Ім’я вітру

Розділ шістдесят перший Осел, осел

Переживши вступний іспит, я залишився без обов’язків до початку осіннього семестру. У дні перед ним я відсипався, працював у Кілвіновій майстерні та насолоджувався новим розкішним житлом у «Коні й четвірці».

Також я чимало часу проводив у дорозі до Імрі, зазвичай нібито навідуючись до Трепа чи насолоджуючись приязним товариством інших музикантів в «Еоліяні». Та насправді я сподівався знайти Денну.

Але своєю наполегливістю я не добився нічого. Вона ніби безслідно зникла з міста. Я попросив кількох людей, яким міг довіряти, не розпускати про це пліток, але жоден із них не знав більше, ніж Деох. Я ненадовго замислився, чи не запитати про неї Совоя, але відкинув цю ідею як погану.

Після шостої марної подорожі до Імрі я вирішив облишити свої пошуки. Після дев’ятої переконав себе, що так я гайную цінний час. Після чотирнадцятої подорожі я чітко усвідомив, що не знайду її. Вона остаточно зникла. Знову.

Саме під час одних своїх відвідин «Еоліяна» без Денни я почув від графа Трепа тривожну новину. Судячи з усього, Емброуз, первісток заможного й впливового барона Оссела, був дуже активним у світському товаристві Імрі. Він поширював чутки, погрожував і взагалі налаштовував шляхту проти мене. Хоча він і не міг завадити мені завойовувати повагу інших музикантів, він, судячи з усього, міг позбавити мене можливості знайти заможного покровителя. Так я вперше дістав якесь уявлення про те, як Емброуз може насолити такій людині, як я.

Треп вибачався й супився, а я кипів від роздратування. Далі ми разом напилися вина, перейшовши всі розумні межі, і почали перемивати кісточки Емброузу Осселу. Врешті-решт Трепа викликали на сцену, і він проспівав там нищівну сатиричну пісеньку про одного тарбієнського райцю, яку склав сам. Її зустріли гучним сміхом та оплесками.

Невдовзі ми заходилися складати пісню про Емброуза. Треп був невиправним пліткарем зі схильністю до брудних натяків без дрібки смаку, а я завжди вправно складав ефектні мелодії. Менш ніж за годину ми склали свій шедевр, який лагідно назвали «Осел, осел».

На перший погляд це була похабна пісенька про віслюка, який захотів стати арканістом. Згадати про Емброуза ми змогли хіба що за допомогою надзвичайно дотепного каламбуру на його прізвище. Але кожна людина, що мала хоч трохи клепки в голові, могла здогадатися, про кого йдеться насправді.

Коли ми з Трепом вийшли на сцену, було вже пізно, і напилися собі на лихо не тільки ми. Більшість слухачів оглушливо сміялися й аплодували, а також викликали нас на біс. Ми виступили перед ними ще раз, а на приспіві нам підспівали всі.

Ключем до успіху пісні була її простота. Її можна було насвистувати або мугикати. Її міг би зіграти всякий, хто мав бодай три пальці, а її мелодію можна було вловити навіть із нікудишнім слухом. Вона добре запам’ятовувалася, була вульгарною та злісною. Вона поширилась Університетом, як пожежа в полі.

Я не без зусилля відчинив зовнішні двері Архівів і зайшов до передпокою; мої очі пристосувалися до червонястого світла симпатичних ламп. Повітря там було сухе й прохолодне, з сильним запахом пилу, шкіри та старого чорнила. Я вдихнув його так, як вдихає повітря голодний під пекарнею.

За письмовим столом сидів Вілем. Я знав, що він саме має працювати. Емброуза не було в цій будівлі зовсім.

— Я тільки прийшов поговорити з майстром Лорреном, — хутко пояснив я.

Віл розслабився.

— У нього зараз відвідувач. Можливо, доведеться довго…

Двері за вхідним столом відчинив високий, худорлявий шалдієць. На відміну від більшості шалдійців, він був гладенько поголений і мав довге волосся, зібране у хвіст. На ньому були добре заштопаний шкіряний мисливський костюм, полинялий дорожній плащ і високі чоботи — усе це було запорошене в дорозі. Коли він зачинив двері за собою, його рука несвідомо взялася за руків’я меча, щоб меч не зачепив стіну чи стіл.

— Теталіа ту Кіауре едан А’сіат, — промовив він сіаруською й плеснув Вілема по плечу, вийшовши з-за столу. — Ворелан туа тетам.

Віл несподівано всміхнувся, знизавши плечима.

— Льїнсатва. Туа квереїн.

Його співрозмовник розсміявся, а коли він обійшов стіл, я побачив, що при ньому не лише меч, а й довгий ніж. Я ще ніколи не бачив в Університеті озброєну людину. Тут, в Архівах, він здавався недоречним, як вівця при королівському дворі. Але поводився він невимушено, впевнено, ніби почувався як удома.

Побачивши мене, він зупинився. Трохи схилив голову набік.

— Кіе цієн?

Цієї мови я не розпізнав.

— Прошу?

— Ох, вибач, — промовив він бездоганною атурською. — Ти скидався на іллійця. Мене ввело в оману руде волосся. — Він придивився до мене. — Але ж ти не іллієць, чи не так? Ти з ру. — Він вийшов уперед і простягнув мені руку. — Одна родина.

Я, не думаючи, потис її. Рука в нього була тверда, як камінь, а завдяки засмазі його шкіра була ще темнішою, ніж зазвичай буває в шалдійців. На її тлі виділялися кілька блідих шрамів, які проходили кісточками його пальців і його зап’ястками.

— Одна родина, — повторив я, надто здивований, щоб сказати щось інше.

— Люди з родини тут рідкість, — спокійно промовив він і пройшов повз мене до зовнішніх дверей. — Я б зупинився й поділився новинами, але мушу дістатись Івздауна до заходу сонця, бо інакше не встигну на корабель. — Він відчинив зовнішні двері, і приміщення залило сонячне світло. — Зустрінуся з вами, як повернуся до цих країв, — сказав він і зник, помахавши рукою.

Я повернувся до Вілема.

— Хто то був?

— Один із Лорренових ґілерів, — сказав Віл. — Віарі.

— Він — канцеляр? — промовив я, не вірячи своїм вухам, і згадав блідих, тихих студентів, які працювали в Архівах, сортуючи, переписуючи та приносячи книжки.

Віл хитнув головою.

— Він працює у відділі закупівель. Вони завозять книжки з усього світу. То зовсім інший люд.

— Я зрозумів, — відповів я, позирнувши на двері.

— Це з ним говорив Лоррен, тож тепер ти можеш зайти, — сказав Віл, підвівшись на ноги й відчинивши двері за масивним дерев’яним столом. — У кінці коридору. В нього на дверях латунна табличка. Я б тебе провів, але в нас мало робочих рук. Я не можу залишати стіл.

Я кивнув і пішов коридором. Усміхнувся, почувши, як Віл тихенько, собі під носа, мугикає мелодію «Осел, осел». Тоді двері за мною притишено гупнули, і в коридорі стало чутно тільки моє дихання. Поки я дістався потрібних дверей, руки в мене вже були вологі від поту. Я постукав.

— Заходьте, — гукнув ізсередини Лоррен. Його голос без жодного натяку на інтонації чи емоції нагадував лист гладенького сірого шиферу.

Я відчинив двері. Лоррен сидів за величезним напівкруглим столом. Уздовж стін від підлоги до стелі тягнулися полиці. У кабінеті було стільки книжок, що ніде не було видно більш ніж п’яді голої стіни.

Лоррен холодно подивився на мене. Навіть у сидячому положенні він був майже такий на зріст, як я.

— Доброго ранку.

— Я знаю, що мені заборонено доступ до Архівів, майстре, — швидко проказав я. — Сподіваюся, що я не порушую цю заборону, навідавшись до вас.

— Якщо ти прийшов із добрими намірами, то ні.

— У мене завелися гроші, — пояснив я та витягнув гаманець. — І я сподівався викупити свій примірник «Риторики і логіки».

Лоррен кивнув і звівся на ноги. Високий, чисто поголений і зодягнений у темну мантію майстра, він нагадував мені загадкового Мовчазного Лікаря — персонажа, наявного в багатьох модеґанських п’єсах. Я притлумив своє тремтіння, намагаючись не зациклюватися на тому, що поява Лікаря завжди віщувала катастрофу в наступному акті.

Лоррен пішов до однієї з полиць і дістав невеличку книжечку. Я дуже швидко впізнав у ній свою. На її обкладинці було видно темну пляму, яка лишилася відтоді, як вона намокла під час бурі в Тарбієні.

Я завовтузився зі шнурками на своєму гаманці й з подивом побачив, що мої руки злегка тремтять.

— Здається, йшлося про два срібні гроші.

Лоррен кивнув.

— Можна запропонувати вам щось на додачу? Якби ви не купили її для мене, я втратив би її назавжди. Не кажучи вже про те, що ваша покупка допомогла мені зі вступом як таким.

— Двох срібних грошів вистачить.

Я поклав монети на його стіл; коли я опустив їх, вони злегка задзвеніли, виказуючи тремтіння в моїх руках. Лоррен простягнув книжку, і я витер спітнілі руки об сорочку, а тоді взяв її. Розгорнув її на Беновому написі й усміхнувся.

— Дякую, що подбали про неї, майстре Лоррен. Вона для мене безцінна.

— Подбати ще про одну книжку — невеликий клопіт, — сказав Лоррен, повернувшись на своє місце. Я зачекав, щоб побачити, чи, бува, не продовжить він. Він не продовжив.

— Я… — Мій голос застряг у мене в горлі. Я ковтнув, щоб його прочистити. — Ще я хотів сказати, що мені соромно за… — Я застиг від думки про те, щоб справді згадати про відкрите полум’я в Архівах. — За те, що я зробив раніше, — кволо закінчив я.

— Я приймаю твоє вибачення, Квоуте. — Лоррен повернувся до книжки, яку читав, коли я зайшов. — Доброго ранку.

Я ковтнув ще раз, відчувши сухість у роті.

— А ще я думав про те, коли можу сподіватися повернути собі доступ до Архівів.

Лоррен підняв на мене очі.

— Тебе застукали з розпаленим вогнем серед моїх книжок, — сказав він зі схвильованою ноткою в голосі, схожою на проблиск червоного заходу сонця на тлі шиферно-сірих хмар.

Мені вилетіла з голови вся ретельно продумана аргументація.

— Майстре Лоррен, — заблагав я. — Того дня мене відшмагали, і я був не надто тямущий. Емброуз…

Лоррен підняв зі столу руку з довгими пальцями, повернувши її долонею назовні, до мене. Цей обережний жест змусив мене замовкнути швидше, ніж ляпас по обличчю. Його обличчя було порожнім, як чиста сторінка.

— Кому мені вірити? Тому, хто три роки пробув ре’ларом, чи тому, хто два місяці пробув е’ліром? Канцелярові, який працює на мене, чи незнайомому студентові, визнаному винним у необачному застосуванні симпатії?

Я спромігся трохи опанувати себе.

— Я розумію ваше рішення, майстре Лоррен. Але чи можу я зробити щось, аби повернути собі доступ? — запитав я, нездатний приховати відчай у голосі. — Чесно кажучи, я б волів, щоб мене відшмагали ще раз, аби тільки не провести ще один семестр без доступу. Я віддав би вам усі гроші зі своєї кишені, хоч це й невелика сума. Я понаднормово, без платні, працював би канцеляром заради права показати себе перед вами. Я знаю, що під час іспитів вам не вистачає робочих рук…

Лоррен подивився на мене майже з цікавістю в спокійних очах. Я мимохіть подумав, що моє благання вплинуло на нього.

— Усе це?

— Усе це, — серйозно підтвердив я, і в грудях у мене миттєво здійнялася надія. — Усе це й будь-яке інше покарання на ваш розсуд.

— Для скасування своєї заборони я вимагаю лише одного, — сказав Лоррен.

Я ледве втримався від нервової посмішки.

— Що завгодно.

— Продемонструй терпіння та обачність, яких тобі досі бракувало, — просто сказав Лоррен, а тоді опустив погляд на книжку, яка лежала розгорнутою в нього на столі. — Доброго ранку.

Наступного дня мене збудив від міцного сну в широчезному ліжку в «Коні й четвірці» один із Джемісонових попихачів. Він повідомив мене, що за чверть до півдня мені потрібно бути на рогах. Мене звинувачували в поведінці, не гідній члена Аркануму. Емброуз нарешті довідався про мою пісеньку.

Наступні кілька годин я провів сам на сам із легкою нудотою. Цього я й сподівався уникнути — можливості розквитатися зі мною як для Емброуза, так і для Гемма. Ще гірше було те, що Лорренова думка про мене мала через це погіршитися ще більше незалежно від результату.

Я прибув до Зали Майстрів завчасно й з полегшенням усвідомив, що атмосфера в ній значно невимушеніша, ніж тоді, коли я опинився на рогах через зловживання стосовно Гемма. Арвіл та Елкса Дал мені всміхнулися. Кілвін кивнув. Мені полегшало на серці від того, що в мене, на противагу нажитим ворогам, серед майстрів є друзі.

— Гаразд, — жваво заговорив Ректор. — До початку вступних іспитів у нас десять хвилин. Мені не хочеться відставати від розкладу, тож я не буду з цим тягнути. — Він оглянув решту майстрів, і всі вони йому закивали. — Ре’ларе Емброузе, висловіть свої претензії. У вас є одна хвилина.

— Примірник тексту пісні просто перед вами, — з жаром заговорив Емброуз. — Вона наклепницька. Вона паплюжить моє добре ім’я. Це ганебна поведінка для члена Аркануму. — Він ковтнув, зціпивши зуби. — Ось і все.

Ректор повернувся до мене.

— Маєте що сказати на свій захист?

— Вона була нетактовною, Ректоре, але я не сподівався, що вона пошириться. Власне, я заспівав її лише один раз.

— Резонно. — Ректор опустив погляд на папірець, який лежав перед ним. Прокашлявся. — Ре’ларе Емброузе, ви — віслюк?

Емброуз напружився.

— Ні, пане, — заперечив він.

— Чи маєте ви, — він прокашлявся й зачитав просто з аркуша, — «прутень, як трутень»?

Дехто з майстрів ледве стримав усмішку. Елодін усміхнувся не криючись.

Емброуз зашарівся.

— Ні, пане.

— Тоді я, на жаль, не бачу проблеми, — лаконічно підсумував Ректор і поклав папірець на стіл. — Я пропоную замінити звинувачення в неналежній поведінці звинуваченням у недостойному хуліганстві.

— Підтримую, — сказав Кілвін.

— Усі за? — руки підняли всі, крім Гемма та Брандера. — Пропозицію прийнято. Встановлюється така міра покарання: офіційний лист-вибачення на адресу…

— Ради Бога, Артуре, — втрутився Гемм. — Хай лист принаймні буде публічним.

Ректор зиркнув на Гемма, а тоді знизав плечима.

— …офіційний лист-вибачення в публічному доступі до початку осіннього семестру. Усі за? — Усі підняли руки. — Пропозицію прийнято.

Ректор нахилився вперед, спершись на лікті, і поглянув згори вниз на Емброуза.

— Ре’ларе Емброузе, надалі раджу вам утриматися від марнування нашого часу через неправдиві звинувачення.

Я відчув, як Емброуз аж пашить гнівом. Це було все одно що стояти біля вогню.

— Так, пане.

Не встиг я відчути якесь самовдоволення, як Ректор повернувся до мене.

— А вам, е’ліре Квоуте, раджу надалі сумлінніше дотримуватися норм етикету.

Його сувору настанову дещо зіпсувало те, що Елодін поруч з ним уже почав весело мугикати мелодію «Осел, осел».

Я опустив очі, намагаючись стримати усмішку.

— Так, пане.

— Ви вільні.

Емброуз розвернувся й кинувся геть, але перш ніж він вийшов за двері, Елодін заспівав:

Думка про те, щоб написати публічне вибачення, була мені осоружна. Але, як то кажуть, щасливе життя — найкраща помста. Тож я вирішив ігнорувати Емброуза й насолоджуватися своїм новим, розкішним життям у «Коні й четвірці».

Але мститися в мене вийшло лише два дні. На третій день у «Коня й четвірки» з’явився новий власник. На зміну низенькому веселому Кеверіну прийшов високий худий чолов’яга, який повідомив мене, що потреби в моїх послугах більше немає. Мені наказали звільнити свої апартаменти до настання ночі.

Це дратувало, але я знав щонайменше чотири чи п’ять шинків аналогічної якості з цього боку річки, які дуже зраділи б можливості винайняти музиканта зі свиріллю таланту.

Але шинкар із «Куща гостролисту» відмовився зі мною розмовляти. «Біла олениця» та «Вінець королеви» були задоволені тими музикантами, які вже в них були. У «Золотому поні» я прочекав більше години, поки не зрозумів, що мене ґречно ігнорують. Коли мені відмовили в «Королівському дубі», я вже кипів від люті.

Це Емброуз постарався. Я не знав, як це йому вдалося, проте я знав, що це був він. Можливо, роздав хабарів або пустив чутку, нібито будь-який шинок, який візьме на роботу певного рудоволосого музиканта, втратить чимало заможних шляхетних клієнтів.

Тож я почав ходити іншими шинками на цьому боці річки. Дорогі шинки мені вже відмовили, але пристойних закладів ще залишалося багато. За наступні кілька годин я зазирнув до «Спочинку пастуха», «Кабанячої голови», «Собаки в стіні», шинку «Стовпи» і «Табарда». Емброуз попрацював дуже ретельно: мною не зацікавився жоден з них.

Коли я навідався до шинку «В Анкера», уже настав ранній вечір, і тоді я йшов далі лише з чистісінької злості. Я був рішучо налаштований звернутися до кожного шинку на цьому боці річки, перш ніж знову почати платити за ліжко та розписку на їжу.

Коли я прийшов до шинку, сам Анкер, видершись на драбину, закріплював цвяхами довгу кедрову дошку з обшивки стіни. Коли я встав біля драбини, він опустив на мене погляд.

— То це ти — той самий хлопака, — промовив він.

— Прошу? — спантеличено перепитав я.

— Тут один хлоп заходив і сказав мені, шо я, як візьму на роботу рудоволосого хлопчину, наживу собі достобіса неприємностей. — Він кивнув на мою лютню. — Певно, йшлося про тебе.

— Ну, тоді, — сказав я, регулюючи лямку футляра для лютні в себе на плечі, — не марнуватиму ваш час.

— Ти його ще не марнуєш, — заявив він, спустившись із драбини, і витер руки об сорочку. — Цьому закладу не завадило б трохи музики.

Я пильно глянув на нього.

— А хіба ви не збентежені?

Він сплюнув.

— Ці кляті малі ґедзі думають, ніби за гроші можуть хоч сонце з неба дістати, еге ж?

— Конкретно цей міг би собі це дозволити, — похмуро сказав я. — І місяць теж, якби він захотів собі весь комплект, щоб підставляти під книжки.

Він насмішкувато пирхнув.

— Ні хріна він мені зробити не може. Я таких не обслуговую, тож він не може розлякати мені клієнтів. А я володію цим закладом сам-один, тож він не може купити його й звільнити мене, як бідолашного старого Кеверіна…

— Хтось купив «Коня й четвірку»?

Анкер задумливо на мене глянув.

— А ти шо, не в курсі?

Я неквапливо хитнув головою, потихеньку перетравлюючи цю звістку. Емброуз купив «Коня й четвірку» просто для того, щоб насолити мені, позбавивши мене роботи. Ні, він для цього надто розумний. Він, мабуть, позичив гроші якомусь приятелеві й видав це за комерційну операцію.

Скільки він коштував? Тисячу талантів? П’ять тисяч? Я й гадки не мав, яку вартість має такий шинок, як «Кінь і четвірка». Ще більше непокоїло те, наскільки швидко він із цим упорався.

Завдяки цьому я зміг чітко все оцінити. Я вже знав, що Емброуз багатий, але, чесно кажучи, порівняно зі мною, багатими були всі. Я ніколи не замислювався про те, наскільки він заможний або як він може використати це проти мене. Я на власному досвіді бачив, який вплив може мати первісток заможного барона.

Я вперше зрадів строгим правилам поведінки в Університеті. Якщо Емброуз був готовий піти на таке, я міг лише здогадуватись, яких рішучих заходів він ужив би, якби не мусив зберігати щось схоже на чемність.

З задуми мене вирвала молода жінка, яка висунулася з-за парадних дверей шинку.

— А щоб тебе, Анкере! — крикнула вона. — Не буду я наливати й носити, поки ти стоїш тут і чухаєш собі дупу! Заходь!

Піднявши драбину й поставивши її у провулку за рогом, Анкер пробурчав щось собі під носа.

— А шо ти, властиво, зробив тому хлопові? Вграв його матусю?

— Та ні, написав про нього пісеньку.

Коли Анкер відчинив двері шинку, на вулицю полилася суміш притишених голосів.

— Мені б цікаво було почути таку пісеньку. — Він широко всміхнувся. — Чому б тобі не зайти й не зіграти її разок?

— Якщо ви впевнені, — сказав я, зовсім не вірячи у свою удачу. — Неодмінно буде біда.

— Біда, — гигикнув він. — Шо такий хлопчина, як ти, знає про біду? Я був у біді, ще як ти не родився. Я в такій біді бував, шо ти для неї й слів би не найшов. — Ще стоячи у дверях, він повернувся обличчям до мене. — У нас тут давно вже не бувало музики регулярно. І я не сказав би, шо радий обходитися без неї. Класної корчми без музики не буває.

Я всміхнувся.

— Тут я мушу з вами погодитися.

— Правду кажучи, я б тебе взяв уже для того, щоб прищемити носа тому багачеві, — зізнався Анкер. — Але якщо ти сяк-так умієш грати… — Він розчахнув двері ще більше, наче запрошуючи мене. Я відчув запах тирси, трудового поту й хліба в печі.

Усе було влаштовано ще до кінця вечора. В обмін на чотири вечори гри на виток мені надали малесеньку кімнатку на третьому поверсі та гарантію того, що, якщо я навідаюся тоді, коли всі їстимуть, мені залюбки дадуть трішки того, що звариться в казані. Безперечно, Анкер одержав послуги музиканта з талантом за дуже вигідною ціною, але я був радий такій домовленості. Що завгодно, аби тільки не повертатися до Гнізд і мовчазного глузування товаришів по кімнаті.

Стеля моєї кімнатки у двох кутках хилилася донизу, через що вона здавалася ще меншою, ніж насправді. Вона була б дуже захаращеною, якби там були не тільки нечисленні меблі — маленький письмовий стіл із дерев’яним стільцем та одна-єдина полиця над ним. Ліжко було таке ж пласке й вузьке, як і в Гніздах.

Свій трохи пошарпаний примірник «Риторики і логіки» я поставив на полицю над столом. Футляр із моєю лютнею зручно примостився в кутку. У вікно мені було видно вогні Університету, що спокійно горіли в прохолодному осінньому повітрі. Я був удома.

Згадуючи це тепер, я думаю, що мені поталанило, коли я опинився в шинку «В Анкера». Справді, відвідувачі там були не такі заможні, як у «Коні і четвірці», але вони цінували мене так, як шляхта не цінувала ніколи.

А якщо мої апартаменти в «Коні і четвірці» були розкішними, то моя кімнатка в Анкера була затишною. Тут те ж саме, що й з черевиками. Людині потрібні не найбільші черевики, які можна знайти. Їй потрібна пара по нозі. З часом та кімнатка в Анкера стала для мене домівкою більшою мірою, ніж будь-яке інше місце на світі.

Але конкретно тоді я був розлючений через те, як дорого мені обійшовся Емброуз. Тож коли я сів за свій публічний лист-вибачення, він вийшов сповненим убивчої щирості. Він був твором мистецтва. Я бив себе в груди від жалю. Я стогнав і скреготав зубами через те, що огудив товариша по навчанню. Я долучив до листа повний текст пісні, а також два нові куплети та повні ноти. Далі я надзвичайно ґрунтовно вибачився за кожен вульгарний, дріб’язковий натяк, який увійшов до пісні.

Опісля я витратив чотири дорогоцінних йоти з власних грошей на папір і чорнило та скористався послугою, яку мені завинив Джаксім, коли я передав йому свій пізній час іспиту. Він мав приятеля, що працював у друкарні, і з його допомогою ми надрукували сто з лишком примірників листа.

Згодом, увечері перед початком осіннього семестру, ми з Вілом і Сімом розклеїли їх на всіх пласких поверхнях, які спромоглися знайти по обидва боки річки. Ми скористалися чудовим алхімічним клеєм, який із цієї нагоди зварив Сіммон. Він наносився як фарба, а застигнувши, ставав прозорим, як скло, і твердим, як сталь. Зняти ті аркуші можна було б лише молотком і різцем.

Згадуючи це зараз, я розумію: це було дурістю — усе одно що дражнити розлюченого бика. А замислившись над цим, я сказав би, що саме це зухвальство стало основною причиною, з якої Емброуз зрештою спробував мене вбити.