Ім’я вітру

Розділ двадцять шостий Ланре повернувся

На той час я вже пробув у Тарбієні не один рік. Три дні народження промайнули непоміченими, і мені щойно минуло п’ятнадцять. Я знав, як вижити в Надбережжі. Я став досвідченим жебраком і злодієм. Від мого дотику відмикалися замки й розкривалися кишені. Я знав, у яких ломбардах купують товари «від дядька», не ставлячи жодних запитань.

Я досі був обірваний і часто голодував, але смерть від голоду мені насправді не загрожувала. Я вже потихеньку збирав гроші на чорний день. Навіть після важкої зими, коли я частенько бував змушений платити за теплий нічліг, у моєму сховку було понад двадцять залізних грошів. Для мене це був усе одно що скарб дракона.

Мені там стало зручно. Але мені було нічим жити, крім бажання назбирати ще грошей на чорний день. Мене нічого не мотивувало. Не було на що чекати. Я щодня тільки й шукав, що б його поцупити і як би його розважитись.

Але за кілька днів до цього в Трапісовому підвалі ситуація змінилася. Я почув, як якась маленька дівчинка зачудованим голосом розповідає про казкаря, що постійно сидить у Доках, у корчмі, яка називається «Приспущений прапор». Судячи з усього, він розповідав якусь історію щоразу після шостого дзвону. Яку історію в нього не попросиш, він знає. Ба більше, за її словами, він оголосив про парі. Якщо попросити в нього історію, а він її не знатиме, то він дасть прохачеві цілий талант.

Я до кінця дня думав про те, що розповіла дівчинка. У правдивості цього я сумнівався, та не переставав думати про те, що міг би зробити з цілим срібним талантом. Я міг би купити собі взуття, та ще, можливо, ніж на додачу, дати грошей Трапісові й усе одно подвоїти свій фонд «на чорний день».

Навіть якщо про парі дівчинка брехала, мені все одно було цікаво. На вулицях розваги траплялися рідко. Час від часу яка-небудь обідрана трупа показувала якусь п’єску на розі вулиці або ж я слухав у корчмі скрипаля. Та більшість справжніх розваг коштувала грошей, а мої тяжко зароблені грошики були надто цінними, щоб їх розтринькувати.

Але була одна проблема. Для мене Доки були небезпечними.

Тут я маю пояснити. Більш ніж за рік до цього я побачив, як Піка йде вулицею. Тоді я вперше побачив його від свого першого дня в Тарбієні, коли він і його друзі заскочили мене зненацька в тому провулку й розтрощили лютню мого батька.

Я обережно йшов за ним назирці більшу частину дня, тримаючись на віддалі й не виходячи з тіні. Врешті-решт він пішов додому — до маленького глухого провулка в Доках, де в нього було потаємне місце, як у мене. У нього це було гніздо з поламаних ящиків, які він сяк-так скріпив, щоб погода не дошкуляла.

Я всю ніч просидів на даху, чекаючи, коли він піде наступного ранку. Потім спустився до його гнізда з ящиків і роззирнувся довкола. Воно було затишне, повне нагромаджених за кілька років дрібниць. Була в нього і пляшка пива, яке я випив. Ще була половинка сиру, яку я з’їв, і сорочка, яку я вкрав, оскільки вона була дещо менш пошарпана за мою.

Подальші пошуки виявили різноманітні дрібниці, свічку, клубок шпагату, кілька скляних кульок для гри. Найбільше мене здивували кілька шматків парусини з намальованим вуглинкою жіночим обличчям. Те, чого я шукав насправді, мені вдалося знайти майже за десять хвилин. За всім іншим була захована маленька дерев’яна скринька з явними ознаками частого використання. У ній лежав жмуток засушених фіалок, перев’язаний білою стрічкою, іграшковий коник, який уже втратив більшу частину своєї гриви з ниток, і пасмо кучерявого білявого волосся.

Я кілька хвилин запалював вогонь кременем і кресалом. З фіалок вийшов гарний розпал, і невдовзі в повітря високо здійнялися брудні хмари диму. Я стояв поруч і дивився, як усе, що любив Піка, згоряє.

Та я, насолоджуючись моментом, затримався надто довго. Піка прибіг глухим провулком разом з другом, зацікавившись димом, і я опинився в пастці. Розлютившись, Піка кинувся на мене. Він був на шість дюймів вищий і на п’ятдесят фунтів важчий. А ще гірше було те, що в нього була скалка скла, з одного кінця обмотана шпагатом так, що вийшов неоковирний ніж.

Він уколов мене один раз у стегно просто над коліном, а тоді я ударом втиснув його руку в бруківку, розтрощивши “ніж”. Опісля він усе одно поставив мені синець під оком і зламав кілька ребер, перш ніж мені вдалося копнути його просто між ніг і вирватись. Я дременув геть, а він пошкандибав за мною, кричачи, що вб’є мене за те, що я зробив.

Я йому повірив. Залатавши ногу, я взяв геть усі гроші, які відклав на чорний день, і купив п’ять пінт каламуті, дешевого, мерзотного спиртного напою, достатньо міцного, щоб рот від нього зсередини вкривався пухирями. Тоді я пошкандибав до Доків і став чекати, коли мене помітять Піка та його друзі.

Довго чекати не довелося; я дозволив йому та двом його друзям пройти за мною півмилі, проминувши Шовний провулок і зайшовши до Жировика. Я тримався основних доріг — знав, що вони не наважаться кинутися на мене серед білого дня, коли довкола люди.

Але коли я кинувся до бічного завулка, вони поквапилися за мною, підозрюючи, що я намагаюся накивати п’ятами. Однак, коли вони завернули за ріг, там не виявилося нікого.

Піка додумався підняти голову тоді, коли я вже лив на нього відро каламуті з краю низького даху вгорі. Напій омив його повністю, оббризкавши йому лице та груди. Опустившись на коліна, він закричав і схопився за очі. Тоді я черкнув украденим фосфорним сірником і кинув сірник на нього; сірник упав у мене на очах, бризнувши іскрами та спалахнувши.

Сповнений чистої жорстокої дитячої ненависті, я сподівався, що Піка вибухне полум’яним стовпом. Із цим не вийшло, але він таки запалав. Він закричав ще раз і почав кидатися туди-сюди, тим часом як друзі лупили по ньому, намагаючись загасити. Я пішов, поки вони ще не звільнилися.

Відтоді вже минуло більше року, і Піку я більше не бачив. Він не намагався мене знайти, а я обходив Доки десятою дорогою, часом роблячи гак у кілька миль, щоб тільки не йти неподалік від них. Це було своєрідним перемир’ям. Однак я не сумнівався, що Піка та його друзі запам’ятали, який я на вигляд, і готові зрівняти рахунок, побачивши мене.

Обміркувавши цю проблему, я вирішив, що це надто небезпечно. Навіть перспектива безкоштовно послухати історії та можливість одержати срібний талант не вартували того, щоб знову спровокувати Піку. До того ж яку історію я попросив би?

Це запитання не йшло мені з голови наступні кілька днів. Яку історію я попросив би? Я заліз у кишеню доковому робітнику, і мене схопили за руку, перш ніж я встиг бодай просунути руку до дна. Яку історію? Я жебрав на розі вулиці навпроти тейлінської церкви. Яку історію? Я поцупив три хлібини і дві з них відніс Трапісові в подарунок. Яку історію?

Потім, коли я лежав на даху у своєму потаємному місці на стику трьох дахів і вже майже поринув у сон, до мене дійшло. Ланре. Звісно. Я міг би попросити в нього правдиву історію Ланре. Ту історію, яку мій батько…

У мене в грудях ненадовго зупинилося серце — я раптом згадав те, чого уникав роками: мій батько знічев’я бренькає на лютні у фургоні, мати співає біля нього. Я несвідомо почав відсторонюватися від цих спогадів, так, як прибирають руку від вогню.

Та я з подивом усвідомив, що ці спогади завдають зовсім незначного болю, а не тієї глибокої муки, якої я очікував. Натомість, подумавши про те, що почую історію, яку розвідав би мій батько, я відчув, як у мені поступово зростає відчуття захвату. Цю історію він міг би розповісти сам.

Однак я знав, що бігти до Доків заради історії — справжнісінька примха. Уся жорстка практичність, якої навчив мене за кілька років Тарбієн, спонукувала мене залишатись у знайомому куточку світу, де я був у безпеці…

Зайшовши до «Приспущеного прапора», я найперше побачив Скарпі. Це був старий зі схожими на діаманти очима й тілом складеного з плавнику опудала, який сидів на високому табуреті біля шинквасу. Він був худий і обвітрений; на руках, обличчі та голові в нього було густе сиве волосся. Воно виділялося своєю білістю на тлі темної засмаги; здавалося, ніби він обхлюпаний піною з хвиль.

Біля його ніг сиділа зграйка з двадцяти дітей; кілька з них були моїми однолітками, а більшість — молодшими. Дивно було бачити настільки розмаїту компанію — від таких зачуханих, невзутих безхатьків, як я, до відносно добре одягнених, ретельно вимитих діточок, які, певно, мали батьків та домівки.

Ніхто з них не видавався мені знайомим, але я ніяк не міг здогадатися, чи немає тут можливих друзів Піки. Я знайшов місце біля дверей, став спиною до стіни та сів навпочіпки.

Скарпі раз чи двічі прокашлявся так, що мені закортіло пити. Тоді він, наче проводячи якийсь ритуал, тужливо зазирнув у глиняний кухоль, який стояв перед ним, і обережно поставив його на шинквасі догори дриґом.

Кинувшись уперед, діти почали завзято викладати на шинквас монети. Я швидко порахував: два залізних півгроші, дев’ять шимів і драб. Загалом трішечки більше трьох залізних грошів у валюті Союзу. Можливо, він уже відмовився від парі на срібний талант. Ще ймовірніше, що чутка, яка до мене дійшла, неправдива.

Старий майже непомітно кивнув шинкареві.

— Фолловського червоного. — Голос у нього був глибокий, грубий і майже гіпнотизував. Лисий чолов’яга за шинквасом зібрав монети і вправно налив вина в широкий глиняний кухоль Скарпі.

— То про що всі хотіли б почути сьогодні? — прогуркотів Скарпі. Його глибокий голос нагадував гуркіт далекого грому.

На мить запала тиша, що теж видалася мені ритуальною, майже шанобливою. Тоді всі діти затеревенили одночасно.

— Я хочу історію про фей!

— …Орена та битву під Мнатовим…

— Так, про Орена Велсітера! Ту, де барон…

— Лартам…

— Мір Тарінієль!

— Про Іллієна та ведмедя!

— Ланре, — майже ненароком вирвалось у мене.

Скарпі трохи надпив, і кімната знову затихла. Діти стежили за ним зі знайомою напругою, якій я не міг дати точного визначення.

Скарпі спокійно сидів посеред цієї тиші.

— Здається, я, — його голос полився неквапливо, як темний мед, — почув, як хтось сказав «Ланре»? — Він спрямував свої ясні й гострі блакитні очі просто на мене.

Я кивнув, не знаючи, чого очікувати.

— Я хочу почути про сухі землі над Штормвалем, — запхинькала одна з молодших дівчаток. — Про піщаних змій, які вилазять із землі, наче акули. І про сухих людей, які ховаються під дюнами й п’ють людську кров замість води. І… — Її швидко зацитьнув зусібіч десяток дітей.

Коли Скарпі надпив іще, раптово запала тиша. Дивлячись на дітей, поки вони дивилися на Скарпі, я зрозумів, кого вони мені нагадують — людину, що стривожено дивиться на годинник. Мені подумалося, що, коли в старого закінчиться випивка, закінчиться й історія, яку він розповідатиме.

Скарпі надпив іще, цього разу зовсім трохи, а тоді поставив кухоль і розвернувся на табуреті обличчям до нас.

— Хто хотів би почути історію про чоловіка, який позбувся ока й здобув кращий зір?

Щось чи то в його тоні, чи то в реакції інших дітей підказало мені, що це запитання — суто риторичне.

— Отже, про Ланре й Війну Творення. Стара-престара історія. — Він обвів поглядом дітей. — Сидіть тихо й слухайте, бо я розповім про осяйне місто, яке було колись, багато років тому, за багато миль звідси…

Колись давно й далеко був собі Мір Тарінієль. Осяйне місто. Серед високих гір світу він був схожий на коштовний камінь на королівській короні.

Уявіть собі місто завбільшки з Тарбієн, тільки на розі кожної вулиці там або був яскравий фонтан, або росло зелене дерево, або стояла така прекрасна статуя, що, подивившись на неї, заплакав би й гордій. Будівлі там були високі й тендітні, витесані з самої гори, витесані з яскраво- білого каменю, який довго затримував сонячне світло вечорами.

Панував у Мір Тарінієлі Селітос. Він міг побачити приховане ім’я будь-якої речі та зрозуміти її, лише поглянувши на неї. У ті дні було чимало людей, здатних на таке, але Селітос був наймогутнішим іменувачем з усіх, хто жив у ту епоху.

Народ, який Селітос захищав, дуже його любив. Присуди його були строгими і справедливими, і ніхто не міг вплинути на нього, збрехавши чи про щось змовчавши. Сила його зору була такою, що він міг читати людські серця, наче книжки з великим шрифтом.

Отже, у ті дні тривала страхітлива війна, що велася по всій величезній імперії. Вона звалася Війною Творення, а імперія називалась Ерґенською. І незважаючи на те, що світ ніколи не бачив ані такої величної імперії, ані такої страхітливої війни, і та, й інша нині живуть лише в переказах. Навіть книжки з історії, що говорили про них як про сумнівні чутки, уже давно розсипалися на порох.

Війна вже тривала так довго, що народ майже не пам’ятав часу, коли небо не було темним від диму охоплених вогнем поселень. Колись по всій імперії були розкидані сотні гордих міст. Тепер лишилися тільки руїни, завалені тілами мерців. Голод і пошесті були всюди, а подекуди відчай був таким, що матерям уже не ставало надії, щоб давати своїм дітям імена. Але вісім міст залишилися. Це були Белен, Антус, Верет, Тінуса, Емлен, а також міста-близнята, Мурілла та Мурелла. Останнім був Мір Тарінієль, найвеличніше з усіх цих міст і єдине, що не постраждало від довгих століть війни. Його захищали гори та хоробрі вояки. Але насправді мир у Мір Тарінієлі забезпечував Селітос. Користуючись силою свого зору, він наглядав за гірськими перевалами, що вели до його любого міста. Його покої були в найвищих вежах міста — так він мав змогу побачити будь-яку атаку ще задовго до того, як вона ставала загрозою.

Інші сім міст, які не мали Селітосової сили, добивалися безпеки іншими способами. Вони довіряли грубим мурам, каменю і сталі. Вони довіряли військовій потузі, відвазі, хоробрості та крові. А отже, вони довіряли Ланре.

Ланре бився, відколи міг підняти меч, а коли в нього почав ламатися голос, він уже був вартий десятка старших чоловіків. Одружився він із жінкою на ім’я Ліра, і його кохання до неї було пристрастю, шаленішою за лють.

Ліра була грізною й мудрою, а ще володіла такою ж великою силою, як він. Бо якщо Ланре мав фізичну силу та владу над вірними людьми, то Ліра знала імена речей, і сила її голосу могла вбити людину або зупинити грозу.

Минали роки, Ланре та Ліра билися пліч-о-пліч. Вони захистили Белен від раптової атаки, врятувавши місто від супостата, який мав би їх здолати. Вони збирали армії та змушували міста визнати необхідність у присязі на вірність. Довгі роки вони тіснили ворогів імперії. Люди, що вже заціпеніли з відчаю, відчували, як усередині в них починає жевріти надія. Вони сподівалися на мир і покладали ці примарні надії на Ланре.

Тоді відбувся Блак під Дроссен Тором. Слово «блак» тогочасною мовою означало «битва», а під Дроссен Тором відбулася найбільша й найжахливіша битва тієї великої та страшної війни. Вояки без упину билися три дні при світлі сонця й три ночі при світлі місяця. Жодна зі сторін не могла збороти іншу, і жодна не бажала відступати.

Про саму битву я можу сказати лише одне: під Дроссен Тором загинуло більше людей, ніж сьогодні живе на світі.

Ланре завжди був там, де бій був найзапеклішим, де він був потрібен найбільше. Меч ніколи не полишав його руки й не спочивав у піхвах. Насамкінець Ланре, залитий кров’ю серед поля трупів, сам-один вийшов проти страхітливого ворога. Це був великий звір із лускою з темно-сірого чавуну, який дихав задушливою для людей пітьмою. Ланре бився зі звіром і вбив його. Ланре приніс перемогу своїм, але здобув її ціною власного життя.

Після того як битва завершилася, а ворога вигнали за кам’яні двері, ті, хто вижили, знайшли тіло Ланре, що лежало холодне й бездиханне біля звіра, якого він умертвив. Звістка про смерть Ланре розійшлася швидко, укривши поле пеленою відчаю.

Вони виграли бій і змінили хід війни, але всередині кожен з них відчував холод. Маленький вогник надії, який плекав кожен з них, почав мерехтіти й тьмяніти. Вони покладали надії на Ланре, а Ланре загинув.

Посеред тиші Ліра встала біля тіла Ланре та вимовила його ім’я. Її голос був велінням. Її голос був сталлю і каменем. Її голос наказав йому повернутися до життя. Проте Ланре лежав нерухомий і мертвий.

Посеред страху Ліра вклякла біля тіла Ланре й видихнула його ім’я. Її голос був закликом. Її голос був любов’ю і тугою. Її голос покликав його назад до життя. Проте Ланре лежав холодний і мертвий.

Посеред відчаю Ліра впала поперек тіла Ланре та проридала його ім’я. Її голос був шепотом. Її голос був луною та порожнечею. Її голос благав його повернутися до життя. Проте Ланре лежав бездиханний і мертвий.

Ланре був мертвий. Ліра судомно заридала й торкнулася його обличчя тремтячими руками. Усі, хто стояв довкола, відвернулися, тому що скривавлене поле було не таким жахливим видовищем, як Лірина скорбота.

Але Ланре почув її поклик. Ланре обернувся на звук її голосу та прийшов до неї. Ланре повернувся з-за дверей смерті. Він вимовив Лірине ім’я та обняв її, втішаючи. Він розплющив очі й щиро постарався витерти її сльози тремтячими руками. А тоді він зробив глибокий живий вдих.

Ті, хто пережив битву, побачили, як Ланре рухається, і зачудувалися. Непевна надія на мир, яку кожен з них так довго плекав, розгорілася всередині них палючим вогнем.

— Ланре й Ліра! — закричали вони; їхні голоси нагадували грім. — Любов нашого пана сильніша за смерть! Голос нашої пані прикликав його назад! Разом вони здолали смерть! Разом ми не можемо не перемогти!

Тож війна продовжилася, але, оскільки Ланре й Ліра билися пліч-о-пліч, майбутнє видавалося не таким похмурим. Невдовзі всі знали історію про те, як Ланре помер і як його повернули до життя власне кохання та Лірина сила. Уперше на пам’яті живих люди могли відкрито говорити про мир, не видаючись дурнями чи божевільними.

Минали роки. Лави ворогів імперії рідшали, їхній розпач зростав, і навіть найбільші циніки бачили, що закінчення війни стрімко наближається.

Тоді почали ширитися чутки. Ліра хвора. Ліру викрадено. Ліра померла. Ланре втік з імперії. Ланре збожеволів. Дехто навіть казав, що Ланре вкоротив собі віку й пішов у край мертвих шукати свою дружину. Історій було вдосталь, але ніхто не знав, як усе насправді.

Поки ці чутки ширилися, Ланре прибув до Мір Тарінієля. Прибув він сам, зі своїм срібним мечем і в нагруднику з лусочок із темно-сірого чавуну. Обладунок сидів на ньому щільно, наче друга шкіра з тіні. Він викував її з луски звіра, якого вбив під Дроссен Тором.

Ланре попросив Селітоса вийти разом із ним за межі міста. Селітос погодився, бо сподівався дізнатися, що ж за біда трапилася в Ланре, та запропонувати йому дружню втіху. Вони часто радились один з одним, бо обидва панували над своїми людьми.

Селітос уже ознайомився з чутками, і він був збентежений. Він боявся за Лірине здоров’я, але ще більше боявся за Ланре. Селітос був мудрим. Він розумів, що скорбота може нашкодити серцю, а пристрасті підштовхують гідних людей до дурниць.

Вони разом пішли гірськими стежками. Ланре йшов попереду. Так вони дійшли до такого місця в горах на великій висоті, з якого можна було оглядати місцевість. Горді вежі Мір Тарінієля яскраво сяяли в останніх променях призахідного сонця.

Минуло чимало часу, і Селітос промовив:

— До мене дійшли жахливі чутки про твою дружину.

Ланре не сказав нічого, і з його мовчання Селітос зрозумів, що Ліра померла.

Після ще однієї тривалої паузи Селітос спробував знову.

— Хоч я й не знаю всіх обставин справи, Мір Тарінієль до твоїх послуг, і я надам тобі будь-яку дружню допомогу, яку тільки можна.

— Ти вже дав мені достатньо, давній друже. — Ланре повернувся й поклав руку Селітосові на плече. — Сіланксі, я зв’язую тебе. Іменем каменю — будь нерухомим, як камінь. Аеру, наказую я повітрю. Лежи в нього на язику свинцем. Селітос, називаю я тебе. Хай тебе зрадять усі сили, крім зору.

Селітос знав, що в усьому світі є лише троє людей, так само вправних з іменами, як і він: Алеф, Аякс і Ліра. Ланре не мав хисту до імен — його міць була у фізичній силі. Якби він спробував зв’язати Селітоса його іменем, це було б марно — усе одно що хлопчикові з вербовою лозиною напасти на солдата.

Однак сила Ланре налягла на нього великим тягарем, стиснула його залізними лещатами, і Селітос зрозумів, що не може ні рухатися, ні говорити. Він стояв, нерухомий, як камінь, і міг лише чудуватися: звідки ж у Ланре така сила?

Селітос зі спантеличенням і розпачем дивився, як у горах настає ніч. Він із жахом побачив, що почасти темрява, яка наближається, — це велика армія, що прямує до Мір Тарінієля. Навіть гірше — не звучали тривожні дзвони. Селітос міг лише стояти й дивитися, тим часом як армія тишком-нишком наближалася.

Мір Тарінієль було спалено й вирізано; що менше про це розповідати, то краще. Білі стіни обвуглились, аж почорніли, а з фонтанів била кров. Селітос простояв одну ніч і один день безпорадним біля Ланре й нічого не міг вдіяти — лише стояти й слухати крики тих, хто помирав, дзенькіт заліза та тріскання каменю, що розбивався.

Коли почорнілі вежі міста осяяв світанок наступного дня, Селітос зрозумів, що може рухатися. Він повернувся до Ланре, і цього разу зір його не зрадив. Він побачив у Ланре велику пітьму та бентежну душу. Але Селітос досі відчував, що його сковують кайдани чарів. Лють боролася в ньому зі спантеличенням, і він заговорив.

— Ланре, що ти зробив?

Ланре й далі дивився на руїни Мір Тарінієля. Плечі в нього зігнулися, ніби він ніс великий тягар. Коли він заговорив, у його голосі була якась втома.

— Чи вважався я доброю людиною, Селітосе?

— Ти вважався чи не найкращим серед нас. Ми вважали тебе бездоганним.

— Однак я зробив це.

Селітос не міг змусити себе поглянути на своє зруйноване місто.

— Однак ти зробив це, — погодився він. — Чому?

Ланре помовчав.

— Моя дружина мертва. До цього мене довели обман і зрада, але її смерть — справа лише моїх рук. — Він ковтнув і повернувся, щоб оглянути місцевість.

Селітос простежив за його поглядом. Зі зручного місця високо в горах він побачив, як із землі внизу здіймаються струмені темного диму. Селітос із упевненістю та жахом зрозумів, що Мір Тарінієль став не єдиним зруйнованим містом. Союзники Ланре зруйнували останні бастіони імперії.

Ланре повернувся.

— А я ж вважався чи не найкращим. — На обличчя Ланре було страшно глянути. Його спотворили скорбота й відчай. — Я, що вважався мудрим і добрим, зробив усе це! — Він дико змахнув рукою. — Уяви собі, яка мерзота має критися в потаємних куточках серця менш доброчесної людини. — Ланре став обличчям до Мір Тарінієля, і до нього прийшов своєрідний спокій. — Принаймні для них усе скінчилося. Вони в безпеці. У безпеці від тисячі щоденних зол. У безпеці від болю несправедливої долі.

Селітос тихо сказав:

— У безпеці від радості й дива…

— Радості немає! — прокричав Ланре жахливим голосом. Від його звуку розтрощилося каміння, і до них докотилося нестерпно різке відлуння. — Будь-яку радість, яка тут зростає, швидко душать бур’яни. Я — не якесь там чудовисько, що руйнує заради безумного задоволення. Я сію сіль, тому що обирати доводиться між бур’янами й нічим. — У його очах Селітос побачив саму тільки порожнечу.

Селітос нагнувся й підняв зазублений шматок гірського скла, загострений на одному кінці.

— Ти вб’єш мене каменем? — Ланре лунко розсміявся. — Я хотів, щоб ти зрозумів, усвідомив: я зробив це аж ніяк не через божевілля.

— Ти не божевільний, — погодився Селітос. — Я не бачу в тобі божевілля.

— Я сподівався, що ти, можливо, візьмешся разом зі мною за те, що я хочу зробити, — промовив Ланре з відчайдушною тугою в голосі. — Цей світ — наче друг зі смертельною раною. Швидко давши йому якогось гіркого зілля, можна лише притлумити біль.

— Знищити світ? — тихо вимовив Селітос. — Ти не божевільний, Ланре. Тобою заволоділо щось страшніше за божевілля. Мені тебе не вилікувати. — Він помацав гостре, мов голка, вістря каменя, який тримав.

— Чи вб’єш ти мене, щоб вилікувати, давній друже? — Ланре розсміявся знову, страхітливо й дико. Тоді поглянув на Селітоса з раптовою відчайдушною надією в порожніх очах. — Ти ж можеш? — запитав він. — Можеш мене вбити, давній друже?

Селітос, якому спала полуда з очей, поглянув на друга. Він побачив, як Ланре, мало не збожеволівши зі скорботи, шукав сили, щоб повернути до життя Ліру. З любові до Ліри Ланре шукав знань там, де знання краще не чіпати, і здобув їх жахливою ціною.

Але він не зміг прикликати Ліру назад навіть у всій повноті своєї тяжко здобутої сили. Без неї життя Ланре було лише тягарем, а сила, якої він набув, залягла в його душі розпеченим ножем. Тікаючи від відчаю та муки, Ланре вкоротив собі віку. Вдався до останнього порятунку всіх людей, спробував зникнути за дверима смерті.

Але Лірине кохання вже повертало його з-за останніх дверей; так само й цього разу сила Ланре змусила його повернутися з солодкого забуття. Новоздобута сила грубо повернула його до власного тіла і змусила жити.

Селітос поглянув на Ланре й усе зрозумів. Перед силою його зору це висіло в повітрі темними гобеленами довкола постаті Ланре, яка аж трусилася.

— Я можу тебе вбити, — промовив Селітос, а тоді відвернувся; на обличчі Ланре раптово засяяла надія. — На годину або на день. Але ти б повернувся, тебе б тягнуло назад, як залізо до приваб-каменя. Твоє ім’я палає твоєю силою. Я не можу його загасити — так само, як не можу кинути камінь і збити ним місяць.

Ланре згорбив плечі.

— Я сподівався, — просто сказав він. — Але я знав правду. Я вже не той Ланре, якого ти знав. У мене нове жахливе ім’я. Я — Галіакс, і мене не спинити жодним дверям. Для мене все втрачено — ні Ліри, ні солодкого порятунку вві сні, ні блаженного забуття, навіть божевілля мені недоступне. Сама смерть — відчинені двері для моєї сили. Порятунку немає. Я можу сподіватися лише на забуття після того, як усе зникне й Алеу попадають з неба безіменними, — сказавши ж це, Ланре закрив обличчя руками, і його тіло затрусилося від тихих болісних ридань.

Селітос глянув на землю внизу й відчув, як у ньому зажевріла слабенька надія. З землі внизу здіймалися шість струменів диму. Мір Тарінієль загинув, а шість міст було зруйновано. Але це означало, що не все втрачено. Ще залишалось одне місто…

Попри все, що сталося, Селітос подивився на Ланре з жалем, а коли він заговорив, у його голосі було чути смуток.

— Отже, немає нічого? Жодної надії? — Він поклав одну долоню на руку Ланре. — У житті є насолода. Навіть після всього цього я допоможу тобі її відшукати. Якщо ти спробуєш.

— Ні, — відповів Ланре. Він випростався на весь зріст; за скорботними зморшками було видно, що обличчя він мав королівське. — Немає нічого солодкого. Я засію все сіллю, щоб не виросли гіркі трави.

— Вибач, — промовив Селітос і теж випростався.

І тут Селітос заговорив гучним голосом:

— Ще ніколи мій зір не був затьмарений. Я не зміг побачити, що насправді у твоєму серці.

Селітос глибоко вдихнув.

— Обмануло мене власне око, ніколи більше… — Він підняв камінь і вгородив його подібне на голку вістря собі в око. Його крик відбився луною від каміння, тим часом як він, задихаючись, упав на коліна. — Нехай я більше не буду таким сліпим.

Запала велика тиша, і з Селітоса спали кайдани чарів. Він кинув камінь до ніг Ланре і сказав:

— Зв’язую тебе силою власної крові. Будь ти проклятий власним іменем.

Селітос вимовив довге ім’я, що крилося в серці Ланре; від його звуку сонце потемніло, а вітер вирвав каміння з гірського схилу.

Тоді Селітос мовив:

— Ось мій присуд тобі. Хай твоє обличчя завжди буде затінене, чорне, як повалені вежі мого любого Мір Тарінієля.

Ось мій присуд тобі. Твоє ж ім’я обернеться проти тебе, і не буде тобі спокою.

Ось мій присуд тобі та всім, хто йде за тобою. Хай буде так, поки світ не загине, а Алеу не впадуть безіменними з неба.

На очах Селітоса Ланре огорнула пітьма. Невдовзі гарні риси його обличчя стало неможливо розгледіти — лишилися тільки нечіткі обриси носа, вуст та очей. Усе решта було суцільною чорною тінню.

Тоді Селітос підвівсь і сказав:

— Одного разу ти здолав мене обманом, але більше так не буде. Тепер я бачу краще, ніж раніше, і до мене повернулася сила. Убити тебе я не можу, але можу відіслати звідси. Геть! Знаючи, що раніше ти був прекрасний, бачити тебе ще гидкіше.

Але вже тоді, коли він вимовляв ці слова, вони здавалися йому гіркими. Ланре, чиє обличчя було сховане в тіні, темнішій за беззоряну ніч, зник, наче звіяний вітром дим.

Відтак Селітос схилив голову й заридав, кроплячи землю гарячими кривавими сльозами.

Лише тоді, коли Скарпі замовк, я помітив, наскільки занурився в історію. Він закинув голову назад і вихилив залишки вина зі свого широкого глиняного кухля. Перевернув його догори дриґом і поставив на шинквас, глухо стукнувши на знак завершення.

Здійнявся невеликий гамір: діти, які всю історію просиділи тихо, ставили запитання, коментували, благали й дякували. Скарпі злегка махнув рукою шинкареві, що виставив кухоль пива, тим часом як діти почали мало-помалу виходити на вулицю.

Я зачекав, поки піде останній з них, а вже тоді підійшов до нього. Він поглянув на мене своїми діамантово-блакитними очима, і я зам’явся.

— Дякую. Я хотів вам подякувати. Моєму батькові ця історія дуже сподобалася б. Це… — Я замовк. — Я хотів дати вам оце. — Я дістав залізний півгріш. — Я не знав, що відбувається, тому не заплатив. — Мій голос неначе заіржавів. Тоді я, мабуть, вимовив більше, ніж за попередній місяць.

Він придивився до мене.

— Правила такі, — заговорив він, рахуючи їх на скрючених пальцях. — Перше: не говори, поки говорю я. Друге: давай дрібну монету, якщо в тебе є зайва.

Він поглянув на півгріш на шинквасі.

Не бажаючи визнавати, наскільки він мені потрібен, я подумав, що ще можна сказати.

— А ви багато історій знаєте?

Він усміхнувся, і сітка зі зморщок, які перетинали його обличчя, стала частиною цієї усмішки.

— Я знаю лише одну історію. Але часто-густо її маленькі часточки видаються окремими історіями. — Він трохи надпив. — Вона росте повсюди довкола нас. В особняках шалдим і в майстернях шалдарів, над Штормвалем у великому піщаному морі. У приземкуватих кам’яних будинках адемів, повних мовчазних розмов. А часом… — Він усміхнувся. — Часом історія росте в убогих наливайках у тарбієнських Доках. — Його ясні очі зазирнули вглиб мене, наче я був книжкою, яку він міг прочитати.

— Не буває добрих історій, які не торкаються правди, — сказав я, повторивши те, що колись казав мій батько, головно для того, щоб заповнити тишу. Говорити з кимось знову було дивно; дивно, але приємно. — Тут, гадаю, не менше правди, ніж у будь-чому іншому. Це кепсько, світові б не завадило трохи менше правди й трохи більше… — Я поступово затих, не знаючи, чого мені хочеться більше. Опустив погляд на руки і зрозумів, що волів би, щоб вони були чистішими.

Він підсунув півгріш до мене. Я взяв його, і він усміхнувся. Його груба рука легко, мов пташка, опустилася мені на плече.

— Щодня, крім жалобка. Десь близько шостого дзвону.

Я почимчикував геть, а тоді зупинився.

— Вона правдива? Тобто історія. — Я невиразно змахнув рукою. — Та її частина, яку ви розповіли сьогодні?

— Усі історії правдиві, — відповів Скарпі. — Але ця відбулася насправді, якщо ти маєш на увазі це. — Він ще раз повільно надпив, а тоді знов усміхнувся; його ясні очі затанцювали. — Більш-менш. Щоб розповісти історію як годиться, треба бути трішки брехуном. Надмір правди створює плутанину у фактах. Надто багато чесності — і твої слова видаються нещирими.

— Мій батько казав так само, — щойно я згадав його, у мені здійнялася дивна мішанина почуттів. Лише помітивши, як за мною стежать очі Скарпі, я усвідомив, що збентежено задкую до виходу. Я зупинився і змусив себе повернутись та вийти за двері. — Буду тут, якщо зможу.

Його голос пролунав у мене за спиною, і я почув у ньому усмішку.

— Я знаю.