Ім’я вітру

Розділ дев’ятий Подорожі у фургоні з Беном

Абенті був першим арканістом, з яким я зустрівся; маленькому хлопчикові він здавався дивною, захопливою постаттю. Він був обізнаний з усіма науками: ботанікою, астрономією, психологією, анатомією, алхімією, геологією, хімією…

Він був підтоптаний і мав блискучі очі, що швидко переходили від одного предмета до іншого. Його потилицю обрамляла смужка темно-сивого волосся, але брів він не мав (і це запам’яталося мені в ньому найбільше). Точніше, вони в нього були, але постійно перебували в процесі відростання після згоряння під час занять алхімією. Через це він видавався здивованим і насмішкуватим водночас.

Він говорив ласкаво, часто сміявся та ніколи не вправлявся в дотепності, кепкуючи з інших. Лаявся він, як п’яний моряк зі зламаною ногою, але лише на своїх віслюків. Звали їх Альфа та Бета, й Абенті, коли гадав, що його ніхто не бачить, частував їх морквою та грудками цукру. Хімію він любив особливо сильно, і мій батько казав, що ніколи не бачив, щоб хтось переганяв щось краще за нього.

Коли він був у нашій трупі другий день, я вже майже звик їздити в його фургоні. Я ставив йому запитання, а він відповідав. Потім він просив пісень, а я бренькав їх для нього на взятій у батьковому фургоні лютні.

Він навіть співав час від часу. У нього був яскравий, відчайдушний тенор, який завжди фальшивив, шукаючи потрібних нот там, де їх не було. Тоді він, як правило, зупинявся та сміявся з самого себе. Він був добрим чолов’ягою, і в ньому не було ні крихти пихи.

Невдовзі після того як Абенті долучився до нашої трупи, я спитав його, як воно — бути арканістом.

Він задумливо на мене глянув.

— Знався коли-небудь з арканістом?

— Ми якось заплатили одному, щоб він полагодив на дорозі тріснуту вісь у колесі. — Я зупинився, замислившись. — Він прямував углиб суходолу з валкою, яка везла рибу.

Абенті зневажливо махнув рукою.

— Ні, ні, хлопче. Я кажу про арканістів. Не про якогось жалюгідного заклинача холоду, який тиняється туди-сюди слідом за валками, намагаючись уберегти свіже м’ясо від гниття.

— А в чому різниця? — запитав я, відчуваючи, що цього від мене й чекають.

— Ну… — почав він. — Тут, можливо, доведеться дещо пояснити…

— Я нікуди не поспішаю.

Абенті глянув на мене оцінним оком. Цього я й чекав. Цей погляд казав: «А ти говориш розважливо як на свої роки». Я сподівався, що він дійде до цього доволі швидко. Коли з тобою говорять як із дитиною, це починає втомлювати, навіть якщо ти справді дитина.

Він глибоко вдихнув.

— Те, що людина знає фокус чи два, ще не означає, що вона — арканіст. Може, вона й уміє вправити кістку чи читати елдо-вінтською. Можливо, вона навіть трохи знає симпатію. Але…

— Симпатію? — перебив я якомога чемніше.

— Ти, певно, назвав би її магією, — знехотя пояснив Абенті. — Насправді це не магія. — Він знизав плечима. — Проте арканістом не робить навіть знання симпатії. Справжній арканіст — це той, хто пройшов підготовку в Арканумі в Університеті.

Коли він сказав про Арканум, у мене з’явилося зо два десятки нових запитань. Можливо, вам здасться, що це не так і багато, але вкупі з тією півсотнею запитань, які я повсюди носив із собою, мене від них аж розпирало. Змовчати й зачекати, поки Абенті заговорить далі сам, мені вдалося лише завдяки величезному зусиллю волі.

Однак Абенті помітив мою реакцію.

— Отже, ти чув про Арканум, чи не так? — Він, здавалося, розвеселився. — Тоді розкажи мені, що ти чув.

Цієї невеличкої підказки мені й було треба.

— Я чув від одного хлопчини з Темпер-Ґлена, що в Університеті можуть пришити людині відтяту руку. Це справді так? За деякими переказами, Таборлін Великий пішов туди вивчати імена всіх речей. Там є бібліотека з тисячею книжок. Їх справді так багато?

Він відповів на останнє запитання — інші прозвучали надто стрімко, щоб він на них відреагував.

— Насправді їх більше, ніж тисяча. Десять разів по десять тисяч книжок. Навіть більше. Ти стільки книжок і не прочитаєш. — У голосі Абенті з’явилася тужлива нотка.

Більше книжок, ніж я можу прочитати? Чомусь я в цьому засумнівався.

Бен повів далі.

— Люди, які їздять із валками, — заклиначі, що бережуть харчі від псування, лозоходці, ворожбити, пожирачі жаб, — не є справжніми арканістами, так само, як не всі мандрівні артисти — едема ру. Вони можуть трохи знатися на алхімії, трохи на симпатії, трохи на медицині. — Він хитнув головою. — Але вони — не арканісти.

Безліч людей ними прикидаються. Вони ходять у мантіях і гнуть кирпу, користаючись із невігласів і дурників. Але справжнього арканіста можна пізнати ось по цьому.

Абенті зняв через голову тоненький ланцюжок і передав його мені. Так я вперше в житті побачив ґілдер Аркануму. На вигляд він був доволі непоказний — просто плаский шматочок свинцю, на якому були викарбувані якісь невідомі мені письмена.

— Це правдивий «ґілте». Або, якщо хочеш, ґілдер, — пояснив Абенті не без вдоволення. — Це — єдиний певний спосіб точно знати, хто арканіст, а хто — ні. Твій батько, перш ніж дозволити мені їздити з вашою трупою, попросив мене показати ґілдер. Це свідчить про те, що він — людина бувала. — Він спостерігав за мною з лукавою байдужістю. — Неприємно, еге ж?

Я зціпив зуби й кивнув. Щойно я його торкнувся, моя рука заніміла. Мені хотілося вивчити позначки на передньому та задньому його боках, але за два подихи рука мені заніміла до плеча, ніби я всю ніч на ній проспав. Я замислився, чи не заніміє в мене все тіло, якщо я достатньо довго потримаю ґілдер.

Розвідати це мені не вдалося: фургон наскочив на горбок і ґілдер Абенті мало не вилетів з моєї занімілої руки на приступок фургона. Він підхопив його та знову надів через голову, посміюючись.

— Як ти його витримуєш? — запитав я, намагаючись сяк-так розтерти собі кисть руки.

— Він здається таким лише іншим людям, — пояснив він. — Для свого власника він просто теплий. Саме так можна розрізнити арканіста й того, хто має дар знаходити воду чи передбачати погоду.

— Тріп має подібний дар, — сказав я. — У нього випадають сімки на гральних костях.

— Це трохи інше, — засміявся Абенті. — Це не така непояснима штука, як дар. — Він трохи згорбився, не встаючи з місця. — Мабуть, воно й добре. Кілька століть тому, якщо народ помічав у когось дар, ця людина була все одно що мертва. Тейлінці називали дари знаками демонів і спалювали людей за них. — Настрій у Абенті, вочевидь, почав погіршуватися.

— Нам раз чи два доводилося визволяти Тріпа з тюрми, — сказав я, намагаючись пожвавити розмову. — Але спалити його ніхто не намагався.

Абенті стомлено всміхнувся.

— Думаю, що Тріп має пару хитрих гральних кубиків або таке ж хитре вміння, що, ймовірно, поширюється й на карти. Дякую тобі за вчасне попередження, але дар — це дещо зовсім інше.

Я не терплю зверхнього ставлення до себе.

— Тріп не може змахлювати навіть під страхом смерті, — сказав я трохи різкіше, ніж хотів. — І відрізнити добрі кості від зіпсутих може будь-хто в трупі. У Тріпа випадають сімки. Хоч чиїми кубиками він користується, у нього випадають сімки. Якщо він на когось ставить, у цієї людини випадають сімки. Якщо він просто штовхає стіл, на якому вільно лежать кості, виходить сімка.

— Гм-м-м, — кивнув самому собі Абенті. — Перепрошую. Це справді скидається на дар. Мені було б цікаво це побачити.

Я кивнув.

— Візьми власні кості. Ми вже не один рік не даємо йому грати. — У мене з’явилася думка. — Можливо, це вже не спрацює.

Він знизав плечима.

— Дари не зникають так просто. В юності в Стаупі я знав одного молодика, який мав дар. Напрочуд добре справлявся з рослинами. — Абенті дивився на щось невидиме мені, і його усміх зник. — Помідори в нього червоніли, ще як у всіх інших виростали лози. Гарбузи в нього були більші й солодші, виноград обертався на вино, ще не опинившись у пляшці. — Він поступово замовк; погляд у нього був відсутній.

— Його спалили? — запитав я з нездоровою цікавістю, властивою юні.

— Що? Ні, звісно, ні. Я не настільки старий. — Він насупився на мене, вдаючи строгість. — Була посуха, і його витурили з міста. Його бідолашна мати була невтішна.

На мить запала тиша. За два фургони попереду нас я почув, як Терен і Шанді репетирують репліки зі «Свинопаса і соловейка».

Абенті неначе теж їх слухав, хоч і не прислухався. Після того як Терен загубився посеред монологу Фейна в садку, я повернувся до Абенті.

— В Університеті навчають акторської майстерності? — запитав я.

Абенті хитнув головою. Це запитання його трохи розвеселило.

— Там навчають багато чого, але не цього.

Я поглянув на Абенті й зрозумів, що він спостерігає за мною веселим поглядом.

— А ти не міг би навчити мене дечого з цього? — запитав я.

Він усміхнувся, та й по всьому.

Далі Абенті побіжно ознайомив мене з кожною з наук. Хоча його головною любов’ю була хімія, він був прихильником всебічної освіти. Я навчився працювати з секстантом, компасом, логарифмічною лінійкою, рахівницею. Ще важливішим було те, що я навчився обходитися без них.

За один виток я вже міг розпізнати будь-яку хімічну речовину в його фургоні. За два місяці я міг переганяти спиртне доти, доки воно не ставало надто міцним для пиття, перев’язати рану, вправити кістку та визначити сотні недугів за симптомами. Я знав технологію виготовлення чотирьох різних афродизіаків, трьох протизаплідних засобів, дев’яти засобів від імпотенції та двох видів зілля, які називалися просто «дівочими помічниками». Призначення останніх Абенті пояснював доволі нечітко, але в мене були певні серйозні підозри.

Я вивчив формули десятка отрут і кислот, а також сотні ліків і панацей, які часом навіть спрацьовували. Я вдвічі розширив свої знання трав якщо не на практиці, то в теорії. Абенті почав називати мене Рудим, а я його — Беном, спершу — щоб помститися, далі — по-дружньому.

Лише тепер, коли це давно минуло, я усвідомлюю, наскільки ретельно Бен готував мене до того, що мало настати в Університеті. Він робив це непомітно. Раз чи двічі на день посеред моїх звичних лекцій Бен влаштовував мені невеличку руханку для розуму, і ми переходили до чогось іншого лише після того, як я досконало її опановував. Він змушував мене грати в тірані без дошки, відстежуючи камінці подумки. Бувало й так, що він зупинявся посеред розмови та змушував мене дослівно повторити все сказане за останні кілька хвилин.

Це було значно складніше за просте запам’ятовування, в якому я вправлявся для сцени. Мій розум навчався працювати по-різному й набирався сили. Почувався він при цьому так, як почувається тіло після дня рубання дров, плавання чи статевої близькості. Людина тоді почувається виснаженою, млявою і майже богоподібною. Тоді відчуття були схожими, тільки в мене стомлювався та розширювався саме інтелект, млявий і сповнений прихованої сили. Я відчував, як мій розум починає пробуджуватися.

Просуваючись уперед, я неначе набирав силу, як це буває тоді, коли водою починає зносити піщану греблю. Я не знаю, чи уявляєте ви собі, що таке геометрична прогресія, але найкраще описати це саме так. При цьому Бен не припиняв навчати мене руханки для розуму, яку він, як я був майже певен, вигадував лише для того, щоб позбиткуватися.