Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят другий Горіння

Те, що в мене знову була лютня, означало, що музика до мене повернулася, але я швидко усвідомив, що три роки в ній не вправлявся. За останні два місяці мої руки завдяки роботі в Рукотворні зміцніли й стали сильнішими, але не зовсім так, як треба. Лише за кілька виснажливих днів я навчився спокійно грати бодай годину поспіль.

Можливо, я просувався б швидше, якби не був такий заклопотаний іншою наукою. Я щодня проводив по дві години в Медиці, бігаючи або стоячи, у середньому по дві години щодня присвячував лекціям і шифруванню в Математичній, а також три години навчався в Манета в Промислі, вивчаючи професійні хитрощі.

А ще була вища симпатія, яку викладав Елкса Дал. Поза заняттями Елкса Дал був харизматичним, говорив тихо, а у відповідному настрої міг і трохи посмішити. Але викладаючи, він поводився то як божевільний пророк, то як барабанщик, який керує рабами на галері. Я щодня витрачав на його заняттях ще три години часу, а сил — як за п’ять годин.

Разом з оплачуваною роботою в Кілвіновій майстерні це практично не залишало мені часу на їжу, сон і навчання, не кажучи вже про те, щоб приділяти лютні стільки часу, на скільки вона заслуговувала.

Музика — горда, норовлива кохана. Приділяйте їй стільки часу та уваги, наскільки вона заслуговує, — і вона ваша. Згордуйте нею — і настане такий день, коли вона не відповість на ваш поклик. Тож я почав спати менше, щоб приділяти їй стільки часу, скільки вона потребує.

Проживши так один виток, я втомився. Три витки я ще тримав себе в руках, але тільки завдяки похмурій, упертій рішучості. Десь біля п’ятого витка в мене почали проявлятись очевидні ознаки вигоряння.

Саме того п’ятого витка мені випала рідкісна нагода насолодитися спільним обідом з Вілемом і Сіммоном. Вони обідали в корчмі неподалік. Я не міг дозволити собі заплатити один драб за яблуко й пиріжок з м’ясом, тож потай виніс із Їдальні трохи ячмінного хліба та хрящувату ковбаску.

Ми сиділи на кам’яній лаві під флагштоком, біля якого мене відшмагали. Після шмагання це місце вселяло в мене жах, але я примусив себе посидіти там, щоб довести собі, що я це можу. Після того як це перестало мене нервувати, я став сидіти там, тому що мене веселили погляди студентів. Тепер я сидів там, бо мені було зручно. Це було моє місце.

А позаяк ми проводили чимало часу разом, воно також стало місцем Вілема та Сіммона. Якщо вони і вважали мій вибір дивним, то мовчали про це.

— Тебе щось не дуже було видно, — сказав Вілем, жуючи шматочок м’ясного пиріжка. — Ти хворів?

— Еге ж, — саркастично озвався Сіммон. — Прохворів цілий місяць.

Вілем гнівно зиркнув на нього й забурчав, на мить нагадавши мені Кілвіна.

Побачивши вираз його обличчя, Сіммон розсміявся.

— Віл чемніший за мене. Б’юсь об заклад, що ти весь свій вільний час витрачав на прогулянки до Імрі та назад. Залицявся до якоїсь неймовірно привабливої дівчини-барда. — Він показав жестом на футляр з лютнею, який лежав біля мене.

— Судячи з вигляду, він перехворів. — Вілем поглянув на мене критичним оком. — Твоя жінка про тебе не піклувалася.

— Це в нього любовні муки, — зі знанням справи промовив Сіммон. — Не можеш їсти. Не можеш спати. Думаєш про неї, коли мусиш намагатися завчити шифр.

Я не знав, що мені й сказати.

— Бачиш? — звернувся Сіммон до Віла. — Вона вкрала у нього не лише серце, а й язик. Слова в нього лише для неї. Нам він не може вділити жодного.

— І часу теж не може вділити, — сказав Вілем, не відриваючись від свого дедалі меншого пиріжка з м’ясом.

Звісно, це було правдою: друзями я нехтував ще більше, ніж самим собою. Мене миттєво охопило почуття провини. Я не міг розповісти їм усю правду, але мусив узяти від цього семестру якнайбільше, тому що він цілком міг стати для мене останнім. Я не мав ані гроша за душею.

Якщо ви не можете зрозуміти, чому я не міг змусити себе розповісти їм про це, то я сумніваюся, що ви коли-небудь були по-справжньому бідними. Сумніваюся, що ви можете дійсно зрозуміти, наскільки соромно мати лише дві сорочки, стригтися по змозі самотужки через відсутність грошей на перукаря. Я загубив ґудзика та не міг виділити ні шима на купівлю такого ж. У мене відірвалось одне коліно на штанях, а зашивати їх мені довелося ниткою іншого кольору. У мене не було грошей ані на сіль до їжі, ані на випивку в ті рідкісні вечори, які я проводив із друзями.

Ті гроші, які я заробляв у Кілвіновій майстерні, йшли на найнеобхідніше: чорнило, мило, струни для лютні… крім цього, я міг дозволити собі лише гордість. Мені було нестерпно думати про те, щоб мої друзі дізналися, в якому я безнадійному становищі.

Якби мені надзвичайно поталанило, я, можливо, і зміг би виділити два таланти, щоб сплатити відсотки за боргом Деві. Але для того, щоб я якимось робом назбирав грошей і на це, і на навчання в наступному семестрі, знадобилося б безпосереднє божественне втручання. Я не знав, чим займуся після того, як мене викинуть з Університету і я сплачу борг Деві. Може, зберу манатки й попрямую до Аніліна шукати Денну.

Я подивився на них, не знаючи, що сказати.

— Віле, Сіммоне, вибачте. Просто я останнім часом був дуже заклопотаний.

Сіммон посерйознішав ще більше, і я зрозумів, що моя непоясненна відсутність по-справжньому його ображає.

— Знаєш, ми теж заклопотані. У мене риторика з хімією, а ще я вивчаю сіаруську. — Він повернувся до Віла й набурмосився. — Тобі варто знати, що я починаю ненавидіти твою мову, заразо ти шимівська.

— Ту кралім, — привітно відповів юний шалдієць.

Сіммон знову повернувся до мене й заговорив із надзвичайною відвертістю.

— Нам би просто хотілося бачити тебе частіше — не лише раз на кілька днів, коли ти біжиш з Основи до Промислу. Визнаю, дівчата — це чудово, але коли одна з них забирає в мене друга, я починаю трохи ревнувати. — Раптом він весело усміхнувся. — Звісно, не можна сказати, що я думаю про тебе в такому плані.

Я ледве проковтнув клубок, який раптово утворився в мене в горлі. Я не міг згадати, коли за мною сумували востаннє. Тривалий час сумувати за мною було нікому. Я відчув, як до моїх очей почали підступати гарячі сльози.

— Насправді ніякої дівчини немає. Чесно. — Я важко ковтнув, намагаючись опанувати себе.

— Сіме, здається, ми тут дещо пропустили. — Вілем якось дивно на мене поглянув. — Придивися до нього.

Сіммон зміряв мене таким же оцінним поглядом. Коли вони так витріщилися на мене удвох, цього вистачило, щоб я занервував і плакати мені перехотілося.

— Отже, — заговорив Вілем, наче читаючи лекцію. — Скільки семестрів наш юний е’лір навчається в Університеті?

З чесного обличчя Сіма стало видно, що до нього дійшло.

— Ой.

— Хтось мені скаже, в чому справа? — сердито поцікавився я.

Вілем проігнорував моє запитання.

— Що ти вивчаєш?

— Усе, — сказав я, радіючи приводу поскаржитися. — Геометрію, спостереження в Медиці, вищу симпатію в Елкси Дала, а ще ходжу в учнях у Манета в Промислі.

Сіммон, здається, був трохи шокований.

— Не дивно, що в тебе такий вигляд, ніби ти не спав цілий виток, — сказав він.

Вілем кивнув самому собі.

— А ще ти досі працюєш у Кілвіновій майстерні, так?

— Дві-три години щовечора.

Сіммон вжахнувся.

— І водночас ти навчаєшся грати на музичному інструменті? Ти що, здурів?

— Музика — єдине, що зберігає мені здоровий глузд, — відповів я, опустивши руку й торкнувшись лютні. — І я не навчаюся грати. Мені просто треба повправлятися.

Вілем і Сіммон перезирнулись.

— Як гадаєш, скільки йому ще зосталося?

Сіммон оглянув мене.

— Щонайбільше півтора витка.

— Ви про що?

Вілем нахилився вперед.

— Ми всі рано чи пізно беремо на себе забагато. Але деякі студенти не розуміють, коли слід зупинитися. Вони вигоряють. Вони йдуть або валять іспити. Дехто їде з глузду. — Він постукав себе по голові. — Зазвичай це трапляється зі студентами в перший рік навчання. — Він багатозначно поглянув на мене.

— Я не взяв на себе забагато, — заперечив я.

— Подивись у дзеркало, — відверто запропонував Вілем.

Я вже відкрив рота, аби запевнити Віла з Сімом, що зі мною все гаразд, але тут почув, як вибивають нову годину, і часу мені стало лише на квапливе прощання. Та все одно, щоб дістатися на заняття з вищої симпатії вчасно, мені довелося бігти.

Елкса Дал стояв між двома жаровнями середнього розміру. Завдяки добре підстриженій бороді й темній мантії майстра він і досі нагадував мені стереотипного злого чарівника, який фігурує в багатьох поганих атурських п’єсках.

— Кожен з вас мусить пам’ятати: симпатик прив’язаний до вогню, — промовив він. — Ми його пани і його слуги.

Він засунув руки в довгі рукави й знову почав ходити туди-сюди.

— Ми — володарі вогню, тому що пануємо над ним. — Елкса Дал ударив по жаровні біля себе тильним боком долоні, і вона тихенько задзеленчала. У вугіллі зайнялося полум’я й почало завзято рватися вгору. — Енергія, що міститься в усіх речах, належить арканісту. Ми наказуємо вогню, а вогонь слухається.

Дал повільно перейшов до іншого кутка зали. Жаровня в нього за спиною пригасла, тим часом як та, до якої він пішов, спалахнула. Його артистизм мені дуже сподобався.

Дал зупинився й знову повернувся до студентів.

— Але ми ще й слуги вогню. Оскільки вогонь є найпоширенішою формою енергії, а без енергії наші вміння симпатиків мало що дають. — Він повернувся до студентів спиною й заходився стирати формули з дошки. — Збирайте матеріали, і ми побачимо, кому сьогодні доведеться помірятися силами з е’ліром Квоутом. — Він почав записувати крейдою імена всіх студентів. Моє було на початку списку.

За три витки до цього Дал почав змушувати нас змагатись одне з одним. Він називав це дуелями. І хоча це було доречним відпочинком від одноманітності лекцій, було в цьому новому занятті й дещо лиховісне.

З Аркануму щороку йшло сто студентів, і з ґілдерами йшла, може, чверть із них. Це означало, що кожного року на світі з’являлося ще сто людей, які оволоділи симпатією. Людей, яким згодом, можливо, доведеться протистояти. Хоча цього Дал ніколи такого не казав, ми знали, що нас навчали не просто зосередженості та винахідливості. Нас навчали битися.

Елкса Дал ретельно стежив за результатами. Серед усіх тридцяти восьми студентів досі не зазнавав поразки лише я. Тепер уже навіть найтупіші та найупертіші студенти мимохіть починали визнавати, що мій швидкий вступ до Аркануму — це не випадковість.

Також дуелі могли приносити скромний прибуток, оскільки на дуелянтів потай робили невеликі ставки. Бажаючи робити ставки на власних дуелях, ми з Совоєм ставили один на одного. Хоча в мене зазвичай великих грошей на це не було.

Тож ми з Совоєм зустрілися під час збору матеріалів аж ніяк не випадково. Я передав йому під столом два йоти.

Він сховав їх у себе в кишені, не дивлячись на мене.

— Господи, — тихо промовив він. — Дехто сьогодні аж надто впевнений у собі.

Я безтурботно знизав плечима, хоча насправді трохи нервувався. Навчання в цьому семестрі я розпочав без гроша в кишені та відтоді ледве виживав. Але вчора Кілвін заплатив мені два йоти за виток роботи в Промислі. Більше в мене грошей не було.

Совой заходився порпатись у шухляді й дістав віск для симпатії, шпагат і кілька шматочків металу.

— Не знаю, як добре я зумію постаратися для тебе. Ситуація погіршується. Гадаю, твій максимум на сьогодні — це три до одного. Тебе все одно це цікавить, якщо ставки настільки знижуються?

Я зітхнув. Моя непереможність таки мала свій недолік — ставки. Учора вони становили два до одного, а це означало, що я мусив би ризикувати двома грошами заради можливості виграти один.

— У мене є один невеличкий планчик, — зізнався я. — Не роби ставки, поки ми не встановимо умови. Ти, напевно, отримаєш щонайменше три до одного, як поставиш проти мене.

— Проти тебе? — пробурмотів він, зібравши оберемок усякого причандалля. — Хіба що тоді, як ти вийдеш проти Дала.

Я відвернувся, аби приховати дещо ніяковий рум’янець від похвали.

Дал плеснув у долоні, і всі поквапилися на свої місця. Я опинився в парі з вінтським хлопчиною, Фентоном. Він був на сходинку нижче за мене в нашому рейтингу. Я поважав його, тому що він був одним із небагатьох студентів, які могли за відповідних обставин завдати мені справжнього клопоту.

— Отже, — заговорив Елкса Дал, завзято потираючи руки. — Фентоне, ти нижчий у рейтингу, обирай знаряддя.

— Свічки.

— А зв’язок? — спитав за традицією Дал. У випадку свічок завжди застосовували або ґніт, або віск.

— Ґніт. — Він продемонстрував усім шматочок ґноту.

Дал повернувся до мене.

— Зв’язок?

Я занурив руку в кишеню й театральним жестом продемонстрував свій зв’язок.

— Солома.

Тут студенти загули. Такий зв’язок був сміховинним. У найкращому разі я міг сподіватися на передаваність у три відсотки, може, у п’ять. Фентонів ґніт буде вдесятеро кращим.

— Солома?

— Солома, — підтвердив я трохи впевненіше, ніж почувався. Що ще могло б зменшити мої шанси?

— Отже, солома, — невимушено промовив Дал. — Е’ліре Фентоне, оскільки Квоут ще жодного разу не зазнавав поразки, джерело обиратимеш ти.

Залою прокотився тихий смішок.

У мене всередині все обірвалося. Такого я не очікував. Зазвичай той, хто не обирає основу, має право обирати джерело. Я збирався обрати жаровню, бо знав, що кількість теплоти від неї допоможе мені подолати обрану власноруч перешкоду.

Фентон широко всміхнувся — знав, що перевага в нього.

— Жодного джерела.

Я скривився. Нам доведеться черпати енергію лише з тепла власного тіла. Це важко навіть за найкращих обставин і, безумовно, дещо небезпечно.

Я не міг перемогти. Я не лише мав втратити свій ідеальний рейтинг, а й ніяк не міг подати Совоєві знак, щоб він не поставив мої останні два йоти. Я спробував перехопити його погляд, але він уже тихо й напружено торгувався з кількома іншими студентами.

Ми з Фентоном мовчки сіли з протилежних боків великого робочого стола. Елкса Дал поставив на стіл дві грубі свічки, по одній перед кожним з нас. Метою дуелі було запалити свічку супротивника, не давши йому запалити свою. Для цього було потрібно розділити свій розум на дві окремі частини; одна частина намагалася втримати алар, який твердив, що ваш шматочок ґноту (або соломинка, якщо ви дурний) — це те ж саме, що й ґніт тієї свічки, яку ви намагаєтеся запалити. Далі для цього потрібно було черпнути енергії зі свого джерела.

Тим часом друга частина розуму була зайнята спробами зберегти віру в те, що ґніт супротивника — це не те ж саме, що й ґніт вашої свічки.

Якщо все це здається складним, то повірте мені, ви й половини всього не знаєте.

Все ускладнювало те, що в нас обох були джерела, з яких складно черпати енергію. Використовувати самого себе як джерело слід було з обережністю. Людське тіло тепле не просто так. Коли в нього забирають тепло, воно погано на це реагує.

Елкса Дал змахнув рукою, і ми почали. Я негайно повністю зосередив розум на захисті власної свічки й почав несамовито думати. Я аж ніяк не міг перемогти. Хоч як вправно ви фехтуєте, неможливо перемогти, якщо у вашого супротивника клинок із рамстонської сталі, а ви вирішили битися вербовою лозиною.

Я занурився в Кам’яне Серце. Тоді, ще зосереджуючи розум в основному на захисті свічки, я, бурмочучи, зв’язав свою свічку та Фентонову. Простягнув руку й повалив свою свічку, змусивши його схопитися за свою, поки вона не зробила те ж саме й не покотилася геть.

Я спробував хутко скористатися з його сум’яття й запалити його свічку. Зосередив на цьому всі сили й відчув, як моєю правою рукою від долоні, що тримає соломинку, до плеча розповсюджується холод. Нічого не відбулося. Його свічка не давала ні тепла, ні вогню.

Я прикрив рукою ґніт своєї свічки, застуючи йому лінію погляду. Цей прийом був дріб’язковим і практично не захищав від вправного симпатика, але я сподівався лише на одне — якось його роздратувати.

— Слухай, Фене, — заговорив я. — Чув уже історію про мідника, тейлінця, фермерську доньку й масницю?

Фен не відповів. Його бліде обличчя виражало хіба надзвичайну зосередженість.

Я зрозумів, що відвертати його увагу марно. Фентон був надто розумний, щоб його можна було так збити з пантелику. До того ж мені вже ставало важко зберігати концентрацію, необхідну для того, щоб уберегти власну свічку. Я ще більше заглибився в Кам’яне Серце й забув про весь світ, окрім двох свічок, шматка ґноту й соломинки.

За хвилину я вкрився липким холодним потом. Затремтів. Фентон побачив це й усміхнувся мені безкровними губами. Я подвоїв зусилля, але його свічка не реагувала на жодні мої спроби її запалити.

Минуло п’ять хвилин, протягом яких усі студенти мовчали, як каміння. Більшість дуелей тривали не більше хвилини або двох: хтось швидко показував себе розумнішим або демонстрував більшу силу волі. Тепер у мене вже захололи обидві руки. Я бачив, як у Фентоновій шиї судомно смикається м’яз — наче бік коня, що намагається позбутися кусючої мухи. Його постать застигла: він придушив у собі бажання здригнутися. Ґніт моєї свічки закурився цівочкою диму.

Я напружився. Зрозумів, що ледве дихаю крізь зціплені зуби, які показую в дикому вискалі. Фентон, здавалося, цього й не помітив — його погляд склянів і втрачав фокус. Тоді Фентонова голова мало-помалу почала хилитися до поверхні столу. Повіки в нього опустилися. Я зціпив зуби й побачив свою винагороду: від ґноту його свічки здійнялася тоненька цівка диму.

Фентон незграбно повернувся, щоб на це поглянути, але замість того, щоб оборонятися, він повільно, важко змахнув рукою, показуючи, що здається, та опустив голову на руку.

Коли свічка біля його ліктя непевно загорілася, він не підняв очей. Пролунали нетривалі, ріденькі оплески впереміш із недовірливими вигуками.

Хтось стукнув мене по спині.

— Оце так! Геть виснажився.

— Ні, — ледве вимовив я й потягнувся до протилежного боку стола. Розігнув незграбними пальцями долоню, яка тримала ґніт, і побачив, що вона скривавлена.

— Майстре Дал, — якнайшвидше промовив я. — У нього озноб. — Заговоривши, я усвідомив, які холодні в мене губи.

Але Дал був уже тут як тут і приніс із собою ковдру, щоб закутати хлопця.

— Ти. — Він показав на одного зі студентів навмання. — Приведи когось із Медики. Стрілою!

Студент побіг геть.

— Дурість. — Майстер Дал пробурмотів зв’язування тепла. Поглянув на мене. — Тобі, мабуть, варто пройтися. Ти маєш ненабагато кращий вигляд, аніж він.

Того дня дуелей більше не було. Інші студенти дивились, як Фентон поволі оживав під опікою Елкси Дала. Коли з Медики прийшов немолодий ел’те, Фентон уже зігрівся достатньо, щоб почати шалено труситися. За чверть години Фентон завдяки теплим ковдрам та обережно застосованій симпатії зміг попити гарячого, хоча руки в нього ще трусилися.

Коли метушня остаточно вляглася, уже майже пробив третій дзвін. Майстер Дал спромігся подбати про те, щоб усі студенти сіли й помовчали, поки він скаже кілька слів.

— Те, що ми побачили сьогодні, було яскравим прикладом ознобу зв’язувача. Тіло — річ тендітна, і стрімка втрата кількох градусів тепла може вивести з ладу весь організм. М’яка форма ознобу — це просто озноб, та й усе. Але у важчих випадках він може призводити до шоку та гіпотермії. — Дал роззирнувся довкола. — Хтось може сказати мені, де помилився Фентон?

На мить запала тиша, а тоді піднялася одна рука.

— Так, Бре?

— Він скористався кров’ю. У разі втрати тепла з крові тіло охолоджується як єдине ціле. Це не завжди корисно, оскільки кінцівки можуть витримувати стрімкіше падіння температури, ніж внутрішні органи.

— Тоді навіщо й думати про використання крові?

— Вона віддає тепло в більшій кількості й швидше, ніж плоть.

— Скільки він міг би забрати без ризику для себе? — Дал оглянув залу.

— Два градуси? — висловив хтось здогад.

— Півтора, — виправив Дал і записав на дошці кілька рівнянь, показуючи, скільки тепла це надасть. — Як ви вважаєте: скільки він забрав насправді, зважаючи на симптоми?

Пауза. Нарешті подав голос Совой.

— Вісім чи дев’ять.

— Дуже добре, — знехотя похвалив Дал. — Приємно, що хоч один з вас читав те, що треба. — Його обличчя посерйознішало. — Симпатія не для слабких розумом, але й не для занадто самовпевнених. Якби ми не були тут і не надали Фентонові потрібну допомогу, він би тихо заснув і помер. — Він ненадовго замовк, щоб ці слова краще засвоїлися. — Краще знати свої чесні межі, ніж переоцінити власні можливості та втратити контроль.

Пролунав третій дзвін, і зала наповнилася раптовим шумом — студенти встали й пішли геть. Майстер Дал підвищив голос, щоб його було чутно.

— Е’ліре Квоуте, не залишишся на хвилинку?

Я скривився. Совой пройшов у мене за спиною, ляснув мене по плечу й пробурмотів:

— Везунчик.

Я не знав, чи то він має на увазі мою перемогу, чи то іронізує з того, що відбувалося зі мною тепер.

Коли всі пішли, Дал повернувся та поклав ганчірку, якою перед цим витирав дошку.

— Отже, — невимушено промовив він. — Які там вийшли цифри?

Я не здивувався, що він знав про ставки.

— Одинадцять до одного, — зізнався я. Я заробив двадцять два йоти. Трохи більше двох талантів. Ці гроші гріли мене, лежачи в моїй кишені.

Він задумливо поглянув на мене.

— Як ти почуваєшся? Ти й сам наприкінці був трохи блідий.

— Мене трохи трусило, — збрехав я.

Насправді під час того шарварку, що зчинився, коли Фентон знепритомнів, я втік і провів кілька страшних хвилин у чорному коридорі. Через дрижаки, схожі на судоми, я ледве тримався на ногах. На щастя, ніхто не побачив, як я трусився в коридорі, зціпивши зуби так сильно, що аж боявся їх поламати.

Але мене ніхто не побачив. Моя репутація не постраждала.

Дал кинув на мене погляд, який говорив мені: він може й здогадуватись, як усе було насправді.

— Підійди-но. — Він показав на одну з жаровень, які й досі горіли. — Трохи тепла тобі не зашкодить.

Я не сперечався. Витягнувши руки до вогню, я відчув, що трохи розслабляюся.

Раптом я усвідомив, наскільки втомився. Очі в мене свербіли від недосипання. Тіло здавалося важким, наче кістки в мене були зі свинцю.

Зітхнувши з неохотою, я прибрав руки й розплющив очі. Дал зблизька дивився на моє обличчя.

— Мушу йти, — промовив я з ноткою жалю в голосі. — Дякую, що пустили до вогню.

— Ми ж обидва симпатики, — відповів Дал і привітно помахав мені рукою, коли я зібрав речі й пішов до дверей. — Приходь до нього коли завгодно.

Того ж вечора в Гніздах Вілем відчинив мені двері, коли я постукав.

— Оце так чортівня, — промовив він. — Двічі за один день. Чим я завдячую такій честі?

— Гадаю, ти знаєш, — пробурчав я та пропхався всередину схожої на камеру кімнатки. Притулив футляр із лютнею до стіни й упав у крісло. — Кілвін заборонив мені працювати в майстерні.

Вілем пересунувся вперед, не встаючи з ліжка.

— Чому ж це?

Я багатозначно на нього глянув.

— Гадаю, тому що ви з Сіммоном зайшли до нього й запропонували це йому.

Якусь мить він дивився на мене, а тоді знизав плечима.

— Ти здогадався швидше, ніж я думав. — Він потер собі обличчя збоку. — Здається, ти не надто засмутився.

До цього я лютував. Уже скидалося на те, що моє життя налагоджується, аж тут мені довелося піти з єдиної своєї оплачуваної роботи через втручання друзів, які бажали мені лише добра. Але замість біситися й лютувати на них я пішов на дах Основи та якийсь час пограв, щоб остудити голову.

Музика, як завжди, мене заспокоювала. А ще я, граючи, усе продумав. У Манета я навчався добре, але вивчати доводилося надто вже багато: як розпалювати печі, як витягувати дріт до потрібної консистенції, які сплави обирати для потрібних ефектів. Я аж ніяк не міг опанувати це з такою легкістю, з якою вивчав руни. У Кілвіновій майстерні я не міг заробити достатньо, щоб заплатити Деві наприкінці місяця, а тим паче — заробити там іще й на навчання.

— Я б, мабуть, засмутився, — зізнався я. — Але Кілвін змусив мене поглянути в дзеркало. — Я втомлено всміхнувся йому. — Вигляд у мене — просто капець.

— Побитий капець, — спокійно виправив він мене, а тоді ніяково замовк. — Я радий, що ти не засмутився.

Сіммон постукав і відчинив двері. Коли він побачив, що я сиджу в кімнаті, його обличчя зі здивованого стало винуватим.

— А хіба ти не маєш бути, гм, у Промислі? — непереконливо запитав він.

Я засміявся й практично відчув, як Сіммонові полегшало. Вілем прибрав з іншого крісла стос паперу, і Сіммон незграбно опустився в нього.

— Я вам простив, — великодушно запевнив я. — Прошу лише про одне: розкажіть мені все, що знаєте про «Еоліян».