь рот: зрозумів, що мало не спіймав мене.

— Джеремі, — звернувся він до кремезного чолов’яги, що стояв біля парадних дверей. — Скільки в нас сьогодні гостей?

— Вам могли б повідомити за столом, пане, — знічено промовив він.

— Скажи на око, — попросив Елодін. — Тут же всі свої.

— Триста двадцять? — промовив чолов’яга, знизавши плечима. — Триста п’ятдесят?

Елодін постукав кісточкою одного пальця по товстих дерев’яних дверях, і чолов’яга кинувся їх відмикати.

— Скільки ще могли б у нас розміститися за потреби? — спитав у нього Елодін.

— Іще сто п’ятдесят — з легкістю, — запевнив Джеремі, не без зусилля відчинивши величезні двері. — Як припече, то, гадаю, і більше.

— Бачиш, Квоуте? — Елодін підморгнув мені. — Ми готові.

Прохід усередину був величезним, з вітражними вікнами та склепінчастими стелями. Підлога була з мармуру, начищеного до дзеркального блиску.

Там панувала моторошна тиша. Я не міг зрозуміти, чому. Божевільня Розшир’я в Тарбієні була незмірно менша за цю будівлю, а гамору там було, як у борделі, повному сердитих котів. Його було чути за милю попри шум міста.

Елодін почимчикував до великого письмового столу, за яким сиділа молода жінка.

— Чому надворі нікого немає, Еммі?

Вона натужно йому всміхнулася.

— Сьогодні вони надто некеровані, пане. Нам здається, що скоро буде буря. — Вона дістала з полиці облікову книгу. — Та ще й повня ось-ось буде. Ви ж знаєте, що це таке.

— Звісне діло. — Елодін зігнувся й почав розшнуровувати черевики. — Куди цього разу запроторили Віна?

Вона перегорнула кілька сторінок у книзі.

— На другий поверх, на схід. До 247-ї.

Елодін підвівся й поставив черевики на стіл.

— Приглянь за ними, будь ласка. — Вона невпевнено йому всміхнулася й кивнула.

Я ледве втримався від нової порції запитань.

— Здається, Університет витрачає на це страшенно багато грошей, — зауважив я.

Елодін проігнорував мене й, повернувшись, пішов у самих шкарпетках нагору широкими мармуровими сходами. Далі ми зайшли до довгого білого коридору, обрамленого рядами дерев’яних дверей. Тепер я нарешті чув звуки, яких очікував від подібного закладу. Стогони, ридання, нескінченні балачки, крики — і все це ледь-ледь чутно.

Елодін пробіг кілька кроків, а тоді зупинився; його ноги в панчохах заковзали гладенькою мармуровою підлогою, а мантія майстра замаяла в нього за спиною. Повторив це: зробив кілька швидких кроків, а тоді ковзнув на чималу відстань, розкинувши руки для рівноваги.

Я й далі йшов поруч з ним.

— Як на мене, майстри б могли знайти й інше, ближче до науки застосування коштам Університету.

Елодін і не глянув на мене. Крок. Крок, крок, крок.

— Ти намагаєшся виманити в мене відповіді на запитання, яких не ставиш, — ковзь. — Це нічого не дасть.

— Ви намагаєтеся видурити в мене запитання, — відзначив я. — Здається, це цілком справедливо.

Крок, крок, крок. Ковзь.

— То якого милого ти взагалі зі мною морочишся? — запитав Елодін. — Кілвінові ти цілком до вподоби. Чому б тобі не задовольнити свої амбіції його коштом?

— Я вважаю, що ви знаєте те, чого мені не навчитися більше ніде.

— Наприклад?

— Те, що я хотів знати, відколи вперше побачив, як хтось кличе вітер.

— Ім’я вітру, так? — Елодін підняв брови. Крок. Крок. Крок-крок-крок. — Це складно, — ко-о-о-о-о-овзь. — Чого це ти вирішив, що я хоч приблизно знаю, як кликати вітер?

— Методом виключення, — відказав я. — Таким не займається більше ніхто з майстрів, тож це, певно, ваш коник.

— За твоєю логікою я також мав би відати солінадськими танцями, рукоділлям і конокрадством.

Ми дісталися кінця коридору. Елодін, який саме ковзнув і не встиг зупинитися, мало не збив з ніг величезного плечистого чолов’ягу, що ніс книжку у твердій палітурці.

— Перепрошую, пане, — сказав той, хоч і було очевидно, що він тут не винен.

— Тімоті. — Елодін показав на нього довгим пальцем. — Іди з нами.

Елодін провів нас іще кількома коридорами, не такими довгими, і врешті-решт дістався важких дерев’яних дверей із ковзкою панеллю на рівні очей. Відсунув її й зазирнув усередину.

— Як він там?

— Сидів тихо, — відповів здоровань. — Спав, здається, небагато.

Елодін посмикав за засув, а тоді повернувся до широкоплечого чолов’яги; його обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Ти його замкнув?

Чолов’яга був на цілу голову вищий за Елодіна, а важив, мабуть, удвічі більше, але коли босий майстер спрямував на нього злий погляд, він пополотнів.

— Не я, майстре Елодін, а…

Елодін урвав його різким жестом.

— Відімкни.

Тімоті почав вовтузитися зі зв’язкою ключів.

Елодін витріщався на нього й далі.

— Алдера Віна утримувати не можна. Він може приходити і йти коли забажає. Йому нічого не можна додавати до їжі, якщо він конкретно цього не попросить. Винним у цьому я вважаю тебе, Тімоті Дженерой. — Елодін тицьнув його довгим пальцем у груди. — Якщо я дізнаюся, що Віна було приспано чи знерухомлено, то поїду верхи на тобі, голому, вулицями Імрі, наче на маленькому рожевому поні. — Він зиркнув на нього. — Йди.

Хлоп кинувся так швидко, як тільки міг, при цьому не переходячи на біг.

Елодін повернувся до мене.

— Можеш заходити, але не зчиняй шуму й не роби різких рухів. Не говори, якщо він не заговорить до тебе. Якщо таки заговориш, то говори стиха. Ясно?

Я кивнув, і він відчинив двері.

Я не очікував побачити таку кімнату. Крізь високі вікна проникало денне світло, в якому було видно чимале ліжко й стіл зі стільцями. Стіни, стеля й підлога були оббиті товстою білою тканиною, що приглушувала навіть найтихіші звуки з коридору. Ковдри з ліжка було прибрано, і в них закутався, притулившись до стіни, худий чоловік років тридцяти.

Елодін зачинив двері, і принишклий чолов’яга трохи здригнувся.

— Віне, — тихо промовив Елодін, наблизившись до нього. — Що сталося?

Алдер Він підняв ошелешений погляд. Він був худий, як жердина, і голий до пояса під ковдрою, волосся в нього було страшенно закудлане, а очі — великі та круглі. Він тихо заговорив дещо надтріснутим голосом:

— У мене все було гаразд. Але люди навкруги балакали, собаки, бруківка… Я зараз просто нездатен це терпіти.

Він притиснувся до стіни, і ковдра спала з його кістлявого плеча. Я з величезним подивом побачив у нього на шиї свинцевий ґілдер. Ця людина була повноправним арканістом.

Елодін кивнув.

— Чому ти на підлозі?

Він поглянув на ліжко з панічним жахом в очах.

— Я ж упаду, — тихо сказав він; у його голосі вчувалося щось середнє між жахом і ніяковістю. — А ще там пружини й планки. Цвяхи.

— Як ти зараз? — лагідно запитав Елодін. — Не хочеш повернутися разом зі мною?

— Ні-і-і-і-і. — Він безнадійно, розпачливо закричав, міцно заплющивши очі й щільніше загорнувшись у ковдру. Через тонкий пронизливий голос його благання брало за душу сильніше, ніж якби він ревів.

— То нічого. Можеш залишитися, — тихо запевнив Елодін. — Я ще до тебе зайду.

Тут Він розплющив очі, явно збентежившись.

— Не принось із собою грому, — наполегливо попрохав він. Дістав одну худу руку з-під ковдри й схопився за Елодінову сорочку. — Але мені потрібен болотяний хвощ і синьопух, і кістки теж. — Він говорив із завзяттям у голосі. — Наметові кістки.

— Я їх принесу, — запевнив його Елодін і жестом звелів мені, задкуючи, вийти з кімнати. Я так і зробив.

Елодін із похмурим обличчям зачинив за нами двері.

— Він знав, у що лізе, коли став моїм ґілером. — Він повернувся й пішов коридором. — А ти не знаєш. Ти нічого не знаєш про Університет. Про те, який це ризик. Ти гадаєш, що це місце — чарівний край, майданчик для ігор. А це не так.

— Це так, — огризнувся я. — Це — майданчик для ігор, і всі інші діти мені заздрять, бо мені випало погратись у «хай тебе відшмагають до крові й витурять з Архівів», а їм — ні.

Елодін зупинився й повернувся до мене.

— Гаразд. Доведи, що я помиляюся. Доведи, що ти це продумав. Навіщо Університету, де немає й півтори тисячі студентів, божевільня завбільшки з королівський палац?

Я напружено замислився.

— Більшість студентів — із заможних родин, — промовив я. — Їм жилося легко. Коли ж їм доводиться…

— Аж ніяк, — зневажливо відповів Елодін і, повернувшись, пішов коридором. — Річ у тому, що ми вивчаємо. У тому, як ми навчаємо рухатися свій розум.

— Отже, від шифрування й граматики божеволіють, — промовив я, постаравшись сформулювати це як твердження.

Елодін зупинився й рвучко відчинив найближчі двері. У коридор долинули нажахані крики.

— …В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! — за відчиненими дверима я побачив юнака, який намагався вирватися зі шкіряних пут, якими його прив’язали до ліжка за зап’ястки, стан, шию та гомілки.

— Від тригонометрії та логіки в схемах такого не буває, — промовив Елодін, дивлячись мені у вічі.

— ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В… — Крики продовжувалися безперервним наспівом, схожим на нескінченний бездумний гавкіт собаки вночі.— …МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ…

Елодін зачинив двері. Хоча крізь товсті двері мені й досі було трохи чутно крики, майже цілковита тиша приголомшувала.

— Знаєш, чому це місце називають Кублом? — запитав Елодін.

Я хитнув головою.

— Бо сюди потрапляють, коли звіріють. — Він дико посміхнувся. І страхітливо розреготався.

Елодін провів мене низкою довгих коридорів до іншого крила Черепниці. Нарешті ми зайшли за ріг, і я побачив дещо нове — двері, повністю виготовлені з міді.

Елодін вийняв з кишені ключ і відімкнув їх.

— Люблю посидіти тут, як вертаюся, — невимушено пояснив він, відчинивши двері. — Перевір мою пошту. Полий рослинки й таке інше.

Він стягнув із себе одну шкарпетку, зав’язав її вузлом і підіпхнув під двері, щоб не зачинилися.

— Сюди приємно навідуватись, але, розумієш… — Він потягнув за двері, пересвідчуючись, що вони не зачиняться самі собою. — Ніколи більше.

Найперше в тій кімнаті я помітив щось дивне в повітрі. Попервах я думав, що в ній, можливо, є звукоізоляція, як в Алдера Віна, але роззирнувшись довкола, побачив, що стіни та стеля в ній із голого сірого каменю. Далі я подумав: можливо, повітря тут сперте. От тільки, вдихнувши, я відчув запах лаванди та свіжої постільної білизни. Я майже відчував тиск на вуха, ніби перебував глибоко під водою — от тільки це, звісно, було не так. Я помахав рукою в себе перед носом, майже сподіваючись, що повітря видасться якимось не таким, щільнішим. Знову ні.

— Доволі неприємно, еге ж? — розвернувшись, я побачив, що за мною стежить Елодін. — Насправді я здивований, що ти помітив. Це мало хто помічає.

Ця кімната була однозначно краща, ніж в Алдера Віна. У ній було ліжко з балдахіном, м’який диван, порожня книжкова шафа й великий стіл із кількома стільцями. Найбільше привертали увагу величезні вікна, що виходили на галявини й сади. За стінами я побачив балкон, але вийти на нього, здавалося, було неможливо.

— Подивись-но, — сказав Елодін. Він узяв один дерев’яний стілець із високою спинкою, підняв його двома руками, розкрутив і з усієї сили жбурнув у вікно. Я зіщулився, але замість оглушливого дзенькоту пролунав лише глухий звук — поламалося дерево. Стілець упав на підлогу розтрощеною купкою деревини впереміш з оббивкою.

— Колись я робив це годинами, — зізнався Елодін, глибоко вдихнув і з ніжністю оглянув усю кімнату. — Гарні були часи.

Я пішов глянути на вікна. Вони були товстіші, ніж звичайні, але не аж такі товсті. Якщо не брати до уваги ледь помітних червонуватих прожилок, вони здавалися нормальними. Я позирнув на віконну раму. Вона теж була мідною. Я неквапом оглянув кімнату, роздивляючись її голі кам’яні стіни, відчуваючи дивну важкість її повітря. Я помітив, що на дверях ізсередини не було навіть ручки, не кажучи вже про замок. «Нащо так морочитися з виготовленням суцільних мідних дверей?»

Я визначився з другим запитанням.

— Як ви звідси вийшли?

— Нарешті, — промовив Елодін із ноткою роздратування в голосі.

Він важко опустився на диван.

— Розумієш, якось Елодін Великий опинився під замком у високій вежі. — Він обвів змахом руки кімнату довкола нас. — У нього відібрали все — монету, ключ і свічку. До того ж у його камері не було пристойних дверей. Жодного вікна, яке можна було б розбити. — Він зневажливо показав на двері й вікно. — Навіть ім’я вітру сховали від нього хитромудрі підступи його полонителів.

Елодін підвівся з дивана й почав ходити кімнатою.

— Довкола нього не було нічого, крім гладенького твердого каменю. З цієї камери ще не втекла жодна людина.

Він зупинився й театрально підняв палець.

— Але Елодін Великий знав імена всіх речей і тому міг порядкувати всіма речами. — Він повернувся обличчям до сірої стіни біля вікон. — Він сказав каменю: «ТРІСНИ» — і…

Елодін затих, зацікавлено схиливши голову набік. Примружив очі.

— От холера, тут вони зробили інакше, — тихо сказав він самому собі. — Хе.

Він наблизився до стіни й поклав на неї руку.

Я дозволив собі розпорошити увагу. Віл і Сім мали рацію: у цього чолов’яги були не всі вдома. Що сталося б, якби я вибіг із кімнати, звільнив двері та грюкнув ними? Інші майстри мені б подякували?

— О, — раптом зі сміхом промовив Елодін. — Тут вони вчинили розумно, та не дуже, — Він відступив від стіни на два кроки. — К’ЯЕРБАСАЛІЄН.

Я побачив, як стіна заворушилася. Вона пішла брижами, наче підвішений килимок, коли його вдарити дрючком. А тоді вона просто… упала. Тонни дрібного сірого піску раптом стрімко посипалися на підлогу — так, наче то вихлюпнули з відра темну воду, — засипавши Елодінові ноги до гомілок.

У кімнату полилося сонячне світло й пташиний спів. Там, де раніше був суцільний сірий камінь завтовшки у фут, тепер була відкрита діра, крізь яку можна було проїхати возом.

Але ця діра була не зовсім прозорою: в отворі то там, то тут було видно трохи якоїсь зеленої речовини. Вона дуже сильно нагадувала брудну заплутану сітку, але мала надто неправильну форму. На товсте пошарпане павутиння вона скидалася більше.

— Цього тут раніше не було, — винувато промовив Елодін, звільнивши ноги від сірого піску. — Першого разу вийшло набагато драматичніше, запевняю тебе.

Я ж просто стояв, ошелешений щойно побаченим. Це була не симпатія. Я взагалі ще ніколи такого не бачив. Згадувалася мені лише давня фраза з напівзабутих переказів: «І Таборлін Великий сказав каменю: «ТРІСНИ!» — і камінь тріснув…»

Елодін відламав у стільця одну ніжку й заходився бити нею по заплутаному зеленому павутинню, що розтягнулося в отворі. Подекуди воно легко ламалося чи кришилося. Там, де воно було товщим, він користувався ніжкою як важелем, відгинаючи його вбік. На згинах або зламах воно яскраво блищало на сонці. «Знову мідь, — подумав я. — Мідяні прожилки в кам’яних блоках, з яких складалася стіна».

Елодін кинув ніжку стільця й пірнув у щілину. Крізь вікно я побачив, як він сперся на білі кам’яні перила балкона.

Я пішов за ним назовні. Щойно я вийшов на балкон, повітря перестало здаватися підозріло важким і нерухомим.

— Два роки, — проказав він, дивлячись на сади, — бачив цей балкон, але не міг на ньому постояти. Бачив вітер, але не чув його й не відчував на обличчі. — Він перекинув одну ногу через кам’яні перила й сів на них, а тоді зіскочив і, пролетівши кілька футів, опинився на пласкій ділянці даху просто під ними. Неквапом пройшов на інший бік даху, геть від будівлі.

Я сам перескочив через перила й пішов за ним до краю даху. Від землі нас відділяло всього футів із двадцять, але завдяки садам і фонтанам, що простягалися зусібіч, краєвид був неймовірним. Елодін небезпечно наблизився до краю, його мантія майстра майоріла за ним темним прапором. Власне, якщо не брати до уваги того, що він досі був лише в одній шкарпетці, він справляв неабияке враження.

Я став на край даху біля нього. Я знав, яким буде моє третє запитання.

— Що я мушу зробити, — запитав я, — щоб навчатися у вас іменування?

Він спокійно глянув мені у вічі, оцінюючи мене.

— Стрибни, — промовив він. — Стрибни з цього даху.

Тоді до мене й дійшло, що все це було випробуванням. Елодін, відколи ми зустрілися, мене оцінював. Він мимохіть поважав мою стійкість, а ще його здивувало, що я помітив щось дивне в повітрі в його кімнаті. Він був майже готовий узяти мене до себе в учні.

Але він потребував більшого — доказу мого завзяття. Демонстрації. Стрибка віри.

І поки я стояв там, мені згадався уривок із переказу: «Тож Таборлін полетів униз, але у відчай не впав. Бо він знав ім’я вітру, а тому вітер його слухався. Вітер заходився його колисати й ніжити. Він приніс його на землю лагідно, мов пушинку. Поставив його на ноги з м’якістю материнського поцілунку».

Елодін знав ім’я вітру.

Не відводячи погляду від його очей, я зробив один крок із краю даху.

Елодінове обличчя набуло прекрасного виразу. Я ще ніколи не бачив, щоб людина була настільки приголомшена. Під час падіння я трохи крутнувся, тож він не зник з моєї зорової осі. Я побачив, як він трохи підняв одну руку, неначе запізніло намагаючись мене вхопити.

Я почувався невагомим, так, ніби я плив.

Тоді я торкнувся землі. Не легенько, як пір’їнка під час приземлення. Сильно. Як цеглина, що падає на вуличну бруківку. Упав я на спину, підім’явши під себе ліву руку. Я вдарився потилицею об землю, і з мого тіла вилетіло все повітря, а в очах потемніло.

Я не зомлів. Просто лежав там, задиханий і не здатний поворухнутися. Пам’ятаю, як цілком серйозно думав, ніби я помер. Ніби я осліп.

Врешті-решт до мене повернувся зір, і я мимоволі закліпав, раптово побачивши яскраве синє небо. Плече мені прорізав біль, і я відчув смак крові. Дихати я не міг. Спробував скотитися з руки, але тіло мене не слухало. Я зламав собі шию… спину…

Минула довга страхітлива мить, і я спромігся неглибоко, судомно вдихнути. Один раз, а потім іще. Я зітхнув із полегшенням і усвідомив, що, на додачу до всього іншого, зламав собі щонайменше одне ребро, але злегка поворушив пальцями рук, а тоді — пальцями ніг. Вони працювали. Хребта я собі не зламав.

Доки я лежав там, радіючи своєму щастю й сумуючи через зламані ребра, у моєму полі зору з’явився Елодін.

Він поглянув на мене.

— Вітаю, — промовив він. — Це була найбільша дурість, яку я коли-небудь бачив. — Благоговіння на його обличчі змішалося з невпевненістю. — Взагалі.

Тоді я й вирішив займатися благородним мистецтвом рукотворства. Не можна сказати, що в мене було багато інших варіантів. Перш ніж допомогти мені дошкандибати до Медики, Елодін дав чітко зрозуміти, що всякий, кому вистачає дурості стрибнути з даху, надто безрозсудний, щоб мати право навіть тримати ложку в його присутності, не кажучи вже про вивчення такого «глибокого та мінливого» предмета, як іменування.

Утім, Елодінова відмова мене не надто засмутила. Казкова магія казковою магією, а я не мав великої охоти навчатися в людини, чиї перші уроки подарували мені три зламані ребра, легкий струс мозку та вивих плеча.