Ім’я вітру

Розділ вісімдесятий Дотик до заліза

Я лежав без сну й відчував легке дихання Денни в себе на руці. Я б не міг заснути, навіть якби хотів. Її близькість наповнила мене тріскотливою енергією, притлумленим теплом, негучним монотонним гудінням. Я лежав і не спав, смакуючи це, і кожна мить тоді була безцінна, як коштовний камінь.

Нараз я почув десь на віддалі тріск зламаної гілки. Тоді ще раз. Раніше мені хотілося лише одного — щоб дракус поквапився до нашого вогню. Тепер я віддав би свою правицю, щоб він тільки пішов своєю дорогою ще на п’ять хвилин.

Але він таки прийшов. Я заходився обережно відхилятися від Денни. Вона не прокинулась і майже не ворухнулася.

— Денно. — Я злегка потрусив її; тоді потрусив сильніше. Нічого. Я не здивувався. Мало що може бути глибшим за сон солодкожера.

Я закутав її в ковдру. Тоді поставив свою дорожню торбу з одного боку, а цератовий мішок — з другого, наче обрамлення. Покотившись уві сні, вона вперлася б у якийсь із цих предметів, не підкотившись до краю сірокаменя.

Я перейшов до іншого боку каменя й глянув на північ. Угорі й досі були густі хмари, тож поза колом світла від багаття мені нічого не було видно.

Я обережно намацав пальцями відрізок шпагату, який поклав упоперек сірокаменя. Другий його кінець був прив’язаний до зробленої з каната ручки дерев’яного відра внизу, посередині між багаттям і сірокаменями. Найбільше я боявся, що дракус випадково роздушить відро, не занюхавши його. У такому випадку я збирався відтягнути відро в безпечне місце, а тоді викинути його знову. Денна посміялася з мого плану й назвала його курколовлею.

Дракус вийшов на вершину пагорба, з шумом продершись крізь кущі. Зупинився він, ледве зайшовши в коло світла. Його темні очі світилися червоним, і його луска теж почервоніла. Він глухо пихнув і почав ходити колами довкруж багаття, повільно хитаючи головою вперед-назад. Видихнув широкий язик полум’я — як я почав здогадуватися, чи то вітаючись, чи то викликаючи на бій.

Він кинувся до нашого вогню. Я, хоч і стежив за ним досить довго, усе ж здивувався тому, як швидко може пересуватися ця величезна тварина. Він загальмував біля вогню, знову пихнув, а тоді посунув на відро.

Хоча відро й було виготовлене з міцного дерева й розраховане щонайменше на два галони, біля масивної голови дракуса воно здавалося крихітним, як чайна чашка. Він понюхав іще раз, а тоді перекинув відро, тицьнувши його носом.

Відро покотилось, описавши півколо, але я щільно напхав туди липкого ґлею. Дракус зробив іще один крок, іще раз пихнув і взяв у рот усе відро.

Мені настільки полегшало на серці, що я мало не забув відпустити шпагат. Він вирвався в мене з рук, коли дракус трохи пожував відро, розчавивши його масивними щелепами. Тоді він закивав головою, проштовхуючи липку масу собі в горлянку.

Я щиро зітхнув із полегшенням і сів, а тоді подивився, як дракус ходить довкола багаття. Він щедро дихнув синім полум’ям — один раз, а потім ще один, тоді повернувся й почав качатись у багатті, звиваючись і вминаючи його в ґрунт.

Щойно від багаття не лишилося й сліду, дракус розпочав усе спочатку. Він відшукував розкидані залишки багаття, качався на них, доки вони не згасали, а тоді їв хмиз. Я мало не уявляв собі, як кожен новий патик або пеньок, що він їх ковтає, проштовхує денеровий ґлей далі йому в горлянку, розмішує його, роздирає, змушує його розчинятися.

Я чверть години дивився, як він добиває вогонь. Раніше я сподівався, що до цього часу дія ґлею стане помітною. Наскільки я здогадувався, він зжер уже шість смертельних доз. Він мав швидко проминути початкові стадії — ейфорію й маніакальний стан. Далі — делірій, параліч, кома й смерть. За моїми підрахунками, це мало завершитися протягом години, може, навіть швидше.

Дивлячись, як він душить розсіяне полум’я, я несподівано відчув сильний жаль. Ця тварина була величною. Вбивати її мені не хотілося ще більше, ніж згайнувати таку кількість офалуму, за яку дали б шістдесят із лишком талантів. Але було очевидно, що сталося б, якби все йшло своїм плином. Я не хотів обтяжувати собі совість загибеллю безневинних людей.

Невдовзі він перестав їсти. Тепер він просто качався по розкиданих гілках, гасячи їх. Тепер він рухався енергійніше — отже, денер почав діяти. Він заревів негучним і низьким голосом. Р-р-р. Р-р-р. Синє полум’я. Кульбіт. Р-р-р. Кульбіт.

Нарешті від кострища залишилася тільки яма, в якій виблискували вуглинки. Дракус, як і раніше, влаштувався на ньому й ліг, загасивши все світло на пагорбі.

Якусь мить він лежав там тихо. Тоді знову заревів. Р-р-р. Р-р-р. Полум’я. Він ще більше занурив черево у вугілля, наче соваючись. Якщо так у нього починався маніакальний стан, то він, як на мене, починався надто повільно. Раніше я сподівався, що до цього часу він уже буде близький до делірію. Невже я надто скромно оцінив потрібну дозу?

Поки мої очі повільно пристосовувалися до темряви, до мене дійшло, що є ще одне джерело світла. Спершу мені здалося, ніби хмари зникли й це позирає з виднокраю місяць. Але відвернувшись від дракуса й поглянувши собі за спину, я побачив правду.

У Требоні, щонайбільше за дві милі на південний захід від нас, палахкотів вогонь. Не просто тьмяне світло свічок у вікнах — там повсюди скакали високі язики полум’я. На мить мені здалося, ніби місто палає.

Тоді до мене дійшло, що там відбувається: свято врожаю. У центрі містечка було високе багаття, а біля будинків палали менші, за якими люди, певно, частували сидром натомлених робітників. Вони пили й кидали в багаття своїх блукальців. Опудала з пшеничних снопів, з копиць ячменю, з соломи, з полови. Опудала, які мають яскраво й раптово спалахувати під час ритуалу на честь закінчення року. Вважалося, що це віднаджує демонів.

Позаду себе я почув рев дракуса. Опустив на нього погляд. Він, як і я, дивився не на Требона, а на темні кручі на півночі.

Я людина не релігійна, але зізнаюся: тоді я молився. Я всерйоз молився Тейлу та всім його янголам, благаючи, щоб дракус здох, просто тихенько поринув у сон і пішов, не повернувшись і не побачивши вогні міста.

Я чекав кілька довгих хвилин. Попервах я гадав, що дракус заснув, але коли мій зір загострився, я побачив, як його голова невпинно хитається вперед-назад, уперед-назад. Мої очі дедалі більше призвичаювалися до темряви, а вогні Требона, здавалося, усе яскравішали. Відколи він зжер ґлей, минуло півгодини. Чому він ще не здох?

Я хотів скинути решту ґлею, але не наважувався цього зробити. Повернувшись до мене, дракус повернувся б на південь, до міста. Навіть якби я кинув у нього перед носом мішок ґлею, він міг би розвернутися й знову вмоститися на багатті. Можливо, якщо…

Тут дракус заревів — як і раніше, низьким і сильним голосом. Я не сумнівався, що його почули в Требоні. Я б не здивувався, якби дізнався, що його почули в Імрі. Я позирнув на Денну. Вона ворухнулась уві сні, але не прокинулася.

Дракус підскочив із кострища, достоту як пустотливе цуценя. Де-не-де ще виблискували жаринки; цього світла мені вистачало, щоб бачити, як цей велетень викачується й перекидається. Кусає повітря. Повертається…

— Ні, — промовив я. — Ні, ні, ні.

Він поглянув у бік Требона. Я бачив, як полум’я розведених у містечку багать, танцюючи, відображається в його величезних очах. Він ще раз видихнув широкою дугою синє полум’я. Він уже робив так — чи то вітаючись, чи то викликаючи на бій.

А тоді він побіг, помчав схилом із шаленим завзяттям. Я чув, як він суне й рветься крізь дерева. Знову рев.

Я ввімкнув свою симпатичну лампу і, підійшовши до Денни, грубо її потрусив.

— Денно. Денно! Негайно вставай!

Вона ледве заворушилася.

Я підняв їй повіку й перевірив її зіниці. У них уже не було колишньої млявості — вони швидко зменшилися на світлі. Отже, денеровий ґлей нарешті вийшов з її організму. Це було звичайне виснаження, та й усе. Я просто для певності підняв їй обидві повіки й знову посвітив.

Так. Із зіницями в неї все було гаразд. У неї все було гаразд. Неначе на підтвердження моєї думки, Денна скривилася й відсахнулася від світла, пробурчавши щось нерозбірливе й однозначно нежіночне. Усього я не розібрав, але там не раз прозвучали слова «збоченець» і «здрисни».

Я підхопив її разом із ковдрами та обережно спустився на землю. Тоді знову закутав її між сірокаменями. Поки я крутив нею, вона неначе трохи прокинулася.

— Денно.

— Мотет? — пробурчала вона, не прокидаючись остаточно; її очі, накриті повіками, ледве ворушилися.

— Денно! Дракус іде до Требона! Я маю…

Я зупинився. Почасти через те, що вона явно повернулася до непритомного стану, а почасти — через те, що я не знав напевне, що саме маю зробити.

Я мав щось зробити. Зазвичай дракуси уникають міст, але я поняття не мав, як він відреагує на вогні з нагоди врожаю, ошалівши від наркотику і в маніакальному стані. Якщо він влаштує розгардіяш у містечку, у цьому буду винен я. Я мав щось зробити.

Я притьмом видерся на сірокамінь, підхопив обидві торби й зліз. Висипав на землю все, що було в дорожній торбі. Взяв стріли для арбалета, загорнув їх у свою порвану сорочку й запхав у сумку. Закинув я туди й тверду залізну лусочку, а тоді запхав пляшку бранду в цератовий мішок, щоб не розбилася, і поклав у дорожню торбу ще й її.

У роті в мене було сухо, тож я швидко ковтнув води з бурдюка, знову його закрив і залишив його Денні. Прокинувшись, вона страшенно захоче пити.

Я закинув дорожню торбу на плече й міцно закріпив її в себе на спині. Тоді ввімкнув свою симпатичну лампу, взяв сокиру й побіг.

Я мав убити дракона.

Я чимдуж мчав лісом; світло моєї симпатичної лампи шалено гойдалося, освітлюючи перешкоди в мене на шляху всього за кілька секунд до того, як я на них налітав. Не дивно, що я впав і шкереберть покотився з пагорба. Підвівшись, я з легкістю відшукав свою лампу, але сокиру покинув, у глибині душі розуміючи, що в бою з дракусом від неї не буде жодної користі.

Я ще двічі впав, перш ніж дістатися дороги, а тоді нахилив голову, наче біжучи на короткій дистанції, і кинувся до далекого міського світла. Я знав, що дракус може пересуватися швидше за мене, але сподівався, що його загальмують або зіб’ють із пантелику дерева. Діставшись містечка першим, я міг би попередити міщан, підготувати їх…

Але коли з-поміж дерев вигулькнула дорога, я побачив, що вогні розжеврілися, розрослися. Палали будинки. Я чув майже безперервний рев дракуса, що перемежався криками й вереском.

Прийшовши до міста, я сповільнився — майже перейшов на крок, щоб відсапнутися. Тоді видерся на дах одного з нечисленних двоповерхових будинків, аби побачити, що відбувається насправді.

Багаття на міській площі було розкидане навсібіч. Кілька навколишніх житлових будинків і крамниць були пробиті, як прогнилі бочки, більшість уривчасто горіла. Вогонь миготів на дерев’яному ґонті кількох дахів. Якби того вечора не пройшов дощ, уже палахкотіло б усе містечко, а не всього кілька окремих будівель. Але це все одно було лише питанням часу.

Дракуса я не бачив, але чув гучний хрускіт, з яким той викачувався в руїнах підпаленого будинку. Я побачив, як над дахами здійнялося синє полум’я, і знову почув дракусів рев. Від цього звуку я спітнів. Хто його знає, що тепер коїться в його одурманеній голові?

Повсюди були люди. Одні просто ошелешено стояли, інші панікували й бігли до церкви, сподіваючись, що їх захистить висока кам’яна будівля чи величезне залізне колесо, що висіло на ній, обіцяючи їм безпеку від демонів. Але двері церкви були замкнені, і цим людям доводилося шукати прихистку деінде. Дехто з жахом, ридаючи, виглядав з вікон, але напрочуд багато людей зберегли холодні голови й передавали вервечкою воду з міського резервуару, що стояв на ратуші, до якоїсь підпаленої будівлі неподалік.

І тут я зрозумів, що маю зробити. Я неначе раптом вийшов на сцену. Страх і вагання мене покинули. Мені залишалося тільки зіграти свою роль.

Я стрибнув на інший дах неподалік, а тоді пробіг ще кількома, доки не натрапив біля міської площі на будинок, дах якого зайнявся від вогню з багаття. Я підняв товсту ґонтину, що палала з одного краю, і побіг до даху ратуші.

Всього за два дахи від нього я послизнувся. До мене надто пізно дійшло, що я перестрибнув на дах шинку, покритий не дерев’яним ґонтом, а слизькою від дощу глиняною черепицею. Падаючи, я міцно тримався за підпалену ґонтину — не хотів її відпускати, хоча тоді міг би не впасти. Прослизнувши майже до краю покрівлі, я зупинився. Серце в мене гупало.

Лежачи там задиханий, я скинув черевики. Тоді, відчувши знайому поверхню даху під мозолистими ногами, побіг, стрибнув, побіг, ковзнув і знову стрибнув. Врешті-решт я, вчепившись однією рукою за линву на карнизі, виліз на плаский кам’яний дах ратуші.

Досі міцно тримаючись за підпалену ґонтину, я видерся драбиною на цистерну й ледве прошепотів слова подяки тому, хто залишив її відкритою.

Поки я мчав дахами, полум’я на ґонтині згасло — тільки скраю лишилася тонка лінія червоного жару. Я обережно роздмухав її, і невдовзі вона весело палала знову. Я розламав її посередині й кинув половину на плаский дах унизу.

Повернувшись, щоб оглянути містечко, я відзначив для себе найбільші пожежі. Особливо страшних було шість, вони бурхали і рвалися в темне небо. Елкса Дал завжди казав, що всі вогні — це один вогонь і всі вогні підвладні симпатикові. Ну, то чудово, усі вогні — один вогонь. Цей вогонь. Цей шматок палаючої ґонтини. Я пробурмотів зв’язування й зосередив алар. Поспіхом нашкрябав на дереві нігтем великого пальця руну «уле», тоді — «дох», а тоді — «песін». На це пішла коротка мить, протягом якої вся ґонтина палала й диміла, обпікаючи мені руку.

Я зачепився стопою за щабель драбини й сильно нахилився в резервуар, занурюючи ґонтину в воду. На одну коротку мить я відчув, як мою руку оточила прохолодна вода, а далі вона хутко нагрілася. Хоча ґонтина була під водою, я бачив, як на її краї ще тліє ледь помітна лінія червоного жару.

Я витягнув другою рукою кишеньковий ножик, проштрикнув ним ґонтину й встромив його в дерев’яну стінку резервуара, закріплюючи свою сиґалдричну саморобку під водою. Не сумніваюся, що це був найшвидший і найубогіший тепложер в історії.

Повернувшись на драбину, я озирнувся й побачив, що в містечку, на щастя, стало темно. Полум’я потьмяніло й здебільшого пригасло до понурих жаринок. Я не загасив вогню, а лише достатньо сповільнив його, щоб дати якийсь шанс містянам і їхнім відрам.

Але моя справа була зроблена лише наполовину. Я зіскочив на дах і взяв іншу, ще не згаслу, половину ґонтини, яку перед цим кинув. Тоді я спустився линвою й кинувся темними вулицями. Перетнувши міську площу, я опинився перед тейлінською церквою.

Зупинився я під величезним дубом, який стояв перед парадними дверима, досі повністю вкритий осіннім листям. Опустившись на коліна, я розкрив свою торбу й дістав цератовий мішок з усім ґлеєм, який ще залишився. Вилив на нього пляшку бранду й підпалив його ґонтиною. Він швидко зайнявся, випускаючи їдкий дим із солодким запахом.

Тоді я затиснув тупий кінець ґонтини між зубами, підстрибнув, щоб вчепитися за низьку гілку, і поліз на дерево. Це було легше, ніж дертися на будівлю, і так я опинився досить високо, щоб перестрибнути на широке кам’яне підвіконня на другому поверсі церкви. Я відламав одну гілочку дуба й засунув її собі в кишеню.

Я обережно просунувся підвіконням до того місця, де висіло здоровезне залізне колесо, прикріплене до кам’яної стіни болтами. Видерся я ним швидше, ніж драбиною, хоча залізні спиці дивно холодили мені досі не висохлі руки.

Я дістався вершини колеса, а звідти видерся на плаский гребінь найвищого даху в містечку. Вогні здебільшого ще були тьмяними, а більшість криків стихли, перетворившись на схлипи та невиразне бурмотіння завзятих, квапливих розмов. Я вийняв ґонтину з рота й знову роздмухав на ній полум’я. Тоді зосередився, пробурмотів ще одне зв’язування й підніс над полум’ям дубову гілку. Поглянув на містечко й побачив, що мерехтіння вугілля потьмяніло ще більше.

Минула одна мить.

Дуб унизу раптом зайнявся блискучим полум’ям. Воно спалахнуло яскравіше за тисячу смолоскипів: усе листя на дереві запалало одночасно.

У несподіваному світлі я побачив, як за дві вулиці від мене підняв голову дракус. Він заревів і видихнув хмару синього полум’я, водночас побігши на вогонь. Він трохи зарано завернув за ріг і з усієї сили врізався в стіну якоїсь крамниці, яку пробив майже без жодних зусиль.

Ближче до дерева він сповільнився, знов і знов дихаючи полум’ям. Листя спалахнуло й швидко згасло — від нього лишилася тільки тисяча жаринок, через які дерево скидалося на величезний загашений канделябр.

У тьмяно-червоному світлі дракус був звичайною тінню. Але я все одно бачив, що тепер, коли яскраве полум’я зникло, увага тварини розпорошується. Масивна клиноподібна голова хиталася вперед-назад, уперед-назад. Я вилаявся собі під носа. Недостатньо близько…

Тут дракус пихнув так гучно, що я почув його, стоячи на висоті сто футів над ним. Внюхавши солодкий дим підпаленого ґлею, він різко крутнув головою. Він понюхав, заревів і підійшов ще на крок до мішка ґлею, від якого йшов дим. Де й поділася його колишня витримка — він мало не накинувся на мішок, який іще тлів, схопивши його величезною широкою пащею.

Я глибоко вдихнув і хитнув головою, намагаючись бодай частково позбутися млявості. Я за короткий час двічі досить серйозно застосував симпатію й через це добряче отупів.

Але Бог, як то кажуть, любить трійцю. Я розділив свій розум на дві частини, а тоді не без зусиль відділив і третю. Для цього було потрібне щонайменше потрійне зв’язування.

Поки дракус ворушив щелепами, намагаючись проковтнути липку ґлейову масу, я намацав у дорожній торбі важку чорну лусочку, а тоді дістав із плаща приваб-камінь. Я чітко вимовив слова зв’язувань і зосередив алар. Виставив лусочку й камінь перед собою та зрештою відчув їхнє взаємне тяжіння.

Я сконцентрувався, зосередився.

Я відпустив приваб-камінь. Він кинувся до залізної лусочки. Під ногами в мене вибухнув камінь: від стіни церкви відірвалося велике залізне колесо.

Упала тонна кутого заліза. Якби хтось за цим стежив, то помітив би, що колесо впало швидше, ніж могло б упасти під дією гравітації. Ця людина помітила б, що воно впало під певним кутом — можна було б подумати, ніби воно тягнеться до дракуса. Ніби сам Тейлу направив його до чудиська своєю мстивою рукою.

Але побачити, як усе було насправді, не міг ніхто. І цим не керував ніякий Бог. Тільки я.