Ім’я вітру

Розділ тридцять другий Мідяки, чижмарі та натовпи

Коли я вийшов на вулицю, до полудня залишалося близько години.

Світило сонце, і бруківка в мене під ногами була теплою. Коли гамір ринку перетворився на уривчасте гудіння довкола мене, я спробував насолодитися приємними відчуттями від повного шлунка та чистого тіла.

Але під ложечкою в мене якось посмоктувало, як буває тоді, коли хтось вдивляється вам у потилицю. Це відчуття не зникало, аж поки мене не здолала інтуїція і я не прослизнув швидко, мов рибина, в якийсь завулок.

Поки я стояв, притиснувшись до стіни й чекаючи, відчуття вщухло. Кілька хвилин по тому я став почуватися дурнем. Своїй інтуїції я довіряв, але час від часу вона здіймала фальшиву тривогу. Я зачекав ще кілька хвилин просто для певності, а тоді повернувся на вулицю.

Відчуття незрозумілого занепокоєння повернулося майже миттєво. Я не звертав на нього уваги, водночас намагаючись з’ясувати, звідки воно береться. Але за п’ять хвилин я злякався, звернув у завулок і почав розглядати натовп, щоб зрозуміти, хто за мною стежить.

Ніхто не стежив. Лише за півгодини хвилювання та ще два провулки я нарешті зрозумів, у чому річ.

Дивно було йти разом із натовпом.

За останні кілька років натовпи стали для мене частиною міського пейзажу. Я міг сховатися в натовпі від констебля чи крамаря. Я міг пройти крізь натовп, щоб потрапити туди, куди йшов. Я міг навіть іти в одному напрямку з натовпом, але ніколи до нього не належав.

Я настільки звик до непомітності, що мало не втік від першого купця, який спробував щось мені продати.

Коли я зрозумів, що мене бентежить, моє занепокоєння майже зникло. Страх здебільшого походить від незнання. Щойно я дізнався, у чому проблема, він перетворився на звичайну проблему — і боятися стало нічого.

Як я вже казав, Тарбієн має дві основні частини: Узвишшя й Надбережжя. Надбережжя було бідним. Узвишшя було багатим. Надбережжя смерділо. Узвишшя було чистим. У Надбережжі були злодії. На Узвишші були банкіри — перепрошую, бандити.

Я вже розповідав про свою злощасну вилазку на Узвишшя. Тож ви, можливо, зрозумієте, чому, коли натовп переді мною раптом розійшовся на мить, я побачив те, що шукав. Констебля. Я під гупання власного серця кинувся за найближчі двері.

Якусь мить я нагадував собі, що я — уже не той брудний малий босяк, якого побили багато років тому. Я був добре вбраний і чистий. Зовні я видавався тут своїм. Але давні звички вмирають повільно. Я ледь-ледь опанував лютий гнів, але не міг сказати, на кого гніваюся — на себе, на констебля чи на світ загалом. Мабуть, на все й усіх потроху.

— Доброго дня, — пролунав бадьорий голос з-поза завіси, що замінювала двері.

Я оглянув крамницю. Світло з переднього вікна падало на захаращений верстак і кількадесят пар взуття на полицях. Я вирішив, що забрів не в найгірший заклад.

— Дай-но вгадаю… — знову пролунав голос ззаду. З-поза завіси вийшов сивий, як дід, чолов’яга, що ніс довгий шматок шкіри. Він був малий на зріст і згорблений, але його обличчя всміхнулося мені крізь зморшки. — …тобі потрібне взуття. — Він боязко всміхнувся, наче цей жарт був парою старих чобіт, які вже давно зносились, але були надто зручними, щоб від них відмовитися. Він поглянув на мої ноги. Я мимоволі теж.

Звісно, я був босий. У мене так давно не було взуття, що я вже й зовсім про нього не думав. Принаймні влітку. Взимку я мріяв про взуття.

Я підняв погляд. Очі старого бігали туди-сюди, ніби він не міг зрозуміти, позбудеться він клієнта, розсміявшись, чи ні.

— Здається, мені потрібне взуття, — визнав я.

Він засміявся та посадовив мене, а тоді виміряв мої босі ноги руками. На вулицях, на щастя, було сухо, тож ноги в мене були вкриті лише пилом із бруківки. Якби пройшов дощ, вони б були страхітливо брудними.

— Подивимося, що тобі до вподоби й чи є в мене щось твого розміру. Якщо ні, я можу виготовити або перешити якусь пару під тебе за годину-дві. Отже, для чого тобі потрібне взуття? Для ходіння? Для танців? Для їзди верхи? — Він відкинувся, сидячи на табуреті, і взяв пару черевиків з полиці в себе за спиною.

— Для ходіння.

— Я так і думав. — Він вправно натягнув мені на ноги пару панчіх, неначе всі його клієнти заходили до нього босоніж. Запхав мої ноги в пару якогось чорного взуття з пряжками. — Як тобі ці? Наступи трохи, щоб упевнитись.

— Я…

— Тиснуть. Я так і думав. Що може дратувати більше, ніж черевик, який тисне? — Він зняв їх і миттю взув мене в іншу пару. — Як щодо цих? — Вони були темно-багряні й виготовлені чи то з оксамиту, чи то з фетру.

— Вони…

— Не зовсім такі, як ти шукаєш? Не можна сказати, що ти помиляєшся: вони страх як швидко зношуються. А от колір гарний, у таких добре ганятися за дамами. — Він ніжно взув мене в нову пару. — Як тобі ці?

Вони були з простої брунатної шкіри й сиділи в мене на ногах так, наче він, перш ніж їх виготовити, виміряв мої ступні. Я притиснув ногу до землі, і черевик щільно охопив її. Я вже й забув, як приємно буває в добрих черевиках.

— Скільки з мене? — дещо боязко запитав я.

Замість відповісти він підвівся й почав обшукувати поглядом полиці.

— Про людину можна дуже багато дізнатися з її ніг, — замислився він. — Дехто заходить сюди, усміхаючись і сміючись, у бездоганно чистому, начищеному взутті, у напудрених шкарпетках. Але коли взуття знято, ноги в них тхнуть просто страхітливо. Це люди, які щось ховають. Вони мають таємниці з поганим запахом і намагаються їх приховати, так само, як намагаються приховати свої ноги.

Він повернувся до мене.

— От тільки це ніколи не спрацьовує. Вберегти ноги від смороду можна, лише трохи їх провітрюючи. З таємницями, можливо, та ж сама історія. Щоправда, я про це нічого не знаю. Знаю тільки про взуття.

Він заходився перебирати численні речі на своєму верстаку.

— Часом ці молодики з двору приходять, обмахуються віялами і стогнуть про останню трагедію. Але ноги в них дуже рожеві та м’які. Зрозуміло, що вони ніколи нікуди не ходили самі. Зрозуміло, що справжнього болю їм ніколи не завдавали.

Нарешті він знайшов те, що шукав, і простягнув пару черевиків, схожих на ті, які були на мені.

— Ось. У них ходив мій Джейкоб, коли був такий, як ти.

Він сів на табурет і розшнурував черевики, які були на мені.

— А в тебе, — повів він далі, — старі підошви як на такого юного хлопчиська: зі шрамами, мозолями. Такі ноги могли б цілий день бігти по камінню без взуття. У хлопців твого віку такі ноги з’являються лише одним шляхом.

Він підняв на мене очі, показуючи, що це було запитанням. Я кивнув.

Він усміхнувся й поклав руку мені на плече.

— Як вони?

Я підвівся, щоб їх випробувати. Вони однозначно були зручнішими за новішу пару, бо були трохи розтоптані.

— Послухай, ця пара, — він помахав черевиками, які тримав у руках, — нова. У них не проходили й милі, і за такі нові черевики я беру талант чи, може, талант і два. — Він показав на мої ноги. — Ці ж черевики вживані, а вживаних черевиків я не продаю.

Він повернувся до мене спиною і почав абсолютно безцільно прибирати в себе на верстаку, мугикаючи щось під носа. За мить я впізнав мелодію — «Іди з міста, міднику».

Я знав, що він намагається зробити мені ласку, і за тиждень до цього я б радо скористався можливістю роздобути черевики задарма. Але це чомусь не видавалося мені правильним. Я тихцем зібрав свої пожитки та, перш ніж піти, залишив на його табуреті парочку мідних йотів.

Чому? Тому що гордість — річ дивна, і тому що на щедрість варто відповідати щедрістю. Але передусім тому, що це видавалося правильним, а цієї причини вже достатньо.

— Чотири дні. Шість, якщо буде дощ.

Рьонт був третім фургонником, у якого я запитав про поїздку на північ, в Імрі, найближчого до Університету міста. Він був кремезним шалдійцем зі страхітливою чорною бородою, що приховувала більшу частину його обличчя. Рьонт відвернувся та грубим голосом вилаявся сіаруською на чоловіка, який вантажив у фургон рулони тканини. Коли він говорив рідною мовою, його голос нагадував сердитий обвал.

Коли він повернувся до мене знову, його грубий голос стишився.

— Два мідяки. Йоти. Не гроші. Можеш поїхати у фургоні, якщо буде місце. Як захочеш, уночі можеш спати внизу. Їстимеш увечері з нами. На обід тільки хліб. Якщо фургон застрягне, помагатимеш штовхати.

Настала ще одна пауза — він заходився кричати на робітників. Три фургони саме напихали крамом, а четвертий видався мені до болю знайомим: більша частина мого дитинства минула в мандрах у такому домі на колесах. На передку того фургона сиділа Рьонтова дружина, Рета. Її лице ставало то суворим, коли вона дивилась, як робітники завантажують фургони, то усміхненим, коли вона розмовляла з дівчиною, що стояла неподалік.

Я вирішив, що ця дівчина — така ж пасажирка, як і я. Вона була моєю ровесницею, а може, на рік старшою, але в такому віці один рік — це чимала різниця. У талів є прислів’я про дітей нашого віку: «Хлопчик росте, а дівчинка виростає».

На ній було практичне вбрання для подорожей, штани та сорочка, і вона була якраз достатньо юною, щоб це не видавалося недоречним. Поводилася дівчина так, що, якби вона була на рік старшою, я б мимоволі побачив у ній даму. Власне кажучи, під час розмови з Ретою дівчина вільно переходила від благородної грації до дитячої енергійності й навпаки. Вона мала довге темне волосся і…

Простіше кажучи, вона була прекрасною. Я вже давно не бачив нічого прекрасного.

Рьонт простежив за моїм поглядом і заговорив далі:

— Отаборитися на ніч допомагають усі. Усі по черзі стоять на варті. Як заснеш на варті, тебе покинуть. Їстимеш з нами все, що готуватиме моя дружина. Як жалітимешся, тебе покинуть. Як ітимеш надто повільно, тебе покинуть. Якщо займатимеш дівчину… — Він провів рукою крізь густу чорну бороду. — Буде погано.

Сподіваючись відвернути його думки в інше русло, я заговорив:

— Коли фургони закінчать вантажити?

— За дві години, — сказав він із похмурою впевненістю, ніби кидаючи виклик робітникам — хай спробують з ним посперечатися.

Один з них випростався на фургоні, прикриваючи очі рукою. Він гукнув, перекричавши звуки, які видавали коні, фургони та люди, що ними була заповнена площа.

— Не лякайся його, малий. Він непоганий, як перестає гарчати.

Рьонт суворо тицьнув пальцем, і чолов’яга повернувся до роботи.

Переконувати мене було не потрібно. Чоловікові, який подорожує зі своєю дружиною, зазвичай варто довіряти. До того ж ціна була справедливою, і від’їздив він того самого дня. Я скористався цією можливістю дістати з гаманця пару йотів і простягнути їх Рьонтові.

Він повернувся до мене.

— Дві години. — Він підняв товсті пальці для наочності. — Як запізнишся, тебе покинуть.

Я серйозно кивнув.

— Рієуса, ту кіалус А’іша туа.

«Дякую, що наблизили мене до своєї родини».

Рьонт підняв товсті волохаті брови. Швидко оговтався і кивнув — так, що мало не вийшов невеличкий поклін. Я оглянув площу, намагаючись зорієнтуватися.

— Дехто повний сюрпризів. — Я розвернувся й побачив робітника, який кричав до мене з фургона. Він простягнув руку. — Деррік.

Я потис її, почуваючись ніяково. Відколи я просто розмовляв з людиною, минуло стільки часу, що я почувався дивно й непевно.

— Квоут.

Деррік завів руки за спину і потягнувся, скривившись. Він був високий і білявий, набагато вищий за мене, і мав років із двадцять.

— Оце ти встругнув. — Рьонт аж захвилювався. — Де ти навчився говорити сіаруською?

— Мене арканіст трохи навчив, — пояснив я. Я провів очима Рьонта, який пішов поговорити з дружиною. Темноволоса дівчина глянула в моєму напрямку й усміхнулась. Я відвів погляд, не знаючи, як це сприймати.

Він знизав плечима.

— То я тебе покину — бери свої пожитки. Рьонт не дуже злий, хоч і любить погиркати, але не чекатиме, коли фургони будуть заповнені.

Я кивнув, хоч «пожитків» як таких у мене й не було. Втім, мені слід здійснити деякі покупки. Кажуть, у Тарбієні, маючи вдосталь грошей, можна знайти все. Загалом кажуть правильно.

Я зійшов сходами до Трапісового підвалу. Дивно було йти ними у взутті. Я вже звик, заходячи до нього, відчувати прохолодну вологу каменю під ногами.

Поки я чимчикував недовгим коридором, із внутрішніх кімнат вийшов хлопчина в лахмітті, який тримав маленьке зимове яблуко. Побачивши мене, він різко зупинився, а тоді насупився, примруживши підозрілі очі. Опустивши погляд, він грубо проштовхнувся повз мене.

Я, навіть не замислюючись, ляпасом прибрав його руку зі свого гаманця та повернувся до нього, приголомшений настільки, що не знав, що й сказати. Він чкурнув надвір, залишивши мене спантеличеним і збентеженим. Там ми ніколи не крали один в одного. На вулицях кожен сам за себе, але Трапісів підвал був для нас майже прихистком, як церква. Ми всі уникали ризику це спаплюжити.

Я пройшов останні кілька кроків до головної зали і з полегшенням побачив, що з усім іншим усе гаразд. Трапіса там не було — він, мабуть, пішов збирати милостиню, щоб йому легше було піклуватися про своїх дітей. Там стояло шість ліжок, усі були зайняті, і на підлозі теж лежали діти. Кілька зачуханих босяків обступили велику корзину на столі, міцно тримаючи в руках зимові яблука. Вони повернулися й уп’ялись у мене своїми суворими й насмішкуватими поглядами.

Тоді до мене дійшло. Жоден із них мене не впізнав. Чистий і добре вбраний, я скидався на якогось звичайного хлопчиська, який випадково сюди забрів. Мені тут було не місце.

Тут якраз повернувся Трапіс; під однією пахвою він ніс кілька пласких буханців хліба, а під другою — дитину, яка голосно верещала.

— Арі, — покликав він одного з хлопчиків, які стояли біля корзини. — Піди поможи. У нас нова відвідувачка, і її треба перевдягнути.

Хлопчик поквапився до Трапіса й узяв дитину в нього з рук. Він поклав хліб на стіл біля корзини, і всі діти зосередили на ньому пильні погляди. У мене всередині все обірвалося. Трапіс на мене й не глянув. А що, як він мене не впізнає? А що, як він скаже мені йти геть? Я не знав, чи можу це витримати, і почав тихцем просуватися до дверей.

Трапіс по черзі показав на дітей.

— Ану заждіть. Девіде, звільни та почисть бочку для пиття. Вода там стає солонуватою. Коли він закінчить, Нейтан може наповнити її з насоса.

— А можна мені дві порції? — запитав Нейтан. — Мені для брата треба.

— Твій брат може прийти по хліб сам, — лагідно мовив Трапіс, а тоді придивився до хлопчика — щось відчув. — Йому зле?

Нейтан кивнув, втупившись у підлогу.

Трапіс поклав руку хлопчикові на плече.

— Приведи його сюди. Ми про нього подбаємо.

— У нього нога, — кинув Нейтан, неначе готовий заплакати. — Вона вся гаряча, і він не може ходити!

Трапіс кивнув і показав на наступну дитину.

— Джен, допоможи Нейтанові принести брата. — Вони поквапилися надвір. — Теме, раз Нейтана вже немає, принеси води замість нього.

— Квоуте, побіжи по мило. — Він простягнув мені півгріш. — Піди в Мийницю, до Марни. Вона дасть тобі кращий товар, якщо скажеш, для кого це.

Я відчув, як у горлі в мене раптом виник клубок. Він мене впізнав. Я й не сподіваюся пояснити вам, наскільки легше мені від цього стало. Трапіс найбільше нагадував мені рідну людину. Думка про те, що він мене не впізнає, просто жахала.

— Мені ніколи виконати доручення, Трапісе, — невпевнено відповів я. — Я їду. Прямую вглиб суходолу, до Імрі.

— Та невже? — перепитав він, а тоді, зупинившись, оглянув мене вдруге, пильніше. — Ну, то й добре, гадаю, що так.

Звісно, Трапіс ніколи не бачив одягу, а бачив лише дитину в цьому одязі.

— Я зайшов сказати тобі, де мої пожитки. На даху свічкової майстерні є таке місце, де сходяться три дахи. Там дещо лежить — ковдра, пляшка. Мені все це вже не потрібне. Там добре спати, якщо потрібен нічліг, сухо. Туди ніхто не ходить… — Я поступово замовк.

— Це люб’язно з твого боку. Я відправлю туди одного з хлопців, — відповів Трапіс. — Ходи сюди. — Він вийшов уперед і незграбно обійняв, лоскочучи бородою моє обличчя. — Я завжди радію, коли бачу, як один з вас виривається, — тихо сказав він мені. — Знаю, ти й сам чудово проживеш, але за потреби можеш завжди повернутися.

Одна з дівчаток на ліжку неподалік почала борсатись і стогнати. Трапіс відірвався від мене й повернувся, щоб глянути на неї.

— Що, що, — промовив він і квапливо наблизився до неї, щоб їй допомогти, ляскаючи ногами по підлозі. — Що, що. Тихо, тихо.