Ім’я вітру

Розділ вісімдесят другий Ясен, в’яз…

Я прокинувся в ліжку. У кімнаті. У шинку. Ось і все, що я зрозумів одразу. Почувався я так, наче хтось ударив мене по голові церквою.

Мене обмили й перев’язали. Дуже ретельно перев’язали. Хтось вирішив, що варто подбати про всі мої недавні ушкодження, навіть зовсім незначні. У мене були перев’язані білим полотном голова, груди, коліно та одна стопа. Хтось навіть очистив і забинтував невеликі подряпини в мене на руках і ножову рану, яку я дістав три дні тому, коли мене спробували вбити головорізи Емброуза.

Найстрашнішою, мабуть, була ґуля в мене на голові. Вона пульсувала болем, а коли я піднімав голову, у мене через неї починалося запаморочення. Рухи перетворилися на уроки каральної анатомії.

Я звісив ноги з краю ліжка й скривився: «Травма глибоких тканин медіальних полонів правої ноги». Сів: «Непряма деформація хряща між нижніми ребрами». Зіп’явся на ноги: «Незначний розтяг суб… транс… трясця, як же це називається?» Я уявив собі, як Арвіл супиться за круглими окулярами.

Мій одяг випрали й заштопали. Я вдягнувся, рухаючись повільно, щоб насолодитися численними захопливими повідомленнями, які мені надсилало власне тіло. Я радів, що в кімнаті не було дзеркала, оскільки знав, що на вигляд я, швидше за все, геть побитий. Пов’язка на голові добряче дратувала, але я вирішив її не знімати. Зважаючи на моє самопочуття, можна було припустити, що моїй голові не дає розпастися на кілька шматків лише вона.

Я пішов до вікна. Було хмарно, і в сірому світлі містечко, засипане сажею й попелом, мало жахливий вигляд. Крамниця навпроти була розтрощена, як ляльковий будиночок, на який наступив солдатський чобіт. Люди пересувалися неквапливо, прочісуючи руїни. Хмари були такими густими, щоб я не міг зрозуміти, котра година.

Відчинилися двері. Я відчув, як легенько ворухнулося повітря, а повернувшись, побачив, що у дверях стоїть дівчина. Молода, гарненька, скромна, з тих, які завжди працюють у таких невеличких шинках. Неллі. Нелл. Дівчина з тих, хто все життя проводить у безперервному тремтінні через те, що в шинкаря крутий норов і гострий язик і він не боїться здіймати на неї руку. Вона витріщилася на мене, явно здивована тим, що я вибрався з ліжка.

— Хтось загинув? — спитав я.

Вона хитнула головою.

— Лірамівський хлопчина серйозно зламав собі руку. Ще дехто обпікся й все таке… — Я відчув, як усе моє тіло розслабилося. — Не слід вам вставати, пане. Лікар казав, що ви, може, і не прокинетеся зовсім. Вам треба відпочивати.

— А… моя двоюрідна сестра повернулася до міста? — запитав я. — Дівчина, що була на фермі Мотенів. Вона теж тут?

Дівчина хитнула головою.

— Тут тільки ви, пане.

— Котра зараз година?

— Вечеря ще не зовсім готова, пане. Але, якщо хочете, я можу вам щось принести.

Мою дорожню торбу залишили збоку від ліжка. Я закинув її на плече. Дивно було відчувати, що в ній немає нічого, крім лусочки та приваб-каменя. Я роззирнувся в пошуках черевиків, а тоді згадав, що скинув їх заради кращого зчеплення, коли минулої ночі бігав дахами.

Я вийшов із кімнати, обігнавши дівчину, і попрямував униз, до загальної зали. За шинквасом стояв той хлоп, що й раніше, з таким само насупленим обличчям.

Я підійшов до нього.

— Моя двоюрідна сестра, — промовив я. — Вона в місті?

Шинкар повернув насуплене обличчя до дверей, аж тут вийшла молода дівчина.

— Нелл, якого милого ти дозволяєш йому вставати? Клянуся, Бог і собаці дав більше клепкок у голову, ніж тобі.

Отже, її справді звали Нелл. За інших обставин це здалося б мені кумедним.

Він повернувся до мене й нагородив мене усмішкою, яка насправді була просто іншою похмурою гримасою.

— Господи, хлопче, у тебе обличчя не болить? Мені аж дивитися на нього боляче. — Він зареготав із власного жарту.

Я зло позирнув на нього.

— Я питав про свою двоюрідну сестру.

Він хитнув головою.

— Вона не повернулася. Як на мене, хай лиха година йде, звідки прийшла.

— Принеси мені хліба, фруктів і будь-якого м’яса, яке лежить у тебе в підсобці наготові, — наказав я. — І пляшку авеннського фруктового вина. Полуничного, якщо є.

Він сперся на шинквас і підняв брову, дивлячись на мене. На його обличчі замість невдоволеної гримаси з’явився маленький зверхній усміх.

— Немає потреби квапитися, синку. Тепер, коли ти на ногах, з тобою захоче поговорити констебль.

Я зціпив зуби, щоб не бовкнути перше, що спало на думку, і глибоко вдихнув.

— Послухай, останніх кілька днів мене дуже роздратувала, голова болить так, що тобі й розуму не стане таке уявити, а ще в мене є друг, який, можливо, потрапив у халепу. — Я пильно, з крижаним спокоєм подивився на нього. — Мені аж ніяк не хочеться якоїсь неприємної ситуації. Тож я уклінно тебе прошу: дай мені те, про що я попросив. — Я дістав гаманець. — Будь ласка.

Він поглянув на мене; його обличчя мало-помалу набуло гнівного виразу.

— Ах ти ж малий язикатий довбограй. Якщо ти не проявиш до мене трохи поваги, я тебе посадовлю та прив’яжу до стільця, доки не прийде констебль.

Я кинув на шинквас залізний драб, міцно затиснувши в кулаці ще один.

Він сердито поглянув на монету.

— Це ще що таке?

Я зосередився й відчув, як моєю рукою почав розповсюджуватися холодок.

— Це твої чайові, — відповів я, тим часом як від драба почала здійматися тоненька закручена цівочка диму. — За швидке й ґречне обслуговування.

Лак довкола драба взявся бульбашками, і довкола залізячки утворилося чорне кільце вугілля. Чолов’яга нажахано витріщився на нього без жодного слова.

— Тепер принеси мені те, про що я попросив, — наказав я, дивлячись йому в очі. — А ще — бурдюк із водою. Бо інакше я спалю цей заклад у тебе на очах і станцюю на його згарищі та на твоїх обвуглених липких кістках.

Я вийшов на вершину пагорба з сірокаменями, несучи повну торбу. Я був босий, задиханий, а моя голова пульсувала від болю. Денни ніде не було видно.

Швидко обшукавши навколишню місцевість, я знайшов усі свої розкидані речі там, де їх залишив. Обидві ковдри. Бурдюк для води був майже порожній, але поза тим усе було на місці. Денна неначе просто відійшла за покликом природи.

Я зачекав. Я чекав довше, ніж було доцільно. Тоді я гукнув її — спершу тихо, тоді голосніше, хоча мені від крику починала боліти голова. Нарешті я просто сів. Думалося мені лише про одне: Денна ходить десь сама, мучиться від болю, від спраги й не знає, куди їй іти. Що ж вона подумала?

Відтак я трохи поїв, намагаючись зрозуміти, що можна зробити далі. Я замислився, чи не відкоркувати пляшку з вином, але знав, що це — кепська ідея, бо в мене, без сумніву, був легкий струс мозку. Я відігнав від себе дурнуватий страх, що Денна могла в стані делірію забрести до лісу, а я маю піти її шукати. Я замислився, чи не варто запалити багаття, щоб вона його побачила й повернулася…

Але ні. Я знав, що вона просто зникла. Прокинулася, побачила, що мене немає поруч, і пішла. Вона сама про це сказала, коли ми пішли з требонського шинку. «Якщо я десь не потрібна, я звідти йду. Усе інше я можу надолужити дорогою». Вона подумала, що я її покинув?

Хай там як, я нутром відчував, що вона пішла звідти вже давно. Я склав дорожню торбу. Далі, просто на той випадок, якщо я помилився, написав записку, в якій пояснив, що сталося, і повідомив, що протягом дня чекатиму на неї в Требоні. Я написав її ім’я вуглинкою на одному з сірокаменів, а тоді намалював стрілку донизу, вказавши, де я залишив усі принесені харчі, пляшку води та одну ковдру.

Тоді я пішов. Настрій у мене був препаскудний. Мої думки не були ні ніжними, ні лагідними.

Коли я повернувся до Требона, над містом збиралися сутінки. Я трохи обережніше, ніж зазвичай, виліз на дах. Я не міг довіряти своїй рівновазі ще кілька днів, поки моя голова не відновилася.

Проте видертися на дах шинку й забрати звідти свої черевики все одно було неважко. З цього даху містечко в тьмяному світлі здавалося похмурим. Передня половина церкви повністю обвалилася, і майже третина містечка постраждала від вогню. Деякі будівлі були лише обпалені, але від інших залишився хіба що попіл. Хоч як я старався, вогонь, вочевидь, розбушувався після того, як я впав і знепритомнів.

Глянувши на північ, я побачив вершину пагорба з сірокаменями. Я сподівався побачити мерехтіння вогню, але там, звісно, не було нічого.

Я виліз на плаский дах ратуші й видерся драбиною до резервуара. Він був майже порожній. На дні, значно нижче за те місце, де я прип’яв ножем до його стінки обгорілу ґонтину, мерехтіла вода завглибшки кілька футів. Це пояснювало теперішній стан містечка. Коли поверхня води опустилася нижче за мою сиґалдричну імпровізацію, вогонь спалахнув знову. І все ж вона сповільнила хід подій. Якби не це, можливо, від міста б геть нічого не лишилося.

У шинку збиралася попити та попліткувати величезна кількість похмурих, перемазаних сажею людей. Мого насупленого друга ніде не було видно, але довкола шинквасу зібралася якась компанія, що захоплено обговорювала щось побачене.

Були там і бургомістр із констеблем. Помітивши мене, вони одразу погнали мене до окремої кімнати на розмову.

Я був мовчазний і похмурий, а після подій останніх кількох днів мене не надто лякав авторитет двох підтоптаних стариганів. Вони це помітили й тому нервували. Мені боліла голова й не хотілося щось пояснювати, і я цілком спокійно витримував незручну тишу. Через це вони досить багато говорили, а своїми запитаннями розповіли мені більшу частину того, що я хотів знати.

На щастя, містечко постраждало мало. Через свято врожаю тоді ніхто не спав. Залишилося дуже багато синців, обпаленого волосся, і чимало людей надихалися диму, але, якщо не брати до уваги кількох сильних опіків і хлопаки, якому на руку впала колода, мені, судячи з усього, дісталося найбільше.

Вони абсолютно точно знали, що дракус був демоном. Величезним чорним демоном, який дихав вогнем і отрутою. Якщо в цьому хтось трішечки сумнівався, то цей сумнів зник, коли тварюку вбило залізо самого Тейлу.

Також після цього всі погодилися з тим, що демонічне чудисько ще й зруйнувало ферму Мотенів. Висновок закономірний — щоправда, геть неправильний. Спробувавши переконати когось із місцевих у чомусь іншому, я б безглуздо змарнував час.

Мене знайшли непритомним на залізному колесі, що вбило демона. Місцевий коновал підлатав мене як умів і, не знаючи про надзвичайну товщину мого черепа, висловив серйозні сумніви в тому, що я коли-небудь отямлюся.

Попервах усі вважали, що я — лише очевидець, якому не поталанило, або що я якимось робом відірвав колесо від церкви. Однак моє чудесне одужання в поєднанні з тим, що я пропік дірку в шинквасі на першому поверсі, змусило людей нарешті звернути увагу на те, про що весь день говорили один хлопчина та одна стара вдова: коли старий дуб зайнявся, наче смолоскип, вони побачили, як хтось стоїть на даху церкви. Цю постать освітлював вогонь унизу. Вона підняла руки перед собою — можна було подумати, ніби вона молиться…

Врешті-решт настала така мить, коли бургомістрові та констеблеві вже не було чим заповнити тишу, і вони просто сиділи й збентежено поглядали то на мене, то один на одного.

Мені спало на думку, що вони бачили не нужденного обідранця, що сидів навпроти них. Вони бачили таємничу побиту постать, яка вбила демона. Я не бачив жодної причини переконувати їх у чомусь іншому. Власне, мені вже давно мало якось поталанити в цій історії. Якщо вони вважали мене якимось героєм або святим, то це надавало мені корисний важіль впливу.

— Що ви зробили з тілом демона? — запитав я, і вони помітно розслабилися. До цього я вимовив щонайбільше з десяток слів, на більшість їхніх обережних запитань відповідаючи похмурим мовчанням.

— Про це не турбуйтеся, пане, — відповів констебль. — Ми знали, що з ним робити.

У мене всередині все стиснулося, і я здогадався, перш ніж вони мені розповіли: його спалили й закопали. Ця істота була науковим дивом, а вони спалили й закопали її, наче сміття. Я знав канцелярів-натуралістів з Архівів, які б відтяли собі руки, щоб тільки повивчати таку рідкісну істоту. Я навіть сподівався в глибині душі, що, може, запропонувавши їм таку можливість, знову здобуду доступ до Архівів.

А ще — луска й кістки. Сотні фунтів денатурованого заліза, за яке алхіміки билися б між собою…

Бургомістр радо закивав і проспівав:

— Яму два на десять рить. Горобина, ясен, в’яз. — Він прокашлявся. — Тільки яму, звісно, довелося вирити більшу. До цього доклалися всі по черзі, щоб упоратися якнайшвидше. — Він підняв руку, гордо демонструючи кілька свіжих пухирів.

Я заплющив очі й поборов у собі сильне бажання жбурляти речі по кімнаті та проклинати їх вісьмома мовами. Це пояснювало, чому містечко залишалося в такому жалюгідному стані. Усі були зайняті — палили й закопували істоту, варту неабиякої винагороди.

Однак тут уже нічим не можна було зарадити. Я сумнівався, що моя новоздобута репутація захистить мене, якщо мене застукають під час спроби його відкопати.

— Дівчина, що пережила мотенівське весілля, — нагадав я. — Її сьогодні хтось бачив?

Бургомістр запитливо поглянув на констебля.

— Я про таке не чув. Гадаєш, вона була якось пов’язана з тварюкою?

— Що? — запитання було настільки абсурдним, що я не одразу його зрозумів. — Ні! Не меліть дурниць. — Я насупився, дивлячись на них. Я аж ніяк не мав вплутувати в усе це Денну. — Вона допомагала мені в роботі, — додав я, намагаючись висловитися двозначно.

Бургомістр гнівно зиркнув на констебля, а тоді знову поглянув на мене.

— Твоя… робота тут завершена? — Він запитав обережно, ніби боячись мене образити. — Я, звісно, не хочу лізти у твої справи… але… — Він збентежено облизав губи. — Чому це сталося? Ми в безпеці?

— Ви в безпеці, наскільки це в моїх силах, — двозначно відповів я. Ці слова звучали героїчно. Якщо я зможу дістати з цього лише трохи слави, то можна й подбати про те, щоб вона була такою, як треба.

Тоді до мене прийшла ідея.

— Щоб бути впевненим у вашій безпеці, мені потрібно одне. — Я нахилився вперед, не встаючи зі стільця, і переплів пальці. — Мені потрібно знати, що Мотен викопав на Гробку.

Я побачив, як вони перезирнулися, думаючи: «Звідки він це знає?»

Я відкинувся на спинку стільця, борючись із бажанням усміхнутись, як кіт у голуб’ятні.

— Знаючи, що знайшов там Мотен, я зможу подбати про те, щоб такого більше не сталося. Я знаю, що це було таємницею, але хтось із містян неодмінно знає більше. Сповістіть усіх і зробіть так, щоб усі, хто щось знає, прийшли до мене поговорити.

Я плавно здійнявся на ноги, не кривлячись від пощипування й болю лише завдяки свідомому зусиллю волі.

— Але хай вони приходять хутко. Я піду завтра ввечері. У мене є нагальні справи на півдні.

Тоді я вискочив із дверей, а мій плащ доволі драматично потягнувся за мною. Я — артист до нутра кісток, і я вмію гарно піти зі сцени, коли на ній усе готово.

Весь наступний день я добре їв і спав у своєму м’якому ліжку. Я прийняв ванну, подбав про свої різноманітні рани й взагалі заслужено відпочив. До мене зазирнуло кілька людей, які розповіли мені те, що я вже знав. Мотен викопав каміння з кургану й знайшов те, що було там поховано. Що саме? Просто щось. Більше не знав ніхто.

Я сидів біля свого ліжка, роздумуючи, чи не написати пісню про дракуса, аж раптом почув тихенький і несміливий стук у двері.

— Заходьте.

Двері трішечки прочинились, а тоді відчинилися ширше. Дівчинка років тринадцяти нервово роззирнулася довкола й прошмигнула всередину, а тоді тихенько зачинила за собою двері. Вона мала бляклі темні кучері та бліде личко з рум’янцем на щоках. Очі в неї були запалі й темні, наче вона перед цим чи то плакала, чи то не спала, чи то плакала без сну.

— Ти хотів дізнатися, що відкопав Мотен? — Вона поглянула на мене, а тоді відвела очі.

— Як тебе звати? — лагідно спитав я.

— Верайнія Ґрейфлок, — слухняно відповіла вона. Тоді поспіхом зробила реверанс, дивлячись на підлогу.

— Гарне ім’я, — промовив я. — Веріан — це така крихітна червона квіточка. — Я всміхнувся, намагаючись її заспокоїти. — Бачила її коли-небудь? — Вона хитнула головою, не відриваючи очей від підлоги. — От тільки, гадаю, що тебе ніхто не кличе Верайнією. Ти Ніна?

Тут вона підняла очі. На її враженому личку з’явилася ледь помітна усмішка.

— Мене так бабця зве.

— Підійди й сядь, Ніно. — Я кивнув на ліжко, оскільки в кімнаті більше не було на чому сидіти.

Вона сіла й почала нервово заламувати руки на колінах.

— Я це бачила. Те, що вони витягли з кургану. — Вона поглянула на мене, а тоді знов опустила погляд на руки. — Джиммі, найменший Мотенів хлопець, він мені показав.

Моє серце забилося швидше.

— Що це було?

— Це був великий химерний горщик, — тихо промовила вона. — Десь такий заввишки. — Вона потримала руку десь за три фути над підлогою. Рука при цьому тремтіла. — З купою всяких написів і малюнків. Дуже химерних. Я й кольорів таких ніколи не бачила. А деякі фарби блищали, як срібло й золото.

— Що було на малюнках? — запитав я, силкуючись зберегти спокій у голосі.

— Люди, — сказала вона. — Здебільшого люди. Там була жінка, яка тримала зламаний меч, і чоловік біля мертвого дерева, і ще один чоловік, якого кусав за ногу пес… — Вона затихла.

— Була там людина з білим волоссям і чорними очима?

Вона поглянула на мене круглими очима й кивнула.

— Я від нього була сама не своя. — Вона здригнулася.

Чандріяни. Це була ваза з зображеннями чандріян і їхніх ознак.

— Не згадаєш більше нічого про малюнки? — запитав я. — Не поспішай, добре подумай.

Вона замислилася.

— Там був хтось без обличчя, самий капюшон, а всередині — нічо. Біля ніг у нього було дзеркало, а над ним — кілька місяців. Ну, там повний місяць, півмісяць, новий місяць. — Вона, замислившись, опустила погляд. — А ще була жінка… — Вона зашарілася. — Не зовсім одягнена.

— Можеш згадати щось іще? — запитав я.

Вона хитнула головою.

— А як щодо написів?

Ніна хитнула головою.

— Там тіки по-ненашому було писано. Нічо не можна було прочитати.

— Як гадаєш, ти б могла намалювати мені щось із тих написів, які на ньому побачила?

Вона знову хитнула головою.

— Я тіки півсекунди на нього дивилася, — відповіла вона. — Ми з Джиммі знали, що нам перепаде на горіхи, як його татко нас піймає, — їй на очі раптом навернулися сльози. — Демони й по мене прийдуть, раз я його бачила?

Я хитнув головою, заспокоюючи її, проте вона все одно залилася слізьми.

— Я так боялася після того, що сталося в Мотена, — схлипнула вона. — Мені й досі сняться сни. Я знаю, шо вони по мене прийдуть.

Я пересів на ліжку ближче до неї та обняв її однією рукою, бурмочучи щось утішне. Її схлипи поволі затихли.

— Ніхто по тебе не прийде.

Вона підняла на мене очі. Вона вже не плакала, але я бачив правду в її погляді. У глибині душі вона ще була налякана. Для того, щоб її заспокоїти, не вистачить ніяких лагідних слів.

Я встав і пішов до свого плаща.

— Дозволь мені дещо тобі подарувати, — сказав я й сягнув рукою в одну з кишень. Дістав звідти деталь для симпатичної лампи, над якою працював у Промислі. Це був диск із яскравого металу, вкритий з одного боку складними сиґалдричними рунами.

Я приніс його їй.

— Я роздобув цей амулет у Велорані. Далеко, за Штормвальськими горами. Це — пречудовий амулет від демонів. — Я взяв її за руку й втиснув його їй у долоню.

Ніна поглянула на нього, а тоді — на мене.

— А тобі він хіба не треба?

Я хитнув головою.

— У мене є інші можливості себе захистити.

Вона міцно схопилася за нього, і по її щоках знову полилися сльози.

— О, дякую. Я його весь час носитиму. — Вона стиснула його так, що аж кісточки пальців побіліли.

Вона його загубить. Нескоро — за рік, два чи десять. Така вже людська природа, а коли це станеться, їй буде навіть гірше, ніж раніше.

— Не треба так, — швидко промовив я. — Ось як він працює. — Я взяв її за руку, що стискала шматок металу, та обгорнув її власною. — Заплющ очі.

Ніна заплющила очі, і я повільно продекламував перші десять рядків «Ве Валора Сартане». Насправді це було не вельми доречно, але тоді мені більш нічого не спало на думку. Звучання темської мови справляє неабияке враження, особливо якщо мовець має добрий драматичний баритон, а він у мене таки був.

Я закінчив, і вона розплющила очі. Вони були сповнені зачудування, а не сліз.

— Тепер він налаштований на тебе, — пояснив я. — Хоч що станеться, хоч де він буде, він боронитиме й захищатиме тебе. Можна навіть розламати його й розтопити, а чари все одно нікуди не подінуться.

Вона кинулася до мене з обіймами й поцілувала в щоку. Тоді раптом підвелася, зашарівшись. Вона вже не була блідою та враженою, а очі в неї сяяли. Раніше я цього не помічав, але вона була вродливою.

Невдовзі вона пішла, а я трохи посидів на ліжку в задумі.

Протягом останнього місяця я витягнув жінку з вогненного пекла. Я прикликав вогонь і блискавку на найманих убивць і втік від них. Я навіть убив істоту, яку можна було б вважати як драконом, так і демоном.

Але там, у тій кімнаті, я вперше насправді відчув себе героєм. Якщо вам цікаво, чому я став тим, ким врешті-решт став, якщо ви шукаєте початок, шукайте там.