Ім’я вітру

Розділ двадцять п’ятий Інтерлюдія: Палке бажання дізнатися причини

Квоут змахнув рукою, наказуючи Хроністові покласти перо, і потягнувся, переплівши пальці над головою.

— Давно я вже цього не згадував, — сказав він. — Якщо ви палко бажаєте знайти причину, через яку я став тим Квоутом, про якого розповідають історії, гадаю, можна пошукати там.

Хроніст наморщив лоба.

— Що саме ви маєте на увазі?

Квоут на довгу мить замовк, роздивляючись свої руки.

— Ви знаєте, скільки разів у житті мене били?

Хроніст захитав головою.

Піднявши очі, Квоут усміхнувся й байдужо знизав плечима.

— Я теж не знаю. Здавалося б, таке забутися не може. Здавалося б, я мав би пам’ятати, скільки в мене було зламано кісток. Здавалося б, я мав би пам’ятати ті шви та пов’язки. — Він хитнув головою. — Їх я не пам’ятаю. Пам’ятаю, як той малий ридав у темряві. Стільки років минуло, а я й досі чітко це чую.

Хроніст насупився.

— Ви ж самі казали, що нічого не могли там зробити.

— Міг би, — серйозно промовив Квоут, — і не зробив. Я зробив свій вибір і шкодую про нього до сьогодні. Кістки зростаються. Жаль лишається з людиною назавжди.

Квоут відштовхнувся від столу.

— Гадаю, темної сторони Тарбієна вже досить. — Він звівся на ноги й від душі потягнувся, піднявши руки над головою.

— Чому, Реші? — Слова вирвалися в Баста раптово. — Чому ви залишались, якщо там було настільки жахливо?

Квоут кивнув самому собі, наче сподівався на це запитання.

— А куди мені ще було йти, Басте? Усі, кого я знав, загинули.

— Не всі, — наполегливо заперечив Баст. — Ще був Абенті. Можна було піти до нього.

— До Геллофелла були сотні миль, Басте, — натомлено сказав Квоут, побрівши на інший бік кімнати та зайшовши за шинквас. — Сотні миль без підказок із батькових мап. Сотні миль — і ніякої їзди чи сну у фургонах. Без будь-якої допомоги, без грошей, без взуття. Гадаю, така подорож не є неможливою. Але для малої дитини, ще заціпенілої від потрясіння після втрати батьків…

Квоут хитнув головою.

— Ні. Принаймні в Тарбієні я міг жебракувати чи красти. Мені вдалося успішно пережити літо в лісі, ледь-ледь. Але перезимувати? — Він хитнув головою. — Я помер би з голоду чи замерз на смерть.

Стоячи біля шинквасу, Квоут наповнив собі кухоль і почав засипати туди потроху спеції з кількох невеличких ємностей, а тоді з задумливим виразом обличчя пішов до великого кам’яного каміна.

— Звісно, ти маєш рацію. Що завгодно було б краще, ніж Тарбієн.

Ставши обличчям до вогню, він знизав плечима.

— Та всіма нами керують звички. Надто вже легко залишатись у звичних коліях, які ми прокладаємо самі собі. Можливо, я навіть вважав це справедливим. Своєю карою за те, що не був поруч і не допоміг, коли прийшли чандріяни. Своєю карою за те, що не помер, коли мусив, разом із рештою своєї родини.

Баст роззявив рота, а тоді закрив його й насуплено опустив погляд на стільницю.

Квоут глянув за плече й лагідно всміхнувся.

— Я не кажу, що це раціонально, Басте. Емоції за самою своєю природою не є раціональними. Зараз я так не думаю, але тоді думав. Я пам’ятаю. — Він знову повернувся до вогню. — Завдяки Беновій науці моя пам’ять стала такою ясною й гострою, що мені часом доводиться бути обережним, щоб об неї не порізатися.

Квоут дістав з вогню камінець для нагрівання вина та опустив його у свій дерев’яний кухоль. Він потонув, різко зашипівши. Залу наповнив запах пекучої гвоздики та мускатного горіха.

Квоут, вертаючи до столу, розмішав свій сидр ложкою з довгою ручкою.

— Також не забувай, що я був не при своєму розумі. Значною мірою я ще був приголомшений, спав, якщо хочеш. Мені було потрібно, щоб мене щось збудило — або хтось збудив.

Він кивнув Хроністові. Той невимушено помахав рукою, якою писав, щоб її розслабити, а тоді відкупорив свій каламар.

Квоут відкинувся на спинку стільця.

— Мені потрібно було нагадати про те, що я забув. Мені була потрібна причина піти. Лише за кілька років я зустрів людину, здатну мені з цим допомогти. — Він усміхнувся Хроністові. — Зустрів Скарпі.