Ім’я вітру

Розділ шістдесят шостий Летке

Наступного ранку я прокинувся рано, нервуючи через думку про обід із Денною. Знаючи, що спроби заснути знову будуть марними, я попрямував до Промислу. Після вчорашнього марнотратства в мене в кишені залишилося рівно три гроші, а ще мені кортіло скористатися новоздобутим званням.

Зазвичай я працював у Промислі ночами. Вранці він був іншим. Там працювало над власними проектами якихось п’ятнадцять-двадцять душ. Увечері людей зазвичай було вдвічі більше. Кілвін, як завжди, був у кабінеті, але атмосфера була спокійнішою — жвавою, але не гарячковою.

Я навіть побачив Фелу в кутку майстерні, де вона потроху, обережно колола шматок обсидіану завбільшки з велику хлібину. Якщо вона звикла приходити в майстерню так рано, не дивно, що я ще ніколи її там не бачив.

Усупереч Манетовому попередженню я вирішив почати з виготовлення партії синіх випромінювачів. Робота була складна, оскільки вона потребувала використання кістяного дьогтю, але продаватимуться вони доволі швидко, а на весь процес у мене піде всього чотири-п’ять годин обережної роботи. Я не лише міг упоратися вчасно, щоб пообідати з Денною в «Еоліяні» — можливо, мені б також вдалося одержати від Кілвіна невеликий аванс і я пішов би на зустріч з нею, маючи трохи грошей у гаманці.

Я зібрав необхідні інструменти та влаштувався під одним звитяжних ковпаків уздовж східної стіни. Я обрав місце біля однієї з поливалок, п’ятсотгалонових резервуарів із двічі зміцненого скла, які були рівномірно встановлені по всій майстерні. Проливши на себе щось небезпечне під час роботи в ковпаку, можна було просто потягнути за ручку поливалки та обмитися в потоці прохолодної води.

Звісно, якщо я буду обережним, поливалка мені ніколи не знадобиться. Але приємно було мати її поруч про всякий випадок.

Встановивши витяжний ковпак, я попрямував до столу, на якому зберігався кістяний дьоготь. Попри те, що я знав, що він не небезпечніший за каменерізну пилу чи спікальне колесо, ємність зі шліфованого металу мене бентежила.

А сьогодні щось було не так. Я привернув до себе увагу одного з досвідченіших рукотворців, коли той проходив повз мене. Джаксім мав кволий вигляд, характерний для більшості рукотворців посеред великих проектів, наче він не спав, поки не закінчить роботу остаточно.

— А тут має бути стільки інею? — запитав я його, показуючи на банку з дьогтем. По краях вона була вкрита тоненькими білими клаптиками інею, схожими на крихітні кущики. Повітря довкола металу аж мерехтіло від холоду.

Джаксім придивився до нього, а тоді знизав плечима.

— Хай краще буде надто холодна, ніж недостатньо холодна, — сказав він і невесело гигикнув. — Хе-хе. Ба-бах.

Я мимоволі погодився й подумав, що це може бути якось пов’язано з тим, що в таку ранню годину в майстерні холодніше. Жодну з печей ще не розпалили, а в більшості горнів вогонь ще був присипаний і ледь жеврів.

Обережно рухаючись, я пригадав усю процедуру переливання, пересвідчуючись у тому, що я нічого не забув. Було так холодно, що моє дихання аж зависало в повітрі білими хмаринками.

Через піт на руках мої пальці примерзли до кріплень банки так, як примерзає язик допитливої дитини до ручки насоса посеред зими.

Я перелив у флакон під тиском десь із унцію щільної маслянистої рідини й швидко скористався кришкою. Тоді повернувся до витяжного ковпака й заходився готувати матеріали. За кілька напружених хвилин я розпочав тривалий ретельний процес підготовки та заправляння партії синіх випромінювачів.

Дві години по тому мене вивів із зосередженості голос із-за спини. Він був не надто гучний, але мав серйозний тон, який у Промислі не ігнорують.

Він промовив:

— О Господи.

Зважаючи на те, над чим я тоді працював, найперше я поглянув на банку з кістяним дьогтем. Побачивши, як з одного її куточка витікає чорна рідина, що збігає ніжкою столу та збирається в калюжу на підлозі, я мимохіть облився холодним потом. Товсте дерево ніжки столу вже було майже роз’їдене, і я почув негучне ляскання й тріск: закипіла калюжа на підлозі. Мені на думку спало лише те, що сказав Кілвін під час демонстрації: «Цей реактив не лише вкрай корозивний: у газоподібному стані він також займається від контакту з повітрям…»

Щойно я повернувся до робочого столу, ніжка не витримала, і він почав хилитися. Банка зі шліфованого металу повалилася. Коли вона торкнулася кам’яної підлоги, її метал був такий холодний, що він не просто тріснув чи надщербився — він розбився, мов скло. Кілька галонів темної рідини розбризкалися по підлозі майстерні. Майстерня наповнилася пронизливим тріском і лясканням: кістяний дьоготь розлився по теплій кам’яній підлозі й закипів.

Колись давно розумна людина, що спроектувала Промисел, розмістила в майстерні зо два з половиною десятки стоків, щоб легше було змивати розливи та усувати їхні наслідки. Ба більше, кам’яна підлога майстерні то здіймалася, то опускалася ледь помітними горбками й канавами, що мали спрямовувати розливи до цих стоків. Тому, щойно ємність розбилася, великий розлив маслянистої рідини почав розтікатись у двох різних напрямках, ідучи до двох різних стоків. Водночас вона не переставала кипіти, утворюючи щільні низькі хмари, темні, мов дьоготь, їдкі та готові миттю запалати.

Між цими двома потоками темного туману, що тягнулися все далі, опинилася Фела, яка працювала сама за столом, що стояв у кутку майстерні й нікому не заважав. Вона підвелася, трохи розкривши рота від шоку. На ній був практичний одяг для роботи в майстерні: легкі штани й тонка лляна сорочка з манжетами на ліктях. Її довге темне волосся було зібране у хвіст, але все одно майже доходило їй до попереку. Вона спалахнула б, наче смолоскип.

Коли до людей дійшло, що відбувається, майстерня почала заповнюватися гарячковим гамором. Вони почали викрикувати накази чи просто панічно репетувати. Вони кидали інструменти та перекидали незакінчені вироби, кидаючись хто куди.

Фела не закричала й не покликала на допомогу, а це означало, що ніхто, крім мене, не помітив, у якій вона небезпеці. Якщо Кілвінова демонстрація про щось свідчила, то, як я здогадувався, менш ніж за хвилину вся майстерня могла перетворитися на море полум’я та їдкого диму. Часу не було…

Я кинув оком на розкидані на робочому столі неподалік вироби, шукаючи щось хоч трішки корисне. Але нічого такого не було: купка базальтових блоків, мотки мідного дроту, наполовину надписана скляна півкуля, що, певно, мала стати однією з Кілвінових ламп…

І тут я раптом зрозумів, що маю зробити. Я схопив скляну півкулю й тріснув нею об один із базальтових блоків. Вона розбилася, і в мене залишився тонкий вигнутий скалок скла завбільшки приблизно з мою долоню. Другою рукою я підхопив зі столу свій плащ і пройшов повз витяжний ковпак.

Я притиснув великий палець до краю шматка скла й відчув неприємне посмикування, а далі — гострий біль. Знаючи, що пролилася моя кров, я посовав пальцем по склу й вимовив зв’язування. Ставши перед поливалкою, я кинув скло на підлогу, зосередився, а тоді завзято наступив на нього й розчавив підбором.

Мене різонуло таким холодом, якого я ще ніколи не відчував. Не тим простим холодом, який людина відчуває в шкірі та кінцівках зимового дня. Він вразив моє тіло, наче удар грому. Я відчув його в язиці, легенях і печінці.

Але я добився того, чого хотів. Двічі зміцнене скло поливалки вкрилося павутинням із тисячі тріщин, а щойно я заплющив очі, воно розлетілося. Мене вдарили великим кулаком п’ятсот галонів води, так, що я відступив на крок і змок до нитки. Тоді я побіг між столами.

Хоч який я був швидкий, цього було не досить. Сліпучий червоногарячий спалах у кутку майстерні — і туман зайнявся, укрившись дивними кутастими язиками лютого червоного полум’я. Цей вогонь нагріє решту дьогтю, тож він закипить швидше. Так стане більше туману, більше вогню й більше тепла.

Я біг, а вогонь розповсюджувався. Він тягнувся двома потічками кістяного дьогтю, що тік до стоків. Полум’я здійнялося вгору з дивовижним завзяттям, утворивши дві вогненні завіси й фактично ізолювавши віддалений куток майстерні. Полум’я вже було заввишки з мене й росло далі.

Фела вибралася з-за верстака й хутко посунулася вздовж стіни до одного зі стоків у підлозі. Оскільки кістяний дьоготь лився за решітку, біля стіни був проміжок, вільний від полум’я та диму. Фела вже була готова промчати повз нього, аж тут із решітки заклубочився темний туман. Позадкувавши, вона коротко, злякано верескнула. Туман спалахнув, тільки-но закипівши, й охопив усе шаленим полум’ям.

Я нарешті минув останній стіл. Не сповільнюючись, затримав дихання, заплющив очі та перестрибнув дим, не бажаючи, щоб жахлива корозійна речовина торкнулася моїх ніг. Я відчув короткий і сильний приплив тепла до рук і обличчя, але мокрий одяг не дав мені ні обпектися, ні зайнятися.

Оскільки мої очі були заплющені, я приземлився незграбно, вдарившись стегном об кам’яну поверхню робочого столу. Незважаючи на це, я побіг до Фели.

Перед цим вона задкувала від вогню до зовнішньої стіни майстерні, але тепер вона пильно дивилася на мене, прикриваючись наполовину піднятими руками.

— Опусти руки! — крикнув я, підбігши до неї, а тоді обома руками розгорнув свій змоклий плащ. Не знаю, чи почула мене Фела за ревом полум’я, але вона в будь-якому разі зрозуміла. Опустила руки й кинулась до плаща.

Остаточно подолавши відстань між нами, я озирнувся й побачив, що вогонь росте ще швидше, ніж я очікував. Смолисто-чорний туман фут із гаком завглибшки тримався підлоги. Полум’я сягало так високо, що я не бачив, що там по інший бік, і тим більше не здогадувався, наскільки потовщала вогненна стіна.

Не встигла Фела зробити ще крок та опинитись у плащі, як я підняв його, аби повністю закрити їй голову.

— Доведеться мені тебе винести, — крикнув я, загорнувши її у плащ. — Якщо спробуєш вибратись, обпечеш ноги.

Вона сказала щось у відповідь, але її слова притлумили кілька шарів мокрої тканини і я не розчув їх за ревом вогню.

Я підняв її, не на витягнутих руках, як відважний принц із якоїсь книжки казок, а закинувши на плече, як мішок картоплі. Її стегно сильно втиснулося мені в плече, і я кинувся до вогню. Мене зустріла хвиля жару, і я викинув угору вільну руку, щоб захистити обличчя, молячись, щоб волога в мене на штанях частково врятувала мої ноги від корозійної дії туману.

Я глибоко вдихнув, перш ніж кинутись у вогонь, але повітря було кусючим і їдким. Я мимоволі кашлянув і судомно вдихнув повні легені запаленого повітря, входячи в стіну полум’я. Я відчув, як туман огорнув кусючим морозом мої ноги нижче коліна, і побіг серед полум’я, кашляючи та знову вдихаючи шкідливе повітря. Мені замакітрилося в голові, я відчув смак аміаку. Щось відсторонене й раціональне в мене в голові подумало: «Звісно, щоб воно було летке».

А далі — нічого.

Коли я прокинувся, мені на думку найперше спало не те, чого ви могли очікувати. Утім, можливо, це й не є такою вже несподіванкою, якщо ви коли-небудь були молодими самі.

— Котра година? — гарячково запитав я.

— Перший дзвін після полудня, — озвався жіночий голос. — Не намагайся встати.

Я повалився назад на ліжко. Я мав зустрітися з Денною в «Еоліяні» годину тому.

Нещасний, з гірким вузлом у животі, я зрозумів, що мене оточує. Характерний запах антисептика в повітрі вказував мені, що я десь у Медиці. Ліжко теж було прозорим натяком: досить зручне, щоб на ньому спати, але не таке зручне, щоб у ньому хотілося вилежуватись.

Я повернув голову й побачив знайому пару приголомшливих зелених очей в обрамленні короткого білявого волосся.

— Ой. — я розслабився, знову опустившись на подушку. — Привіт, Моло.

Мола стояла поруч з однією з високих стільниць, вишикуваних по краях кімнати. На тлі традиційних темних кольорів працівників Медики її бліде обличчя здавалося ще блідішим.

— Привіт, Квоуте, — відповіла вона, продовжуючи щось писати.

— Чув, тебе нарешті підвищили до ел’те, — сказав я. — Вітаю. Усі знають, що ти вже давно на це заслужила.

Вона підняла очі; її бліді губи скривилися в невеличкій усмішці.

— Здається, тепло не нашкодило позолоті на твоєму язиці. — Вона відклала перо. — Як почувається решта тебе?

— Ноги в порядку, але заніміли, тож я здогадуюся, що обпікся, але ти вже якось цьому зарадила. — Я підняв простирадло, зазирнув під нього, а тоді обережно повернув його на місце й підіткнув. — Також скидається на те, що я перебуваю в стані крайнього оголення, — на мить мене охопив панічний жах. — Із Фелою все гаразд?

Мола серйозно кивнула й наблизилась до мого ліжка.

— У неї залишився синець чи два, бо ти її впустив, а ще в неї трохи обпалені гомілки. Але їй тоді пощастило більше, ніж тобі.

— Як там усі інші, хто був у Промислі?

— Напрочуд добре, зважаючи на всі обставини. Кілька опіків, теплових або кислотних. Один випадок отруєння металом, але несерйозний. Як правило, під час пожеж найбільше лиха коїть дим, але те, що горіло там, здається, геть не давало диму.

— Але воно випускало якісь аміачні пари. — Я спробував кілька разів глибоко вдихнути. — Утім, мої легені, здається, не обгоріли, — з полегшенням зауважив я. — Перш ніж знепритомніти, я вдихнув їх усього зо три рази.

У двері постукали, і всередину зазирнула Сімова голова.

— Ти ж там не голий?

— Майже голий, — відповів я. — Але небезпечні частини тіла в мене прикриті.

За ним з явно зніченим виглядом прийшов Вілем.

— Ти й близько не такий рожевий, як був, — сказав він. — Гадаю, це добрий знак.

— Ноги йому якийсь час поболять, але незворотних ушкоджень немає, — повідомила вона.

— Я приніс свіжий одяг, — бадьоро промовив Сім. — Той, в якому ти був, уже нікуди не годився.

— Сподіваюся, ти обрав із мого багатющого гардеробу щось підхоже? — саркастично запитав я, приховуючи зніяковіння.

Сім відмахнувся від мого зауваження.

— Ти прибув без взуття, але я не зміг знайти в тебе в кімнаті ще одну пару.

— У мене нема більше жодної пари, — сказав я, узявши в Сіма вузлик з одягом. — То нічого. Я вже ходив колись босоніж.

Я закінчив свою маленьку пригоду без незворотних ушкоджень. Однак тепер мені боліли геть усі частини тіла. У мене були теплові опіки на тильному боці долонь і на шиї, а також легкі кислотні опіки нижче колін, які залишилися, коли я пробрів крізь вогненний туман.

Попри все це я прошкандибав довгі три милі на той бік річки, до Імрі, без надії сподіваючись, що на мене там іще чекатиме Денна.

Коли я пройшов подвір’ям до «Еоліяна», Деох задумливо вдивився в мене. Він пильно оглянув мене з голови до ніг.

— Господи, хлопче. Ти наче з коня впав. Де твоє взуття?

— І тобі добрий ранок, — саркастично відказав я.

— Доброго дня, — виправив він, багатозначно позирнувши на сонце. Я вже почав іти повз нього, але він підняв руку, зупиняючи мене. — Боюся, її вже немає.

— К бісу… от холера, — промимрив я, надто стомлений, щоб як слід проклясти свій талан.

На Деоховому обличчі відобразилося співчуття.

— Вона питала про тебе, — промовив він, намагаючись мене втішити. — І чекала довго, майже годину. Я ще ніколи не бачив, щоб вона так довго сиділа на місці.

— Вона пішла з кимось?

Деох опустив погляд на свої руки, в яких крутив мідний гріш, перекочуючи його туди-сюди по кістках пальців.

— Вона, у принципі, не з тих дівчат, які багато часу проводять самі… — Він кинув на мене співчутливий погляд. — Вона відмовила кільком, але врешті-решт таки пішла з одним хлопом. Я не думаю, що вона справді була з ним, якщо ти розумієш, про що я. Вона шукала покровителя, а цей хлоп мав характерний вигляд. Сивий, заможний — ну, ти зрозумів.

Я зітхнув.

— Як усе-таки її побачиш, можеш їй сказати… — Я зупинився, намагаючись зрозуміти, як розповісти про те, що сталося. — Можеш трохи поетичніше перефразувати слова «неминуча затримка»?

— Мабуть, можу. Ще й розповім їй, який ти був похнюплений і босий. Дам тобі добру, надійну можливість до неї підлеститись.

Я мимоволі всміхнувся.

— Дякую.

— Можна замовити тобі випивку? — запитав він. — Для мене ще трохи зарано, але для друга я завжди можу зробити виняток.

Я хитнув головою.

— Мені вже час повертатись. У мене справи.

Я подався назад до шинку «В Анкера» і виявив, що його загальна зала аж гула від захоплених відвідувачів, які обговорювали пожежу в Промислі. Не бажаючи відповідати на запитання, я сховався за віддаленим столиком і попросив одну зі служниць принести мені миску супу й трохи хліба.

Поки я їв, мої тонко настроєні на підслуховування вуха вловлювали уривки історій, які розповідали інші. Лише тоді, чуючи про це від інших людей, я усвідомив, що саме зробив.

Я звик до того, що мене обговорювали. Як я вже казав, я активно створював собі репутацію. Але це було дещо інше — це було насправді. Люди вже прикрашали різні деталі та заплутані моменти, але сутність історії нікуди не поділася. Я врятував Фелу, кинувся у вогонь і виніс її в безпечне місце. Зовсім як відважний принц із якоїсь книжки казок.

Так я вперше скуштував героїзму. Мені його смак припав до душі.