Ім’я вітру

Розділ сімдесят третій Паці

Невдовзі після того як яблука не стало, ми з Денною витягнули ноги з води й зібрали речі. Я подумав, чи не піти мені босоніж, оскільки босим ногам, здатним бігати тарбієнськими дахами, не може нашкодити й найгрубіша лісова підстилка. Але мені не хотілося видатися нецивілізованим, тож я натягнув шкарпетки, хоча вони були мокрі та липкі від поту.

Зашнуровуючи черевик, я почув десь у лісі негучний шум, джерело якого сховалося за купкою товстих сосон.

Я тихенько потягнувся до Денни, злегка торкнувся її плеча, щоб привернути її увагу, і підніс палець до губ.

«Що?» — промовила вона самими губами.

Я підійшов ближче, ступаючи обережно, щоб видавати якнайменше звуків.

— Здається, я щось чую, — пояснив я, наблизивши голову до її голови. — Піду подивлюся.

— Дідька лисого, — прошепотіла вона; її обличчя в затінку сосон здавалося блідим. — Це й сказав Ясен минулої ночі, перш ніж піти. Дзуськи, я не допущу, щоб мене кинув ще й ти.

Не встигнувши відповісти, я знову почув за деревами якесь ворушіння. Шурхіт кущів, різкий тріск сухої соснової гілки. Звуки стали гучнішими, і тепер мені вже було чути, як дихає якась велика істота. Далі — притишене звіряче бурчання.

Не людське. Не чандріянське. Полегшало мені ненадовго, бо я знову почув, як хтось бурчить, а тоді — пихкання. Дикий кабан, мабуть, пішов до річки.

— Ставай за мене, — сказав я Денні. Більшість людей не уявляє собі, наскільки небезпечні дикі кабани, особливо восени, коли самці б’ються за панування. Від симпатії користі не було. Я не мав ані джерела, ані зв’язку. У мене навіть доброго дрючка не було. Чи не відвернуть його увагу останні мої яблука?

Кабан пропхався між низько навислими сосновими гілками неподалік, пихкаючи й щось винюхуючи. Важив він, мабуть, удвічі більше за мене. Піднявши погляд на нас, він гучно, гортанно зарохкав. Він задер голову, ворушачи носом: намагався вловити наш запах.

— Не біжи, бо поженеться, — тихо сказав я, неквапливо ставши перед Денною. Не вигадавши нічого кращого, я дістав складаний ножик і розкрив його великим пальцем. — Просто задкуй і лізь у річку. Плавають вони поганенько.

— Я не думаю, що вона небезпечна, — спокійно промовила за мною Денна. — Здається, вона радше зацікавлена, ніж зла. — Вона зупинилася. — Утім, я високо ціную твої шляхетні прагнення й все таке.

Поглянувши ще раз, я зрозумів, що Денна має рацію. Це була льоха, а не кабан, і під шаром бруду на ній виднілася рожева шкіра свійської свині, а не брунатна щетина дикої. Знудившись, вона опустила голову й заходилася ритися довкола кущів під соснами.

Лише тоді до мене дійшло, що я зігнувся в якійсь бійцівській стійці, виставивши одну руку вперед, як борець. У другій руці я тримав свого жалюгідного складаного ножика, такого маленького, що розрізати ним навпіл добре яблуко можна було лише за кілька прийомів. А гірше за все було те, що на мені був лише один черевик. Вигляд я мав сміховинний — божевільний, як в Елодіна в найгірші дні.

Моє обличчя розпашілося, і я здогадався, що, напевно, став червоний як буряк.

— Тейлу милосердний, я почуваюся ідіотом.

— Насправді це досить утішно, — визнала Денна. — Не знаю, чи ставав до цього хоч хто-небудь на мій захист, якщо не брати до уваги доволі неприємної похвальби в шинках.

— Так, звісно. — Я натягнув другу шкарпетку та черевик, не підіймаючи погляду: надто соромно було дивитися їй у вічі. — Кожна дівчина мріє бути врятованою від чиєїсь ручної свинки.

— Я серйозно, — піднявши очі, я побачив на її обличчі лагідну втіху, але не побачив насмішки. — Ти здавався… лютим. Як наїжачений вовк. — Вона зупинилася, дивлячись на мою голову. — Або, можливо, лис. Ти надто рудий для вовка.

Я трохи розслабився. Краще бути наїжаченим лисом, аніж пришелепуватим напівозутим ідіотом.

— А от ніж ти тримаєш неправильно, — спокійно зауважила вона, кивнувши на мою руку. — Якби ти справді когось штрикнув, у тебе ковзнула б долоня, і ти б сам собі порізав великий палець. — Вона потягнулася, взялася за мої пальці й трохи їх посунула. — Якщо тримати його отак, твій великий палець у безпеці. Проблема в тому, що так втрачається дуже багато свободи руху в зап’ястку.

— А ти дуже багато билася на ножах? — ошелешено запитав я.

— Не так багато, як можна подумати, — сказала вона з лукавою усмішкою. — Це ще одна сторінка тієї потертої книжечки, за якою ви, чоловіки, так полюбляєте до нас залицятися. — Вона роздратовано закотила очі. — Навіть полічити не можу, скільки чоловіків спробували мене звабити, навчаючи мене захищати свою честь.

— Я ніколи не бачив, щоб ти носила ніж, — відзначив я. — Чому?

— А навіщо мені носити ніж? — запитала Денна. — Я ж тендітна квіточка та все таке. Жінка, що ходить повсюди з ножем, явно напрошується на проблеми. — Вона занурила руку в кишеню й дістала довгий вузький шматок металу, що виблискував уздовж однієї грані. — А от жінка, що носить ніж, готова до проблем. Загалом видаватися нешкідливою простіше. Як не глянь, так проблем менше.

Я не перелякався лише завдяки тому, що вона так невимушено поводилася. Ніж у неї був не набагато більший за мій, але її ніж не був складаним. Це був прямий шмат металу, з руків’ям, загорнутим у тонку шкіру. Він явно був зроблений не для їжі й не для різноманітних робіт біля ватри. Він більше скидався на гострий, як бритва, хірургічний ніж із Медики.

— Як ти носиш його в кишені, не ріжучись на клапті? — запитав я.

Денна повернулася вбік, показуючи мені.

— Моя кишеня всередині розрізана вздовж. Він кріпиться в мене на нозі. Тому він такий плаский. Щоб не було видно, що він при мені. — Вона взялася за шкіряне руків’я й продемонструвала ніж мені. — Отак. Великий палець треба класти на поверхню.

— Ти намагаєшся мене звабити, навчаючи мене захищати свою честь? — запитав я.

— Наче в тебе є честь, — засміялася вона. — Я намагаюся не дати тобі порізати свої гарненькі ручки, коли тобі знову доведеться рятувати дівчину від свині. — Вона схилила голову набік. — До речі, ти знав, що, коли ти розгніваний, твої очі…

— Гов, паці! — крізь дерева долинув голос у супроводі приглушеного дзеленчання дзвоника. — Паць-паць-паць…

Велика льоха пожвавішала й потрюхикала на голос назад, крізь кущі. Денна повернула ніж на місце, а я тим часом підняв свою дорожню торбу.

Простеживши за свинею, ми помітили вниз за течією чоловіка, за яким трюхикало з півдесятка великих льох. Був там також старий щетинястий кабан, а під ногами бігало зо два десятки поросят.

Свинопас підозріливо нас оглянув.

— Доброго дня! — крикнув він. — Ви сі не бійте. Уни сі не кусают.

Він був худорлявий і засмаглий, мав кошлату бороду. З його довгого ціпка звисав неоковирний бронзовий дзвоник, а на одному плечі він ніс подерту торбу. Пахло від нього краще, ніж, мабуть, можна було очікувати, оскільки свині на випасі краще стежать за своєю чистотою, ніж ті, яких тримають у загонах. А якби він і пах, як свиня з загону, я б насправді не ставив йому це на карб, бо сам, без сумніву, не раз за своє життя мав іще гірший запах.

— Я думав, шо вчув шось далі за водов, — сказав він із таким сильним, колоритним акцентом, що його майже можна було відчути на смак. Моя мати називала його акцентом глибоких долин, оскільки такий можна почути лише в містечках, які не мають широкого зв’язку з зовнішнім світом. Навіть у таких малих, схожих на села, містечках, як Требон, сильного акценту в людей уже не було. Я дуже довго прожив у Тарбієні та Імрі, а тому багато років не чув такого незвичного діалекту. Той хлопака, напевно, виріс у справді віддаленому місці, либонь, десь далеко в гірській глушині.

Він підійшов до того місця, де стояли ми, і похмуро глянув на нас примруженими очима.

— Шо це ви туйка робите? — підозріливо запитав він. — Я гейби ‘кісь співанки чув.

— То моя систра в первих, — сказав я, кивнувши на Денну. — А файно ж уна співає, хіба нє? — Я простягнув руку. — Радий знакомству, вуйку. Зви ми Ковут.

Почувши, як я розмовляю, він, здається, був шокований, а з його обличчя майже зникла похмура підозріливість.

— І я сі тішу знакомством, пане Ковуте, — відповів він, потисши мені руку. — Тєжко стріти хлопа, ‘кий говорит як треба. Туйка так говорят, гейби писки вовною понапихали.

Я засміявся.

— Мій няньо казав: «Вовна в писку — вовна в голові».

Він усміхнувся на весь рот і потис мені руку.

— Я сі зву Скойван Шіммельпфеннеґ.

— Ти сі прозиваєш як круль якийсь, — відповів я. — Не дуже сі дутимеш, як я то скорочу до Шіма?

— Ми всі друзяки так прозивают, — широко всміхнувся він мені й плеснув мене по спині. — Така файна молодіж, як осьо ви, може ми й Шімом називати. — Він поглянув на Денну, а тоді — знову на мене.

Денні треба віддати належне: вона й оком не змигнула, коли я раптом перейшов на діалект.

— Вибачєй, — сказав я, змахнувши рукою в її бік. — Шіме, це є моя найлюбіша систра в перших.

— Дінне, — відрекомендувалася Денна.

Я понизив голос до театрального шепоту.

— Файна дівка, от тілько всього сі стидає. Я сі бою, від ня багацько не учуєш…

Денна ввійшла в образ без жодних вагань — опустила погляд на свої ноги та знервовано зціпила руки. Ненадовго позирнула вгору, так, щоб всміхнутися свинопасові, а тоді знов опустила очі, зобразивши незграбну сором’язливість так вдало, що я сам мало не обманувся.

Шім ґречно торкнувся чола й кивнув:

— Сі тішу знакомством, Дінне. Кілько жию, а такого файного голосу ше не чував, — зізнався він, трохи відсунувши назад свого безформного капелюха. Денна так і не поглянула йому в очі, і він знову повернувся до мене.

— Файна в тя череда. — Я кивнув на свиней, що вже розбіглися й блукали між деревами.

Він захихотів і хитнув головою.

— То не череда. То в овець і в корів череда. А у паць — стадо.

— Отакої! — відповів я. — А не можна, друже Шіме, купити в тя файне пацятко? Ми з систрою нині не вичеріли…

— Мо’, і можна, — обережно промовив він, позирнувши на мій гаманець.

— Як ти ї нам оббілуєш, дам ти штири йоти, — сказав я, знаючи, що це — чимала ціна. — Але тілько як зробиш нам ласку, сядеш і поїси троха з нами.

Так я потихеньку промацував ґрунт. Люди, що працюють поодинці, як-от вівчарі або свинопаси, схильні або добре почуватися на самоті, або тужити за спілкуванням. Я сподівався, що Шім схильний до останнього. Мені були потрібні відомості про весілля, а в містечку, швидше за все, говорити не став би ніхто.

Я лукаво йому всміхнувся, занурив руку в дорожню торбу й вийняв з неї куплену в мідника пляшку бранду.

— Маю навіть чим моцним їго запити. Як ти не проти випити троха зрана з чужими людьми…

Денна здогадалася, що тепер її вихід, і підняла погляд, зазирнувши у вічі Шімові, сором’язливо всміхнулась, а тоді знов опустила очі.

— Ну, ми ненька виховала як сі годит, — благочестиво промовив свинопас, поклавши руку на груди. — Я п’ю хіба тоді, як дуже хочу чи як вітер такий дме. — Він демонстративно зняв безформного капелюха й нагородив нас напівпоклоном. — Ви наче люде добрі. Ми було б утішно з вами повичеріти.

Шім схопив за карк підсвинка й відтягнув його вбік, а тоді зарізав та оббілував довгим ножем зі своєї торби. Я розгріб листя й намостив трохи каміння, щоб справити нашвидкуруч кострище.

За хвилину підійшла Денна з оберемком сухого хмизу.

— Я так розумію, ми маємо викачати з цього хлопаки всі відомості, які тільки можна? — тихо запитала вона з-за мого плеча.

Я кивнув.

— Вибач за соромливу двоюрідну сестру, але…

— Ні, це ти гарно придумав. Я погано говорю селюцькою, а він швидше відкриється тому, хто говорить нею добре. — Вона позирнула за мене. — Він майже закінчив.

Вона неквапом відійшла до річки.

Я нишком розпалив вогонь за допомогою симпатії, тим часом як Денна справила пару рожнів із роздвоєних вербових гілок. Повернувся Шім зі вправно розібраним поросям.

Поки свинка смажилася, димлячи й капаючи жиром на хмиз, я передав по колу пляшку з брандом. Я демонстративно вдав, ніби п’ю, просто задерши пляшку й намочивши собі вуста. Денна теж торкнулася пляшки, коли та дійшла до неї, а після цього на її щоках з’явився ніжний рум’янець. Шім дотримав слова, і, позаяк вітер таки дув, його ніс невдовзі приємно почервонів.

Ми з Шімом балакали ні про що, доки порося не засмажилося до хрусткої скоринки. Що більше я слухав, то менше уваги звертав на Шімів акцент, і мені вже не було потрібно так зосереджуватися на його імітації. Коли підсвинок був готовий, я вже практично про нього забув.

— Файно ножем ріжеш, — похвалив я Шіма. — Та я сі дивую, шо ти то пацятко зарізав туйка, при пацях…

Він хитнув головою.

— Паці — ше ті поганці. — Він показав на льоху, що саме трюхикала до того місця, де він розправився зі свинкою. — Бачиш? Їй тра легкі того малого. Паці вумні, та доброти в них катма.

Оголосивши, що порося майже готове, Шім дістав круглий буханець фермерського хліба й розділив його натроє.

— Баранина, — буркнув він собі під носа. — Кому тра та баранина, як є добрий кусень пацятинки? — Він зіп’явся на ноги й заходився краяти свинку своїм довгим ножем. — Шо хочете, паннусю? — запитав Шім Денну.

— Та ми всьо сі подобає, — заявила вона. — Шо дасте, то й візьму.

Я був радий, що Шім не дивився на мене, поки вона говорила. Акцент у неї був неідеальний — «о» надто довге, а задня стінка горла надто напружена — але насправді досить добрий.

— Та не тра туйка сі стидати, — запевнив її Шім. — Усім усього стане, ше й зостанеться.

— Ми завше сі подобав крижочок, — сказала Денна, а тоді ніяково зашарілася та опустила погляд. Цього разу «о» в неї вийшло краще.

Шім показав своє істинне джентльменство, поклавши на її шматок хліба товстий кусень гарячого м’яса без жодних грубих зауважень.

— Пильнуйте пальчики. Заждіть хвильку, поки охолоне.

Усі заходилися їсти, Шім подав другу порцію, а тоді — третю. Невдовзі ми вже злизували жир із пальців та їли з останніх сил. Я вирішив перейти до справ. Якщо Шім не готовий попліткувати тепер, то не буде готовий ніколи.

— Я сі здивував, як уздрів, що ти туйка сам ходиш, — оногди ж така халепа була.

— ‘ка халепа? — запитав він.

Він ще не знає про різанину на весіллі. Чудово. Хоча він і не міг детально розповісти мені про сам напад, це означало, що він охочіше говоритиме про події, що безпосередньо передували весіллю. Я сумнівався, що зміг би знайти хоч одну людину, готову чесно й відверто поговорити про загиблих, навіть якби все місто не було перелякане до смерті.

— Чув, була ‘кась халепа на фермі Мотенів, — промовив я, стараючись висловлюватися максимально розпливчасто й необразливо.

Він пирхнув.

— Не можу сказати, шо ми то якось дивує.

— А чом так?

Шім сплюнув.

— Мотени — ше ті паскудники й не можут бути ліпшими. — Він знову хитнув головою. — Я від Гребка сі тримаю подалі, бо ми ненька в голову вбила трохи клепки. У Мотена й тії нема.

Лише тоді, коли Шім вимовив назву того місця зі своїм сильним акцентом, я розчув її правильно. То був не Гребок. Греблі там були ні до чого. Ішлося про Гробок.

— Я там навіть паць своїх не випасаю, а той вар’ят там хату мурує… — Він несхвально хитнув головою.

— І ніхто їх не пробував спинити? — підказала Денна.

Свинопас нечемно пирхнув.

— Мотен хіба послуха? Ніц чоловіку так вуха не затуля, як гроші.

— Та то ж тілько хата, — відмахнувся я. — То не страшно.

— Як чоловік хоче своїй доні файну хату з краєвидом, то то є файно, — погодився Шім. — Та як він копає фундамен, знаходит кості й таке інше й сі не спиняє… такої дурості ше світ не бачив.

— Отакої! — нажахано охнула Денна.

Шім кивнув і нахилився вперед.

— І то ше навіть не найгірше. Він копа собі далі й доходит до каміння. Чи він тоді сі спиняє? — Він пирхнув. — Він їго вийма й шука ше, щоб намурувати ту хату!

— А чом йому не мурувати ї з того каміння, шо він знайшов? — поцікавився я.

Шім поглянув на мене як на дурника.

— Мурувати хату з могильного каміння? Ти б викопав шось із могили й подарував дочці на весіллє?

— Він шось знайшов? А шо? — Я передав йому пляшку.

— Так то ж і є велика таємниця, нє хіба? — гірко промовив Шім, випивши ще. — Я чув, він сам там був, викопував фундамен під хату й витягував каміннє. А тоді бачит — мурована кімнатка, скрізь щільненько запечатана. Та він каже всім мовчати про то, шо там знаходит, бо хоче зробити з того великий сурприз на весіллі.

— ‘кийсь скарб? — запитав я.

— Нє, грошей не було. — Він хитнув головою. — Мотен про таке ніколи не мовчав. То була ‘кась… — Він відкрив і прикрив рота, шукаючи потрібне слово, — …як сі зве стара штука, яку багачі ставлят на поличку, щоб вразити всіх своїх зацних друзів?

Я безпорадно знизав плечима.

— Спадщина? — підказала Денна.

Шім поклав палець біля носа, а тоді з усмішкою показав на неї.

— Осьо вно. ‘кась штука, шо блистит, щоб всіх вразити. Показушник той Мотен.

— То ніхто не знав, шо то таке? — запитав я.

Шім кивнув.

— Знала тілько жменька люду. Мотен і їго брат, двоє синів та ше, може, жінка. Уни всі півроку дражнили люд отією великою таємницею, гнули кирпи, гейби понтифіки.

Це докорінно змінювало ситуацію. Я мусив повернутися на ферму та оглянути все знову.

— А ви там ниньки когось виділи? — запитала Денна. — Ми шукаємо мого вуйка.

Шім хитнув головою.

— Не можу сказати, шо мав таку честь.

— Я вельми за него сі хвилюю, — не здавалася вона.

— Не буду тобі брехать, золотко, — відповів він. — Як він у цих хащах сам-один, ти правильно за него сі хвилюєш.

— Тут лихі люде ходят? — запитав я.

— Не такі, як ти думаєш, — сказав він. — Я сюди лиш раз на рік ходжу, осінню. Уно того варте, щоб назбирати корму кабанцям, та й по всьому. У цих лісах є шось химерне. Особливо там, на півночи. — Він поглянув на Денну, а тоді — собі на ноги, явно не знаючи напевне, продовжувати йому чи ні.

Саме про таке я й хотів щось дізнатися, тож я відмахнувся від його зауваження, сподіваючись його спровокувати.

— Не тра нам казки казати, Шіме.

Шім насупився.

— Дві ночі тому, як я встав… — він завагався позирнув на Денну, — …поробити свої справи, я видів світло десь на півночи. Велике-превелике синє полум’я. Таке завбільшки, як ватра, але вно взяло та й спалахнуло. — Він клацнув пальцями. — А тоді — ніц. І так тричі. Ми аж мурашки по спині поповзли.

— Дві ночі тому? — перепитав я. Весілля було лише напередодні ввечері.

— Та сказано ж ти — дві ночі, — відповів Шім. — Відтоді я й ішов тілько на південь. Не хтів лізти до того, шо розпалює там уночи синій вогонь.

— Нє, ну справді, Шіме. Синій вогонь?

— Шо я ти, хлопче, якийсь брехливий ру, шоб вигадувати всякі страховища й видурювати в тя грошики? — промовив він, явно обурившись. — Я в цих пагорбах усеньке життя прожив. Усі ж бо знают: у кручах на півночи шось таке є. Недарма люде туди не ходят.

— Там шо, жадної ферми? — запитав я.

— На кручах нема де шось ростити — ну, може, хіба шо каміннє, — з жаром промовив він. — Гадаєш, я не пізнаю свічку чи ватру, як побачу? Він був синій, кажу ж ти. Здоровезний. — Він широко змахнув руками. — Гейби у ватру алькоголю підлили.

Я махнув на це рукою й перевів розмову на іншу тему. Невдовзі Шім тяжко зітхнув і звівся на ноги.

— Паці вже, певно, начисто всьо туйка об’їли, — сказав він, узяв свій ціпок і потрусив ним так, щоб незграбний дзвоник гучно задзеленчав. Свинота звідусіль покірно потрюхикала до нього. — Гов, паці! — крикнув він. — Паць-паць-паць! Ану пішли, сараки!

Я загорнув залишки смаженої свинини в мішковину, а Денна кілька разів сходила по воду з пляшкою та загасила багаття.

Коли ми закінчили, Шім уже добився порядку від свого стада. Воно виявилося більшим, ніж я гадав. У ньому було дві з лишком дюжини дорослих льох, а також підсвинки та кабан із сірою щетинястою спиною. Шім трохи помахав нам рукою й подався геть, не сказавши більше ні слова; дзвоник на його ціпку дзеленчав у такт його крокам, а свині юрбою тягнулися за ним.

— Ну, це було не надто делікатно, — зауважила Денна.

— Довелося трохи його підштовхнути, — виправдався я. — Забобонні люди не люблять говорити про те, чого бояться. Він уже був готовий закритись, а я мав дізнатися, що він побачив у лісі.

— Я могла б виманити це з нього, — сказала вона. — На мед люди мух ловлять і все таке.

— Мабуть, що так, — визнав я, закинувши на плечі дорожню торбу й рушивши. — Мені здавалося, що ти сказала, ніби не говориш селюцькою.

— У мене слух імітатора, — сказала вона, байдужо знизавши плечима. — Я доволі швидко такого навчаюся.

— Я сі здивував так, шо… — Я сплюнув. — Трясця. Я цього акценту позбуватимуся цілий виток. Він застряг у мене в зубах, як шматок хряща.

Тим часом Денна понуро оглядала навколишній пейзаж.

— Гадаю, тоді нам треба повернутися до пошуків. Знайти мого покровителя й відповіді на деякі твої запитання.

— Та це, у принципі, безглуздо, — сказав я.

— Знаю, але ж не можна здатися, навіть не спробувавши.

— Я не про це. Дивись… — Я показав на те місце, де в багні та листі порилися свині в пошуках якогось ласого шматочка. — Він дозволяв своїм свиням пастися повсюди. Навіть якщо слід є, ми його нізащо не знайдемо.

Вона зробила довгий вдих і видихнула, стомлено зітхнувши.

— У тій пляшці ще щось зосталося? — змучено спитала вона. — Мені досі болить голова.

— Я — ідіот, — сказав я, роззирнувшись довкола. — Якби ж то ти швидше сказала, що вона тобі дошкуляє. — Я підійшов до молодої берізки, зрізав кілька довгих смужок кори та приніс їх Денні. — Внутрішня частина кори — добре знеболювальне.

— Корисно мати тебе напохваті. — Вона злущила нігтем трохи кори й поклала собі в рот. Зморщила ніс. — Гірка.

— Це і є ознакою справжніх ліків, — зауважив я. — Якби вона мала добрий смак, це були б ласощі.

— Хіба не так влаштований світ? — замислилася вона. — Ми хочемо солодкого, але потребуємо неприємного, — сказавши це, вона всміхнулася самими вустами. — До речі, — спитала вона, — як мені знайти свого покровителя? Я відкрита для пропозицій.

— У мене є ідея, — відповів я, закинувши на плечі торбу. — Але спершу нам треба піти назад, на ферму. Там є дещо таке, на що я маю поглянути ще раз.

Ми повернулися на вершину Гробка, і до мене дійшло, звідки взялася його назва. Там здіймалися хвилями дивні, неправильної форми брили, хоча довкола ніякого каміння не було. Тепер, коли я спеціально їх шукав, їх неможливо було не помітити.

— На що тобі треба поглянути? — запитала Денна. — Май на увазі: якщо ти спробуєш зайти в хату, мені, можливо, доведеться фізично тебе втримати.

— Поглянь на хату, — сказав я. — А тепер поглянь на кручу, що визирає з дерев за нею. — Я показав рукою. — Там камінь темний…

— …а каміння, з якого складається будинок, сіре, — закінчила вона.

Я кивнув.

Вона не зводила з мене вичікувального погляду.

— А що саме це означає? Як він і казав, вони знайшли камені з кургану.

— У цій місцевості немає жодних курганів, — відповів я. — Кургани зводять у Вінтасі, де це — традиція, або в заболочених низовинах, де могилу викопати не можна. Від найближчого справжнього кургану нас відділяє миль із п’ятсот.

Я підійшов ближче до фермерського будинку.

— До того ж кургани з каміння не складають. А якби й складали, то не з такого каміння — добутого в каменоломні та обтесаного. Це привезли здалеку. — Я провів рукою по гладенькому сірому каменю стіни. — Тому що комусь захотілося побудувати щось довговічне. Щось масивне. — Я знову повернувся до Денни. — На мою думку, тут під землею ховається фортеця, що колись давно стояла на пагорбі.

Денна на хвилинку замислилася.

— Чому цей пагорб назвали Гробком, якщо справжніх поховальних курганів тут не було?

— Мабуть, тому що місцеві ніколи не бачили справжнього кургану, а лише чули про них в оповідках. А варто їм знайти пагорб, усіяний чималими горбками… Гробок.

— Але ж це глушина. — Вона безцільно роззирнулася навкруги. — Це практично глушина…

— Тепер — так, — погодився я. — А тоді, як це було збудовано тоді? — Я показав рукою на просвіт між деревами на північ від спаленого фермерського будинку. — Підійди-но на хвильку. Я хочу глянути на дещо інше.

Коли я пройшов повз дерева з північного краю пагорба, мені стало чудово видно навколишню сільську місцевість. Осіннє листя червоніло й жовтіло так, що аж дух запирало. Я бачив кілька розрізнених будинків і повіток в оточенні золотих полів і блідо-зелених пасовиськ, усіяних білими вівцями. Мені було видно той струмок, в якому подриґали ногами ми з Денною.

Глянувши на північ, я побачив кручі, про які згадував Шім. Там земля здавалася більш кам’янистою.

Я кивнув — передусім самому собі.

— Звідси видно все в радіусі тридцяти миль. Кращий краєвид відкривається лише з отого пагорба. — Я показав на високий пагорб, який застував мені кручі на півночі. — І він закінчується мало не шпилем. На його вершині замало місця для будь-якого пристойного укріплення.

Вона задумливо роззирнулася довкола, а тоді кивнула.

— Гаразд, ти мене переконав. Тут була фортеця. Що тепер?

— Ну, я б хотів видертися на ту вершину, перш ніж ми отаборимося на ніч. — Я знову показав на високий вузький пагорб, що заступав нам частину круч. — Іти всього милю чи дві, а якщо на північних кручах відбувається щось дивне, нам звідти буде чудово це видно. — Я на мить замислився. — До того ж, якщо Ясен перебуває десь у радіусі двадцяти миль звідси, він може побачити наш вогонь і прийти до нас. Якщо він намагається триматися в тіні й не хоче йти до міста, то підійти до ватри він усе-таки може.

Денна кивнула.

— Це вже точно набагато краще, ніж вештатися наосліп по кущах.

— На мене часом находить, — відповів я й театральним жестом показав униз. — Прошу, дами перші.